Законодавче забезпечення та інститути реалізації радянської політики українізації

Сучасна вітчизняна історіоірафія (В. Шевченко) пропонує «укреїі- wa|iio>) 1920-х років - як частину масштабних змін у національ- ио-культуриім сфері, котра в межах всього більшовицького нолі- вічного простору дістала назву політики коренізації,- визначати терміном «радянська українізація».

Законодавче закріплення політики радянської українізації розпочалося від початку I920-x pp. (постанови ВУЦВК УСРР «Лрозаспю- сування в vccc установах української мови нарівні з велико/юсійською» від 21 лютого 1920 p. та «Лро введення української мови в шко.т радянських установах» від 21 вересня 1920 p.), але годі вона розглядалася лише як засіб комуністичної освіти трудящих (В. Чехович).

Більш грунтовна правова основа радянської українізації закла- дасться у 1923 p. Вона пов’язувалася з рішеннями Xll з’їзду РКГ1(б)з національного питання і здійснюється у напрямі забезпечешіяфак- тичиої рівності між двома державними мовами - українською і російською яку діловодстві, так і в школах.

Так, у першому документі докладно визначався порядок і тер міни українізації всіх навчальних закладів республіки. Згідноз ним остаточне переведення установ соціального виховання на українську мову, крім установ національних меншин, треба було завершити протягом двох найближчих шкільних років, і поступово, відповідно до наявності науковців, котрі володіють українською мовою, українізувати всі установи політичної і професійної освіти. Було запропоновано продовжити впровадження викладання української мови і українознавства в неукраїнських школах як обов’язкової дисципліни, накреслено заходи щодо перепідготовки педагогічного персоналу, що не володіє українською мовою, і підготовки нових вчителів і викладачів, які б знали українську мову, видання необхідної кількості відповідних підручників. Передбачалось в першу чергу на діловодство української мовою перевести управління справами ВУЦВК і PHK УСРР, центральні та місцеві установи окремих наркоматів, районні, окружні та губернські військові комісаріати, а також судові органи.

ВУЦВК і Раднарком УСРР своєю спільною постановою накреслили широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на украінську мову діловодства центральних і місцевих державних органів та установ, вивчення їхніми працівниками української мови (організація в установах спеціальних курсів та in.). Було встановлено, що із запровадженням у дію вищезазначених законодавчих актів ніхто з громадян, які не володіють обома найбільш поширеними мовами, нс може бути прийнятий на службу в державну установу, a ri з них, хто вже перебуває на державній службі, зобов’язані на організованих при установах короткотермінових (не більш трьох місяців) або довгострокових курсах (до дев’яти місяців - для кваліфікованих працівників) вивчити їх протягом року.

Помітною віхою на шляху законодавчого закріплення в Україні політики радянської українізації стала Постанова ВУЦВК і Рад- наркому УСРР «Про заходи термінового проведення повноїукраі- иіщіїрадянського апарату» (30 квітня 1925 p.). Вона мала на мсті усунути недосконалість законодавчих актів 1923 p., які регулюва- in питання українізації (половинчастість декретів, незрозумілість окремих положень, невиробленість сталої юридичної термінології української мовн тощо), і накреслити заходи щодо завершення ук- раїнізаціїдо 1 січня 1926 p.

Згідно з цією Постановою усі державні установи й державні торгово-промислові підприємства, крім, зокрема, тих, що безпосередньо обслуговували національні меншини, переводилися па діловодство українською мовою. Встановлювалося, що всі зносини державних установ і державних торгово-промислових підприємств на території УСРР здійснюються українською мовою, а відносини зазначених установ і підприємств з такими самими установами й підприємствами в інших республіках здійснюються або російською, або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов’язані були у відносинах з українським паселсиням (договори тощо), центральними і місцевими українськими організаціями вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 p. всі акти пуб- чічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, сти- кстки тощо на території республіки належало перекласти україи ською мовою. При цьому надавалося право складати їх, поряд з українською також і російською або мовою відповідної національної ямішини, тобто загальновживаною на тій чи іншій території мовою.

До того ж, наркомат освіти УСРР зобов’язувався сприяти вивченню української мови працівниками державних установ і управ- іінь торгово-промислових підприємств, збільшенню кількості й na- ^иаду видань відповідних підручників української літератури.

установ, яким надавалося право звільняти осіб з недостатнім рівнем знання української мови Підтверджувалася постанова про заборону приймати на службу осіб, які не володіють українською мовою.

Крім того, встановлювалося, що співробітники державних установ тадержавних торгово-промислових підприємств, які негативно ставляться до українізації, не вживають заходів, щоб вивчати мову можуть бути адміністрацією цих установ і підприємств звільнені без видачі вихідноїдопомоги і прийняті иа службу лише післятого,як досить добре оволодіють нею. До слова, згодом (25 серпня 1926p.) Наркомат юстиції УСРР роз’яснив, що звільнення співробітників за цією статтею постанови здійснюється адміністрацією на основі подання відповідної комісії з українізації без передачі справи на розгляд розціночно-конфліктної комісії, як це було передбачено загальними положеннями Кодексу законів про працю УСРР.

Спробою кодифікації усього пов’язаного із українізацією законодавства стало прийняття ВУЦВК та PHK УСРР Постанови «Проза- безпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткуукраіпсьт культури» (6 липня 1927 p.). Нею затверджувалося положення, в якому окремі питання здійснення процесу українізації були уточнені й удосконалені на основі накопиченогодосвіду й практики роботи.

Структурно Постанова складалась з шести розділів. У першому («Засади») закріплювалася норма про рівноправність мов усіх національностей, що населяли територію УСРР. Встановлювалося, іцо кожний громадянин будь-якої національності має право у зію- синах з державними органами, на всіляких публічних вистугш. а також у всьому громадському житті вільно користуватися своєю рідною мовою. Державні органи повинні були, за бажанням кожного громадянина, здійснювати відносини його рідною мовою.

Другий роздіч («Про мову, вживану в державному житті УСРР>>) стосувався: мови законів, урядових та відомчих постанов і наказів (декрети, постанови та накази ВУЦВК, Pl lK, цензральних відомств та установ УСРР, місцевих органів влади, що призначені для загального відома, належітгь публікувати обов’язково українською і, крім того, російською мовами); мова Державного Герба, державних печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем тошо (належало подавати українською мовою, при цьому в національно- територіальних адміністративних одиницях допускалося вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини): мова актів публічно-правового характеру та різних словесних визначень, оголошуваних до загального відома (відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (иир^‘ ляри), інструкції й т. ін., призначені для місцевих органів влади, мал фукуватися українською мовою, при цьому для обслуговування na- ціоиальио-тсриторіальпих адміністративних одиниць воии видавалися мовами відповідних національних меншин в УСРР; моваділовод- ства і зиосип державних органів та організацій (виутріїїіііеділоводство тарахівницгво, в т. ч. в організаціях загальносоюзного значення мало провадишся в зносинах з українським населенням та центральними й місцевими державними організаціями українською мовою); мова діловодства та справ у судових установах (також українська).

Третій розділ («Про мову в шкільних закладах та наукових істаїюаах») закріплював положення проте, що мережу освітніх усга- ііов належало будувати так, щоб населення кожної національності чало можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних мсінцин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках нс з російським населенням належало викладати як обов’язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану.

Четвертий, n ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-тернторіальних одиниішх, а лакож забезпечення рівноправності мов національних меншин, нс відокремлених в національно-територіальні одиниці, й рівноправності мов в Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці (AMCPP) Основним стрижнем цих розділів було положення про те, що державні організації забезпечують можливість кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.

У сьомому розділі йшлося про спеціальні органп та заходи, які 'іали ними вживатися щодо забезпечення рівноправності мов у республіці.

Останній, восьмий розділ встановлював кримінальну відповідальність за порушення правил цього положення.

Ha роботу в державні організації нс допускали службовців, які иезнали української мови, а на території націоиально-територіаль- іпходиниць, крім того,- і без знання мови місцсвоїбільшості. Для °еіб, що бажали дістати посади в державних організаціях УСРР, ^ae не мали документів про знання мов, при Наркоматі освіти та ^Й°ГО місцевих органах створювалися спеціальні кваліфікаційні комісії, що за плату перевіряли знання мови у таких осіб і вцда- ^вал« i.v відповідні довідки. Встановлювалося гакож, що співробіт- "^НК'В, які ие доклали належних зусиль до вивчення українсь- ^коі мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також і тих а них, які негативно ставилися до україїіізаци, керівники відповідних установ і організацій могли адміністративно звільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попереджень. Знову бути прийнятими па роботу звільнені мали право лише після того, як достатньою мірою оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої національної більшості ra одержать про цс посвідчення від палежиої кваліфікаційної комісії.

Чиновники, боячись втратити пасиджсні місця, змушені відвідувати курси і гуртки української мови, що дало певні результати Уже в 1927 p. 70 відсотків урядових справ велися українською. Майже всі українські діти (97 відсотків) навчалися у школах рідною мовою, у кожному третьому BH3 лекції навіть із технічних дисциплін читалися українською. Українська мова впроваджувалася в офіцерських училищах, в частинах Червопої армії. Зокрема, цьому сприявтодішній парком оборони Михайло Фрупзс.

У 1927 p. більше половини книжок друкувалися українською Так само три чверті всіх газет були україномовними. Українська мова звучала на Кубані, на Воронежчині, на Північному Кавказі там, де жили переважно і компактно українці. Адже, за переписом 1926 p., в CPCP налічувалося понад 81 мільйон українців, а росіян на чотири мільйони менше... (/. Наумепко).

Керівництво процесом українізації було покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секрегарем ЦК В. Затонським. Основна роль у процесі українізації відводилася Наркомату освіти УСРР. Практичне втілення в життя прийнятих вищими органами влади і управління постанов щодо українізації здійснювала Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РИК УСРР на чолі з Головою PllK УСРР В. Чубарем, а на місцях - губернські й окружні комісії, які очолювали голови відповідних виконкомів (22 вересня 1930 p. на зміїв цього пункту постановою ВУЦВК і PHK УСРР у зв’язку з ліквіда- цісю округів для керівництва практичним проведенням українізації па місцях були організовані районні та місцеві комісії зукраїнізації на чолі з головою райвиконкому або місцевкому і у складі голови спілки професійних союзів та інспектора політичної освіти). Крім того, у кожному центральному відомстві республіки належало створити відомчі комісії українізації в складі юлови — керівника установи або його заступника, представника місцевкому, а також осіб, окремо призначених керівником установи. Ці комісії мали проводити облік особистого складу співробітників установ і підпорядкованих їм закладів з метою з’ясування рівня знання ними української мови, організацію курсів, гуртків української мови, проведення широкої культурно-освітньої роботи, визначення категорій співробітників, які можуть за характером їхньої роботи звільнятися RW обов ямкового Ііавчаїшя ма курсах української мови, обов'язкову перевірку знання українськоїмовії у нових співробітників.

Аналогічні комісії створювалися в губернських і окружних (районних) установах. Порядок роботи Центральної Всеукраїнської комісії з керівництва українізацією радянського апарату при PlIK УСРР, а також відомчих комісій регулювався постановою ВУЦВК і PllK «Про практичні заходи зукраїиізації радянськоео апарату» (16 липня 1925 p.).

Поряд з українізацією у 1920-ті роки державна політика в іалузі національних відносин передбачала ще й реалізацію спеціальних заходів, що сприяли політичному і культурному розвитку національних WffUiUiі, аж до врахування етнічних факторів в адміністративно-територіальному поділі. 3 метою управління цими процесами було створено мережу спеціалізованих радянських, адміністративних, культурно-освітніх, наукових установ. Зокрема, при ВУЦВК було створено Ценіпра'іьпу Комісію у ciipanax iiai|ioiiwibnocmcii (квітень 1924 p.). Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України, з урахуванням інтересів національних меншин. їй надавалося право скликати наради, сприяти діяльності кооперативних і громадських організацій тощо. Аналогічні органн діяли при губернських і окружних виконавчих комігстах рад. Центральні органи Комісіїу справах національностей існували до середини 1930-х років. У іравпі 1921 p. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відді.іу щіопаїьтсх мешиии при Наркоматі внутрішніх справ.

ГІеріодичпо перевіряти перебіг українізації радянського апарату, особливо випадки прийняття на службу працівників, шо не володіють українською мовою, мали також Наркомат /юбітничо-сс- iflfffbWff інспекції УСРР та його місцеві органи. Про результати перевірки вони доповідали відповідним комісіям з керівництва українізацією. Такі ж самі правила, як і щодо українізації, застосовували ч при переході на мови національних меншин у районах, виокрем- ICiiHX у національні адміністративно-територіальні одиниці.

Отже, політика українізації стала одним із елементів реформи політичної системи УСРР в умовах непу. Вона полягала у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва; врахуванні національних факгорів у справі комплектування кадрами апарату партійних, державних, громадських організацій; запровадженні в усіх установах української мови; організації мс- P^c*' шкіл, вищих навчальних закладів і видавничих установ, які б Ф'нкціоііували українською мовою; вивченні національних обрядів і ^І8і'чаів населення, місцевих соціально-політичних умов.

3 часу Ti офіційного запровадження в 1920-ті роки політика pa- -іяиської україї і ізації проводилася нерівномірно. Неоднозначними засвоїм змістом, шляхами проведсипя і результатами були окремі її стапи. Але в цілому вона мала поступальний характер до початку 30-х років, іцо дас підставу окремим дослідникам (В. Шевченка) називати цсй період українським відродженням. Проте насильницька колекіивізація, голодомор 1932-1933 pp., безмежпиймасовим терор проти громадян, які самовіддано працювали для України і створювали інтелектуальний потенціал нації, на багато років загальмували процес національно-культурного розвитку республіки.