Портрет державного службовця повоєнної доби

Через відсутність визначення поняття «державна служба» в тогочасному радянському законодавстві неможливо дати чітку відповідь на це питання. Діяльність управлінців регламентувалася встановленими ще у 1922 р.

Сама система державної служби не мала чітких параметрів, тим більше що в умовах жорсткої централізації і суцільного одержавлення на службі у Кремля перебувало, по суті, все працююче населення, враховуючи управлінців у громадських організаціях. Як правило, держслужбовцями вважалися представники адміністративно- управлінського персоналу, діапазон якого був досить широкий - від уряду до адміністрацій підприємств. На 15 серпня 1946 р. у зведеній відомості штатів центрального апарату Верховної Ради, Ради Міністрів, відомств і центральних установ УРСР було зафіксовано 6383 особи, щоправда, без урахування «силових» міністерств. Натомість до цього списку ввійшли 257 працівників Академії наук УРСР⁴⁸. Наприкінці 1946 р. номенклатура міністерств і республіканських організацій складала 47 490 посад, які були заповнені на 94,4%⁴⁹.

Водночас непросто провести виразну межу між номенклатурою державних і партійних посад на основі соціального та функціонального критеріїв. Адже у повоєнний період тривало розбухання партійного і радянського апаратів. У зв'язку з цим цікаву думку висловлює В.Литвин, наголошуючи, що «за багатомільйонною зовнішньою партією, яка не мала прямого відношення до диктатури, приховувалася державна структура, що володіла монополією на диктаторську владу»⁵⁰.

У звіті про роботу Управління кадрів ЦК КП(б)У за 1946 р. лунала гостра критика на адресу обкомів, райкомів, первинних парторганізацій за допущення зрощення партійного апарату з радянським і господарським⁵¹.

Непростим видається й визначення чітких соціальних меж вищих, середніх і нижчих ланок правлячого прошарку. До найвищої ланки належав керівний склад центрального апарату ЦК партії, Верховної Ради та Ради Міністрів СРСР. Це була правляча верхівка, найменш уразлива з боку сталінської репресивної політики, хоча траплялися непоодинокі випадки морального цькування і навіть фізичного знищення її представників. До того ж вони мали власну номенклатуру посад, що давало їм серйозні шанси втриматися у боротьбі центру з регіональною бюрократією. Призначення на посаду за основною номенклатурою супроводжувалося обов'язковою процедурою «багато- кабінетного» узгодження і остаточного затвердження ЦК КПРС. Усі інші управлінські штати відносилися до нижчої ланки чиновництва.

Протягом 1946-1955 рр. тривав процес вивчення і впровадження різних заходів, спрямованих на покращення якості та ефективності роботи апарату управління, постійно коригувалася кількість управлінських посад. Розробкою загальнодержавної номенклатури і посадових окладів, упорядкуванням штатної справи займалося створене в складі міністерства фінансів СРСР Центральне штатне управління. На початку 1950 р. загальний штат центрального апарату міністерств і відомств СРСР без урахування «силових» міністерств складав 101,5 тис. чоловік, на 17% більше, ніж до початку війни⁵².

Поступово розросталася номенклатура апаратів місцевих партійних органів. У 1954 р. до номенклатури республіканських і обласних комітетів партії були включені голови колгоспів, а в номенклатуру райкомів - їх заступники, бригадири та завідувачі ферм.

Значна увага приділялася висуванню на керівні посади жінок, яких у складі республіканської партійної організації наприкінці 1954 р. налічувалося 153 тис. Серед них - 8 тис. секретарів первинних парторганізацій, або 15% від загальної кількості. 17% жінок були слухачами курсів при партшколах⁵⁴.

Освітній рівень державних службовців був досить низьким, хоча й залежав від рівня посадовця. На початку 1947 р. вищу і середню освіту мали 96,5% працівників апарату центральних радянських органів влади, 21 голова облвиконкомів (із 24)⁵⁵. Значно гірші показники в цьому відношенні характеризували місцевих керівників. У другій половині 1940-х рр. серед голів виконкомів в УРСР лише 258 мали вищу освіту, 2441 - середню, 5483 - незакінчену середню, а 9846 - початкову освіту. Відсутність у них належного освітнього та кваліфікаційного рівня негативно позначалася на їхній професійній діяльності.

Протягом повоєнного десятиріччя освітній рівень партійно-радянського апарату підвищився. Утім, як відзначали у ЦК КПУ в 1953 р., він був ще досить низьким серед управлінців сільським господарством. Так, серед 15 770 голів колгоспів в Українській РСР вищу освіту мали лише 455, а середню спеціальну - 3070 осіб⁵⁶.

З початком мирного життя посилилися заклики до висування «місцевих» на керівні посади, особливо в західноукраїнському регіоні. Серед номенклатури ЦК КП(б)У намітилася тенденція до зростання, хоча й повільного, частки національних кадрів. На 1 січня 1946 р. відсоток українців становив у ній 61,5%, тоді як за рік - 63,9%⁵⁷. Натомість від кінця 1940-х стрімко набрала обертів русифікація. Передовсім це виявилося у створенні російськомовних шкіл, використанні російської мови під час викладання в українських вузах, у діловодстві республіканських державних і політичних установ.

Меншість становили національні кадри й у структурах МВС, МДБ, прокуратури УРСР. На початку 1951 р. тільки 43% начальників міських райвідділів МДБ УРСР були українцями. Серед оперативних кадрів МДБ частка українців становила 38,1%, росіян - 56,1%. А за даними воєнної прокуратури військ МВС Українського округу, у 1953 р. з 169 офіцерів 106 були росіянами і лише 45 - українцями⁵⁹.

Під впливом хрущовської «відлиги» суттєво змінилося національне «наповнення» складу вищого партійно-радянського керівництва на користь «місцевих». Так, першим і другим секретарями ЦК КПУ було обрано О.Кириченка та М.Підгорного, українців за походженням. Переважно українським був склад президії і абсолютно - секретаріату ЦК. У результаті на політичній авансцені з'явилася перша генерація національної еліти - О.Кириченко, М.Підгорний, М.Гречуха, Н.Кальченко, Д.Коротченко, В.Щербицький та ін. Багато українців очолювали партійні комітети різних рівнів. У Житомирській області, наприклад, у 1953 р. серед перших секретарів міськкомів було 30 українців проти 8 росіян, других секретарів - 27 українців і 9 росіян, перших секретарів райкомів партії відповідно - 25 і 11, голів міських райвиконкомів - відповідно 34 і 4⁶⁰.

Саме Україна стала полігоном для продовження політичної кар'єри Л.І.Брежнєва, якого знали тут ще з довоєнних часів. Після війни він повернувся до республіки і взяв активну участь в організації відбудови її соціально-економічного потенціалу, очолюючи спочатку Запорізький, а потім Дніпропетровський обкоми партії.

У мирних умовах партійно-радянська верхівка продовжувала дотримуватися генеральної лінії на пріоритетний розвиток промисловості групи А (важка промисловість). Вирішення важливих для мільйонів простих людей проблем їхнього злиденного існування в лещатах карткової системи продуктового постачання, дефіциту товарів широкого вжитку вважалося другорядним і відкладалося на майбутнє.

Житлова проблема була знайома не лише пересічним громадянам. Протягом першого повоєнного десятиліття її відчувала значна частина працівників державного апарату. Це підтверджують численні листи та клопотання про надання житлової площі, розширення або просто вирішення суперечок з колишніми господарями квартир, які повернулися до покинутих під час війни осель. Ось лише кілька характерних прикладів таких заяв, де описані умови життя посадовців: начальник управління з питань евакуації при Раді Міністрів Білай, колишній фронтовик, мешкає з родиною (4 особи) в кімнаті розміром 14 кв. м.; старший інспектор секретаря побутового обслуговування управління справами Ради Міністрів УРСР Калюжний після демобілізації з армії зі своєю родиною (5 осіб) мешкає в готелі; секретар заступника голови Ради Міністрів УРСР І.Сухарєв з дружиною живуть у рідних (7 осіб) і т. п. Навіть сам міністр закордонних справ Д.Мануїльський був змушений звертатися з проханням виділити для своїх співробітників кілька квартир, бо вони тимчасово займали квартири колег, які знаходилися у зарубіжних відрядженнях⁶².

Дотримання службової дисципліни і спонука до відданої праці досягалися не лише за допомогою жорстких методів диктату, але й «методом пряника» - через надання певних пільг, заохочень, підтримки в різних побутових ситуаціях. Наприклад, для підвищення престижу відповідальних працівників у системі державної влади наприкінці 1940-х рр. були затверджені персональні звання і положення про хід служби⁶³.

Рівень зарплат серед різних соціальних прошарків відрізнявся несуттєво. У Донбасі, приміром, оклади керівних працівників на початку 1950-х рр. дорівнювали 1000-2000 руб., службовців - 400-700 руб., вчителів та лікарів - 700-1000 руб., промислових робітників - 600-1200 руб.⁶⁴ У 1946 р.

Найвища ланка функціонерів була забезпечена різними соціальними благами: перспективою блискучої кар'єри; особливою системою постачання (пайки), медичного та соціального забезпечення (машини, квартири, дачі, відпочинок). Для пересічних комуністів такі умови життя були недоступні.

Частина радянської номенклатури переслідувала винятково власні, насамперед матеріальні інтереси і, укорінившись на управлінських посадах, не цуралася використовувати своє службове становище в корисливих, суто меркантильних цілях. Існування в партії корумпованих елементів підривало її авторитет, адже у масовій свідомості комуністи ототожнювалися з носіями влади. Партія не могла допустити падіння власного авторитету, а тому партосередки намагалися вести боротьбу з таким явищем, застосовуючи різні методи впливу щодо порушників статутних вимог і морально-етичних норм аж до крайньої міри - виключення з партії.

Серед недоліків, виявлених у роботі керівних посадовців, були: бюрократичний стиль керівництва, зайве адміністрування, нехтування думкою підлеглих, завдавання образ робітникам. З одного боку, це можна пояснити складнощами адаптації для частини керівних працівників - колишніх фронтовиків - до специфіки управління в мирний час. З другого - в умовах сформованої командно-адміністративної системи управління, страху перед репресивними органами влади низові керівники будь-що намагалися виконати держплан, хлібозаготівельні норми, своєчасно сплатити сіль- госпподаток тощо. У разі невиконання їм загрожували різні каральні санкції, аж до виключення з партії, зняття з роботи і навіть притягнення до кримінальної відповідальності, а тому жорсткі методи керівництва стали поширеним явищем тих часів.

Серйозним зловживанням посадою, на думку керівництва вищих партійних органів, було вищезгадане зрощення партійного і господарчого апаратів управління. Такі випадки фіксувалися повсюдно, причому інколи мали далеко не політичний підтекст. Зокрема, у протоколі пленуму Київського обкому партії за 24 серпня 1946 р. поряд із констатацією подібного явища містяться цікаві факти його наслідків - преміювання господарськими керівниками партійних працівників, незаконне забезпечення їх продуктами і промтоварами. Посадовці Корсунь-Шевченківського, Бориспільського, Христинівського та інших районів Київщини нерідко «грішили» такими зловживаннями, як використання службового становища під час будівництва власних осель за рахунок державних організацій⁶⁶.

Повоєнна доба актуалізувала проблему ефективного державного управління. Ії розв'язанню мала сприяти низка заходів, спрямованих на реформування структури органів державно-партійної влади. Пріоритетним при цьому стало насамперед вирішення практичних завдань щодо якісного кадрового забезпечення відбудовчих процесів. Під щільним партійно-ідеологічним контролем фактично формувався новий тип радянського державного службовця, який в обов'язковому порядку мав бути досвідченим кваліфікованим фахівцем з глибокими знаннями в чітко окресленому колі професійних інтересів. Водночас стрижнем кадрової політики і найважливішим критерієм посадовця було безумовне виконання всіх наказів «згори», що автоматично позбавляло його ініціативності, творчого підходу у виконанні своїх службових обов'язків. Не випадково у перші повоєнні роки основним джерелом поповнення державно-партійного апарату управління стали колишні фронтовики, командири, що звикли у воєнних умовах беззастережно виконувати накази і забезпечувати їхню реалізацію. За свою відданість і суворе дотримання службової дисципліни вони отримували різні заохочення, соціальні пільги, їх підвищували по службі. Подібне «опікування» владного апарату поступово трансформувало частину посадовців у привілейовану суспільну групу, вищий ешелон так званої номенклатури. З цього часу соціальна нерівність між ними та пересічними радянськими громадянами починає неухильно поглиблюватися, перетворюючись на справжню прірву, яка згодом й поглинула «керівну і спрямовуючу» силу радянського суспільства - КПРС, а з нею і державну конструкцію під назвою «СРСР».