<<
>>

Використання національних гасел у боротьбі за зміцнення радянської влади

В історії становлення радянської влади в Україні особливе місце посідало національне питання. На терені України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу була багато в чому схожа у своїх організаційних основах на радянські органи влади Центральна Рада, яка постала на хвилі національно- визвольного руху. З огляду на згадане вище активне використання національного питання в боротьбі зі своїми всеросійським конкурентами - есерами та меншовиками, більшовики після захоплення влади не могли просто так відмовитися від власного гасла про право націй на самовизначення аж до відокремлення.

Щоб довести свою послідовність у національному питанні та звести до соціальних суперечностей своє протистояння з Центральною Радою, у грудні 1917 р. ленінське керівництво зініціювало створення радянської УНР - територіального радянського утворення з деякими національними ознаками. Уже на ІІІ Всеросійському з'їзді рад, що відбувся в січні 1918 р., Росія юридично оформилася як федеративна республіка - РСФРР. Проголошення такого «федералізму» формально знімало перепони до «соціального» розуміння суперечностей між УЦР і більшовиками. Росія де-юре перетворилася, подібно до того, як це зазначалося в ІІІ Універсалі Центральної Ради, на «федерацію вільних народів». УЦР на той час уже проголосила свою незалежність, тому відмовлятися від гри у право націй на самовизначення, а відтак і підтримки радянської УНР, було не на часі.

Радянський сурогат національної державності вперше був випробуваний в Україні. Але поглинення України не було заздалегідь спланованим за своїми формами. Спочатку основним наміром більшовиків було опанування Центральної Ради «зсередини». Суть такого поглинення полягала у встановленні контролю над Центральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з'їзді рад у грудні 1917 р. Однак, на відміну від есерів і меншовиків напередодні ІІ Всеросійського з'їзду рад, діячі Центральної Ради розгадали наміри більшовиків і мобілізували своїх прихильників. У результаті, як визнав М.Скрипник в інтерв'ю кореспондентові «Известий» на початку квітня 1918 р., «Перший з'їзд рад України дав більшість прихильникам Центральної Ради»10.

Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському»[2] баченню опанування України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні про його створення наголошувалося: «Утворилася нова Українська Рада на противагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків і робітників-шахтарів. Київську Раду називають панською, і з кожним днем вона втрачає авторитет»11. Це свідчить, що протягом 1917-1918 рр. більшовики лише набували того досвіду в здійсненні національної політики, який використали в наступні роки. Україна була першою національною одиницею, яка проголосила свою державність, але не виявила бажання відокремитися від Росії (на відміну від Польщі, яка, правда, на той час була окупованою, та Фінляндії).

Після провалу спроб захопити владу на І Всеукраїнському з'їзді рад більшовицьке керівництво вирішило змінити тактику поведінки в Україні. Ленін наполіг, щоб пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об'єднаний з'їзд відбувся 24-25 (11-12) грудня 1917 р.

і був проголошений «справжнім» Всеукраїнським з'їздом рад. На ньому була утворена радянська УНР. В ухваленій резолюції роз'яснялося: «І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»12. Слід підкреслити, що в цей час про незалежність радянської України, втім, як і УНР Центральної Ради, не йшлося.

Основна назва нового державного утворення (УНР) була тотожною, а назва уряду - схожою з національними українськими. Мало того - більшовицьке керів-

ництво намагалося ввести до складу уряду якомога більше діячів, які працювали в Україні, або ж етнічних українців з інших регіонів. Особисто Ленін наполіг на тому, щоб в Україну відрядити Миколу Скрипника, який, за спогадами дружини, спочатку не бажав їхати13. З Петрограда були відправлені до України такі знакові постаті, як Юрій Коцюбинський і Віталій Примаков. Ці призначення поряд із висуванням на головні посади більшовицьких діячів з «українським прізвищами» (Василь Шахрай, Георгій Лапчинський тощо) мали на меті продемонструвати «українськість» більшовицької влади. У подальшому такого роду «однорідності» компартійно-радянського керівництва, як на початку 1918 р. (етнічні українці або вихідці з України чи ті, що тривалий час працювали на її території), Ленін більше не допускав.

Наприкінці 1917 р., коли більшовики зініціювали утворення Народного секретаріату в Україні, революційні настрої в українському селі ще не вийшли на поверхню. Однак солдати - вихідці з України були переважно із селян і вже на той час «дозріли» до революційних змін. Вони після самодемобілізації стали основним детонатором народного вибуху на селі. Саме серед солдатів найбільшої популярності набули ради. Вони й стали тією формою влади, що народжувалася з низів суспільства. Більшовицьке керівництво, взявши на озброєння народні гасла, планомірно, мірою радикалізації суспільства, опановувало ради «зсередини». Оскільки однією з вимог українців було здобуття національних прав, більшовики, щоб мати вплив в Україні, намагалися надати підконтрольній їм радянській владі якомога більш української форми. Результатом стало те, що українська радянська влада на початку 1918 р. розглядалася значною частиною суспільства і самим керівництвом радянської УНР як така, що поєднувала в собі органічно єдині соціально-національні інтереси українського народу.

Такі погляди лише поширилися з початком діяльності Народного секретаріату. Добре відомо, що серед членів Центральної Ради було чимало симпатиків Раднар- кому. Зокрема, ліві есери навіть готували переворот у ній. Особливого поширення ідеї народності й органічності радянської влади для України набули після підписання Центральною Радою договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Адже на початку 1918 р. більшовицьке керівництво ще не встановило свого панування в радах, а лише було на шляху до цього і тому більше уваги приділяло підтримці народних вимог. Сама ж радянська влада на той час багатьма насправді уявлялася, висловлюючись агітаційними гаслами уряду радянської України початку 1919 р., як «совершеннейшее слияние административных, хозяйственных, социальных и политических органов государства с экономическими и политическими организациями рабочих и крестьян»14.

Наприкінці 1918 р. ситуація вже змінилася. Існування Української Держави гетьмана Скоропадського, де здійснювалася пропоміщицька політика, певним чином допомогло більшовикам роз'єднати органічну для українців єдність національного і соціального.

Перед несподівано посталим вибором поміж «поміщицькою» Україною та «робітничо-селянською» (і такою, що теж мала національні форми) радянською владою чимала частина суспільства, не розбираючись у суті справжніх намірів більшовиків, обирала саме радянську владу.

У першій половині 1918 р. найактуальнішими для уряду радянської УНР були військові питання та здобуття підтримки українського населення. Це цілком зрозуміло, оскільки сам Народний секретаріат був засобом боротьби більшовиків з підтримуваним ними до того часу національно-визвольним рухом в Україні. Дещо інші завдання стояли перед більшовиками у часи другої окупації України. У 1919 р. постало завдання поширити владу Кремля за межі колишньої імперії. Такі агресивні наміри мали ззовні привабливий вигляд «світової революції», і їхня реалізація передусім передбачала «експорт революції» у західні країни. Але закінчився другий період більшовицького панування в Україні так само, як і перший - більшовики були змушені залишити Україну. Причому при всій повазі до військових сил А.Денікіна не викликає сумніву, що могильником більшовизму в Україні у 1919 р. стали українські селяни.

Поворот селянства на боротьбу з більшовизмом уможливився внаслідок «запаморочення від успіхів»: своє успішне повернення до України Кремль пов'язував насамперед із власним, петроградсько-московським авторитетом. Володарі Кремля недооцінювали популярності самої форми радянської влади як народної, яка зумовила певну повагу до дій Народного секретаріату, а також негативні наслідки аграрної політики гетьмана Павла Скоропадського. Тому більшовики знехтували національним питанням і вирішили, що настав час для комуністичних перетворень на селі. На чолі УСРР у 1919 р. стали люди, які про українське суспільство мали занадто приблизне уявлення. У результаті кадрової політики, що безпосередньо вплинула і на ухвалення рішень в соціально-економічній царині, більшовицьке керівництво отримало спрямований проти нього потужний повстанський рух.

Для більшовиків, які вже звертали свої погляди на Захід, селянські повстання стали на заваді. Як зауважили у листі ЦК РКП(б) й особисто В.Леніну П.Попов, А.Зорін і Ларик, «з деяких пір у середовищі комуністів стало немовби "гарним тоном" лаяти все в Україні, як у країні наскрізь куркульській». Автори листа намагалися довести керманичам більшовиків, що Україна відрізняється від Росії мовно, культурно, психологічно, має інший устрій свого життя, врешті, що національне питання в Україні надзвичайно переплетене з класовим15. Зазначивши, що основним революційним класом в Україні є селянство, дописувачі запропонували саме це покласти в основу більшовицької політики після вигнання з України військ Денікіна. Далі вони підкреслили: «Апріорна оцінка України як країни куркульської, що не здатна на самостійну революційну творчість, породжувала політику, яку інакше як колоніальною не назвеш. Україна розглядалася виключно як об'єкт для викачування матеріальних ресурсів»16. Таким чином автори підкреслювали - і Ленін це зрозумів, - що нехтування вже проголошеним правом націй на самовизначення може призвести до катастрофічних наслідків.

Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного поділу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути й гірше.

Кремль своєю чергою спромігся усвідомити помилковість власної тактики дій. Як наголошував у квітні 1923 р Л.Троцький на Vll Всеукраїнській партконференції КП(б) У, «якщо ми не зуміємо підійти до селянина, вивчити селянина, його психологію, його мову, ми можемо штовхнути його на другу петлюрівщину, а друга петлюрівщина була б більш органічною, глибокою і небезпечною. Ця друга петлюрівщина була б озброєна культурним планом - у школі, в кооперативі, у всіх областях побуту, і український селянин кожне своє незадоволення примножував би на національний фактор, і це було б небезпечніше петлюрівського бандитизму»17.

Необережна демонстрація справжніх намірів ледь не коштувала більшовицьким керманичам влади в Україні. Однак вони змогли усвідомити необхідність демонстрування у короткотерміновій перспективі національного та селянського лібералізму, відступити у потрібний час і зробити не так багато поступок, щоб потім не можна було все повернути «на круги своя». У листі В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», написаному наприкінці грудня 1919 р., наголошувалося на тому, що Україна є незалежною, і цю незалежність визнали всі російські державні та партійні владні органи18.

На початку 1919 р., незважаючи на застосування національної форми радянської державності в Україні, термін «незалежність» не був широко вживаним. Якщо його й використовували, то переважно в негативно-заперечливому сенсі. Отже, за рік відбулася кардинальна зміна політичної термінології, що, утім, не означало зміни цілей більшовицької політики в Україні. Потреба якомога більшої централізації всіх економічних ресурсів не підлягала сумніву ні на початку, ні наприкінці 1919 р.

Поряд із відмовою від прискореної «радгоспізації» та термінового «злиття» України та Росії визнання національно-державних і національно-культурних прав українців допомогло більшовикам зберегти владу, а самим українцям завадило усвідомити справжні наміри більшовизму як у соціально-економічній, так і згодом у національно- культурній сферах. Тим більше що починаючи з 1920 р. завдяки врахування названих моментів більшовики на відміну від 1918 та 1919 рр. нарешті «класово нацькували» бідняків на так званих куркулів і спровокували, по суті, громадянську війну на селі. Виконавши цю жахливу передумову успішності радянської влади в Україні й досягнувши «наявності громадянської війни на селі», більшовики змогли, як висловився один з провідних господарників України у 1920 р А.Кактинь, ліквідувати «єдиний фронт» села проти «промислового міста і прийнятої ним радянської влади»19.

3.

<< | >>
Источник: О.Г. Аркуша, Є.І. Бородін, С.В. Віднянський та ін.. Нариси історії державної служби в Україні / [О.Г. Аркуша, Є.І. Бородін, С.В. Віднянський та ін. ; редкол.: С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. - К. : Ніка-Центр,2009. - 536 с.. 2009

Еще по теме Використання національних гасел у боротьбі за зміцнення радянської влади:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -