Право в Гетьманщині

Формування української держави «Військо Запорозьке» суттєво вплинуло на розвиток вітчизняного права. Під час Визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, а життя вимагало новим чином регулювати питання, які стосувалися економічних, політичних, соціальних і військових відносин у тодішній Україні.

Слід розуміти, що військовий характер державності, започаткованої національно-визвольним рухом під керівництвом Б. Хмельницького, визначив ту обставину, що правова система Г етьманщини ґрунтувалася на козацькому звичаєвому праві. Важлива роль серед джерел права належала договірним гетьманським статтям, які укладалися з нагоди обрання нового гетьмана між гетьманом зі старшиною, з одного боку, та російським царем - з іншого. Г етьманські статті регулювали головні питання внутрішнього життя України, визначали обсяг повноважень гетьмана та права і привілеї старшини й козацтва.

Початок розвитку договірних відносин між козацькою елітою і царатом було покладено Переяславськими статтями 1659 р., коли на козацькій раді у м. Переяславі 17 жовтня 1659 р. обрали гетьманом Ю. Хмельницького, що було схвалено царським урядом.

Батуринські статті 1663 р. були укладені в період поглиблення кризи української державності, коли країна фактично розпалася на дві частини - Правобережжя і Лівобережжя, які ворогували одна з одною. Обраний голосами козацької голоти на Чорній раді гетьманом Лівобережжя І. Брюховецький підписав у Батурині статті, спрямовані на подальші обмеження вольностей Війська Запорозького. Ці статті містили зобов'язання лівобережної козацької старшини забезпечувати російське військо, що перебувало на теренах сучасної Полтавщини і Чернігівщини харчами і повертати до білгородського воєводства російських селян-утікачів. Нарешті, було заборонено ввозити до власне Росії тютюн, який поставляли англійські купці аж з британських колоній в Америці. Щоправда, ця вимога стосувалася не лише занадто винахідливих гетьманських купців, а й взагалі торгівців з будь-яких країн світу, оскільки цар Олексій Михайлович взагалі заборонив ввіз та вживання цього «богомерзкого зелья» у своїй державі.

Коломацькі статті 1687 р. були черговим кроком у обмеженні автономних прав Гетьманщини. Договір, що містив 22 статті, було укладено в козацькому таборі на р. Коломак під час походу до Криму російського війська разом з лівобережними козаками між гетьманом І. Мазепою, з однієї сторони, та царями-співправителями Іваном і Петром та їхньою старшою сестрою, правителькою Софією, з іншої. За цією угодою Генеральна військова рада фактично припинила своє існування. Гетьману заборонялося без царської ухвали знімати старшин з керівних посад та позбавляти їх маєтностей. Козацька старшина могла обирати гетьмана лише з царського дозволу й зобов'язувалася наглядати за гетьманом та повідомляти царський уряд про будь-які спроби голови Гетьманщини порозумітися з правителями Туреччини, Кримського ханства чи Речі Посполитої.

Решетилівські статті 1709 р. були підписані одноособово Петром І як «Решительньїй указ» у відповідь на «Просительньїе статьи» (14 пунктів) гетьмана І. Скоропадського. За цим актом обмежувалися повноваження української адміністрації, а гетьман мав виконувати укази царя та розпорядження малоросійського приказу. До того ж усі козацькі полки переходили під головування командувачів російських військ. Водночас гетьман зобов'язувався перетворити власну піхотну і кінну «гвардію», сердюцькі й компанійські полки на підрозділи, які мали виконувати військово-поліцейські функції під час придушення селянських заворушень та запобігати втечам землеробів від новоявлених панів. За згодою полковників або сотників допускалося втручання російських воєвод у внутрішні українські справи.

У 1728 р. джерелом права Гетьманщини були затверджені «Решительньїе пункти», надані старшині у вигляді указу Петра II. Цей указ з’явився у відповідь на петицію гетьмана Д. Апостола про повернення козацькому краю прав, викладених у Березневих статтях 1654 р. Акт складався з преамбули та 28 пунктів. У преамбулі вказано, що «малоросійські права» є невідчужуваними, особливо якщо йдеться про вольності Війська Запорозького. Проте більшість вказаних прав так і не набули юридичної сили, адже їхній зміст суперечив курсу російського уряду на подальше інкорпорування Гетьманщини до Росії. Так, було заборонено обрання гетьмана без царського дозволу, а усунення цієї особи з посади було проголошено виключною прерогативою царя. Гетьманський уряд остаточно позбавлявся права на дипломатичні зносини з іноземними країнами за винятком вирішення прикордонних справ, але тільки під наглядом царських уповноважених.

Слід вказати, що деякі вітчизняні історики під час розгляду заходів царського уряду, спрямованих на обмеження автономії Гетьманщини, намагаються звеличити «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Цей правовий проект, відомий як «Конституція Пилипа Орлика» (за ім'ям основного автора документу) або «Бендерська конституція» (за місцем її укладання), іноді оголошують першою в історії людства демократичною конституцією. Проте кожен правознавець, який вивчає «Історію держави і права зарубіжних країн», знає пам'ятати, що в 2015 р. у Великій Британії святкуватимуть вісімсотліття «Великої хартії вільностей». У цій країні, окрім даного акту, було введено до дії ще до появи проекту П. Орлика «Біль про права» та «Акт про управління». Ці акти в сукупності утворили вперше в історії людства конституційне право, яке є основою права Великої Британії навіть у наш час. Щодо Конституції Пилипа Орлика, то цей акт ніколи не мав юридичної сили, тобто ніколи не регулював будь-які правові відносини, які б розповсюджувалися на пращурів сучасних українців.

В історії людства нездійснених конституційних проектів було багато. До того квазіконституція, ухвалена емігрантською козацькою радою у м. Бендери (тепер республіка Молдова) у квітні 1710 р. під час обрання нового гетьмана П. Орлика після смерті І. Мазепи, за формою є угодою між Орликом та старшинами.

Чомусь не згадується й те, що натхненниками вказаного акту були Карл ХІІ і голова його похідної канцелярії граф Мюлерн, які домоглися від Орлика конституційного проекту, оскільки їм набридли чвари емігрантських ватажків, які змагалися за владу в емігрантському середовищі. Саме шведський король і Мюлерн затвердили проект своїми підписами, що не говорить на користь його конституційності. До того ж «Конституція» Орлика не може бути визнаною проявом демократії, притаманної народу України на початку ХУІІІ ст., оскільки демократії як такої тоді майже не існувало у найрозвинутіших країнах Європи. Її не існувало й у британських колоніях на теренах сучасних США, які лише за вісімдесят років у результаті переможною для пращурів американців війни за незалежність від Великої Британії (1775-1783 рр.) об'єдналися в єдину державу. І там буржуазна демократія з правової точки зору оформилася лише після перемоги капіталістичної Півночі над рабовласницьким Півднем під час громадянської війни 1861-1865 рр. і Реконструкції південних американських штатів. Тому є фантазією така оцінка Конституції Пилипа Орлика, яка притаманна деяким нашим науковцям, що пишуть без тіні сумніву наступне: «Зрештою слід сказати, що, написана майже за 80 років до конституції США, Конституція Пилипа Орлика увібрала в себе надбання європейської державно-правової думки, була кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову. Вона мала й такі демократичні основи, як приватна власність, загальне виборче право (щоправда, виключно для чоловіків), обмеження свавілля у податках».

Стосовно вищевказаного слід розуміти, що навіть більшість сучасних американських фахівців з конституційного права США не в захваті від подібної пишномовності, оскільки реального розподілу влади між трьома її гілками у державі, де завжди домінувала президентська влада, ніколи не існувало.

Реальними ж юридичними фактами щодо виникнення джерел права Г етьманщини є введення до дії нормативних актів гетьманської влади. Чільне місце серед них посідали гетьманські універсали. Це були офіційні акти, що видавалися від імені гетьмана. Вони складалися за прийнятою тоді формою, підписувалися гетьманом і скріплювалися печаткою Війська Запорозького. Конкретні питання суспільно-політичних відносин вирішувалися також за допомогою гетьманських ордерів. Порядок заснування й діяльності адміністративних органів, судових установ визначався гетьманськими інструкціями.

До гетьманського законодавства належали також декрети, грамоти, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні та цивільні відносини і були як загальнообов'язковими, так і такими, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Часто-густо вони використовувалися для того, щоб повідомляти про прийняті гетьманською владою законодавчі акти та встановлювати порядок введення їх в дію.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали акти Генеральної військової канцелярії, які видавалися у формі універсалів та указів верховенство царської влади над Україною. У Гетьманщині діяли нормативні акти царського уряду, які спеціально приймалися для неї. Норми ж загальноросійського законодавства були чинними лише на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувались місцевого звичаєвого права.

Отже, в Гетьманщині діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній за змістом або, навпаки, дублювали одна одну. Кардинальні зміни у суспільному житті з перетворенням Росії на абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини імператорським указом 1728 р. «для пользьі правосуддя Малороссійскаго» було створено кодифікаційну комісію з тих генеральних старшин та священиків, які розумілися на праві. Вона мала зробити переклад Статутів Литовського, Саксонського та Магдебурзького й джерел права на російську мову, скласти з них проект Зводу законів для Г етьманщини та надіслати його на апробацію Петру ІІ.

За 15 років роботи склад комісії постійно змінювався. Результатом її діяльності стала поява у 1743 р. Зводу, який мав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей кодекс містив норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального та процесуального права Г етьманщини.

Кодифікація здійснювалася на основі оригінального українського правового матеріалу, що суперечило інтересам самодержавної влади. Тому цей проект до 1759 р. пролежав без руху в Сенаті, а потім був повернутий гетьманові К. Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін і доповнень Звід вносився на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 р.), а потім Ради генеральної й полкової старшини (1763 р.). Саме тут і виявилося, що переважна більшість старшини досить швидко інкорпорувалася до складу панівного класу Російської імперії, і тому «Права, за якими судиться малоросійський народ» виступили проти їхніх інтересів, спрямованих на покріпачення вільного населення Гетьманщини, селян і козаків. Тому, відповідно до їхніх міркувань, на Лівобережжі Дніпра продовжував діяти Литовський статут 1588 р., який забезпечував панівне становище нових російських феодалів, на яких перетворилася минула гетьманська старшина. Внаслідок цього Звід так і не став офіційним джерелом права.

У 1767 р. на пропозицію президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Г енерального суду О. Безбородько було створено «Екстракт малоросійських прав». До цієї збірки увійшло багато різноманітних джерел права, а саме: королівські, князівські й царські договори, грамоти, укази, гетьманське й імператорське законодавство, витяги із збірників магдебурзького права, литовських статутів і судової практики. Розподіл правових норм проведено залежно від предмета їх регулювання: про головне правління в Малій Росії; про суди; про порядок ведення справ; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізію; про козаків, вольності і маєтки їх тощо. На його підставі, у зв'язку з ліквідацією автономних органів місцевого управління в Україні, 1786 р. було створено "Зкстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям на девятнадцать частей». Завдяки цьому з’явився систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права, якому, однак, не довелося стати головним джерелом права українських земель, що увійшли до складу царської Росії. В умовах зміцнення феодальних відносин розвиток основних галузей права у цьому великому імперському регіоні був спрямований тільки на закріплення станових привілеїв нової генерації «панства» - колишньої козацької старшини.

Стосовно правових норм, які діяли на теренах сучасної України у добу Гетьманщини і становили цивільно-правову галузь, слід указати, що передусім вони регулювали права поміщиків на володіння, користування і розпорядження землею. У правовому відношенні всі земельні володіння поділялися на вотчини й рангові. За «Решительньїми пунктами» відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з визнанням можливості успадковування маєтків. Тому не дивно, що вже земельні пожалування К. Розумовського знають лише один титул: «вечное и потомственное владение».

Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після Визвольної війни набули статусу підданих і вважалися лише користувачами тієї землі, яку перетворювали на свою власність козацькі старшини. Селяни, що мешкали на державних землях і виконували численні обов'язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею. Ось чому найбільш заможні селяни цього стану за певних умов користувалися правами на дарування, заставу, міну, купівлю-продаж, заповіт обробленої ними ріллі.

Рядові козаки вже за часів гетьманату Мазепи частково втратили право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками. За ними залишили лише право подвірного землекористування на рівні з державними селянами.

Наведені юридичні факти свідчать, що в другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважаючою.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму чи заподіяння майнової шкоди. Невиконання відповідних зобов’язань передбачало відшкодування збитків майном або відробітком.

Успадкування здійснювалось як за звичаєм, так і за заповітом. За звичаєм, після батька майно успадковували рівними частками сини, у випадку ж їх відсутності - дочки. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою укладання шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюбний вік для юнака був 18 років, для дівчини - 16 років.

Кримінальне право зазнало подальшого руху від приватноправового до публічно-правового характеру регулювання. Суб'єктом злочину

визнавалася особа будь-якого стану, що досягла 16-річного віку. Кримінальні вчинки розглядалися публічними судами. Злочином вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Проте закони містили вказівки на стан необхідної оборони та деякі інші випадки, які звільняли від відповідальності.

Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (державна зрада, вивіз до ворога зброї, фальшивомонетництво тощо). За державні злочини винуваті засуджувались до смертної кари і конфіскації майна.

Злочини проти релігії (блюзнірство, віровідступництво, чародійство), як і раніше, каралися смертю, але іноді юридична відповідальність за ці злочини обмежувалася тілесними покараннями і позбавленням прав.

До майнових злочинів були віднесені крадіжки, пограбування, різні способи знищення чужого майна. Ці злочини залежно від завданої шкоди поділялися на важкі й легкі. Майнові й посадові злочини за обтяжуючих обставин каралися повішенням, але у більшості випадків злочинців присуджували до ув'язнення, тілесних покарань, штрафів та конфіскації майна.

Метою системи покарань було заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам.

Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) та кваліфіковану (четвертування, колесування, посадження на палю, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, публічне шельмування).

Одним з найпоширеніших видів покарань стало ув'язнення, яке поділялося на кару в'язницею (тюремне) й арешт. Важкою формою ув'язнення було перебування в підземній тюрмі. Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади і церковна покута.

З поширенням російського законодавства, починаючи з середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу.

У процесуальному праві з'являється тенденція до застосування обвинувально-змагального процесу під час розгляду цивільних справ і слідчого - під час розгляду кримінальних справ. Судовими доказами вважалися власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства у кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак від них звільнялися панівні верстви населення.

Міщани були юридично вільними, але політично безправними людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближалось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської й гетьманської скарбниць, виконували чимало повинностей. У роки Визвольної війни більшість міст утратили самоврядування за магдебурзьким правом і підлягали козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати й користувалися певними торговими й промисловими привілеями. Тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст й містечок були козацькі отамани й ради (ратуші), що підпорядковувалися полковій адміністрації. У ратушних міста права міських жителів обмежувалися козацькою адміністрацією, яка визначала для них види й розміри податків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується з середини XVIII ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережжя. Ремісники об’єднувалися за професійною ознакою у цехи і поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайстрів, учнів та робітників. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам, які користувалися податковими пільгами і певними монопольними правами на виробництво й збут товарів й розгляд дрібних цивільних судових справ членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднувалися в гільдії. Наприкінці XVIII ст. їх було звільнено від рекрутчини й тілесних покарань. Для осіб, які прохали права на внесення до списків торговців, встановлювався досить високий грошовий ценз - оголошена маєтність таких підприємців мала бути оціненою мінімум у 500 карбованців.