§4. Законодавство воєнного часу

В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Укра­їнської РСР зумовлювалися завданнями щодо оборони всієї країни.

Цивільне право. Воно ґрунтувалося на принципі пану­вання державної власності, в цілому виявилося досить при­стосованим до надзвичайних умов війни.

Ряд змін стосувався майнових і немайнових прав гро­мадян. Так, за постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася на період війни надана їм житлова площа у випадках, коли ця житлова площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період пе­ребування у збройних силах.

Припинявся плин шестимісячного терміну, встановле­ного ЦК УРСР, для успадкування. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. було розширено коло спадкоємців за законом: до них почали зараховувати батьків, братів і сестер спадкодавця. У разі відсутності спад­коємців за законом дозволялося заповідати майно держав­ним органам, громадським організаціям та стороннім осо­бам. Однак спадкодавець не мав права позбавити спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім'ї.

Застосовувався дещо інший порядок визнання безві­сно відсутніми померлими і тих осіб, які безвісти пропали на фронті. Повідомлення військових органів про зникнення особи вважалося судом підставою для визнання особи поме­рлою. Командирам окремих військових частин, а також на­

чальникам шпиталів надавалося право засвідчення дору­чень та заповітів військовослужбовців.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед по­силення охорони дитинства й материнства. Ряд постанов со­юзного та українського урядів було спрямовано на влашту­вання та надання допомоги дітям-сиротам. Збільшувалася державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і оди­ноким матерям.

Значні зміни відбулися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня

1941 р. «Про воєнний стан» воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборон­них робіт. У подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.

Усі робітники і службовці підприємств воєнної проми­словості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 гру­дня 1941 р. були визнані на період війни мобілізованими і за­кріплювалися за тими підприємствами, на яких вони працю­вали. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого

1942 р. із метою забезпечення постійними кадрами підпри­ємств, що обслуговували потреби оборони, було запрова­джено трудову мобілізацію як форму залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працезда­тне міське населення, чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мі­рою зберігався й трудовий договір. Відповідно до постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення дого­вори підприємств із колгоспами, за якими колгоспники за­лучалися як робоча сила до відбудови вугільної промислово­сті Донбасу.

Істотні зміни стосувалися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р., дирек­торам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою

компенсацією, яка відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 р., 9 січня 1943 р.

Значні зміни відбувалися у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилася відповіда­льність насамперед за державні та військові злочини (відно­сини з контрреволюційною метою з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, пере­хід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.).

Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відпо­відно до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про відпові­дальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення» від 6 липня 1941 р., особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, «каралися за вироком військового трибуналу ув'язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягла за собою більш тяжкого покарання».

Серед нових складів злочинів — ухилення від трудової мобілізації, приховування трофейного майна, зброї тощо. Склад деяких злочинів передбачав застосування колектив­них покарань. За постановою ДКО від 24 червня 1942 р. до повнолітніх членів сімей, осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, слу­жбу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, застосовува­лися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місце­вості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни підвищилося значення боротьби зі зло­чинними посяганнями на державну і колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалася сумнозві­сна постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Водно­час були ухвалені й спеціальні акти, що передбачали підви­щену відповідальність за розкрадання майна, яке мало обо­ронне значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. «Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах» встановлювалося покарання до 5 років ув'язнення.

У деяких випадках кримінальна відповідальність за­стосовувалася за дії, які раніше каралися в адміністрати­вному порядку (зокрема, пов'язані з необережністю, недба­лістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законо­давством (наприклад, самовільне залишення роботи).

Характерно, що поширення кримінальної репресії, по­силення жорстокості покарань поєднувалося із застосуван­ням умовного засудження, відкладання виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням на потреби фро­нту засуджених у «штрафні» роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Великобританії) «Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства» 19 квітня 1943 р. було ухвалено Указ Пре­зидії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німе­цько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуван­нях радянського цивільного населення і полонених червоно- армійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з кількості радянських громадян та їх пособників». Цим актом встанов­лювалося, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фі­нські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях ци­вільного населення і полонених червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з кількості радянських громадян» не­суть покарання у вигляді смертної кари через повішення. Для «пособників із місцевого населення», винних у сприянні вчиненню зазначених злочинів, встановлювалося пока­рання у вигляді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на створювані при дивізіях військово-польові суди у складі: голови війсь­кового трибуналу дивізії (голова суду), начальника особли­вого відділу дивізії та заступника командира дивізії з полі­тичної частини за участі прокурора дивізії. Вироки мали за­тверджуватися командирами дивізій та виконуватися не­гайно.

У зв'язку з випадками кваліфікації будь-якої допомоги радянських громадян окупаційним властям як зради Батькі­вщини 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР ухвалив постанову «Про кваліфікацію дій радянських гро­мадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово

окупованих німецькими загарбниками», в якому чітко роз­межовувалися зрада і пособництво. Зазначалися також ви­падки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною вла­дою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (до­помога населенню, робота за професією тощо).

Зміни у процесуальному законодавстві стосувалися переважно кримінально-процесуальної галузі. Насамперед, вони полягали в особливому порядку попереднього розслі­дування та розгляду справ військовими трибуналами, що був встановлений «Положенням про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бо­йових дій» від 22 червня 1941 р. Військові трибунали розг­лядали справи у складі трьох постійних членів через 24 го­дини після вручення обвинувального висновку.

Вироки військових трибуналів касаційному оскар­женню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони набирали законної сили з моменту їх оголошення і виконувалися негайно за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої застосовувався особ­ливий процедурний порядок. Про кожний смертний вирок військовий трибунал повинен був негайно телеграфом пові­домляти Голову військової колегії Верховного Суду СРСР, а також Головного військового прокурора Червоної

Армії або Головного військового прокурора Військово- Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило повідомлення про призупинення ви­року, вирок виконувався.

Право призупиняти виконання смертних вироків на­давалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю.

Цим Положенням керувалися й загальні суди у спра­вах про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу.

Контрольні питання

1. Проаналізуйте, який характер мала воєнна акція Радян­ського Союзу на західноукраїнських землях у вересні 1939 року та на території Бессарабії й Північної Буковини у червні 1940 року.

2. Розкрийте, які структурні зміни відбулися в органах влади відповідно до Указу «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р.

3. Які зміни відбулися у діяльності судових та правоохо­ронних органів відповідно до Указу «Про воєнний стан» від 22 чер­вня 1941 р.?

4. З'ясуйте, які зміни в діяльності прокурорських органів відбулися із запровадженням воєнного стану на території України. Проаналізуйте основні функції органів держбезпеки та НКВС на різних етапах війни і зробіть власний висновок, чому їхня діяль­ність мала відверто репресивний характер.

5. На які адміністративні одиниці поділялася територія України в період німецько-фашистської окупації? Розкрийте хара­ктерні риси та особливості окупаційного режиму.

6. З'ясуйте обставини проведення у Львові 30 червня 1941 р. Національних зборів українців і проаналізуйте прийнятий ними Акт відродження Української держави. Проаналізуйте інші спроби ук­раїнських націоналістів щодо національно-державного будівництва.

7. Проаналізуйте зміни у напрямах та формах боротьби ОУН за незалежну Україну. Охарактеризуйте діяльність Української Повстанської Армії (УПА), наведіть приклади встановлення у визво­лених нею місцевостях української цивільної та військової влади.

8. Розкрийте зміст правового режиму воєнного стану, що запроваджувався Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 че­рвня 1941 р. на усій території УРСР.

9. Охарактеризуйте зміни в цивільному, трудовому, кри­мінальному та кримінально-процесуальному законодавстві Укра­їни у роки Другої світової війни.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний курс: У 2 т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К., 2000. — Т. 2. — С. 292-299, 324-369.

2. Іванов В. М. Історія держави та права України: Навч. по­сіб.: У 2 ч./ В. М. Іванов — К., 2002-2003. — Ч. ІІ. — С. 92-114.

Додаткова

1. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 —

1953 рр.: У 2 кн. / І. Г. Білас — К., 1994. — Кн. 2.

2. Косик В.Україна і Німеччина в Другій світовій війні. / В. Косик — Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

3. Кульчицький В. С. Входження Галичини, Північної Буко­вини та Закарпаття до складу України (1939 — 1945 рр.). / В. С. Ку­льчицький, М. І. Настюк,Б. Й. Тищик, М. І. Глубіш — Дрогобич, 1995.

4. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 — 1952: До­кументи і матеріали. / П. Мірчук — Львів, 1991.