«Перебудова» у контексті реформування системи управління

На початок 1980-х рр. командно-адміністративна система державного управління СРСР опинилася у важкій кризі. В останні роки життя Л.Бреж- нєв уже був фізично неспроможний управляти країною, чим скористалося його найближче оточення і вся партійно-радянська номенклатура.

Необхідність змін у системі управління відчувало все суспільство. Насамперед це були політично активні верстви радянського суспільства, передусім інтелігенція, молодь. Вони з дедалі більшим співчуттям ставилися до дисидентського руху, представники якого ще від середини 1970-х рр. висували вимоги демократичних реформ у державі. Тривогу за майбутнє країни відчували самі правлячі кола, керівництво країни. Річ лише в тім, що шляхи оновлення суспільства, навіть у середовищі самої вищої номенклатури, бачили по-різному.

Перші спроби виведення країни з економічної й політичної кризи здійснив Ю.Андропов, який після смерті в листопаді 1982 р. Л.Брежнєва був обраний генеральним секретарем ЦК КПРС. Однак новий лідер держави, як і переважна більшість партійно-радянської номенклатури, бачив вихід з ситуації, що склалася, не в демократичних реформах, а в наведенні дисципліни на виробництві, подоланні корупції у вищих ешелонах влади. Всією країною, особливо в середньоазіатських республіках, прокотилася хвиля арештів високопоставлених осіб, партійних, радянських, господарських керівників.

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». Після короткочасного перебування на посаді генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка, людини смертельно хворої й мало здатної до керівництва державою, у березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС став відносно молодий (54 роки) М.Горбачов. Спочатку він проголосив курс на прискорення соціально- економічного розвитку країни через запровадження елементів госпрозрахунку, допущення кооперації й елементів приватної ініціативи. Однак не довівши справу до кінця, він заходився «перебудувати» відразу всі сфери життя радянського суспільства. Тому вже за рік після проголошення «прискорення» цей термін зник з офіційної лексики, а замість нього з'являється новий термін - «перебудова». Проте ні сам М.Горбачов, ні його оточення, очевидно, не мали повної уяви щодо кінцевих цілей «перебудови», а тим більше - щодо шляхів і методів перетворень. Через це вони невдовзі ініціювали в суспільстві третю гучну й великомасштабну кампанію під назвою «гласність». Останню започаткувала дискусія з найважливіших питань внутрішньої й зовнішньої політики, історичного минулого, перспектив розвитку державного ладу і політичного СРСР Сформувався режим гласності, у руслі якого, зокрема, відбулася рішуча атака на адміністративно-командну систему, КПРС, яка досі була «ядром політичної системи», був зроблений прорив у минуле, відкриті маловідомі сторінки історії СРСР

Здійснюючи свою політику, М.Горбачов мусив, певна річ, подумати про реформування КПРС, офіційні представники якої знаходилися в усіх ланках радянської системи. Необхідно було реформувати партійний апарат, який, за словами американського дослідника Стівена Коена, у командно-адміністративній системі виконував роль головнокомандувача й всесильного адміністратора³⁷. Подальші події засвідчили, що М.Горбачов добре засвоїв відому сталінську формулу «кадри вирішують усе».

Початок докорінного оновлення кадрів був покладений січневим 1987 р. Пленумом ЦК КПРС, що розглянув питання «Про перебудову і кадрову політику партії» (1987 р.). Головні нововведення Горбачова були такі. Перше полягало в тому, що була встановлена можливість прямих і альтернативних виборів комуністами «першого» керівника - від секретаря первинної організації до секретарів обкомів і республіканських партійних організацій. Теоретично вибори існували завжди. Однак на практиці керівника будь-якої організації, починаючи з первинної, обирали не прямим голосуванням, а залежно від масштабів партійної організації, на засіданні партбюро, парткому, бюро обкому або на політбюро, «узгоджуючи», по суті, визначаючи це обрання-призначення затвердженням у вищому партійному органі. Як один з механізмів усунення з керівних крісел тих представників номенклатури, які відверто чи приховано не підтримували політику перебудови, були запроваджені вибори перших керівних осіб на альтернативній основі, тобто з двох і більше кандидатур. Тільки за 1987 р. у такий спосіб в Україні було обрано 23 секретарі міськкому і райкому партії, 14 голів міськ- і райвиконкомів³⁸. Друге нововведення полягало в тому, що процес виборів потрапляв у зону громадського контролю. Гласність набувала політичного змісту. Допущення відкритої критики стало засобом перевірки кандидатів на партійні посади, відповідало ідеям перебудови³⁹.

У кадровій політиці тих часів мала значення й та обставина, що лідер держави, як це часто буває, причини всіх своїх невдач бачив не у власних помилках, а в нездатності інших діяти відповідно до його, безумовно, правильних планів і ідей. Під гаслом висування на всі керівні посади у державі людей, що підтримують ідеї перебудови, відбулося практично повне оновлення партійної номенклатури. За 6 років змінилися весь склад членів політбюро, три прем'єр-міністри. Зі 115 членів Ради Міністрів, призначених до 1985 р., через три роки залишилося тільки 22, а в 1989 р. - 10. Коли

М.Горбачовим був відправлений у відставку М.Рижков, у новому урядовому органі - Кабінеті міністрів - не залишилося жодного міністра старого складу.

Нові люди, горбачовське покоління керівників, значно відрізнялися від своїх попередників. Вони мали кращу освіту, більш адекватно уявляли навколишній світ, у переважній більшості вже не вірили в «комуністичні ідеали», сприймали керівну посаду як можливість досягти особистого матеріального благополуччя. Як відмічалося в одному з видань «Горбачов-Фонда», на відміну від «дітей Жовтня», у горбачовців було набагато розвиненіше індивідуальне начало. Вони також болісно відчували фундаментальну двозначність свого особистого й групового статусу. З одного боку, вони - люди, що наділені величезною владою й розпоряджаються гігантськими ресурсами, з другого - вони лише державні чиновники високого рангу, становище яких у суспільстві повністю визначається посадою, яку вони обіймають, місцем в ієрархії. Без начальницького крісла ти - ніхто, й дітям, мовляв, нічого передати. Тому вони були зацікавлені в радикалізації реформ, точніше в їхньому виході за межі так званого соціалістичного вибору. Підтримавши М.Горбачова, вони ж дістали змогу успішно конвертувати своє становище в системі влади у право власності. Не випадково й у пострадянські часи частина вихідців зі старої номенклатури зуміли зберегти й укріпити своє становище⁴¹.

Скоріше за своїх старших колег по номенклатурі вловила нові віяння комсомольська частина номенклатури - секретарі й працівники апарату комсомольських органів. Саме в їхньому середовищі з'являються майбутні представники нової буржуазії, чому значною мірою сприяла діяльність так званих центрів науково-технічної творчості молоді (НТТМ).

Нищення системи партійного керівництва суспільством, заснованої на монополії КПРС на владу, почала ХІХ Всесоюзна партійна конференція, що відбулася влітку 1988 р. Насамперед був відкритий шлях до утворення так званих неформальних організацій, рухів, а згодом і партій, що стали в опозицію до КПРС. В Україні це був насамперед Народний Рух України за перебудову, перший, установчий, з'їзд якого відбувся у вересні 1989 р. На цей час він був уже доволі значною політичною силою, організаційно оформився у всіх областях республіки. На листопад 1989 р. в Україні функціонувало близько 500 його осередків, загальна кількість його членів становила приблизно 77 тис. За оцінками експертів ідеологічного відділу ЦК КПУ, наприкінці 1989 р. соціальна база НРУ включала близько 12 млн осіб⁴³.

У самій правлячий партії виникла Демократична платформа, члени якої невдовзі стали залишати лави КПРС. Взагалі від кінця 1989 р. починається масовий вихід з лав КПРС. Як відзначалося на одному із засідань Політбюро, на 1 січня 1990 р. в КПРС налічувалося 19,2 млн людей, на 1 січня 1991 р. - 16,5. Прийом у партію скоротився з 313 тис. до 108 тис. Вибуло з лав КПРС 1 млн 800 людей, серед них і майбутній Президент України, Генеральний директор Південного машинобудівного заводу Л.Кучма.

В умовах, що склалися, відбувся розкол раніше єдиного управлінського класу (номенклатури). Одна його частина зберігала вірність старим ідеалам, друга перейшла до табору тих, хто хотів покінчити з монополією КПРС на владу, жадав зламу соціалістичних засад суспільства і повернення до капіталістичних (ринкових) відносин, виходу України зі складу СРСР.

У документи ХІХ конференції М.Горбачов і його оточення також включили вимогу «рішуче відмовитися від командно-адміністративних методів, проведення партійної політики по-новому, методами організаторської й ідейно-політичної роботи в масах; припинити підміну державних і господарських органів; оновити кадрову політику партії, виключити формально-бюрократичний підхід до підбору і розстановки кадрів, розвивати й поглиблювати демократизм цього процесу; змінити структуру партійного апарату»⁴⁵. Для реалізації зазначеної установки конференції наприкінці 1989 р. був реорганізований апарат ЦК КПРС і місцевих партійних органів. Були ліквідовані галузеві відділи, значно скорочена чисельність працівників, включаючи ЦК КПРС. Це був відчутний «удар по штабах».

З метою спрощення, здешевлення державного апарату й підвищення його мобільності й ефективності була здійснена масштабна акція з його скорочення. В Україні на початок 1989 р. кількість союзно-республіканських і республіканських міністерств зменшилася з 55 до 46. Чисельність центрального апарату знизилася до 10 тис. осіб⁴⁶. Аналогічні заходи здійснювалися на обласному та районному рівнях. Водночас під прикриттям демократизації управління було й чимало бюрократичних перекручень. Реорганізація органів управління здійснювалася за єдиним шаблоном, скроєним у Москві, без урахування регіональної специфіки. Центр зовсім не зважав на інтереси республік. Так, в Україні було ліквідовано республіканські органи, які відали чорною металургією, вугільною промисловістю, геологією, тобто галузями, що становили основу економіки республіки. Отже, демократизація управління здійснювалась фактично старими командними методами, що різко знижувало ефект реформи, дедалі більше посилювало напругу в стосунках між союзним центром і республіками.

Остаточного удару по системі партійного керівництва завдав ХХѴШ з'їзд КПРС, що відбувся в липні 1990 р. З'їзд обрав ЦК, склад якого зменшився з 477 до 412 осіб. Із членів ЦК до колишнього складу входило лише 56 осіб (менше 1/8), а з 24 членів політбюро - тільки двоє (генеральний секретар і його заступник). Відтоді партія мала «принципово» новий ЦК. Новий - через те, що він складався в основному з прихильників політики перебудови. Новий і за соціальним, і за посадовим складом. Раніше основну масу членів ЦК становили секретарі обкомів, міністри, працівники апарату ЦК, воєначальники. Зараз до цих категорій належала дуже незначна частина обраних з'їздом.

Щоб посилити свої позиції в політбюро ЦК і послабити останнє, М.Горбачов у серпні 1989 р. розширив і омолодив Політбюро за рахунок перших секретарів компартій союзних республік, які через відомі причини не могли бути присутніми на його щотижневих засіданнях. У політбюро не опинилося нікого з членів уряду, навіть його голови. Новий «підхід» до формування політбюро і новий розподіл обов'язків секретарів ЦК підтверджували: на рівні центральних органів відхід від концепції «державної партії» завершувався. КПРС поетапно відсторонювалася від керівництва Радянським Союзом. «З часом роль політбюро почала знижуватися, засідання проводилися все рідше й рідше, рішення приймалися поспіхом, часто одноосібно, - писав колишній помічник генерального секретаря ЦК КПРС В.Болдін. - Іноді засідань не було місяцями»⁴⁷. Картину повної деградації колись усемогутнього органу управління державою доповнює голова Ради Міністрів України тих часів В.Масол. За його словами, під час засідання політбюро могла спокійно зайти дружина генсека Раїса Максимівна Горбачова і сказати: «Михайло Сергійович, онучка вже спати хоче, пора закінчувати». «Й таки закінчували!» - іронізує В.Масол⁴⁸.

У руслі так званої демократизації радянського суспільства за ініціативи М.Горба- чова відповідно до рішень ХІХ конференції КПРС була проведена конституційна реформа. 1 грудня 1988 р. були прийняті два закони - «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР» і «Про вибори народних депутатів СРСР». Вищим органом державної влади став З'їзд народних депутатів, який складався з 2250 депутатів. З них 750 депутатів обиралися по територіальних виборчих округах, 750 депутатів - по національно-територіальних округах і 750 - від партій і громадських організацій. При цьому партія, профспілки й кооперативні організації обирали по 100 депутатів, комсомол, жіночі організації, організації ветеранів - 75 депутатів.

З'їзд народних депутатів мав необхідні повноваження для реального повновладдя, міг прийняти до розгляду і вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання Союзу СРСР. Однак були питання, які перебували лише у віданні з'їзду. Тільки з'їзд міг визначати основні напрями внутрішньої й зовнішньої політики СРСР, затверджувати перспективні державні плани та найважливіші загальносоюзні програми економічного і соціального розвитку СРСР. Серед його прерогатив було й прийняття Конституції, а також внесення в неї змін.

До відання з'їзду також входило прийняття рішень з питань національно-державного устрою, визначення державного кордону СРСР і кордонів між союзними республіками. З'їзд формував низку державних органів: Верховну Раду СРСР, обирав її голову, затверджував Голову Ради Міністрів СРСР, Голову Комітету народного контролю СРСР, Генерального прокурора СРСР, а також обирав такий новий орган, як Комітет конституційного нагляду СРСР з числа фахівців у сфері конституційного права. До компетенції з'їзду відносилося також скасування актів, прийнятих Верховною Радою СРСР. З'їзд скликався один раз на рік Верховною Радою СРСР. Конституція встановлювала порядок скликання й позачергових з'їздів.

Постійним законодавчим, розпорядчим й виконавчим органом державної влади СРСР ставала Верховна Рада СРСР. Вона обиралася З'їздом народних депутатів і була йому підзвітна. Верховна Рада, як і раніше, складалася з двох рівноправних палат - Ради Союзу і Ради Національностей. Але їхні функції за конституцією принципово змінювалися. Вони мали зосереджувати свою діяльність на розгляді насамперед властивих кожній з них питань. Скажімо, Рада Союзу, яка відображала загальнонародні інтереси, займалася проблемами соціально-економічного розвитку і державного будівництва, що мали загальне для всієї країни значення. Щодо Ради Національностей, яка представляла національно-державні та національно-адміністративні утворення країни, то для неї головними питаннями стали питання соціально-економічного розвитку республік, розвиток національної культури й інтернаціональне виховання забезпечення національної рівності, інтересів націй і народностей. З метою максимально повного залучення народних депутатів до законодавчої творчості передбачалося щорічне оновлення складу Верховної Ради СРСР на 20%.

За Конституцією Верховна Рада скликалася двічі на рік, на три-чотири місяці, але фактично сесії тривали довше. Основна функція Верховної Ради - законотворчість. Одночасно з цим вона здійснювала контроль виконання законів. Вона також призначала Голову Ради Міністрів СРСР, затверджувала склад уряду, утворювала й ліквідовувала міністерства й державні комітети, обирала Генерального прокурора СРСР, Головного державного арбітра СРСР. Верховна Рада здійснювала контроль за виконанням державного плану й бюджету, затверджувала звіт про їхнє виконання. Верховна Рада мала право скасовувати укази й постанови Президії Верховної Ради СРСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР.

У віданні Верховної Ради знаходилися й так звані силові міністерства: оборони, внутрішніх справ, державної безпеки. Вона визначала основні заходи в царині оборони і забезпечення державної безпеки. Рада Міністрів повністю зберігала свої конституційні повноваження як вищий виконавчий в розпорядчий орган державної влади. Однак були внесені два доповнення. Новоутворена Рада Міністрів мусила подати програму своєї діяльності на строк повноважень, а також щорічно звітувати Верховній Раді про її виконання.

Органічною частиною механізму вищої влади залишалася Президія Верховної Ради СРСР. Однак її функції змінилися. З органу, що виконував роль найвищого органу державної влади в період між сесіями Верховної Ради, вона перетворилася на орган, покликаний організовувати роботу З'їзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР.

Уперше до Конституції СРСР було введено положення про Голову Верховної Ради СРСР, який обирався З'їздом народних депутатів з числа депутатів і вважався найвищою службовою особою Радянської держави, представляв СРСР усередині країни й у міжнародних відносинах. Уперше на новостворену посаду обрали А.Громико, який до цього був міністром закордонних справ. Після його відставки Головою Верховної Ради СРСР став М.Горбачов.

Новим органом влади у державній структурі, який не мав аналогів у радянській історії, став Комітет конституційного нагляду, який обирався безпосередньо З'їздом народних депутатів СРСР строком на 10 років, але не з числа депутатів. Конституція передбачала, що членство в цьому адміністративно-контрольному органі несумісне з мандатом народного депутата. У складі комітету мали бути спеціалісти у галузі політики й права, які під час виконання своїх обов'язків мусили бути незалежними. Комітет мав здійснювати експертизу й оцінку законопроектів з огляду на їхню відповідність Конституції СРСР, а щодо актів Верховної Ради та її палат - їхню відповідність і законам, прийнятим з'їздом.

Вибори делегатів І з'їзду рад СРСР проходили на тлі подальшого погіршення соціально-економічної ситуації в країні, посилення невдоволення людей своїм матеріальним становищем, критичним ставленням до режиму й правлячої партії. На багатолюдних мітингах висловлювалося відкрите невдоволення ходом перебудови, політичною нестабільністю, ростом злочинності, нерішучістю М.Горбачова. Через п'ять років перебудови стало цілком зрозуміло, що розроблені союзним і республіканськими урядами заходи щодо оздоровлення економіки не зачепили її основ. Вони характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою розв'язати глобальні питання, не створивши необхідних передумов. З 1100 товарних груп на початок 1990 р. лише 5% були не дефіцитними. Тобто дефіцитність стала тотальною. Улітку 1989 р. страйкувало вже 179 з 252 шахт республіки. Фактично свій протест висловили 463 тис. українських шахтарів⁴⁹.

Вибори делегатів з'їзду наочно показали, що монополії КПРС на управління країною приходить кінець. Хоча серед обраних делегатів члени КПРС становили 80% (в Україні - 88%), частина партійних і радянських керівників, які раніше майже автоматично, разом зі своєю посадою, ставали депутатами, цього разу зазнали поразки. І що особливо кривдно - програли, як їм бачилось, не рівному собі, а якомусь інженерові, молодшому науковому співробітникові чи завідувачу лабораторії з числа так званих неформалів.

І з'їзд народних депутатів працював з 25 травня по 9 липня 1989 р. Уся країна вперше побачила по телебаченню відкриту полеміку між двома основними політичними силами - консервативною партноменклатурою й представниками демократичного табору. За загальним визнанням, майже завжди перевага в дискусіях була на боці демократичних сил. Номенклатура була добре підготовлена для того, щоб вести «під- килимну» боротьбу, плести інтриги, розподіляти ресурси, розставляти кадри, тиснути на підлеглих і догоджати вищим особам, але їй бракувало вміння публічно захищати власну позицію, напористості. У червні 1989 р. почала працювати й Верховна Рада СРСР, обрана з'їздом.

Нові конституційні зміни в системі влади були внесені на ІІІ з'їзді народних депутатів, який відбувся в березні 1990 р. Запроваджувалася посада Президента СРСР. Згідно з Конституцією СРСР, Президент СРСР визнавався главою держави й отримував великі повноваження, відібравши їх у Верховної Ради або її Президії. Навіть більше, Президент міг активно впливати на діяльність Верховної Ради СРСР, значно обмежуючи її повновладдя. Президент мав право відхиляти закони, ухвалені Верховною Радою, і направляти їх на повторне обговорення, забезпечувати взаємодію вищих органів державної влади й управління, ставити перед З'їздом народних депутатів СРСР питання про обрання Верховної Ради СРСР у новому складі. Додатково він мав право видавати укази нормативного характеру з питань економічного і соціального будівництва та навіть створювати нові органи й інші державні структури «для прискорення формування союзного ринку».

Встановлювався порядок його обрання - обрання населенням у ході загальних, рівних виборів, за таємного голосування. Однак для М.Горбачова був зроблений виняток. 15 травня 1990 р. він був обраний Президентом СРСР на позачерговому З'їзді народних депутатів, при цьому зберігши за собою посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. Одночасно була скасована 6-та стаття Конституції СРСР, в якій було закріплено політичну монополію КПРС.

Головною причиною введення нового інституту влада називала «перехід до правової держави». Говорили про зміну ІІІ з'їздом народних депутатів 6-ї статті Конституції, внаслідок чого керівні органи КПРС де-юре відсторонювалися від виконання функцій державної влади й управління, що створювало відомий вакуум влади. Крім того, припинила існувати у колишньому вигляді Президія Верховної Ради СРСР, яка раніше виконувала функції колективного глави держави. Через зазначені причини, на їхню думку, виявилася відсутність тієї ланки державної влади, на рівні якої приймалися б найважливіші рішення з організації виконання законів, питань внутрішньої та зовнішньої політики держави. Цей вакуум, як пояснювали пропагандисти й ЗМІ, був ліквідований запровадженням посади президента - одноосібного глави держави.

М.Горбачову потрібна була нова легітимація влади, нові права і можливості для управління країною. Посади генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради СРСР його вже не влаштовували. Обидві вони передбачали елементи колегіальності в прийнятті рішень. Керівник партії залежав від з'їзду, від пленумів, від засідань того ж таки Політбюро, а партія, її керівні органи чимдалі переставали довіряти своєму формальному лідерові. За визнанням одного з колишніх відповідальних працівників апарату ЦК КПРС, його шеф не зумів утримати віжки управління партапаратом, і апарат КПРС не без успіху влаштовував своєму начальникові скандал за скандалом, не побоюючись «виносити сміття з хати» на сторінки партійної преси. Ще слабкішими були позиції Горбачова у Верховній Раді СРСР, де його з однаковою люттю атакували і лідери міжрегіональної депутатської групи, що закликали відмовитися від соціалізму, і прихильники групи «Союз», які добивалися збереження Радянського Союзу. І ті, й другі вважали Горбачова чужим. Ставши Президентом, М.Горбачов отримав певну незалежність як від КПРС⁵⁰, так і від рад. Отже, запровадження президентської посади завдавало удару й по партії, й по радянській владі, послаблюючи як першу, так і другу. Введення посади президента «урівнювало» М.Горбачова з його західними партнерами, зміцнювало його становище в системі влади.

Невдовзі М.Горбачов був наділений додатковими повноваженнями, зокрема правом очолювати систему органів державного управління СРСР і забезпечувати її взаємодію з вищими органами державної влади країни. У зв'язку з цим Рада Міністрів СРСР була перейменована на Кабінет Міністрів СРСР, а голова Ради Міністрів СРСР - на прем'єр-міністра. Перейменування зумовило й суттєву зміну статусу Кабінету Міністрів, який переставав бути вищим виконавчим і розпорядчим органом СРСР, оскільки ці функції переходили до Президента СРСР.

Після введення посади Президента СРСР Верховна Рада СРСР знов ставала слабкою, вона мала слідувати волі однієї особи, яка суміщала вищі партійну і державну посади. Вищий орган державної влади й управління СРСР виявився нездатним здійснювати управління країною, не зумів позитивно вирішити жодного питання у сфері економіки, політики, зупинити розвал СРСР. Конкретні, дієві заходи підмінялися пустопорожніми балачками про необхідність перебудови, її історичне значення й труднощі перехідного періоду.

Щодо України, то протягом тривалого часу республіка знаходилася під повним контролем консерваторів, очолюваних В.Щербицьким. Повторюючи день у день ритуальні гасла перебудови, В.Щербицький чинив опір радикальним змінам. Україна, як заявив з трибуни І з'їзду народних депутатів СРСР депутат від Дніпродзержинська С.Конєв, залишалася «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. М.Горбачов санкціонував зміну влади в Києві. Республіканську партійну організацію очолив В.Івашко, який до цього обіймав посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ.

Ситуацію в Україні докорінно змінили березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України та міських рад. На політичну арену вийшли нові громадські формування, привнісши у виборчий процес принципи альтернативності: на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало 3840 кандидатів⁵¹. Кандидати, що висувалися від опозиційних до КПРС сил, не мали досвіду участі у виборах, не знали їхньої технології, не могли, на відміну від висуванців від КПРС, скористатися так званим адміністративним ресурсом. Тому так само, як і на виборах народних депутатів СРСР, українська компартійна номенклатура одержала перемогу. Члени КПРС становили фактично 85% персонального складу новообраної Верховної Ради УРСР. Однак, як висловився один новообраний депутат від Компартії, у цій перемозі був і гіркий присмак поразки: на виборах до Верховної Ради України і особливо до місцевих рад не отримали жаданого депутатського мандата чимало представників можновладної компартійної номенклатури. Натомість опоненти КПУ становили значний відсоток переможців виборчих перегонів у Львівській, Івано-Франківській, Харківській, Тернопільській областях.

Тож унаслідок певного успіху на виборчих перегонах 1990 р. опоненти Компартії України й противники комуністичного режиму отримали не тільки додаткову політичну трибуну, а й певні важелі впливу на управління в республіці. Щоб звести до мінімуму цей влив на регіональному рівні, компартійна номенклатура зробила ставку на обрання своїх людей до керівних органів рад. У результаті головами низки обласних, міських, районних рад були обрані перші секретарі обкомів, міськкомів, райкомів партії. Передбачаючи неминучий крах КПРС, найдалекоглядніші її функціонери давали можливість посісти крісла в керівних партійних установах своїм менш досвідченим колегам, а самі успішно пересаджувалися на «запасні аеродроми» у вигляді керівних посад на державній службі, а також у фінансових і комерційних структурах, на перспективних промислових підприємствах.

15 травня 1990 р. уперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати в парламентському режимі. Сесія тривала не 1-2 дні, а 60 робочих днів. Першою серйозною офіційною пробою сил, що займали протилежні політичні позиції у парламенті, були вибори керівництва Верховної Ради. Після того, як націонал-демократам не вдалося переламати спротив компартійної більшості й затвердити на посаді першого заступника голови Верховної Ради свого представника - І.Юхновського, якого висунули 10 різних парламентських груп, демократичний блок 6 червня 1990 р. обнародував заяву про відмову демократів брати участь у подальших виборах керівництва Верховної Ради і про створення парламентської опозиції - Народної ради на чолі з академіком І.Юхновським. До складу Народної ради ввійшло 125 народних депутатів, які репрезентували регіональні групи з 21 області та міста

Києва, а також парламентські групи «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність» та групу «Демократична платформа в КПУ».

Після цього консолідувалася й комуністична більшість, яка оформилася в депутатську групу «За Радянську Україну». Хоча в складі зазначеної групи були окремі рядові комуністи - науковці, вчителі, робітники, її основу становила партійно-радянська номенклатура - керівники народного господарства, партійні й радянські функціонери, голови колгоспів, військові командири. Однак, як показали подальші події, більшість із них уже не мала комуністичних переконань і воліла лише одного - будь-якою ціною зберегти своє панівне становище в суспільстві.

Перелом стався у липні 1990 р. у зв'язку з рішенням ХХѴІІІ з'їзду КПРС про введення посади заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Генеральний секретар КПРС М.Горбачов, що перед тим став Президентом СРСР, вирішив на з'їзді висунути на нововведену посаду В.Івашка. Попри те, що останній обіймав дві ключові керівні посади у себе в республіці - голови Верховної Ради України і першого секретаря ЦК КПУ. Несподівано для прокомуністичної більшості в українському парламенті, яка незадовго перед цим переконувала інших депутатів у його патріотизмі, В.Івашко вирішив виїхати до Москви й подав у відставку з посади голови Верховної Ради, мотивуючи це тим, що у нього немає надійної опори серед депутатів українського парламенту. Ця сенсаційна відставка наочно виявила безпринципність компартійної номенклатури, дала сильні аргументи для її критики з боку націонал-демократії й зрештою деморалізувала комуністичну більшість у Верховній Раді України. Останнє, що після цього конфузу спромоглася зробити комуністична більшість в українському парламенті, так це 239 голосами обрати замість В.Івашка новим головою Верховної Ради України другого секретаря ЦК КПУ Л.Кравчука.

Однак розклад сил у парламенті вже почав дуже швидко змінюватися на користь парламентської меншості - представників національно-демократичних сил. Саме зазначеній меншості належить головна заслуга в прийнятті 16 липня 1990 р. доленосного документа - Декларації про державний суверенітет Української РСР, чим був зроблений перший вирішальний крок на шляху до державної незалежності України, а отже, й у формуванні принципово нової системи управління в нашій державі.