ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ» (2 год.)

1. Поняття предмета «Історія держави і права України».

2. Періодизація другої частини дисципліни та її особливості.

3. Історіографія другої частини дисципліни «Історія держави і права України».

4. Принципи пізнання історико-правових явищ.

5. Завдання та особливості вивчення дисципліни «Історія держа­ви і права України» на сучасному етапі.

6. Зв'язок дисципліни «Історія держави і права України» з інши­ми дисциплінами.

Методичні рекомендації

При підготовці до даної теми слід звернути особливу увагу на визначення предмета дисципліни «Історія держави і права України» і на методи його вивчення. Робота над цією темою допоможе сту­дентам поступово сформувати методологічну та юридичну культуру, навички аналітичного підходу до явищ суспільного і політичного життя в минулому та сучасному.

Дуже важливо для студента чітко уявляти завдання та особливості дисципліни, її зв'язок з багатьма іншими науками: історією України, теорією держави і права, соціологією, історією держави і права зару­біжних країн, політологією, історією політичних та правових учень тощо та її відмінність від інших історичних наук.

Мисленню юриста-фахівця повинен бути органічно притаманний історизм, тобто такий підхід, який передбачає врахування минуло­го, вміння оцінювати факти з позицій цього минулого. Юристам, як правило, доводиться мати діло із складними фактами дійсності, які до того ж іноді носять суперечливий характер. Для того щоб розібра­тися в цих фактах, потрібно усвідомити, як вони виникли, що обумо­вило їх появу, які періоди пройшли ці факти в процесі їх розвитку та чим ці факти стали тепер.

З метою допомогти більш глибоко розібратися з матеріалами теми пропонуємо окремі фрагменти лекційних матеріалів з окремих із зазначених питань семінарського заняття.

Одним із найбільш складних розділів цього заняття безперечно є методологія. Нині відбувається очищення історії України, історії держави і права від радянських міфів та формування її наукової кон­цепції.

Представники ідеалістичної концепції історії вважають, що дух і свідомість первинні й більш важливі, ніж матерія і природа. Тому вони стверджують, що душа людини та її розум визначають темпи і харак­тер історичного розвитку. Тобто інші процеси, у тому числі й в еконо­міці, у розвитку держави і права, вторинні, похідні від духу. Отже, іде­алісти роблять висновок, що в основі історичного процесу перебуває духовне, моральне вдосконалення людей. Суспільство розвиває сама людина, у той час як здібності людині дав Бог. Прихильники матері­алістичної концепції стверджують протилежне. Оскільки матеріальне життя первинне щодо свідомості людей, то саме економіка визначає весь духовний розвиток і решту відносин між людьми. Сучасна вітчиз­няна історична наука базується на діалектико-матеріалістичному мето­ді. Цей метод розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, який визначається об’єктивними закономірностями, але на нього впливає і суб’єктивний фактор через діяльність мас, класів, по­літичних партій, вождів, лідерів. Існують і конкретно-наукові, при­кладні методи історичних досліджень: структурно-функціональний аналіз, моделювання, порівняльний, системний, статистичний, мате­матичний, конкретно-соціологічний тощо.

Тут слід звернути увагу на те, що питання про методологію, ме­тодику і методи наукового дослідження, незважаючи на його удава­ну одномірність, є дуже проблематичним і дискусійним. При всій розмаїтості існуючих щодо цього в науці визначень тривалий період панувало консолідуюче уявлення, що методологія - це сукупність організаційних форм, технічних прийомів і способів дослідження.

Представник болгарської науки Н. Стефанов, говорячи про мето­дологічні принципи наукового дослідження, формулював їх так:

«...а) вони є засобом, за допомогою якого реалізуються вимоги на­укового аналізу, спрямованого на вирішення даного завдання;

б) теоретичне обґрунтування подібних принципів виходить за межі, завдання і можливості відповідної науки, в якій вони викорис­товуються;

в) кожен такий принцип становить те чи інше теоретичне знання, що відіграє роль методу».

З усього цього випливає, що методологія синтезує теоретичні ос­нови найбільш доцільних і ефективних загальнонаукових методів дослідження і полегшує вченим їх вибір. Як уявляється, дані посил­ки достатньо відображають зміст розглянутої категорії.

Існують також наукові принципи вивчення історичних фактів. Принцип - це основне правило, якого необхідно дотримуватись при вивченні всіх явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних на­укових принципів.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій відповідно до конкретно-історичних обставин, у їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище тре­ба вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло, чим в кінцевому підсумку стало. Не можна розглядати по­дію чи особу поза часовими вимірами. Тобто історик повинен роз­глядати події з точки зору тодішньої обстановки, а не пізнішої.

Наука історії держави і права України використовує цілу низку загальних і спеціальних методів дослідження, які в їх сукупності можна поділити на чотири великі групи:

1) загальні методи (діють і застосовуються у всіх галузях науки і на всіх етапах дослідження);

2) загальнонаукові - тобто методи, що застосовуються у всіх на­уках;

3) міждисциплінарні - тобто методи, що використовуються в де­кількох галузях науки;

4) спеціальні (специфічні) - тобто власне юридичні й історико- правові методи.

Здійснивши подібну класифікацію, слід насамперед відзначити, що такий поділ методів наукового дослідження завжди виступав і ви­ступає до деякої міри умовним, бо в ході свого розвитку один науко­вий метод може бути в різні періоди віднесений як до однієї, так і до іншої категорії. Разом з тим усі зазначені методи наукового пізнання виступають взаємозалежними. Як відзначав А. Ф. Зотов, у теоретич­ній системі, що належить до тієї чи іншої конкретної галузі дослі­джень, наукові закони виявляються тісно зв’язаними один із одним і будь-яка, навіть незначна, зміна одного наукового закону позначаєть­ся на всій системі. При цьому логічна побудова системи методів до­слідження повинна забезпечити, з одного боку, певну відповідність теоретичних положень закономірностям об’єктивних процесів, що є предметом розгляду, з іншого - вона повинна відображати специ­фічні риси самого процесу пізнання. У підсумку їх застосування, за справедливим зауваженням професора А. М. Коршунова, пови­нна бути виявлена система доведених і перевірених практикою по­ложень, що адекватно відображає важливі відносини об’єктивного світу і виконує функції пояснення і прогнозування.

Але що ж становлять собою ці методи?

До загальних методів належить діалектико-матеріалістичний метод. Філософи античності терміном «діалектика» позначали два поняття: 1) здатність дискутувати, вести суперечку, словесне зма­гання за допомогою питань і відповідей; 2) мистецтво класифікації понять, розподілу речей на роди і види. У подальшому термін «ді­алектика» наповнився іншим змістом, але, оскільки детальний роз­гляд цієї проблематики більше належить до предмета філософії, ніж історії держави і права, у даному контексті дозволимо собі обмеж­итися вже викладеним.

Щодо історії держави і права України, то діалектико-матеріалістич- ний метод припускає вивчення тих процесів і явищ у розвитку при­роди і суспільства, що вже відбулися; при цьому внутрішнє джерело розвитку вбачається в єдності й боротьбі протилежностей. Основни­ми рисами діалектичного погляду на історичний процес розвитку державно-правових інститутів є такі:

- по-перше, розвиток відбувається по спіралі, тобто наступні його стадії повторюють уже пройдені раніше, але на більш високому рівні (звідки походить і вираз — «нова ступінь розвитку»);

- по-друге, розвиток відбувається стрибкоподібно, а не по плав­ній лінії;

- по-третє, розвиток здійснюється шляхом переходу кількісних змін у якісні;

- по-четверте, розвиток відбувається при взаємозалежності й у найтіснішому зв'язку всіх сторін кожного явища, що у своїй сукуп­ності й дають закономірний процес руху і розвитку.

Звідси випливає методологічний висновок: для того щоб дійсно пізнати предмет чи явище, необхідно вивчити всі його сторони, усі зв'язки й опосередкування.

До загальнонаукових методів, застосовуваних при вивченні історії держави і права, можуть бути віднесені: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахунок; 4) узагальнення; 5) абстрагування; 6) формалізація; 7) аналіз і синтез; 8) індукція і дедукція; 9) аналогія; 10) моделювання; 11) гіпотетичний метод; 12) метод ідеалізації; 13) аксіоматичний метод; 14) ранжирування (структурування); 15) системний метод; 16) історичний метод.

Спостереження — це спосіб пізнання об'єктивного світу, за­снований на безпосередньому сприйнятті предметів і явищ за до­помогою органів чуття без втручання в процес з боку дослідника.

Порівняння — це встановлення розбіжності між об'єктами ма­теріального світу чи відшукання в них спільного, здійснюване як за допомогою органів чуття, так і за допомогою спеціальних при­строїв.

Рахунок — це пошук чисел, що визначають кількісне співвід­ношення однотипних об'єктів чи їхніх параметрів, які характе­ризують ті чи інші властивості.

Узагальнення — визначення загального поняття, в якому знаходить висвітлення головне, основне, що характеризує об'єкти даного кла­су. Це засіб для створення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.

Абстрагування — це уявне відволікання від несуттєвих власти­востей, зв'язків, відносин предметів і виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Воно, як правило, здійснюється у два етапи. На першому етапі визначаються несуттєві властивості, зв'язки і т. д. На другому - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш про­стим, що становить спрощену модель, яка зберігає головне у склад­ному. Розрізняють такі види абстрагування: а) ототожнення, тобто утворення понять шляхом об'єднання предметів, зв'язаних за свої­ми властивостями в особливий клас; б) ізолювання, тобто виділення властивостей, нерозривно зв'язаних із предметами; в) конструктиві- зація, тобто відволікання від невизначеності меж реальних об'єктів;

г) допущення потенційної здійснимості.

Формалізація - відображення об'єкта чи явища у знаковій формі будь-якої штучної мови (системи знаків і відповідних їм понять) і за­безпечення можливості дослідження реальних об'єктів і їхніх влас­тивостей через формальне дослідження відповідних знаків.

Аналіз — метод пізнання за допомогою розчленування чи роз­кладання предметів дослідження (об'єктів, властивостей тощо) на складові частини. У зв'язку з цим аналіз складає основу аналі­тичного методу досліджень.

Синтез — поєднання окремих сторін предмета в єдине ціле. Ана­ліз і синтез взаємозалежні, вони становлять єдність протилежностей. Розрізняють такі види аналізу і синтезу: а) прямий, чи емпіричний, метод, який використовують для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірів тощо; б) пово­ротний, чи елементарно-теоретич ний, метод, що базується на уяв­леннях про причинно-наслідкові зв'язки різних явищ; в) структурно- генетичний метод, що включає вичленовування у складному явищі таких елементів, які справляють вирішальний вплив на всі інші сто­рони об'єкта.

Індукція є умовивід, що йде від фактів до деякої гіпотези (за­гального твердження); дедукція — умовивід, у якому висновок про деякий елемент безлічі робиться на підставі знання загальних влас­тивостей усієї безлічі. Таким чином, дедукція й індукція - це вза- ємозворотні методи наукового пізнання, які широко використовують часткові методи формальної логіки.

Аналогія — метод, за допомогою якого досягається знання пред­метів і явищ на підставі того, що вони мають подібність до інших. Ступінь імовірності (вірогідності) умовиводів за аналогією зале­жить від кількості подібних ознак у порівнюваних явищ (чим їх більше, тим більшу ймовірність має висновок, і вона підвищується, коли зв'язок вивідної ознаки з будь-якою іншою ознакою відомий більш або менш точно). Аналогія тісно пов'язана з моделюванням, чи модельним експериментом. Якщо звичайний експеримент безпо­середньо взаємодіє з об'єктом дослідження, то в моделюванні такої взаємодії немає, бо експеримент провадиться не із самим об'єктом, а з його замінником.

Системний метод (системний аналіз) використовується при ви­вченні складних проблем, що перебувають у взаємозв'язку одна з однією. В основі системного аналізу лежить поняття системи, під якою розуміється безліч об'єктів (компонентів), які мають заздале­гідь визначені властивості з фіксованими між ними відносинами. На базі цього поняття провадиться облік зв'язків, використову­ються кількісні порівняння всіх альтернатив для того, щоб свідо­мо вибрати найкраще рішення, оцінюване будь-яким критерієм. Оскільки системний аналіз носить загальний, міждисциплінарний характер, тобто стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу будь-яких систем, то деякі вчені висували ідею того, що системний аналіз є новою загальною методологією науки. Таке сприйняття системного аналізу буде неправильним, оскільки воно зводить функцію філософського знання лише до методології науко­вого дослідження, бо чим далі розвивається системний аналіз, тим більше він віддаляється від своєї первісної філософської основи. Системний аналіз складається з основних чотирьох етапів. Перший полягає в постановці завдання — визначають об'єкт, мету і завдання дослідження, а також категорії для вивчення об'єкта. Неправиль­на чи неповна постановка цілей може звести нанівець результати всього подальшого аналізу.

Під час другого етапу окреслюються межі досліджуваної системи і визначається її структура: об'єкти і процеси, що мають відношення до поставленої мети, розбиваються на власне досліджувану систему і зовнішнє середовище. При цьому розрізняють замкнуті й відкриті системи. При дослідженні замкнутих систем впливом зовнішнього середовища на їхню поведінку зневажають. Потім виділяють окремі складові частини системи - її елементи, встановлюють взаємодію між ними і зовнішнім середовищем. Третій етап системного аналі­зу полягає у складанні математичної моделі досліджуваної системи. Спочатку роблять параметризацію системи, описують виділені еле­менти та їх взаємодії.

У залежності від особливостей досліджуваних процесів викорис­товують той чи інший математичний апарат для аналізу системи в цілому. Якщо досліджуються складні системи, іменовані як узагаль­нені динамічні системи, характеризовані великою кількістю па­раметрів різної природи, то з метою спрощення математичного опи­су їх розчленовують на підсистеми, роблять стандартизацію зв'язків для різних рівнів ієрархії однотипних систем, тобто ранжирування. Четвертий етап системного аналізу становить аналіз отриманої ма­тематичної моделі, визначення її екстремальних умов з метою опти- мізації (яка полягає в перебуванні оптимуму розглянутої функції й оптимальних умов поведінки даної системи чи протіканні даного процесу) і формулювання висновків.

До групи міждисциплінарних методів наукового дослідження, використовуваних при вивченні історії держави і права, на наш по­гляд, можуть бути віднесені такі з них, як: 1) логічний метод; 2) ме­тод класифікації; 3) статистичний метод; 4) метод конкретних соціо­логічних досліджень; 5) методи соціальної психології.

Логічний метод передбачає певною мірою абстрагування від кон­кретного змісту явищ і фактів і виділення лише загальних способів їх зв'язку, дозволяючи виявити закони і принципи, відповідно до яких відбувається розвиток тієї чи іншої історичної ситуації.

Метод класифікації передбачає об'єднання, групування фактів, явищ, подій чи історичних процесів за деякими спеціально виділе­ними і позначеними ознаками.

За допомогою статистичного методу стає можливим уявити ве­ликий статистичний і цифровий матеріал, кількісні дані й т. д. у ви­гляді різних таблиць, середніх величин тощо, що дозволяє узагаль­нити і синтезувати досить значний однотипний матеріал.

Метод конкретних соціологічних досліджень передбачає ви­вчення тих питань, які цікавлять дослідника, шляхом анкетування, інтерв'ювання, щоденникових записів, опитувань тощо. При цьому на відміну від соціологів, котрі фіксують дані переважно для су­часного періоду, історики права за допомогою цього методу пра­гнуть зібрати відомості за досить тривалий, а іноді й дуже відда­лений попередній час.

В історії держави і права, як і в історії суспільства в цілому, на окремих етапах визначальну роль відіграє психологічний стан мас і окремих індивідів (настрої, емоції, симпатії, антипатії тощо), тому дослідники дедалі ширше застосовують методи соціальної пси­хології, які дозволяють враховувати в аналізі досліджуваних явищ, процесів також і ці фактори.

Ще одну групу складають спеціальні — власне юридичні й історико-правові методи, до яких уявляється можливим віднести: 1) формально-юридичний; 2) синхронний; 3) хронологічний; 4) проблемний; 5) проблемно-хронологічний; 6) метод періодизації; 7) порівняльно-історичний (історико-ситуативний) метод; 8) ретро­спективний метод; 9) метод актуалізації; 10) структурно-системний метод.

Формально-юридичний метод. У центрі правознавства як істо­ричного, теоретичного і практичного вивчення права традиційно був і залишається формально-юридичний аналіз явищ і фактів, які ма­ють правове значення, та їх тлумачення за допомогою юридичних термінів, конструкцій і логіки. Наприклад, всі основні стадії життя людини і відповідні події в її особистому житті так чи інакше по­трапляють у мережу юридичних дозволів, заборон і вимог - наро­дження, дорослішання, одруження, обзаведення домашнім майном, здобуття професії тощо.

Сукупність прийомів пізнання і дослідження юридичних фак­тів, їх оцінки і тлумачення за визначеною схемою і з використанням спеціальних термінів, визначень і конструкцій (юридичних фікцій, принципів) називають також юридичною догматикою. Ця манера вивчення й узагальнення припускає вміння вибудувати за допомо­гою спеціальних термінів чи конструкцій особливу логіку сприй­няття подій і фактів, а також їх опису чи класифікації та їх кон­кретного соціального прояву, який має юридичні наслідки. Такий прийом припускає вироблення уміння користуватися юридичними термінами й конструкціями (наприклад, термінами «фіктивний шлюб», «договірні зобов’язання», «юридична особа» та ін.), вибу­довувати за їхньою допомогою логічний ланцюжок доводів і ви­сновків з окремих положень законів, з формулювань договірних зобов’язань тощо.

Синхронний метод передбачає вивчення різних явиш і подій, що відбуваються в різних місцях (континентах, країнах, регіонах тощо) одночасно. Використання цього методу дає можливість виділити як однакове, загальне, так і відмінне, особливе в тих процесах, що від­бувалися (відбуваються) у той самий час. Використання тільки одно­го синхронного методу дозволяє розглядати ті чи інші явища і про­цеси у взаємозв’язку, але - тільки у статиці. Для зображення ж явищ у динаміці їх розвитку використовується інший метод, який одержав назву хронологічного.

Хронологічний метод дозволяє розглядати досліджувані по­дії і процеси у хронологічній послідовності, у русі, з урахуванням усіх змін, що відбуваються в них. Найбільш виразно цей метод ви­являється при складанні хронік подій розвитку систем правового ре­гулювання суспільних відносин.

Проблемний метод передбачає вивчення й аналіз деякої точно ви­значеної проблеми. Проблемно-хронологічний метод використову­ється при дослідженні однієї чи декількох взаємозалежних проблем у їх історичному розвитку з часом.

Відзначимо ще один метод - порівняльно-історичний, чи історико- ситуативний. Відомо, що однією із закономірностей історичного процесу є його повторюваність. Вона обумовлюється тим, що в ході історичного розвитку трапляється не тільки одиничне, особливе, але й загальне, повторюване на різних етапах. Тому оскільки в різних явищах і процесах можуть виявлятися і виявляються загальні тен­денції і закономірності й оскільки в них відображаються в новому вигляді уже відомі історії явища, остільки корисним і повчальним виступає й їх порівняння.

Отже, підсумовуючи викладене в цій частині, можливим буде відзначити, що «Історія держави і права України» як наука і як на­вчальна дисципліна для вивчення предмета свого дослідження ви­користовує цілий комплекс загальнонаукових, міждисциплінарних і спеціальних (власне історичних й історико-правових) методів.

Історіографія другої частини дисципліни. Історіографія (грец., опис історії) - це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес накопичення історичних знань. Вона з’ясовує соці­альну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослід­ницької роботи в галузі історії.

Фактичний початок великомасштабному вивченню історії держа­ви і права було покладено в другій половині XIX ст., коли більшість істориків були свято переконані в пізнаванності минулого.

1848 р. Карл Цюттер у праці «Введення в науку про право, або ж Юридична енциклопедія і методологія» вперше включив «загальну історію права» в курс цієї енциклопедії.

У Російській імперії загальна історія права викладалася під різ­ними назвами: спочатку - «права знатнейших древних и нынешних народов» (за Університетським статутом 1805 р.), пізніше - за окре­мими правовими «сімействами» (К. О. Неволін) - слов’янське пра­во, мусульманське право та ін. Вперше ж загальна історія права як окрема дисципліна почала викладатися з 1842 р. у Київському університеті, і викладання це велося за фундаментальною працею К. О. Неволіна «Енциклопедія законознавства» (1839 р.), в якій за­гальна історія законознавства складала «особливу частину» енци­клопедії.

Історіографія другої частини дисципліни «Історії держави і права України 1917 - 1991 рр.» складається з праць радянських учених, учених української діаспори та з наукових розвідок учених незалеж­ної України та інших зарубіжних країн.

Перші історико-правові дослідження у сфері відродження укра­їнської державності в 1917 - 1920 рр. в Україні належали активним учасникам революційних подій, які прагнули досягнення наукової істини. Серед них, по-перше, треба згадати наукові праці голови Центральної Ради професора М. Грушевського та його сучасників: В. Винниченка, Д. Дорошенка, П. Христюка, М. Шаповала. Усі вони стояли біля витоків історіографії української революції. Так, напри­клад, М. Грушевському належить первісна схема розвитку революції за часів УЦ Ради, В. Винниченко і П. Христюк здійснювали перші спроби фундаментального аналізу української революції, а Д. Доро­шенко і М. Шаповал першими детально, у порівнянні з В. Винни- ченком та П. Христюком, відтворили події часів «Гетьманату» і Ди­ректорії.

Фактично ці п’ятеро дослідників першими ввели до наукового обігу всі ті документи і матеріали, якими тривалий час, через недо­сяжність інших архівних матеріалів, користувалась переважна біль­шість дослідників у радянській період. Безумовно, що при написанні своїх наукових праць кожен із зазначених дослідників відобразив у них своє бачення та оцінку революційних подій в Україні. Отже, у таких наукових працях, як «Хто такі українці і чого вони хочуть» (1917), «На порозі нової України. Гадки і мрії» (1918), «Якої ми хо­чемо автономії і федерації» (1918) М. Грушевського; «Відродження нації» у 3-х томах (1920), «О морали господствующих и о морали угнетенных» (1911), «Заповіт борцям за визволення» (1933) В. Ви- нниченка; «Історія України 1917 - 1923» у 3-х томах (1930 - 1932), «Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920)» (1924) Д. Доро­шенка; «Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 - 1920 рр.» у 4-х томах (1921) П. Христюка; «Велика революція і українська визвольна програма» (1928), «Війна і революція (соціо­логічний нарис)» (1923), «Соціологія українського відродження» (1936) М. Шаповала, знайшли відбиток позиції їхніх авторів частко­во залежно від того, до якої партії вони належали.

Слід зазначити, що у творах перелічених авторів відсутні оціночні крайнощі, що відрізняє їх від подальших наукових досліджень укра­їнської революції як в СРСР, так і в зарубіжних наукових центрах до­слідження історії держави і права України. Крім цього, у цих працях фактично відсутнє ідейне протиборство з радянською ідеологією.

Поміж досліджень 1905 - 1920 рр. на особливу увагу заслугову­ють праці М. Грушевського - активного учасника розробки більшості конституційних актів і самої Конституції Української Народної Рес­публіки (29 квітня 1918). Сьогодні в Україні зібрана та проаналізова­на переважна більшість праць з наукової спадщини вченого. Заслу­говує на увагу, що в таких його статтях, як «Конституційне питання і українство в Росії», «На руїнах», «Дорогою віків», «В українських послів російської Думи», «Дума і національне питання», та багатьох інших учений ще до Лютневої революції 1917 р. встановлював орі­єнтири для відродження України.

Його наступні праці - «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі нової України», «Чи Україна тільки для українців?», «Народ­ностям України» -були адресовані широкому колу громадськості. На їхніх сторінках М. Грушевський зазначав цілі й завдання нової влади.

Із встановленням радянської влади в Україні, через недосяжність архівних матеріалів, зазначені праці залишались єдиним джерелом розуміння подій української революції 1917 - 1920 рр., але з момен­ту своєї появи і до наших часів праці названих учених зазнавали без­ліч спростувань, а іноді огульного несприйняття та осуду деякими науковцями. Отже, дискусії навколо теоретико-історичної спадщини української революції не лише не вщухають, а, схоже, лише посилю­ються. За таких умов неупереджений об’єктивний аналіз теоретич­ного внеску до концепції української революції та відродження укра­їнської державності є необхідним завданням для справді наукового відтворення історії українського державотворення.

Зовсім не другорядне значення для розуміння історії держави і права України має періодична преса 1917 - 1920 рр. та збірки «Ві- стників законів і розпоряджень» УНР, Української Держави, Західно­української Народної Республіки, УНР періоду Директорії. Більшість з них сьогодні є мало доступними для використання дослідниками, але саме ці джерела є необхідним доповненням для формування об’єктивного розуміння історичних подій того часу.

Ґрунтовному дослідженню конституційного розвитку в Україні 1917 - 1920 рр. також сприяє і використання матеріалів приватних щоденників, спогадів та листів державних діячів і науковців зазна­ченого періоду, наприклад спогадів П. Скоропадського, які були ви­дані спільно Національною Академією Наук України, Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Інститутом східноєвропейських досліджень та Східноєвропейським дослідним Інститутом ім. В. Липинського 1995 р.

Однією з перших колективних праць, у якій розвиток україн­ської державності розглядається від початків до проголошення не­залежності України, стала праця харківських учених В. Гончарен­ка, Л. Зайцева, А. Рогожина, М. Страхова, О. Ярмиша та ін. «Історія держави і права України» в двох томах. Подальші кроки в розвитку історико-правової науки здійснили львівські вчені Б. Вол, Я. Малик, В. Чуприна в колективній праці «Історія української державності» (1995). Роком пізніше, також у Львові, було видано спільний підруч­ник з «Історії держави і права України» В. Кульчицького, М. Настю- ка та Б. Тищика. На Півдні України естафету підтримав професор П. Музиченко у 1997 - 1998 рр., який теж видав двотомний підруч­ник з «Історії держави і права України», якій після цього неоднора­зово доповнювався та перевидавався.

Надбанням сучасної історіографії є праці з історії держави і права України В. Гончаренка, Н. Єфремової, О. Копиленка, В. Кульчицького, П. Музиченка, А. Рогожина, М. Слабченка, Б. Тищика, І. Усенка та ін.

Теми рефератів

1. Методологія і методи наукового дослідження та вивчення іс­торії держави і права України.

2. Завдання навчальної дисципліни «Історія держави і права України» на сучасному етапі.

Виконання реферативної роботи є обов’язковим для студента з даної дисципліни. Одна із запропонованих тем виконується письмо­во, у стислій формі. Написання реферату розцінюється як один із різ­новидів самостійної роботи студента, що повинно допомогти йому більш глибоко вивчити тему заняття.

Література

1. Андрущенко В. Сучасна соціальна філософія : курс лекцій / В. Андрущенко, М. Михальченко. - К., 1993. - Т 1.

2. Бабий Б. М. Очерк развития правовых исследований в Украин­ской ССР (1918 - 1984) / Б. М. Бабий. - К., 1984.

3. Ивакин А. А. Диалектическая философия / А. А. Ивакин. - О., 2003.

4. Коваленко Л. А. Історіографія історії Української РСР від най­давніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції / Л. А. Коваленко. - К., 1983.

5. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до серед­ини XIX ст.) / М. Марченко. - К., 1959.

6. Музиченко П. П. Історія держави та права України : курс лек­цій. Лекція № 1 «Вступ до курсу історії держави та права України» / П. П. Музиченко. - О., 1996.

7. Музиченко П. П. Методологічні принципи та методи пізнання історико-правових явищ / П. П. Музиченко // Юридична освіта і пра­вова держава : зб. наук. пр. - О., 1997. - С. 62-69.

8. Музиченко П. П. Держава як провідний фактор національно- патріотичного виховання громадян / П. П. Музиченко // «Патріотич­не виховання на прикладах героїчного минулого українського наро­ду», наук.-практ. конф., присвяч. 55-річчю визволення України від фашистських загарбників, Одеса, 16 жовтня 1999 р. : [матеріали]. - О., 2000. - С. 28-31.

9. Музиченко П. П. Вивчення історії держави і права України - важливий чинник формування національної свідомості студентської молоді / П. П. Музиченко // Вища шк. - 2000. - № 1. - С. 77-82.

10. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська. - К., 2002.

11. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му­зиченко. - К., 2007.

12. Честнов И. Л. Методология и методика юридического иссле­дования : учеб. пособие / И. Л. Честнов. - СПб., 2004.