<<
>>

Основні риси юрисдикційного процесу.

Юрисдикційний процес (лат. jurisdictio - судочинство, від jus (juris) - право та dicere - говорити, проголошувати), тобто нормативно закріплена процедура здійснення органами державної влади (органами самоврядування) покладених на них функцій по відправленню правосуддя в античних державах, у тому числі й північнопричорноморських, мав певні загальні характерні риси.

Виступати в якості позивача мали право тільки повнолітні і не позбавлені прав громадяни. Вони могли здійснювати позов не лише від власного імені, але й від імені осіб, що не мали на це права: за жінку чи неповньолітнього - батько, чоловік або опікун, за іноземця - його покровитель з числа громадян, за раба - його власник. Відповідачами ж могли бути особи будь-якої статі незалежно від їх соціального стану. Виключення у певних випадках становили лише раби та обмежені в дієздатності члени сім’ї громадян. Процес мав обвинувально- змагальний характер і рухався ініціативою зацікавлених сторін.

Вже в державах античної демократії у процесі бачимо певні прояви принципу законності. «У чому ж полягає сила законів? Якщо хто-небуть голосно закричить, що його образили, - чи прибіжать до нього закони на допомогу, щоб його захистити? Ні, звичайно! Адже це написані тексти і вони самі по собі нічого не можуть зробити. У чому ж полягає їх дійсна сила? Вона полягає у тому, щоб ви (судді, дікасти - О.Г.) неухильно виконували їх та постійно їх застосовували, приходячи на допомогу будь-кому, хто потребує їхнього захисту», - наголошував Демосфен у промові «Проти Мідія про ляпас». Усі судові справи за формою процесу підрозділялися взагалі на два різновиди - графе та діке - державні та приватні.

Юрисдикційний процес складався з кількох стадій:

1) Порушення справи - відбувалося за письмовою скаргою до відповідного магістрату. Якщо позивач та відповідач перебували у громадянстві різних держав, і між цими державами не було укладено ніякого спеціального договору, як, наприклад, між Ольвією та Мілетом (невдовзі після 331 р. до н.е.), то за принципом, розповсюдженим у грецькому світі, судочинство повинно було відбуватися в полісі відповідача. При поданні скарги та порушенні приватної справи стягувалася пританея - судове мито, що сплачувалося обома сторонами (позивачем та відповідачем). Сторона, яка програла процес, мусила повернути суму мита стороні-переможниці. У державних процесах символічне судове мито, яке називалося парастасія, сплачувалося лише позивачем. Іноді з нього могла стягуватися пританея, але тільки у тому випадку, коли за законом позивач мав отримати частину штрафу, що стягувався із засудженого, або частину його конфіскованого майна.

2) Просклесія - заклик до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого знаходився розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі у присутності клетерів - понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. В такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача), звичайно не на його користь. Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу, яка вносилася поручителями.

3) Анакрісія - попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє

бажання передати справу на розгляд суду діетета, або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою - діомосією чи антомосією. Обидві сторони повинні були надати докази своєї правоти: закони, усілякі документи,

показання свідків, свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час катування, клятви тощо.

Як свідки могли виступати лише вільні особи - громадяни чи іноземці. Не могли давати свідчення жінки, неповнолітні та близькі родичі сторін.

Свідчення давалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже у записаному вигляді через довірених осіб. Особисті свідчення називалися мартіріями, письмові свідчення відсутніх, автентичність яких обов’язково повинна була підтверджуватися спеціальними свідками, іменувалися екмартіріями. Свідчення рабів обов’язково повинні бути одержані за допомогою катування (биття бичами із щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх. Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана противною стороною як доказ страху і невпевненості у правоті. Прикладом може служити описана Ісократом у його Трапезитській промові справа боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н.е.), у якій позивач звинувачує відповідача у переховуванні раба-свідка. Катування раба здійснювалося в присутності обох сторін. Свідчення допитуваних заносилися до протоколу.

Після закінчення попереднього слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин - ехін - і одразу ж опечатувалися. З цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час судового розгляду посилатися на документи, які не знаходилися в їхніх ехінах.

4) Судочинство - безпосередня діяльність суду по здійсненню правосуддя. День засідання суду призначався після закінчення попереднього слідства та повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося з принесення жертв та молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача та виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови. Перше слово надавалося позивачеві. Відповідач же повинен був висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення пошукувачів у єдиній промові. У більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, який контролювався за допомогою водяного годинника - клепсидри, за якою наглядав спеціальний службовець. Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної окремої справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли. Інколи, щоб показати свою впевненість у правоті справи, оратори пропонували противнику говорити додатково у час, наданий для їх власної промови, але це, звісно, був лише риторичний прийом.

Незважаючи на те, що згідно з законом вимагалося, щоб кожен громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників. У такому випадку сам позивач або відповідач виголошували лише короткий вступ. Нерідко позивач чи відповідач особисто виголошували завчені на пам’ять промови, наперед складені досвідченими ораторами. Під час промови оратори мали у своєму розпорядженні всі представлені підчас попереднього слідства документи та зафіксовані письмово свідчення, які у разі необхідності просили зачитати секретаря. Вони могли також звертатися до свідків, які мали бути присутніми у суді та підтверджувати свідчення, дані під час попереднього слідства.

Після закінчення судоговоріння відбувалося таємне голосування суддів без попередньої наради їх між собою шляхом закритої подачі голосів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини білі або цілі камінці, для засудження - чорні або просвердлені. При голосуванні у найважливіших державних справах процедура здійснювалася за допомогою псефів - спеціальних бронзових жетонів. Відповідно до результату голосування головою суду оголошувалося рішення. При рівній кількості голосів відповідач вважався виправданим. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф та втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію - грошову компенсацію на користь відповідача.

Відносно наслідків проголошеного вироку всі процеси поділялися на дві категорії: “цінимі” та “нецінимі”. Цінимими вважалися такі процеси, у котрих покарання визначалося власне судом (або тому, що його вид та розмір не передбачався законом, або тому, що суддям надавалася можливість вибрати одне з двох покарань чи самостійно визначити розміри штрафу). У такому разі після першого подання голосів, якщо вердикт був обвинувальний, здійснювалося додаткове голосування відносно міри покарання. У цьому випадку судді мали право радитися між собою. Міра покарання могла пропонуватися як позивачем, зазвичай, у своїй письмовій скарзі, так і відповідачем. При цьому відповідачеві невигідно було пропонувати застосування по відношенню до себе надто малого покарання, бо в такому разі судді могли схилитися на бік покарання, яке пропонував позивач. Нецінимі процеси - ті, у яких міра покарання передбачалося діючими законами та постановами, а у приватних справах відносно змісту судового рішення існувала попередня домовленість між сторонами.

5) Стадія виконання судового рішення (вироку). Виконання смертного вироку (наприклад, за вбивство) здійснювалося негайно, зазвичай родичами вбитого або членами його філи. Здійснення судових рішень у цивільних справах покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам’яток права держав Північного Причорномор’я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких полісів. Так, за делоським законом (бл. 250 р. до н.е.) у випадку накладення штрафу „агораноми повинні стягнути необхідну суму грошей протягом 10 днів, починаючи з дня винесення вироку, і звільняються від необхідності давати в цьому звіт. Якщо вони не в змозі будуть виконати це, вони, давши в тім присягу, передадуть винного та його майно в розпорядження того, хто здійснив донос; виклавши всю справу на дерев’яній дошці, вони передадуть її до архіву ради...”.

Отже, процесуальне право в античних державах Північного Причорномор’я також досягло значного рівня розвитку, задовольняло тогочасні суспільні потреби і відповідало ступеню розвитку державності.

* * *

Право не виникає спонтанно. Воно виступає продуктом розвитку суспільства, що досягло певного щаблю свого розвитку, є достатньо цивілізованим для того щоб виробити норми, які б регулювали певні сфери суспільних відносин. Вже в другій половині І тис. до н.е. - у перших сторіччях нашої ери можемо констатувати наявність у державах Північного Причорномор’я достатньо розвинених, складних та розгалужених систем права. Попри певну примітивність правових відносин, рівень розвитку державних органів відповідав рівню економіко-правового розвитку суспільства.

Нині ми стоїмо на фундаменті, закладеному попередніми поколіннями, і з досягнутих висот розуміємо: його спорудження коштувало нашим попередникам довгих і болісних зусиль. Ми - спадкоємці цього правового надбання, яке переходило з одних рук до інших стільки разів, що майже зітерлася пам’ять про тих, хто заклав його основи. Незважаючи на певну недосконалість правових інститутів та норм давніх народів, що проживали на території сучасної України, все ж варто звернути пильну увагу й на цей період генезису права. Це дасть нам можливість використати досвід минулого у сучасній правотворчій, правозастосувальній та правоохоронній діяльності і сподіватися на те, що ми уникнемо багатьох помилок, яких припускалися наші пращури багато сторіч тому.

<< | >>
Источник: Гавриленко О.А.. Історія держави і права України: стародавня доба : навчальний посібник. - Харків: ХНУВС,2011. - 64 с.. 2011

Еще по теме Основні риси юрисдикційного процесу.:

  1. 10. ФОРМИ ЗАХИСТУ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ.
  2. § 45. Юридичний процес: поняття, етапи, види.
  3. 4. Юридична природа органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування: особливі й спільні риси
  4. 1.3. Структура і особливості загальноєвропейських інституцій
  5. 2.2. Теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
  6. Основні риси права континентальної Європи
  7. Тести для самоконтролю
  8. Основні риси кримінального процесу
  9. Основні риси юрисдикційного процесу.
  10. Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права
  11. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  12. Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ
  13. § 1. Українська Центральна Рада - вищий представницький орган УНР
  14. «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)
  15. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -