Права та привілеї державних урядовців

Провідне місце у політичному, соціальному й економічному житті українських воєводств Речі Посполитої до середини XVN ст. (а потім і протягом майже всього XV!N ст.) посідала шляхта.

Загалом же на всій території Польсько-Литовської держави до шляхетського стану з огляду на регіональну специфіку належало від 2 до 10% усього населення. Разом із тим, як було зазначено вище, саме шляхті, серед якої вищий щабель «соціальної драбини» посідала магнетерія, належало право державного та політичного управління країною. З середовища провідного стану обирався не лише король, сеймові депутати та сенатори, але й усі вищі та середні урядовці.

Одним з найвищих управлінців у системі державної влади Речі Посполитої був великий коронний маршалок. Спочатку в його обов'язки входило забезпечення громадського спокою в місцях перебування короля, де маршалок мав право чинити суд над порушниками цього спокою⁴⁰. Згодом до повноважень королівського церемоніймейстера додаються ще й важливі обов'язки щодо організації роботи сейму та сенату. Заступником великого коронного маршалка був надвірний маршалок. Справами королівської канцелярії опікувалися канцлер і підканцлер. Досить важливою серед «міністерських» посад був уряд підскарбія, який відповідав за діяльність державної скарбниці, здійснював керівництво фінансами та монетним двором Речі Посполитої.

Вищу військову владу від імені короля як верховного головнокомандувача здійснював у межах Корони Польської великий коронний гетьман, що був, по суті, тогочасним міністром оборони. Він відповідав за стан боєздатності посполитого рушення та кварцяного війська, керував польською армією під час війн і походів, контролював фінансування військових підрозділів, укладав відповідні реєстри війська Речі Посполитої тощо. Переважно на посаду великого коронного гетьмана призначалися най- впливовіші воєводи та каштеляни. Допоміжні функції при гетьмані виконували призначені королем писар, обозний і стражник, а першим його заступником був великий польний гетьман. Потрібно відзначити цікаву тенденцію: протягом усього XVN ст. посаду коронного гетьмана обіймали вихідці саме з українських земель - С.Жолкевський, С.Конецпольський, Д.Вишневецький, С.Яблоновський та ін.

До обов'язків надворного підкоморія на початках існування цієї посади входила охорона королівської особи, нагляд за помешканням короля і його скарбницею («коморою»). Після 1588 р. на території всієї Малопольщі, включно з українськими воєводствами, у кожній землі оформлюється сталий уряд підкоморія. Головним його обов'язком було розв'язання межових майнових суперечок, що досить часто виникали після земельних королівських надань місцевій шляхті. При цьому підкоморій розглядав не конкретну земельну суперечку, а сам акт розмежування спірної землі на підставі рішення земського суду⁴¹. З часом особисті судові функції підкоморія переходять до такої важливої інституції, як підкоморський суд. Заступником підкоморія був службовець, якого називали коморником. Крім нього, у межовій процедурі брали участь підкоморський писар, мірники та копачі.

Якщо проаналізувати майновий стан урядовців, то наприкінці XVI - першій половині XVII ст. серед найбільших землевласників у Київському та Брацлавському воєводствах переважали магнати польського походження - Замойські, Любомирські, Калиновські, Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та ін.

Особливістю регіональних традицій відзначалися «права та привілеї» представників влади у містах Речі Посполитої. Війти, бурмистри, радці та лавники після свого обрання складали присягу на вірність Богові, королю й усьому «поспольству» міста. Вищі міські урядники мали певні привілеї від королівської влади. Так, згідно з привілеєм Стефана Баторія від 24 листопада 1582 р., київські владці урівнювались у сплаті штрафів зі шляхтою⁴³. Королівською владою визначалися щорічні сталі «пенсії» для війтів найбільших українських міст, які одержували грошову винагороду за свою працю з міської скарбниці. Наприклад, привілеєм короля Владислава IV від 21 березня 1642 р. 5 радцям і 5 лавникам Київського магістрату була призначена платня по 15 польських злотих щоквартально⁴⁴. Каденція урядників тривала один рік.

Найнижчу посаду в міському уряді обіймав підвойський, або міський, слуга, який призначався війтом, але був слугою не тільки його, а й усіх членів магістрату. Орієнтуючись на норми звичаєвого права, в українських селах діяли сільські урядники - старости й отамани⁴⁵.

«Ідеальні» соціально-особові характеристики річпосполитських державних урядовців становили: шляхетність - належність до привілейованого стану, осілість - володіння родовим маєтком, а також релігійність, освіченість і авторитетність⁴⁶.

* * *

Отже, протягом ранньомодерної доби світової історії більшість українських земель перебувало у складі однієї з найбільш самобутніх країн Центрально-Східної Європи - Речі Посполитої. У період з 1569 до 1795 рр. (з перервами) історичний поступ України значною мірою залежав від державного апарату на чолі з трьома польсько-литовськими «станами» - королем, сенатом і посольською ізбою. Разом із тим відмінність Східної Галичини, Київщини, Волині, Поділля та Чернігівщини від інших адміністративних та історико-географічних територій Речі Посполитої визначалася сталими місцевими традиціями державотворення періоду Київської та Галицько- Волинської Русі, самобутністю норм звичаєвого права, творенням власної політичної системи козацькою елітою, а також дією на території України правових положень литовських статутів.

Особливою сторінкою польсько-литовсько-українських взаємовідносин у середині XVII-XVMI ст. стало скасування протягом 1648-1649 рр. на території Київського, Брацлавського, Чернігівського (частково - Подільського і Волинського) воєводств владних установ Речі Посполитої та започаткування тут інституцій Українського гетьманату. Слабкість державно-політичного устрою Польсько-Литовської держави, що насамперед характеризувалась існуванням так званої шляхетської демократії, з часом спричинила до поділів Речі Посполитої між сусідніми абсолютистськими імперіями, а згодом і її зникнення з геополітичної карти Європи.