ШЛЮБ ТА СІМ”Я ЗА ЗВИЧАЄВИМ ПРАВОМ

Сім”я або родина – це основана на шлюбі група людей, які можуть мати також кровну спорідненість і пов”язані між собою спільним побутом, взаємною допомогою і моральною відповідальністю.

Сім”я це низова ланка суспільної організації, виконує соціальні, культурні, навчвльні, економічні, виробничі та інші функції, що зв”язують її з усіма сферами людської життєяльності.

Сімейно-родинні відносини сягають у сиву давнину, грунтуються на досвіді сімейної культури, що накопичувався віками. Стан сучасної сім”ї потребує аналізу її негативних кризових аспектів і явищ, які потребують оздоровлення.

Для інституту сім”ї характерні спільні загальнолюдські визначальні риси, а саме відтворення народонаселення – народження, виховання та матеріальне забезпечення дітей, ведення домашнього господарства, інтимно – психологічне спілкування, плекання і підтримання особливих взаємин між подружжям, батьками і дітьми, між дітьми, між бабами, дідами та онуками, іншими ченами сім” та родичами.

Для сім”ї характерні такі функції як культурно-репродуктивна, міжпоколінна передача трудових навичок, характерних рис і культурно-побутових традицій народу.

Український народ має свої спецефічні етнічні та менталітетні особливості та традиції. Історичне значення української сім”ї полягає у збереженні та розвитку визначальних рис народу, мови, етнічної самосвідомості, культурно-побутових традицій, виробничо-трудових функцій. Українська сім”я – це носій традиційної виробничої культури, в атмосфері якої впродовж тисячоліть виростали й виховувались покоління українського народу, який є землеробський і хліборобський етнос.

В Україні існувала усталена, притаманна українському народу всіх регіонів України система цінностей сімейного життя.

Підготовка до сімейного життя була не лише справою батьків та родичів, а й справою громадскості, причому приорітетною справою.

Вплив громади на практику добору шлюбних пар та та утворення сім”ї здійснювався через систему добре організованих інституцій, що діяли у відповідності до звичаєвого права: сільську, міську громади, корпоративні громади, молодіжні об”єднання – дівочі та парубоцькі громади.

Громадська думка яка реалізувалась через систему звичаєвих норм, мала великий вплив на формування особи та сім”ї.

Відповідно до норм звичаєвого права чоловіка вважали за самостійну людину тільки після одруження. Неодружена особа незалежно від віку вважалась парубком.

У сіспільстві склалась негативна думка про вчасно неодружених. До тих, хто не хотів одружуватись, згідно звичаєвого права ставились зневажливо і звстосовували певні покарання, а саме: надавали меншу частину спадкового майна та інше.

Лише у випадку вірного кохання, коли гинув наречений, дівчина мала право на знак жалоби назавжди відмовитись від шлюбу. Звичаєве право також передбачало обітницю не виходити заміж, коли дівчата нарівні з чоловіками брали участь у воєнних діях, а в мирний час виконували суто чоловічу роботу. Цей звичай в окремих регіонах України зберігся до початку 20ст. Така безшлюбність була рідким явищем.

Укладання шлюбу майже до кінця 16ст. носило громадянський характер – шлюб вважався укладеним, коли він був відзначений весільною обрядовістю і ніде не реєструвався. Лише після 17ст. церква взяла під свій контроль процес укладання шлюбу, вимагаючи вінчання, як законності шлюбу та відповідного запису у церковних книгах.

Однак звичаєве право продовжувало існувати паралельно і шлюб вважався законним лише коли він був відзначений весіллям. За радянських часів
933р. було введено обов”язкову реєстрацію шлюбу у відповідних відділах реєстраціїї актів громадського стану, там же шлюби і розривались. Вінчання у церкві вже не ввважалось офіційною реєстрацією шлюбу.

Згідно чинного законодавства: Кодексу України про шлюб та сім”ю, а також Сімейного кодексу України “шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану”ст.21.

Сімейне життя українського народу грунтується на звичаєвому праві, яке має свій процес – обряди та ритуали. Вони відповідають природному циклу існування людини і складають цілий комплекс важливих обрядів: сватання, весільні, родильні, родинні, похоронні і поминальні.

В середині самої сім”ї мають місце і менш значимі правила-обряди: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повголіття, срібне та золоте весілля.

Сімейне звичаєве право існує і зараз на території України, кожна область має свої незначні відміни, воно дещо спростилось, втратило свою істинну значимість, але в цілому воно існує паралельно чинному писаному законодавству і досить часто в супереч йому. В Україні, яка довгий час перебувала під гнітом завойовників, що насаджали своє право виробився добрий імунітет до іноземного права і уміння зберегти своє звичаєве право попри всі лихоліття

Структура сім”ї залежить від характеру взаємин, пов”язаних морально-правоввою чи родинною спільністю.

Згідно звичаєвого права в Україні існували два види сім”ї: мала і велика.

До малої простої, індивідуальної відноситься сім”я, що складається з однієї шлюбної пари або одного з батьків з неодруженими дітьми або без дітей, може також включати одного з батьків подружжя, або інших родичів.

Велике сім”я складена, нерозділена складється з двох і більше малих сімей. Така сім”я має два види, які грунтуються на двох формах споріднених зв”язків: перша- зв”язок між особами, які походять один від одного мати, дочка, онука тобто пряма лінія спорідненості перша черга у спадкуванні і друга- зв”язок між особами за позодженням від одного предка пращура, а також осіб, пов”язаних з ними шлюбом сестри, брати, їх чоловіки та жінки, діти, онуки тобто побічна лінія спорідненості друга черга у спадкуванні.

Велика сім”я може бути в першій або в другій формах, або в їх поєднанні. В залежності від спорідненості, нерозділені сім”і визначаються як батьківські – спільно живуть батьки та їх одружені сини і братські – спільно проживають два чи більше одружених братів.

Велика і мала сім”я об”єднані спільним проживанням, спільністю виробництва і споживання під єдиним началом матері, батька, старшого брата, старшої сестри. Велика сім”я грунтується на господачій єдності її членів, спільній власності на засоби виробництва та вжитку. Так у документах 19 ст. є відомості про спільне проживання, господарювання кількох сімей, а саме: господаря з дружиною, одружених синів з невістками, дочки з зятем та онуків і онучок Н.-Левицький “Кайдашева сім”я”.

Велика сім”я існувала у відповідності до звичаїв, які мали силу права, були високоморальні і забезпечували моральну та матеріальну підтримку всіх членів сім”ї. У таких сім”ях не має обездолених сиріт, та голодних непрацездатних осіб бо відносини грунтувались на взаємолюбові, взаємоповазі, взаємопіклуванні, взаємообороні. Така сім”я має велику чисельність. Мала сім”я складається із батьків їх неодружених дітей та інших родичів як прямої так і непрямої лінії. Для неї характерні тіж ознаки, що й для великої, але менший чисельний склад. Так “За даними Всеросійського перепису населення 1897р. середні показники кількості осіб сімей такі: Харківська губернія –6,2, Таврійська і Катеринославська - 6,1, Полтавська, Чернігівська, Волинська і Київська – 5,7, Подільська – 5,2, Бесарабська-5,1.

Мала сім”я має два види: повна- складається з подружжя та неодружених дітей та неповна- складається лише з одного із подружжя та неодружених дітей. Елементарна сім”я складалась лише з подружжя. Главою повної та елементарної сім”ї є чоловік, а неповної – один із подружжя. Характерною рисою молої сім”ї є те, що сама організація сімейного життя була основана на спільних зусиллях чоловіка і жінки. Члени малої сім”ї соціально, морально та матеріально не захищені в разі відсутності або непрацездатності з тієї чи іншої причини господаря господарки.

До родинних зв”язків за завичаєвим правом належали також зв”язки побратимства та посестринства. Такий союз укладали на основі духовного споріднення та індивідуальної допомоги.

Стороння особа, прийнята на певних умовах до родини називалась приймаком, і цей інститут звичаєвого права здійснювався кількома шляхами – через шлюб і перехід чоловіка до батьків дружини, через договір та звичай посиновлення.

У прийми йшли щоб виправити своє еконмічне становище при допомозі свата, або запрошували у прийми, якщо батьки дружини не мали синів, або господарство очолювала вдова, також у разі коли подружжя не мало своїх дітей. Виробились такі види приймацтва: приймаки-зяті, приймаки-сімейні, умовно посиновлені родичі або сторонні люди, приймаки безумовно посиновлені малолітні, неповнолітні,Приймаки малолітні діти, взяті на виховання до повноліття вихованці, годованці, приймаки сімейні, прийняті до повноліття дітей господаря.

Мотиви приймацтва визначали і становище приймака: підлегле від тестя і мало чим відрізнялось від становища простого робітника, але після смерті права зятя - приймака визначались “у купі з дітьми”. Або навпаки приймак відразу ж очолював господарство і разом з дружиною отримував право на все майно.