ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ (2 год.)

1. Встановлення влади Директорії. Універсал Директорії «дру­гої» УНР.

2. Органи державної влади УНР доби Директорії.

3. Правоохоронні органи «другої» УНР.

4. Законодавча діяльність Директорії.

5. Характеристика проектів Конституції УНР, що підготували С. Баран та урядова комісія.

6. Причини поразки української національної революції.

Методичні рекомендації

Часи, в які Директорія прийшла до влади, були особливо складни­ми. Наближався кінець Першої світової війни. Україна залишалась в дуже тяжкому економічному та політичному становищі. 18 грудня 1918 р. війська Директорії УНР урочисто вступили до Києва, і вже 26 грудня було створено уряд УНР під головуванням В. Чехівсько- го. У цей час Антанта не визнавала УНР і ставилася до України як до складової частини Росії. Свої подальші плани вона пов’язувала з інтервенцією, яка розпочалася 2 грудня 1918 р. одночасно з підтрим­кою білогвардійської армії Денікіна.

Також необхідно відмітити, що під час падіння гетьманського уряду в більшовицький Росії було сформовано 5000-е військо для «звільнення» України, яке на початку січня 1919 р. почало свій на­ступ. Ще 24 грудня 1918 р. РНК РСФРР повідомила в пресі, що вна­слідок анулювання Росією Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія не визнає Україну за суверенну державу. За таких умов єдності поглядів щодо перспективи національно-визвольної боротьби, природно, бути не могло, тому політична концепція Ди­ректорії відходила від початкових орієнтирів і прагнень, втрачаючи свою революційність і ставала дедалі менш зрозумілою.

На відміну від УЦ Ради, яка принаймні спочатку спиралась на певну як теоретичну, так і практичну програму, Директорія мала у своєму арсеналі лише загальні гасла. В її першій відозві зазначалось: «Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А українські Установчі збори твердо й непохитно закрі­плять їх...».

Слід зазначити, що сама ідея Директорії виникла за дуже по­пулярною тоді аналогією з французькою буржуазною революцією. Директорія УНР, або «Рада п'яти», народилася спільною волею де­яких українських партій та організацій. Але ідея відновлення УНР з Центральною Радою Директорів, як своєрідного передпарламенту, не дістала підтримки. Тож модель державного устрою на зразок Цен­тральної Ради було відкинуто, і Директорія опинилась віч-на-віч з необхідністю шукати свій шлях.

Поновленню конституційних засад УНР та організації подаль­шого демократичного розвитку української державності сприяла Декларація Української Директорії від 26 грудня 1918 р. Окремі на­уковці характеризують даний документ як тимчасову Конституцію УНР. Зі стилю і духу Декларації, поза всяким сумнівом, видно, що її автором був В. Винниченко.

У перших пунктах документа зазначалось: «Цензові думи та земства, поставлені гетьманським урядом, скасовано й відновлено демократичні, вибрані всенародним голосуванням органи місцевого самоврядування». Декларація відновляла національно-персональну автономію, «що забезпечує кожній нації право на вільне життя».

Постановою від 9 грудня Директорія скасувала всі закони й по­станови гетьманського уряду у сфері трудового права і права соціаль­ного забезпечення. Було відновлено восьмигодинний робочий день, право на страйк, усю повноту прав робітничих фабричних комітетів, а також знову відновлювалися колективні договори.

Директорія УНР виголосила, що до земельної реформи «всі дріб­ні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх їх власників ненарушеними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська республіки для боротьби з був­шим гетьманом...». (Мабуть, саме цей пункт Декларації знайде з ча­сом своє відображення у §12 Закону «Про земельну реформу ЗУНР» від 14 - 15 квітня 1919 р. - Авт.). Верховне порядкування землею на­лежало Директорії УНР. Ця постанова також торкалася і монастир­ських, церковних і «казенних» земель, а для проведення земельної реформи в державі були організовані народні земельні управи.

В усіх інших галузях життя Директорія так само скасовувала всі закони і постанови гетьманського уряду, спрямовані проти інтересів трудящих класів «і шкідливих для всього громадянства».

Декларація зазначала, що «Директорія є тимчасовою верховною владою революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й пра­во управління державою від першого джерела революційного права - трудящого народу, Директорія передасть своє повноваження тому ж самому народові». Але ні з моменту свого проголошення, ані в Декларації Директорія так і не визначила власний правовий статус, компетенцію та повноваження.

У документі не було пункту про офіційне відновлення назви дер­жави - Українська Народна Республіка і фактично не відчувається наміру відтворення демократичних принципів, проголошених рані­ше УЦ Радою в її Універсалах. Крім того, нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії».

З цього приводу важливо зазначити, що В. Винниченко вклю­чив до Декларації зазначений принцип у декілька іншому варіанті, ніж у більшовицькій Росії. На відміну від російського варіанта, до переліку «повноцінних» категорій населення, крім представників трудового селянства та промислового робітництва, він включив та­кож трудову інтелігенцію. Слід також наголосити, що цей принцип не зовсім відповідав поглядам В. Винниченка, які виходили з його марксистської філософії. Так, у Декларації він пояснив: «Директорія вважає, що право правління й порядкування краєм повинно належа­ти тільки тим класам, які суть основа громадянського життя, які тво­рять матеріальні та духовні цінності... робітництву й селянству...». Лише один раз у зазначеному документі було згадано про причет­ність до «повноцінного» суспільства трудової інтелігенції. Жодного слова щодо політичних прав військових, громадян пенсійного віку, повнолітніх студентів, інвалідів та духівництва в Декларації немає. Повністю позбавлялись політичних прав громадяни «колишньої па­нуючої верстви». Отже, УНР фактично переставала бути правовою і демократичною державою, бо лише окрема частина її громадян, хоча і без огляду на свою національність, визначалася законом по­вноправною.

Декларація офіційно сповістила про скликання Конгресу Трудо­вого Народу з позначкою про те, що «норми виборів до нього Дирек­торія оповіщає окремою інструкцією». Конгресу Трудового Народу України належали «всі верховні права і повноваження рішати всі пи­тання соціального, економічного та політичного життя Республіки». За Конгресом також закріплювався обов'язок «вирішити форми вла­ди як на місцях, так і в центрі...».

У Декларації визначався і напрям у зовнішній політиці УНР: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілко­витого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав.». У внутрішніх відносинах республіки Директорія також ставила собі за мету національну злагоду і дружнє поєднання трудо­вої демократії всіх націй.

На цей час припадає і перша за останні два сторіччя спроба об'єднати українські землі й український народ у єдину державу. Експерт з питань політичної географії при уряді ЗУНР професор С. Рудницький став першим українським політологом, який нама­гався перенести універсальні ідеї політичної географії на україн­ський ґрунт. Указуючи на особливості психічного складу українців, С. Рудницький доводив практичну необхідність об'єднання східних та західних областей України як умови її майбутньої незалежнос­ті. Питання возз'єднання стало одним із головних завдань першого уряду ЗУНР, а з приходом до влади Директорії, яка також розуміла важливість возз'єднання, вирішення цього питання знайшло своє ві­дображення в укладанні Передвступного договору 1 грудня 1918 р., підписаного у Фастові під Києвом.

Акт возз'єднання ЗУНР та УНР урочисто відбувся 22 січня 1919 р. в м. Києві, на майдані Св. Софії. Оцінюючи значення цієї події, слід відзначити, що Акт Злуки не означав утворення унітарної або феде­ративної держави. Найпевніше це було конфедеративне об'єднання, де ЗУНР і надалі зберігала свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їхньої компетенції.

За таких умов постала проблема конституювання «третьої фор­ми української державності». Це завдання мусив вирішити Трудо­вий Конгрес, що відбувся 23 січня 1919 р. Як зазначав А. Яковлів, «по своїй компетенції Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади на Україні» та Універсал Трудового Конгресу, які можна вважати кон­ституційними актами».

Слід зазначити, що окремі науковці називають Закон «Про фор­му влади на Україні» тимчасовою Конституцією об’єднаної України. Документ починається словами довіри і подяки Директорії за її ве­лику роботу, а закінчується протестом проти захоплення української території, чим нагадує ухвалену на зборах резолюцію. Закон умов­но можна поділити на 8 розділів (такий поділ - виключно авторська пропозиція, бо документ не має поділу ні на розділи, ані на статті. - Авт.). Зауважимо, що з точки зору державного права він був скла­дений і опрацьований дуже слабо. Мабуть, якби законопроект об­мірковувався заздалегідь, у спокійнішій атмосфері, то в ньому була б проведена послідовно концепція парламентаризму, яка була покла­дена в основу цього Закону.

У третьому розділі Закону зазначалося: «З огляду на небезпечний воєнний час доручити власть і оборону Краю Директорії УНР, яка доповнена представниками від Наддніпрянської України, до наступ­ної сесії Трудового Конгресу має бути верховною властю. І видавати закони... при чім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового Конгресу». Отже, Законом знов таки підтверджував­ся статус Директорії як тимчасової верховної влади до скликання на­ступної сесії Трудового Конгресу з повноваженням видавати закони. Проте такий стан речей сприяв установленню нестабільності в дер­жаві, коли з кожним скликанням сесії Конгресу верховна влада мо­гла змінюватись. Виконавча влада УНР, згідно з цим самим пунктом, належала Раді Народних Міністрів, котра повинна була складатись Директорією «і в часі перетворення сесії Конгресу відповідає перед Директорією».

Крім того, Закон не врегульовував випадки, коли дехто з членів Директорії з якоїсь причини вийде з її складу або тимчасово не змо­же виконувати свої функції. Цей недолік ускладнив ситуацію, коли С. Петлюра позбавив повноважень О. Макаренко та Ф. Швеця, а коли покликав їх до повернення, вони відмовились і скасували його рішення.

Слід зауважити, що надане Директорії право видавати закони - це не що інше, як спеціальне уповноваження Голови держави у випад­ках небезпеки або негайної потреби. Щодо функції судової влади, то Закон повністю залишив це найважливіше питання поза увагою.

За Законом державну адміністрацію на місцях здійснювали ко­місари, яких призначали відповідні міністри. Незрозумілими зали­шаються підстави відмови від «трудового принципу» та організації робітничої диктатури. Директорія встановила, що «місцева влада в інтересах національної оборони належить довіреним Правительства УНР комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих Трудових Рад, обраних пропорційно від селян і робітни­ків». Блукаючи між гаслами демократії і диктатури пролетаріату та шукаючи виходу для гармонійного поєднання національної та соці­альної ідеї, Конгрес виробив невизначені формули щодо влади ради робітників і селян. Вживаючи слова «в контакті», Закон зробив ці ради рівноправним органом із комісарами, а додавши слова «під контролею», зробив їх народним органом влади, що сприяло посту­повому переходу влади до рук пролетаріату. Без вирішення залиши­лась і проблема розподілу сфер впливу між Директорією та Радою Міністрів.

У п'ятому пункті Закону зазначалось, що «Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і ви­словлюється за демократичний лад на Україні. В цілях закріплен­ня демократичного ладу Правительство УНР разом з комісіями має підготовити закон для виборів всенародного Парламенту Великої Соборної Української Республіки». Цей пункт також забезпечував права людини і громадянина в УНР. Слід зазначити, що робітнича диктатура, або диктатура трудового народу, не визнавала в той час повних прав людини і громадянина. Відкинувши цей принцип та в сукупності з відновленим Законом «Про національно-персональну автономію», Закон надав можливість здобути однакові права всім працюючим громадянам держави.

Крім Закону «Про владу на Україні», Конгрес також ухвалив Уні­версал до українського народу, в якому практично повторювалися положення Закону, і ноту до народів світу з протестом проти окупації території УНР «військами Антанти, арміями совітськими, польськи­ми, донськими, добровольчеськими» та проти замахів на цілісність, самостійність і незалежність держави.

Врешті-решт, через недостатню кількість фахівців в уряді, між- партійні та особисті суперечності, а також через неможливість до­сягти компромісу з Антантою, Директорія була розколота, а пробле­ма конституційного забезпечення державного будівництва відсунута на другий план.

З 15 листопада 1919 р., після розколу Директорії, влада фактично перейшла до С. Петлюри. Цього ж дня з'явилась постанова Директо­рії, яка скасовувала Закон «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919 р. С. Шелухін у своїй праці «Петлюрівці в світі права» (Л. ; Ві­день, 1922) зазначав: «Конституційний основний закон «Про форму влади на Україні» чинний з 28 січня 1919 р. до наступної сесії Кон­гресу. Яким же чином і по якому праву Петлюра... та інші міністри, не мавши ніякого права касувати і творити основні закони, могли дозволити собі скасувати закон 28 січня. позбавивши органи влади легального походження і становища й поставити свою волю вище народньої?» В інших працях С. Шелухін підкреслював, що після 28 січня 1919 р. в УНР не відбувалося жодного зібрання Парламенту чи Конгресу, на підставі чого не могло бути видано жодного основного чи конституційного закону, бо для здійснення цього був потрібний компетентний і правосильний законодавчий орган: «Невизнання конституції УНР 28 січня 1919 р. було б невизнанням і самої УНР, бо Україна з іншою конституцією мусила б мати і іншу назву».

Скасуванням Конституції 28 січня фактично ліквідовувалась і сама Директорія, юридично існуюча тільки за цією Конституцією. Верховна влада надавалась новому органу, а Директорія, як особа юридична, нероздільно пов'язувалась з особою фізичною - С. Пет­люрою, що робила першу - фікцією, а другу - єдиноособовим дик­татором.

Фактично в той день С. Петлюра схвалив державний розпад, який відбувся 16 листопада 1919 р., і поклав початок створенню нової по­літичної організації - Всеукраїнської Національної Ради в Кам'янці- Подільському. Її керівники за головну мету встановили працю в державному будівництві, яка мала здійснюватися на засадах демо­кратичного парламентаризму. М. Шаповал зазначав: «ВНР - бачила жах петлюрівської олігархії і лагодила її приборкати шляхом утво­рення згодом «передпарламенту», який став би хоч сурогатом народ­ного заступництва та хоч би слабим виявом української демократії».

9 травня 1920 р. у Кам'янці-Подільському свою роботу розпочала спільна комісія з метою розробки проекту нової Конституції. Її очо­лив міністр внутрішніх справ М. Білінський. Протягом 9, 11 та 13 травня 1920 р. комісія обговорювала проект, який підготував заступ­ник Всеукраїнської Національної Ради Степан Баран, і з додатками та змінами ухвалила його. Проте з обранням нового уряду в Києві ця робота припинилася.

Проект Конституції, який підготував С. Баран, має назву - Осно­вний Державний Закон «Про устрій Української Держави» і склада­ється з десяти розділів: 1. «Українська Держава»; 2. «Православна Церква»; 3. «Права та обов'язки горожан»; 4. «Державний Сойм і Державна Рада»; 5. «Голова Держави»; 6. «Правительство»; 7. «Са­моврядування»; 8. «Суд»; 9. «Оборона Держави»; 10. «Переходові і кінцеві постанови» та 150 артикулів.

У першому розділі проекту автор зазначив: «Українська Держа­ва є самостійною і незалежною державою з демократичним, парла­ментарним і республіканським устроєм і носить назву: Українська Народна Республіка». Відповідно до § 3 проекту, «більші частини Української Держави, що являють собою окремі господарські інтер­еси, здобудуть місцеву автономію з власними Краєвими Сеймами, які видаватимуть закони у справах місцевого значення». Вперше за всю практику державотворення УНР з'явилося положення, згідно з яким кордони Української Держави встановлювалися і замінялися тільки Основним Державним Законом. Державним гербом Україн­ської Держави залишався тризуб золотого забарвлення на синьому тлі, а державною мовою встановлювалась українська. За § 9 проекту «повнота влади в Українській Державі належить до загалу її горожан (вважаємо, що, виходячи з мовних особливостей того часу, термін «горожан», що використав автор, треба розуміти як сучасний тер­мін «громадян». - Авт.), що виконує цю владу в царині законодавчій через Державний Сойм, в царині виконавчій через Голову Держави і Раду Міністрів, в царині виміру справедливости через незалежні суди». Державний Сейм Української Держави, тобто парламент, пе­редбачався «однопалатним тілом». Він обирався на підставі загаль­ного, рівного як для чоловіків, так і для жінок, безпосереднього (пря­мого. - Авт.), таємного і пропорційного голосування.

У другому розділі православна церква в межах Української Дер­жави проголошувалась автокефальною з патріархом у Києві. У тре­тьому розділі проекту зазначено: «всі горожане Української Держави, як чоловіки так і жінки, без ріжниці віри, народності і походження є рівні перед правом». Скасовувались усі дворянські титули як при­чина соціальної нерівності громадян у державі. Усі громадяни мали рівні політичні права. Затверджувались свобода віросповідання, на­ціонального, економічного і культурного розвитку для національних меншин, гарантувалось забезпечення права людини на свободу, не­доторканність помешкання громадянина, охорону власності, свобо­ду пересування, обрання професії, таємницю листування та корес­понденції, вільність думки, слова і друку в межах закону тощо.

У проекті автор використав ідею соціальної та правової держави, і хоч Україна в проекті чітко не визначається соціальною державою, як, наприклад, це зроблено у ст. 1 розділу 1 Конституції України 1996 р., проголошені соціальні права і свободи в ньому є одними з най- численніших із закріплених.

Слід нагадати, що визначальні риси соціально-правової держави вперше були законодавчо закріплені в Конституції Веймарської рес­публіки, зміст якої полягав у тому, що держава, яка ґрунтується на конституції і праві, повинна нести відповідальність за забезпечення в країні соціальної справедливості і соціальної захищеності.

У проекті Конституції УНР С. Барана ми знаходимо ще не доско­налу, але дуже прогресивну на той час спробу державного захисту та підтримку цього права. Так, в артикулі 31 проекту автор зазначив, що «вся людська праця та її витвори, як джерело людського існуван­ня і культури, знаходяться під охороною закону». Питання правового захисту людини від експлуатації, забезпечення належних умов праці та відповідного рівня винагороди за працю також були в центрі уваги творця проекту. В артикулі 31 було закріплено право держави контр­олювати як умови найманої праці, так і її винагороду. За проектом кожен громадянин мав право на вільний вибір професії, а обмеження в цьому напрямі були можливими лише на підставі закону. Праце­давці й робітники визначались рівними один із одним: «Спори між ними рішаються шляхом добровільного роз'ємчого суду, або коли це не можливе, при допомозі державних роз'ємчих судів». Тобто захист трудового права за проектом здійснювався державними органами.

Принагідно зауважимо, що твердження професора В. Погорілка про те, що нібито закріплене у ст. 44 Конституції України 1996 р. право на страйк є якісно новим для нашої країни правом, видається нам помилковим. Підставою для цього може бути артикул 32 про­екту С. Барана, в якому в Україні забезпечувалось право на страйк, за винятком випадків, зазначених у законі. І хоча проект не був впро­ваджений у життя, таке право в тексті проекту Конституції України з'явилось ще 1920 р.

Заслуговує на увагу сучасних фахівців у галузі державотворення артикул 35 проекту, де зазначалось: «Держава є обов'язана винаго­родити горожанонові шкоду, що йому заподіється урядуванням дер­жавних цивільних, або військових осіб, що не було згідне з законом, або з обов'язками служби. Внесення позову проти держави про від­шкодування з цього титулу не залежить від дозволу держави. Держа­ва має право жадати від урядовця, що заподіяв шкоду, звороту від­шкодування, що вона його заплатила пошкодованому горожанинові. Ті самі постанови відносяться і до відповідальності самоврядувань та громад за шкоду, що її заподіяно горожанам протизаконним уря­дуванням їх органів...». Тобто тут прямо говориться про суб'єктивне публічне право, коли приватна особа має право звернутися до суду з позовом до держави, що свідчить про високий рівень демократич­ності проекту. Нагадаємо, що в чинній Конституції України, на жаль, такого положення немає.

Вперше серед конституційних актів України та всієї Європи Осно­вним Законом держави передбачалась обов’язкова загальна початко­ва освіта для громадян держави. Саме це положення фактично забез­печувало можливість вибору професії особи, бо неписьменна людина неспроможна скористатися правом широкого вибору професії.

Щодо обов'язків громадян перед державою, то в проекті зазна­чалось: «Всі горожане є обов'язані до вірності державі, затверджу­вався загальний військовий обов'язок для чоловіків, громадяни зобов'язувалися коритися державним законам і шанувати законну владу». Стосовно іноземних осіб артикул 48 встановлював, що «кож­ний чужинець з часу, коли вступив на землю Української Держави, є вільний, стоїть під охороною її законів і користується зі всіх прав українського горожанина крім прав політичних».

Проект також містив положення про громадянство Української Держави, до якого належали: «1) Всі особи української народнос­ті, що мешкають в межах Української Держави; 2) всі особи інших народностей, що в дні першого липня 1914 р. стало найменше від року мешкали в межах Української Держави і їх діти, при чому не рахується за стало замешкалих всі урядові і військові особи бувшої Російської імперії, що не уродилися в межах Української Держави». Далі роз’яснювалась можливість набуття українського громадян­ства: «1) через уродження батьків, горожан Української Держави;

2) жінка через подружжя з горожанином Української Держави; був­ша горожанка УД. по смерті чоловіка, або по розводі відзискує назад на своє жадання українське горожанство; 3) через надання горожан- ства покликаною до цього державною владою. Особі української на­родності, що поселиться в межах У.Д...». Окремим законом перед­бачалось більш повно встановити процедуру набуття та позбавлення громадянства.

У четвертому розділі було визначено Державний Сейм як вищий законодавчий орган, який обирали «на підставі загального, рівно­го, безпосереднього, таємного і пропорційного права голосування». Усі закони, накази глави держави та розпорядження міністрів, що нормують правові відносини, мали б бути оголошеними у «Вістнику Державних Законів».

У п’ятому розділі проекту містилися положення стосовно компе­тенції, відповідальності та виборів «голови держави». Відповідно до цього, главу держави обирали терміном на 5 років з громадян, не мо­лодших як 35 років, «що мають усі права цивільні і політичні». Він мав верховну виконавчу владу разом з Радою Міністрів і відповідав за свої вчинки перед Державною Радою в окремих випадках.

У шостому розділі міститься положення щодо складу та компе­тенції уряду. «Рада Міністрів виконує владу згідно з арт. 101. Мі­ністри і керуючі міністерством державні секретарі є відповідальні перед Державною Радою (арт. 96), кожний в своїм крузі ділання, за згідність з основними державними законами і іншими законами всіх урядових актів Голови Держави, власних урядових актів, в кінці за законний біг справ в підлеглих їм галузях адміністрації. Крім цього Рада Міністрів відповідає солідарно перед Державною Радою за за­гальний напрям політики Правительства».

За артикулом 124 адміністрацію було відокремлено від судів та попереджувалось, що невдовзі вийде Закон «Про поступування в адміністраційних справах». Для всієї території Української Держави утворювався один-єдиний Найвищий Адміністративний Суд.

На наш погляд, слабо розробленим був сьомий розділ проекту про самоврядування, де так і не були сформульовані конституцій­ні принципи взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в державі.

У восьмому розділі встановлювалось, що «судові вироки і поста­нови видаються в імені Української Народної Республіки». Органі­зацію та компетенцію судів повинні були визначити окремі закони. Судді призначались главою держави з числа повноправних громадян держави, які відповідали вимогам (майбутнього Закону про судій. - Авт.) та визнавались як повністю незалежні й підпорядковувались тільки законам. Судовий процес передбачався проектом усним і глас­ним. Утворювався і єдиний Найвищий Касаційний Суд.

В останньому, десятому, розділі проекту автор робить наголос на деяких особливостях часу. До часу вибору глави Держави на пер­шому Державному Сеймі главою призначався С. Петлюра. Згідно з арт. 146, «перший Державний Сойм має приступити до вироблення і ухвалення нового основного державного закону про устрій Укра­їнської Держави. Нинішній основний державний закон... обов'язує аж до хвилі оголошення нового основного державного закону. що його ухвалить перший Державний Сойм. До того часу постанови про компетенцію Державної Ради обов'язують Державний Сойм». Отже, можна дійти висновку, що і цей проект автор запланував як тимчасо­вий, а не постійно діючий. Набрати чинності проект повинен був з дня його оголошення, а його виконання доручалось Раді Міністрів.

Узагальнюючи викладене, підкреслимо, що проект Конституції С. Барана містить у собі такі конституційні принципи: розбудова демократичної, соціальної, правової держави з розподілом влади на три окремі гілки: законодавчу, виконавчу та судову, верховенство закону в державі. Автор проекту послідовно і неухильно намагався реалізувати принцип рівноправності всіх громадян держави, не бе­ручи до уваги ознаки національності, походження, віросповідання та статі.

Цей проект автор створював як тимчасовий, проте для свого часу це досить розроблений документ. У ньому повністю відсутній «трудовий принцип», на якому так наполягали окремі комуністично- налаштовані урядовці. Він практично не містить у собі положень з Конституції УНР 29 квітня 1918 р. і не спирається на здобутки укра­їнської державності, як, наприклад, конституційні акти УЦ Ради, Гетьманату чи ЗУНР. Привертає увагу і той факт, що автор під час розробки проекту фактично не враховував особливості менталітету українського народу. Мабуть, усе це в сукупності й призвело до по­яви в проекті недоліків та різних помилок юридично-правового ха­рактеру.

Крім того, загальновідомо, що запровадження в державі порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює умови правової гарантії здійснення прямого народовладдя, тому до серйоз­них недоліків проекту треба віднести те, що в ньому не фігурує ін­ститут референдуму, який, як і інші форми народовладдя - вибори, народне обговорення й опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом та формою його здій­снення істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Новий проект дістав назву - Основний Державний Закон Української На­родної Республіки.

Проведений порівняльний аналіз привів до таких висновків:

1) Майже 80 відсотків артикулів нового проекту були запозичені з проекту С. Барана, відповідно до яких повторювався поділ Консти­туції на десять відповідних розділів; кількість артикулів фактично збігалася з обсягом проекту С. Барана, перевищуючи їх на 8 арти­кулів.

2) Проект фактично не має зв'язку з Конституцією УНР 1918 р. За винятком запозичених ідей розбудови незалежної, демократич­ної держави, рівності всіх громадян перед законом, поділу влади на три окремі гілки, скасування привілеїв на підставах титулів і похо­дження та широкого кола громадянських, соціальних, політичних, економічних і культурних прав людини, нічого більше не поєднує ці документи.

3) Слід зазначити, що урядовий проект відзначається вищим рів­нем юридичної термінології.

4) В артикулах 21 і 22 проекту визначено ставлення держави до родини, законним визнано як церковний, так і громадянський шлюб, а також зазначено, що тільки суд має право розглядати справи, що стосуються розірвання шлюбів, та визнати їх недійсними.

5) У проекті немає поділу власності на державну, колективну та приватну. В арт. 43 комісія встановлює захист лише приватної форми власності, а в арт. 44 хоч і зазначено, що дрібна і середня земель­на власності стоять під охороною закону при скасуванні великої зе­мельної власності, критерії визначення обсягу земельних ділянок не вказані.

6) Проект Основного Закону УНР забезпечував спадкове право в межах чинних законів.

7) Військовозобов’язаними вже вважались усі громадяни, як чо­ловіки, так і жінки.

8) У проекті фактично був закладений етнографічний принцип визначення українських земель: «Територію Української держа­ви становлять: Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Таврія, Катеринославщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина та Слобожанщина, а рівно всі інші землі, що їх в більшості заселяє український народ». Порівняно з проектом С. Барана урядовий ва­ріант стриманіше поставився до прав окремих регіонів: «Частини української держави, що виявлять окремі культурно-господарчі ін­тереси, одержать місцеву автономію з власною Краєвою Радою, що видаватиме закони місцевого значіння. Державна Рада Української Держави вирішить зміст сеї автономії і визначить обсяг ділання Краєвих Рад».

У зв’язку з відсутністю єдиного нормативно-правового акта, який би регулював судочинство, 1920 р. було ухвалено рішення про ство­рення своєрідного Кримінально-процесуального кодексу законів Української Народної Республіки. Його розроблення велось україн­ськими юристами на базі чинного тоді законодавства з урахуванням воєнної обстановки. Частково роботи кодифікаційної комісії були ре­алізовані в Законі «Про поступовання в Штабних судах».

Слід мати на увазі, що за воєнного часу Штабним судам були під­судні не лише справи про злочини, що скоїли військовослужбовці, а й справи стосовно цивільних злочинців. У деяких місцях ці суди розглядали не лише кримінальні, а й цивільні справи. Таким чином, ухвалений Радою Народних Міністрів Закон «Про судочинство в Штабних судах», який затвердив голова Директорії Симон Петлюра 4 серпня 1920 р., мав велике значення не тільки для військової, а й для цивільної юстиції.

З архівних матеріалів вбачається, що цей Закон був лише час­тиною великої творчої роботи, яка регламентувала всі питання, що стосувалися судоустрою і судочинства в Українській Народній Рес­публіці. Закон складався з 11 глав, що вміщали 271 статтю. Назвемо лише глави Закону і вкажемо на найхарактерніші їхні риси: 1. Про підсудність. 2. Способи розв’язання суперечок з приводу підсуднос­ті. 3. Про порушення справ. 4. Перевідування. 5. Підготовчі до судо­вої розправи розпорядження. 6. Судова розправа: а) випадки і поря­док вилучення суду; б) умови розгляду справи; в) керування судовим засіданням; г) відкриття засідання й порядок розгляду справи. 7. По­станова присуду. 8. Оскарження присудів і постанов. 9. Виконання присудів. 10. Про поновлення справ, у яких присуди набули законної сили. 11. Про судові витрати. Навіть наведений перелік глав Закону свідчить про велику й досить докладну регламентацію всіх стадій судочинства у Штабних судах Української Народної Республіки.

Скарги про перегляд справи повинні були подаватися через Штабний суд до Найвищого суду, який всі матеріали справи разом зі скаргою засудженого або його представника, командира частини, в якій служив засуджений, що потерпів від ухваленого судом вироку, надсилав до того Штабного суду, який ухвалив вирок. Штабний суд, перевіривши обставини, викладені у скарзі чи в повідомленні, разом зі своїм висновком надсилав справу до Найвищого суду.

Ще в період перебування уряду Директорії в Києві 2 січня 1919 р. прийнято Закон «Про скасування закону бувшого гетьманського уряду восьмого липня 1918 р. відносно «утворення Державного Се­нату», про відновлення діяльності Генерального Суду, під назвою «Надвищий Суд Української Народньої Республіки», на підставі за­кону УЦ Ради другого грудня 1917 р., про скасування призначень на посади в Державному Сенаті та про призначення первісного складу Надвишого суду Української Народньої Республіки».

26 січня 1919 р. було сформовано Київський апеляційний суд. По­ряд з цим також було призначено прокурорів Київського апеляційно­го суду. Персональний склад Харківського і Одеського апеляційного суду, як і в період діяльності УЦ Ради, сформовано не було.

Слід сказати, що хоч суддів Київського апеляційного суду і було призначено, однак відповідну постанову «Про відкриття діяльності Київського Апеляційного Суду» було прийнято, у зв’язку з веденням бойових дій, лише 31 липня 1919 р. Відкрити діяльність останнього передбачалось лише «в складі одного Департаменту для всіх справ, підлеглих апеляційному суду».

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що, незважаючи на те, що уряд Директорії намагався налагодити ді­яльність вищого судового органу і Київського Апеляційного суду, персональний склад зазначених органів судової влади так і не зміг розпочати виконання своїх обов’язків.

22 квітня 1920 р. С. Петлюра підписав з Ю. Пілсудським так зва­ний Варшавський договір. Договір Директорії УНР з урядом Речі Посполитої Польської про взаємне визнання, розмежування терито­рії, спільні антирадянські дії та основи міждержавних відносин. Вар­шавська угода остаточно закріпила відмову Директорії від поперед­ньої політичної і воєнної конфронтації з Польщею, що протягом 1918 — 1919 рр. окупувала Галичину, Західну Волинь та деякі інші українські землі. Невдача в боротьбі одночасно на три фронти - про­ти радянських урядів Росії та України, денікінців і Польщі — змусила Директорію змінити зовнішньополітичний курс і шукати нових со­юзників. Ще у вересні 1919 р. було укладено перемир’я з Польщею, а наступного місяця до Варшави прибула об’єднана дипломатична місія УНР і Західної області УНР (колишньої Західно-Української Народної Республіки, що уклала «злуку» з УНР). Проте після того як частина делегації, що репрезентувала УНР, під тиском поляків у грудні 1919 р. погодилася визнати територіальні претензії Польщі на західноукраїнські землі, представники ЗОУНР на знак протесту покинули Варшаву.

Водночас «начальник держави» Пілсудський і уряд Польщі не поспішали укладати офіційну угоду з Директорією, яка дедалі біль­ше втрачала реальну силу. У самій Польщі в той час було чимало противників ідеї незалежної України, в якій вбачали загрозу поль­ським інтересам. Досягнуті домовленості закріпили офіційними ак­тами лише за кілька днів до наступу Польщі на Радянську Україну, в якому взяли участь і дві підпорядковані Директорії дивізії. Ці дивізії, до речі, після краху так званого «зимового походу» в Україну опини­лися на території, підвладній Польщі, і без належного врегулювання міжурядових стосунків їм загрожувало інтернування.

Сама Варшавська угода була оформлена двома основними доку­ментами - політичною конвенцією від 22 квітня 1920 р. і військо­вою конвенцією від 24 квітня 1920 р., яка вважалася інтегральною частиною політичної конвенції. Крім того, передбачалося укласти спеціальні економічно-торгівельні угоди і деякі інші акти. Політична конвенція, яку підписали керівники Міністерства закордонних справ А. Лівицький (УНР) і Я. Домбський (РПП), у першому пункті закрі­плювала визнання Польщею «Директорії на чолі з головним отама­ном Симоном Петлюрою» за «Верховну владу УНР». У наступних пунктах вирішували питання про територію і кордони.

Уряд Пілсудського байдуже поставився до евентуальних кордо­нів УНР з третіми державами, проте домігся визнання Директорією влади Польщі над окупованою Східною Галичиною, Західною Во­линню, Поліссям і деякими іншими українськими землями. Перед­бачалася така лінія кордону між Польщею і Україною: «На північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, від Вишгородка на північ через узгір'я Кременецькі, далі по лінії на схід від Здолбуно- ва, потім вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, далі на північ уздовж кордону колишньої губернії Мінської, до схрещення його р. Прип'яттю, а потім Прип'яттю до її устя».

Директорія також визнала право Польщі на розширення своєї те­риторії в межах кордонів 1772 р., користуючись відторгненням тери­торії від Росії «шляхом збройним чи дипломатичним».

В інших пунктах конвенції сторони зобов'язалися не укладати міжнародних договорів, спрямованих один проти одного, взаєм­но забезпечити національно-культурні права громадян української і польської національностей. З огляду на значні українські маєтки польських землевласників, було підкреслено, що аграрна реформа в Україні буде вирішена «конституантою» (Установчими Зборами).

Військову конвенцію підписали представники збройних сил: генерал-хорунжий В. Сінклер, підполковник М. Дідковський (УНР), майор В. Славек, капітан В. Єнджеєвич (РПП). Польські й українські війська проголошувалися союзниками в майбутніх бойових опера­ціях. При цьому, однак, обумовлювалося загальне керівництво всі­ма спільними діями з боку «начальної команди Польських військ». Вона ж мала керувати всіма залізничними коліями на окупованій території, визначати в необхідних випадках співвідношення україн­ської валюти до польської тощо. Український уряд брав зобов'язання забезпечувати польську армію продуктами, вдаючись за потреби до реквізицій у населення. Польська сторона зобов'язалася по мож­ливості зберегти українські частини як цілісні бойові одиниці, не розпорошуючи їх серед своїх військ, а також забезпечити зброєю, амуніцією, обмундируванням та іншим спорядженням три україн­ські дивізії.

Польський текст обох підписаних документів у спірних випад­ках мав перевагу перед українським. Конвенції набирали чинності з пункту про визнання Директорії Польщею. На ратифікацію до сейму конвенції не подавалися.

Варшавська угода викликала надзвичайно негативні відгуки в Україні. Згода петлюрівського уряду на загарбання споконвічних українських земель, принижене становище Директорії, що стала на­віть не союзником, а простим підручним Польщі, об'єднала проти Варшавської угоди представників майже всіх політичних угруповань і партій. З рішучим протестом виступили, зокрема, М. Грушевський і В. Винниченко. Особливо невдоволене було населення Галичини, що тяжко постраждало від окупантів. Варшавська угода фактично поставила під сумнів акт злуки західних і східних українських зе­мель, оскільки уряд Є. Петрушевича демонстративно повернувся у своїх документах до старої назви «Західно-Українська Народна Рес­публіка».

Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, не урядом, а дипломатичною місією на чолі з А. Лівицьким, і пропонував Москві розпочати мирні переговори з УНР. Відповіді він, звичайно, не одержав.

25 квітня 1920 р. війська Ю. Пілсудського почали наступ проти більшовиків. Разом з ним вирушив у свій останній, невдалий похід в Україну і С. Петлюра зі своєю армією (близько 25 тис чол.). Але по­пулярності угоді не додала навіть ейфорія перших перемог Пілсуд- ського на польсько-радянському фронті. Після контрнаступу радян­ських військ позиції польських противників союзу з Директорією ще більше посилилися. Польща так і не виконала своїх зобов'язань щодо забезпечення трьох українських дивізій, швидко забувши про немічного союзника.

Врешті-решт і поляки, і війська УНР були розбиті Червоною Ар­мією і відкинуті назад на територію Польщі. Ще одна спроба створи­ти незалежну Українську Державу закінчилась невдачею.

Варшавська угода не дістала схвалення ні українського, ані поль­ського народу. Правомочність укладання цієї таємної угоди від імені суверенних держав з точки зору міжнародного права викликала і ви­кликає чимало сумнівів, і тому в літературі її здебільшого називають «угодою між Петлюрою і Пілсудським».

Додаток А

Постанова Ради Міністрів уряду гетьмана

П. Скоропадського про передачу влади Директорії

14 грудня 1918 р.

Обговоривши вимогу Директорії, Рада Міністрів постановила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії.

Голова Ради Міністрів

(всього шість підписів)

ЦДАВОВ України. - Ф. 1064. - Оп. 2. - Спр. 15. - Арк. 1.

Додаток Б

Проект національно-державного герба, вироблений комісією Міністерства народної освіти УНР

МІНІСТЕРСТВО НАРОДНОЇ ОСВІТИ УНР

Протокол № 1

засідання Комісії у справах вироблення проекту герба Української Народної Республіки

21 січня 1919 р.

1. Засідання відбулося о 2 годині дня у кабінеті п. Головноуправ- ляючого справами мистецтва та національної культури.

2. Присутні: голова комісії п. Головноуправляючий справами мистецтва та національної культури П.Я. Дорошенко, члени: пред­ставник УАН, академік О.Й. Левицький, ректор Української Акаде­мії мистецтва проф. Г.І. Нарбут, проф. Г.Г. Павлуцький, П.І. Зайцев, М.Ф. Біляшівський та В.Л. Модзалевський (він же виконуючий обов'язки секретаря комісії) [...]

г) Залучивши зазначені у попередніх пунктах емблеми, які тре­ба покласти у основу малого державного герба та печатки Соборної України, комісія, стоячи на грунті геральдичному та історичному, прийшла одночасно до висновку, що емблеми треба розмістити так: щит двочастинний, розсічений сторч (вертикально): в першому зо­лотому (жовтому) колі - блакитний козак з рушницею, згідно з зо­браженням на печатках Війська Запорозького з кінця XVI ст. аж до 1765 р. та частково Правобережжя, а також Запоріжжя (герб Ліво­бережжя); у другому, блакитному колі - золотий (жовтий) лев (герб Галичини з давніх часів); по вертикальній лінії - щиток, у якому бла­китне поле, а в нім - золотий (жовтий) знак кн. Володимира; нашо­ломник - летючий голуб з оливною галузкою (герб Великого Князів­ства Руського 1659 р.) замість намету - картуша у стилі українського барокко [...]

ЦДАВОВ України. - Ф. 2581. - Оп. 3. - Спр. 9. - Арк. 4 - 4а.

Додаток В

Акт Директорії про з'єднання всіх українських земель

22 січня 1919, Київ.

В імені Української Народньої Республіки проголошує Дирек­торія цілому українському народові велику подію в історії нашої української землі. Дня 3 січня 1919 року в місті Станіславові Україн­ська Національна Рада Західноукраїнської Народньої Республіки, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини і як найвищій законодатний їх орган, святочно проголосила з’єдиненнє Західно­Української Народньої Республіки з українською придніпрянською Народньою Республікою в одну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю сей історичний крок наших західних братів, Директорія Української Народньої Республіки рішила приня- ти до відома се з’єдиненнє і ввести його в життє згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919.

Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від од­ної частини єдиної України, Західно-Українська Народня Республі­ка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка. Віднині український нарід, увільнений могучим пори­вом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української Держав на добро і щастє робочого народу.

Вивід прав України : зб. док. - Л. : Слово, 1991. - С. 105.

Додаток Г

З договору Директорії з Антантою про спільну боротьбу проти Радянської влади в Україні Березень 1919 р.

1. Українська Директорія зобов'язується прийняти спільну участь з французькими, польськими, грецькими добровільними загонами у боротьбі з більшовиками і у звільненні від них території Росії.

2. Українська Директорія зобов'язується створити регулярну ар­мію повністю боєздатну у кількості не менше 300 тис. чол. не пізні­ше 1 серпня цього року.

4. Союзні держави рішенням Версальської конференції 3 лютого цього року вирішили надати допомогу всім урядам, які утворилися на території Росії, у справі встановлення державного апарату, надав­ши їм допомогу живою і технічною силою.

11. Всі оперативні дії (воєнні. - Авт.) проти більшовиків ведуться під одним командуванням, призначеним Антантою.

12. Українська Директорія зобов'язується провести негайне звіль­нення всіх співробітників гетьманського уряду, прийняти енергійні заходи щодо припинення бандитизму і хвилі єврейських погромів в Україні.

ЦДАВОВ України. - Ф. 1738. - Оп. 1. - Спр. 31. - Арк. 57 - 58, 68.

Теми рефератів

1. Проект Конституції УНР, що його розробив О. Ейхельман.

2. Військова юстиція в УНР.

Література

1. Андрусишин Б. Церква в Українській Державі. 1917 - 1920 рр. (Доба Директорії УНР) / Б. Андрусишин. - К., 1997.

2. Горак В. Зліт і падіння Директорії (1918 р.) / В. Горак // Віче. - 1995. - № 4.

3. Городня Н. Їм потрібні були сильні союзники. Українське пи­тання на Паризькій мирній конференції 1919 року / Н. Городня // По­літика і час. - 1995. - № 11.

4. Грищенко І. Українська революція 1917 - 1921 рр. і процес новітнього державотворення в Україні / І. Грищенко // Укр. держав­ність. - К., 1993.

5. Гунчак Т. Україна: Перша половина XX століття: нариси полі­тичної історії / Т Гунчак. - К., 1993.

6. Єфремова Н. В. Конституційні акти Директорії / Н. В. Ефремо­ва // Вісник Львів. ун-ту. Серія: Юридична. - Л., 2001. - № 36.

7. Єфремова Н. В. Проект Конституції Української Народної Рес­публіки Отто Ейхельмана (1920 рік) / Н. В. Єфремова // Наук. пр. ОНЮА. - О., 2004. - Т 3. - С. 208-219.

8. Єфремова Н. Суд та судочинство в Українській Народній Рес­публіці, Українській Державі, Західно-Українській Народній Рес­публіці та УНР часів Директорії (1917 - 1920 рр.) / Н. Єфремова, Б. Тищик, В. Марчук. - О. ; Л., 2007.

9. Ефремова Н. В.Введение в украинское право / Н. В. Ефремо­ва ; под ред. С. В. Кивалова, Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. літ., 2009. - Гл. 1, разд. 1, 2 : Характерные черты права УНР: ЦР, Гетьма­нат и Директория.

10. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - С. 262-272.

11. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

12. Кивалов С. В. Парламентское право Украины и Азербайджа­на: достижения и просчеты 1917 - 1920 / С. В. Кивалов, М. Ф. Орзих, П. П. Музыченко, М. А. Дамирли. - О., 2000.

13. Копиленко О. З досвіду законотворчості УНР та Української держави / О. Копиленко, М. Копиленко // Право України. - 1995. - № 5, 6.

14. Копиленко О. Л. Держава і право України 1917 - 1920 рр. Цен­тральна Рада. Гетьманство. Директорія / О. Л. Копиленко, М. Л. Ко­пиленко. - К., 1997.

15. Костів К. Конституційні акти відновленої Української держа­ви 1917 - 1919 рр. і їхня політично-державна якість / К. Костів. - То­ронто, 1964.

16. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль- чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

17. Мироненко Н. М. Репресії на Україні за доби Директорії і утво­рення влади (1919 - 1920 рр.) / Н. М. Мироненко, О. П. Бенько. - К. ; Дніпродзержинськ, 1993.

18. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права Украї­ни : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестов- ська. - К. : Вікар, 2002.

19. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му- зиченко. - К., 2007.

20. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століт­тя / І. Нагаєвський. - К., 1995.

21. Поліщук Ф. Фінансова політика Української Центральної Ради і Директорії / Ф. Поліщук // Розбудова держави. - 1995. - № 9.

22. Слюсаренко А. Історія української конституції / А. Слюсарен- ко, М. Томенко. - К., 1993.

23. ТищикБ. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.