ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ”Ї ЗА ЗВИЧАЄВИМ ПРАВОМ

Сім”я, за звичаєвим правом створюється з метою народження вирощування, виховання та “виведення в люди” дітей, для забезпечення виконання цієї головної мети також і для ведення спільного господарства та проживання.

Згідно звичаєвого право пріоритет надався багатодітним сім”ям. Вважалось, що в багатодітній сім”ї краще виховувались вищеперелічені риси характеру і поведінки.

Звичаєве право розповсюджувалось в сім”ї та суспільстві на такі важливі моменти в житті людини та родини, як народження дитини.

Суспільство, сім”я, вагітна жінка дотримувались певних правил поведінки, що виражалась в обрядовості і поділялась на три групи: дородові, власне родові, післяродові, що знаменують собою приєднання дитини до сім”ї, роду, громади.

В період вагітності старались якнайдовше приховувати свою вагітність від постороннях. Жінці, яка чекала дитину приписувалось уникати зустрічей з каліками, хворими людьми, не бути присутньою на похоронах, та уникати інших неприємних вражень. Вона повинна бути стриманою , не повинна сердитись чи сваритись.

За звичаєм вважалось, що поведінка майбутньої матері її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров”я, розвиток, формування характеру і зовнішності дитини ще до її народження.

Членам сім”ї, громади не дозволялось відмовляти вагітній жінці, коли вона щось попросить, навпаки вони зобов”язувались задовольнити її прохання, особливо коли їй хотілось щось з”істи, випити. Вагітні жінки за звичаєвим правом оберігались всією родиною.

Під час пологів заборонялась присутність у помешканні чужих людей, а постіль породіллі була відокремлена від своїх рідних занавіскою. Поява на світ нової людини вважалась великим таїнством, шанувалось всією сім”єю і суспільством.

Згідно із звичаєвим правом сім”я набувала соціального статусу тільки тоді, коли в ній були діти.

Новонароджену дитину обов”язково купали у спеціально приготовленому відварі цілющих трав, під час купання, вважалось за неохідне мати в хаті вогонь на якому обсушували новонароджену дитину, тим самим засвідчуючи її прихід у цей світ і це дійство розглядалось як очищення та охорона дитини від негативного впливу, а також приєднання її до сімейнрго вогнища.

Новонароджену дитину одягали у спеціально вишиту сорочечку. Розшивали сорочечку відповідним орнаментом червоного та іншого яскравого кольору.

Від двох до шести тижнів у неділю, після народження дитини, за звичаєвим правом, дитина приймається або прилучається до своєї сім”ї, родини, громади, а породілля шанується таким чином: дитина та породілля відвідуються заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг з поздоровленнями та та обов”язковим приносом традиційних для такої оказії продуктів сиру, масла, булки, каші, та інші продукти харчування.

Хворим та вагітним жінкам заборонялось приходити на одвідини.

Чоловіки участі в одвідинах не приймали.

Звичай першого годування дитини сягає у глибоку давнину, коли жінки по лінії матері становили ядро одняєї общини. Він полягає в тому, що перший раз дитину годує та з жінок, яка прийшла на одвідини та має своє немовля. Це правило пов”язане також з чисто фізіологічною необхідністю нагодувати новонароджену дитину в той час як породілля сама ще цього зробити не може або квола, або не відійшло молозивво, інші причини.

Ім”я новонародженій дитині вибиралось всією сім”єю і як правило це було ім”я когось із славних пращурів дитини - носія щасливої долі, або великих чеснот. Згодом церква привласнила собі право хрещення дитини водою та вибору їй ім”я за “святцями” тобто згідно імені “великомученика” який святкувався церквою у день хрещення дитини, фактично накладаючи на її долю негативну інформацію бо доля всіх “великомучеників” була, згідно Євангелія тяжкою.

Сім”я за звичаєвим правом відзначала річницю від дня народження дитини. Батьки дитини запрошували гостей до складу яких обов”язково входила баба-повитуха та хрещені батько з матірью.

Після одвідків влаштовували “гостину”, все що приносили із собою гості віддавали бабі-повитусі, а господарі пригощали гостей.

Обов”язковою стравою була каша. Спиртні напої як пригощання не використовувались.

Згідно з українським звичаєвим правом, батька повністю відповідають перед родиною та перед громадою за виховання дітей, як малолітніх так і дорослих. У випадках провин дітей, порушення ними морально-етичних норм, карались їхні батьки. Це правило забезпечувало велику увагу батьків справі виховання дітей.

Батьки були зобов”язані турбуватись про нормальний фізичний розвиток дитини, щоб дитина була дужа та здорова. І поряд з цим вимагалось змалку виховувати дитину та навчати її.

Основними засобами виховання були повчання та особистий приклад, хача допускались і прямий примус, а також фізичні покарання. Згідно звичаєвого права вихонання дитини розпочиналось відразу після її народження ”Коли дитини не навчиш у пелюшках, то не навчиш у подушках”.

Форма навчання - колискова пісня. Нею закарбовуються у душі дитини такі першорядні якості, як чесність, доброта, поряднісь, шанобливість, працелюбство та інші позитивні якості.

Батьки зобов”язані звичаєвим правом виховувати своїх дітей за принципом трудового виховання, привчати дітей до самостійності, прищепити любов до праці, обов”язковість, нетерпимість до неробства та бійдикування. Саме тому дитячі забави, ігри, фольклор грунтувались на темі праці.

Коли діти підростали, ім доручали у відповідності до статі і віку певну роботу. З семи років хлопчиків залучали допомагати батькові по господарству, а дівчат по хатній роботі. Вони вже мали і певні особисті обов”язки в сім”ї, за належне виконання яких несли відповідальність.

З 12 років дівчина повинна знати жіночі роботи варити їжу, пряти, ткати, білити, полоти, вишивати, шити одежу, інше, а хлопчик повинен опанувати всі види “чоловічого діла” і працювати разом з дорослими.. Коли в сім”ї займались щей тим чи іншим ремеслом кушнірство, гончарство, бондарство та інше, то дітей також навчали і ремеслу. Трудове виховання в сім”ї базувалось на заохоченні та змагальності - “хто краще зробить”.

Примус забезпечувався позитивною чи негативною оцінкою роботи дітей батьками та іншими членами сім”ї, родичами та громади.

Фізична праця проводиться на основі розумової, тому в сім”ї приділялась велика увага інтелектуальному розвитку дітей.

Розумові якості знань людини високо цінувались як в сім”ї так і в суспільстві. ”Не бажай синові багатства, а бажай розуму”.

Інтелектуальний розвиток забезпечувався колисковими та дитячими піснями, казками, прислів”ями, іграми, забавами, дітей вчили переказувати казки та бувальщини, тим самим розвиваючи пам”ять. Дітям, привчаючи їх до праці, роз”яснювали як неохідно робити ту чи іншу справу, пояснювали чому саме так треба робити, а не інакші. Знайомили з навколишньою природою, привчали відноситись до неї з повагою та берегти її, брати тільке те і стільки скільки розумно необхідно.

У звичаєвій народній педагогіці наголошується на потребі розвитку в дитини не розуму взагалі, а такого розуму, що буде приносити добро. Тому і в громаді і в сім”ї пильно стежили за тим, щоб дитина і в дрібницях не посягала на чуже, говорила правду, шанувала батьків, старшох людей була чесною, доброю, вихованою, привітною.

Зверталась особлива увага на виховання таких рис характеру: у хлопця – мужність, обов”язковість, моторність, кмітливість, чесність, порядність, турбота про сім”ю, як батьківську так і власну, високі розумові здібності та надбання, а в дівчини – скромність, цнотливість, працьовитість, охайність.

Дошлюбні інтимні стосунки виключались. Перелюбство траплялось надзвичайно рідко і майже до ХХ ст.

Такі випадки були надзвичайно рідким явищем, тому, що вся система виховання молоді грунтувалась на дбайливому, лицарському ставленні юнаків до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

Молодь спілкувалась за місцем свого проживання : куток, вулиця – як в містах так і в селах. Молодь зустрічалась на ігрищах, толоках, вечірніх сходах вечорницях, ярмарках.

На досвітках та посиденьках були тільки дівчата, які спілкуючись між собою виконували певну роботу, як правило готували своє придане : шили, пряли, ткали, інше.

На супрядки приходили як дівчата так і хлопці як для спільної роботи, так і для розваг. На вечорницях молодь розважалась, грала у різні ігри, танцювала.

Українське звичаєве право дозволяло розумне бешкетування молоді і не вважало це за хуліганство, хоча порушувався громадський порядок. Єдина в році ніч на “Андрія” з 12 на 13 грудня в яку парубки мали право на бешкетування, що вибачались суспільством. Суспільство розумілє необхідність молоді заявити про себе якимось незвичайним, відмінним способом про себе і санкціонує такий вияв у гумористичній формі: : там віз на хаті, там ворота по річці плавають, там ще щось таке “втято”, що вся громада потішається

Спілкування молоді проходило під контролем громади. Організовували та контролювали ці зустрічі як правило батьки або старші родичі. Місце проведення таких вечірок було визначено: якщо на вулиці – то в певномі місці, у холодну пору року - у помешканні.

Вся система виховання була направлена на те, щоб виховати у дітей певні правила поведінки майбутнього подружжя.

Незлагодженість у сімейних відносинах засуджувалась громадою.