Правовий генезис господарської діяльності військових формувань на теренах України

Залежність бойової спроможності війська від рівня його матеріально- технічного забезпечення та ефективного правового регулювання військово- господарської діяльності значною мірою пов’язана з генезисом військової справи.

Враховуючи критичну залежність стану бойового потенціалу військ від рівня їх матеріально-технічного постачання, а останнього - від економічного, політичного, соціального та інших потенціалів держави в усі часи її існування, діяльність центральних і місцевих державних, військових органів управління з розв’язання завдань забезпечення збройних сил, зокрема в історичному аспекті, становить дослідницько-прикладний інтерес не тільки для військовиків, юристів, фінансистів, а й для усіх державних посадових осіб, які здійснюють розробку нових нормативно-правових актів, спрямованих на розвиток господарсько-економічних відносин.

Готовність та здатність збройних сил до виконання бойових завдань, у т.ч. з погляду матеріально-технічного забезпечення, найкраще перевіряється під час військових конфліктів, що наочно демонструє військова історія цивілізації. Війна (бойові дії) завжди стає екзаменатором діяльності держави із забезпечення армії всім необхідним у тиловому та технічному відношенні. Без правового врегулювання цих питань не можна стабільно забезпечувати функціонування відповідних відносин.

Національний історичний досвід діяльності, пов’язаної з формуванням укладу військового життя, правовим урегулюванням матеріально-технічного забезпечення військових підрозділів, дозволяє зрозуміти особливості створення військових господарств, здійснення військово-господарської діяльності, управління цими процесами при використання нових правових стандартів.

У ХІ-ХІУ століттях основою українського війська була княжа дружина - прототип офіцерської касти сучасних професійних збройних сил, що формувалася на добровільних засадах з числа вищої боярської верстви населення. Дружина була найціннішим військом, і князі вважали за свій обов’язок дбати про її добробут та вигоди. Звичайно, що за таких обставин матеріальне забезпечення дружини значною мірою ґрунтувалося на натуральному укладі боярських господарств та військовій здобичі.

Однак на утримання княжого війська йшли і деякі державні доходи. Так, з давніх часів князь вів дружину на «полюддя» - стягати дань з підбитих племен [1, с. 16]. Полюддя залишилося й пізніше, коли населення вже власних земель мусило утримувати князівську дружину, складаючи йому встановлену данину. Фактично вже тоді полюддя набуло характеру воєнної повинності, пов’язаної з матеріальним (здебільшого у натуральній формі) утриманням війська.

На утримання війська князі деколи призначали, поряд з натуральним, і прямий податок грішми, а також частину доходів зі суду, так звану «виру». Наприклад, Володимир Великий не карав розбійників смертю, а призначав їм грошові кари (вири).

Княжа дружина діставала на утримання (в управу) й цілі міста (городи) та землі. З доходів міста і цілої округи утримувались і князь, і вся дружина. Як оформлювалося надання земель - невідомо. Однак пізніше у Галичині й у Великому князівстві Литовському видавались відповідні грамоти, в яких, серед іншого, зазначалося і про обов’язок обдарованого боярина являтися на воєнний похід, а також про необхідність привести з собою кількох вояків [1, с. 17-18]. У такий спосіб подібні грамоти закладали правові вимоги про обов’язок члена дружини внести свою частку на матеріальне утримання княжого війська.

Перед походом війська населенням для нього заготовлювався «обоз» - вози з харчами. Крім того, під час походу князь організовував для дружини «лови» - полювання на дикого звіря та птицю. Коли харчів не було в обозі, військо висилалось на «зажиття» - тобто самостійне здобуття поживи.

Значний інтерес становить військово-господарський уклад Війська Запорізького (кінець ХУ - початок ХІХ ст.), яке являло собою основу життєдіяльності Запорізької Січі. В історичній літературі Запорізька (іноді - Запорозька) Січ визначається як демократична республіка за формою, самоврядна військово-політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму [2].

На Січі господарство було тільки січове та курінне, окремі ж запорожці не могли мати ніякого господарства й майна. Власністю запорожця був тільки кінь, зброя, одежа й гроші, і тільки у пізніші часи запорозька старшина почала заводити своє власне господарство. Кошовий отаман керував усіма справами Війська Запорізького і піклувався не тільки про те, щоб Військо було зодягнене й озброєне, а й про те, щоб у Січі було досить всякого припасу [3]. Про те, чим годувати та як забезпечувати військове товариство, дбали курінні отамани.

Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового та індивідуального. Своєю чергою, січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Курінь являв собою своєрідну казарму з приданою територією, в якій постійно проживали козаки. Військо Запорізьке поділялося на 38 куренів. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорізький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя - рибні лови, пасовища та сіножаті.

Щоб заправляти січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирався скарбник. Курінним же господарством керували курінний отаман та кухар.

Землею володіла Січ, вона належала всім і кожному козаку, зарахованому до війська. Це була колективна власність. Кошти і всякі припаси Військо Запорізьке добувало собі переважно на своїх вольностях (земельних територіях).

Кожен рік всі вольності перерозподілялися між куренями так, щоб у всякій частині було більш-менш однаково земельного й водяного добра. По куренях запорожці тягли жеребки, кому з товаришів йти на вольності, а кому лишатись у Січі на випадок походу або нападу ворогів.

Головною здобиччю на вольностях була риба та звірині шкури. Рибу, шкури, хутро продавали на Україну та за її межі, а на добуті гроші купували по городах борошно, пшоно, сукна, порох та оливо. Решта грошей поверталась у курінне господарство [3].

Однією з основних галузей господарства козаків були промисли. Серед найвпливовіших було рибальство та мисливство. Межиріччя Дніпра й Бугу були чудовими пасовиськами та мисливськими угіддями, де траплялися ведмеді, лосі, олені, водилися кози, бобри, кабани, дикі коні, безліч птиці. Тому займалися козаки також скотарством, випасали коней, овець, велику рогату худобу.

Поширеним був медовий промисел - бортництво і бджільництво. На хутро козаки добували вовків, лисиць, куниць, зайців. Землеробство в господарстві запорожців (XV - першої половини XVII ст.) відігравало другорядну роль. Через природні умови та загрозу татарських набігів воно було нерентабельним.

Але ж здобутки Січове господарство здебільшого мало з військової здобичі. При цьому право власності на здобич, добуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожен запорожець давав клятву, що всю воєнну здобич, окрім ручної зброї, віддасть для поділу на корись війську та курінному товариству.

Загальна військова рада поділяла ту здобич: не менше половини її йшло у військову скарбницю, а з іншої половини частина віддавалася на церкви й монастирі, і тільки остання частина поділялася на товариство та й то однаково на всіх: і на тих, що були у поході, і на тих, що були на ловах, на вольностях або доглядали Січ [4].

Фінансовою установою Запорізької Січі був Скарб, який функціонував як державна скарбниця. У ньому зберігалися гроші, різні цінності, що надходили в розпорядження кошового отамана і козацької ради, архів, військові клейноди, а також вогнепальна зброя та бойові припаси.

Джерелами Скарбу були податки, натуральні та особисті повинності, плата за оренду, військова здобич, утримання польського короля і російського царя. Податки стягували через ціни на товари, з доходів від промислів і сільськогосподарської діяльності (військовий оклад, подимне, господарська десятина і медове, мостове, мито). Козаки не сплачували податків на споживчі товари, на противагу некозакам. Військовими доходами керувала генеральна скарбова канцелярія під проводом генерального підскарбія [1, с. 265; 2].

Взагалі поява у степах козаків супроводжувалася їх інтенсивною господарською діяльністю. Січ значною мірою самозабезпечувалася

продукцією власних промислів, вела активну зовнішню торгівлю. Основою економічного устрою Запорізької Січі була ідея володіння, а не право власності. Землею ж володіло військо (товариство), вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. Щодо землі, січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто

Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Отже, курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово- господарським підрозділом, а необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства.

З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI-XVn ст., втрачає свою колишню роль і причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запоріжжі завжди переважав експорт.

Тому Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалася продукцією власних промислів й господарювання на своїй території. Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи надлишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборонялась і не обмежувалася рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували, консолідовано виконуючи найважливішу роль фінансово-економічного забезпечення функціонування Війська Запорізького. При цьому основним способом правового регулювання життєдіяльності суспільства, зокрема економічного забезпечення військової діяльності, залишався звичай.

Спосіб матеріального постачання війська в Російській імперії ХІХ століття характеризувався виключною централізацією, і полягав у закупці основних предметів військово-господарського призначення шляхом укладення договорів між представниками уряду (військового відомства) та виробниками. Договори укладалися на конкурсній основі за результатами відкритих торгів. Це забезпечувало повноту поставок матеріальних засобів у війська, але не завжди дозволяло заощаджувати фінансові засоби, що виділялись державою на відповідні цілі. Тим більше, що при укладенні таких договорів пріоритет віддавався купцям (перекупникам), а не виробникам продукції [5]. Крім того, такий спосіб матеріально-технічного постачання військ, зважаючи на необхідність швидкого та своєчасного забезпечення бойових дій під час ведення війн, не був ефективним та єдиним.

Тому правове регулювання питань, пов’язаних із постачанням військ, уже наприкінці війни з наполеонівською армією зазнало змін, у зв’язку з чим вирішення питань матеріального забезпечення військових частин перекладалося переважно на польове командування. Закупівля матеріальних засобів для повсякденних армійських потреб відбувалася переважно вже у місцевого населення (за військовими вимогами - у поміщиків) як на власній, так і на чужій території. Така закупівля (заготівля) здійснювалася спеціально створеними рухомими магазинами, керували якими військові посадові особи. Пряме отримання військовими підрозділами продовольства та фуражу у населення за квитанцією дозволялось у виняткових випадках і лише за згодою місцевої влади [6, с. 51].

Організація місцевих закупок дозволила суттєво зменшити витрати на транспортування й доставку предметів постачання до найнижчої військової ланки. Така система постачання потребувала введення саме армійських засобів підвозу матеріальних засобів (зокрема рухомих продовольчих магазинів), а також зумовила створення спеціальних служб (департаментів) з управління ними. Так, поряд з комісаріатським департаментом військового міністерства, який відав грошима армії, обмундируванням, спорядженням, обозом, кіньми та господарством шпиталів, діяв департамент провіантський, у віданні якого знаходилось постачання армії провіантом та фуражем. Пізніше в Російській армії була заснована служба військових сполучень, яка, серед інших завдань, забезпечувала роботу пересувних продовольчих складів [7, с. 15, 17].

Уже в середині - другій половині ХІХ століття поряд з контрактовим (торговим) способом заготівлі предметів матеріального постачання військ у

приватних підприємств та підприємців (виробників або купців) з’явилися й інші: агентський - коли заготівля відбувається самими військово-

господарськими управліннями через своїх агентів (чиновників), шляхом встановлення прямих стосунків з виробниками (землеробами, фабрикантами тощо); господарський - коли право заготівлі окремих предметів постачання, що не можуть здійснюватися централізовано, надається безпосередньо військовим частинам; казенно-фабричний - коли військове відомство брало на себе виробництво предметів матеріально-технічного постачання [5].

Останній спосіб, як уявляється, став прообразом діяльності наступних та сучасних державних підприємств, що належать до сфери управління оборонного відомства і здійснюють виробництво військової продукції для задоволення потреб збройних сил у певних видах матеріальних засобів і наповнення державного бюджету грошовими засобами, що надходять від інших споживачів предметів виробництва цих підприємств.

У період війн початку ХХ століття (російсько-японської, Першої світової), розв’язання цього питання вже здійснювалося шляхом постачання ресурсів з тилу на фронти, а відання усіма питаннями військового господарства, під яким здебільшого розумілася діяльність інтендантських служб з організації підвозу таких ресурсів (включаючи фінансові), їх розподілу та доведенню до особового складу, зосередилось у руках військового інтендантства (прообраз сучасних тилових та технічних служб), яке підпорядковувалося Головному інтендантському управлінню Військового міністерства [7, с. 17].

Отже, правове регулювання матеріально-технічного забезпечення Російської армії та флоту поступово змінювалося залежно від умов військової діяльності держави та розвитку економічного виробництва у суспільстві, та спрямовувалося на закріплення та удосконалення найбільш ефективних шляхів і способів такого постачання.

З приходом у Росії до влади більшовиків питання матеріально-технічного забезпечення військових підрозділів Червоної Армії постало дуже гостро. Крім явної недостатності фінансування та постачання інших товарів військово- господарського значення, не було й належної системи нормативно-правових актів, які б встановлювали основи життя та побуту військової організації нової держави.

У період громадянської війни та іноземної військової інтервенції постачання Червоної Армії здійснювалось централізовано. Усі види постачання були суворо нормовані, що дало змогу, хоча й з великими труднощами, забезпечувати армію та підтримувати на певному рівні промисловість. З початком нової економічної політики асигнування на утримання радянських збройних сил збільшилися, але армія і флот продовжували зазнавати великих труднощів у соціальній сфері. Армія, за словами М.В. Фрунзе, «жила голодною, холодною, напівроздягненою та роззутою» [8, с. 36]. Виходу з цієї ситуації певною мірою допомогло створення у військових частинах підсобних господарств, відкриття різних майстерень тощо.

Зважаючи на нагальну потребу компенсувати недостатнє забезпечення війська з державних ресурсів, більшовицька влада на початку 20-х років ХХ століття з підписанням Декрету СНК РРФСР «Про споживчу кооперацію» від 7 квітня 1921 року надала право створювати госпрозрахункові підприємства для самообслуговування Червоної Армії предметами речового та інших видів матеріального постачання. Так була започаткована самостійна господарська діяльність більшовицьких військових структур. Для керівництва кооперативним рухом військових з’єднань, частин та установ у наркоматі оборони було створено Військово-кооперативне управління, а у кожному військовому окрузі - військово-кооперативний відділ. На вільних землях створювалися сільськогосподарські кооперативи, які успішно нарощували виробництво зернових культур, картоплі, овочів, баштанних культур, льону, люцерни, тощо. У Збройних Силах засновувалися військові радгоспи, магазини, заводи, майстерні (слюсарські, бондарні, шевські та ін.), їдальні, буфети, перукарні, фруктові сади, оранжереї, готелі тощо [8, с. 36-37]. Надлишки продукції кооперативів продавали стороннім споживачам, а члени кооперативів мали гарантовану можливість придбати цю продукцію за цінами на 30 відсотків нижчими за ринкові. Крім того, вони мали право придбати харчі та інші товари в кредит [9, с. 35].

Однак, за відсутності спеціального правового регулювання, така діяльність іноді набувала й різноманітних незвичних форм. Так, Академія мистецтв, Московська воєнно-інженерна дистанція організували будівельні контори та бюро; Військово-топографічне управління Червоної Армії орендувало пекарню; навчально-видавницький відділ Військово-Морських Сил відкрив торгівлю фарфоровим посудом; Ростовський кримінальний розшук - торгівлю соняшниковою олією; Іжевські відділи Державного політуправління НКВС РРФСР експлуатували драматичний театр та штампувальний завод тощо. Не будучи уведеними у будь-які рамки, підсобні підприємства військових формувань виникали поза усяким зв’язком із завданнями тієї установи, при якій вони засновувалися. Зайняті випадковими господарськими операціями й позбавлені досвідчених керівників і необхідних засобів, вони у своїй величезній масі виявились явно нежиттєздатними та завдали значної шкоди як установам, що їх заснували, так і своїм контрагентам [10].

Із закінченням НЕПу закінчили свою діяльність і військові кооперативи. Знову перейшли до централізованого постачання військ матеріальними ресурсами та іншим військовим майном. Як зазначає Ю.В. Братющенко, «можна передбачити, що оскільки військова кооперація ... була вимушеною необхідністю, таким собі докором державі за її нездатність повною мірою забезпечити нормальні соціально-економічні умови для військовослужбовців, вона зазнала забуття. Згадувати про неї в умовах соціалістичного будівництва стало просто недоречно» [11, с. 38].

Але вже у передвоєнні (30-ті - початок 40-х) роки вся діюча армійська система військово-господарської діяльності зазнала серйозної критики від найвищого керівництва Радянської держави. Так, у доповіді начальника постачання Червоної Армії №2/205639 від 15 травня 1940 року [14] відзначались численні факти безгосподарського зберігання та експлуатації, псування та марнотратства військового майна, незадовільного приготування їжі, зловживання з продовольством та ін. Існуючі організація і система обозно- речового і продовольчого постачання Червоної Армії мирного часу виявилися зовсім не пристосовані до воєнного часу.

Централізовану систему управління господарством та постачання (центр - округ - полк), визнану незадовільною, було запропоновано реорганізувати за схемою: центр - округ - дивізія - полк - рота - червоноармієць, зміцнюючи та розширюючи у такий спосіб функції дивізійної ланки у військовому господарстві, включаючи облік і планування постачання частин дивізії упродовж поточного періоду та на воєнний час.

Примітно, що однією з основних причин виникнення зазначених недоліків указувалося, що Червона Армія зазнає величезних ускладнень через відсутність чи недосконалість законоположень, інструкцій та керівництв з різних видів військово-господарського постачання та військового господарства. Війська керуються великою кількістю (до 3000) наказів Народного комісаріату оборони, що видані за минулі два десятиріччя (радянської влади (уточнення моє - Е.Б.)), а командний склад військових частин, з’єднань, округів, армій не займається вихованням військ у господарському відношенні [12]. На жаль, це актуально й нині.

Самостійне матеріальне забезпечення радянських військ здійснювалось упродовж усіх, особливо воєнних, часів радянської епохи. Так, серед видів самостійної господарської діяльності військ цього періоду, спрямованої на їх додаткове фінансове та матеріальне забезпечення, виокремлювалося ведення підсобних господарств, яке мало позитивний досвід існування у період НЕПу. Особливо великого значення для постачання військ продовольством набули підсобні господарства, створені в діючій армії, в період Великої вітчизняної війни. Наприкінці 1943 року Радянська армія налічувала більше 5 тисяч підсобних господарств із загальною посівною площею близько 300 тисяч гектарів, що перевищувало довоєнні показники майже в 15 разів. Упродовж 1942 року ними було зібрано 292 тисячі тонн картоплі та овочів, у 1943 році - 916, у 1944 році - 964 тисячі тонн. Тільки за 1943 рік до військ з підсобних господарств надійшло також більше 2 тисяч тонн м’яса, близько 6 тисяч тонн риби, значна кількість молока, яєць, грибів, зелені. Продукція підсобних господарств забезпечила у 1942 році 8 відсотків потреби всієї армії в овочах та картоплі, а у 1943-1944 роках - близько 25 відсотків [13].

У другій половині ХХ ст. матеріально-технічне забезпечення Радянської Армії та Військово-Морського флоту вийшло на якісно новий організаційно- змістовний рівень, продовжувалось удосконалення правового регулювання питань, пов’язаних з управлінням військовим господарством (переважно на відомчому рівні). Серед таких актів правового регулювання можна назвати постанову Ради Міністрів СРСР від 1977 року № 608, якою були затверджені Основні умови поставки продукції для військових організацій, накази Міністра оборони СРСР від 1979 року № 260, яким уведено в дію Керівництво з обліку озброєння, техніки, майна та інших матеріальних засобів у ЗС СРСР (частини 14), від 1982 року № 250, яким уведено в дію Положення про контроль за господарською діяльністю в РА та ВМФ, та багато інших.

Важливе місце у правовому регулюванні питань фінансово-економічного забезпечення військових частин радянських збройних сил у той період часу та упродовж 15 років незалежності України посідав наказ Міністра оборони СРСР від 1973 року № 80, яким було уведено в дію Положення про фінансове господарство військової частини Радянської Армії та Військово-Морського Флоту [14]. Цим Положенням визначалося, що джерелами фінансування військових частин, крім засобів (коштів) загальнодержавного бюджету за кошторисом Міністерства оборони, можуть бути також позабюджетні засоби, до яких, зокрема, відносилися:

матеріальні засоби та прибутки підсобних господарств військових частин (господарська діяльність кравецьких та шевських майстерень, типографій, різноманітних лабораторій, військового транспорту, електростанцій, стоматологічних та інших медичних кабінетів, перукарень, пралень, клубів, готелів, самодіяльних їдалень тощо);

грошовий фонд військової частини (кошти від експлуатації садів та водоймищ, реалізації риби, виловленої у водоймищах частини та інших дозволених місцях ловлі, сіна, заготовленого силами частини на її територіях, квітів, вирощених на території військової частини, від продажу продукції прикухонного господарства (шкіра тварин, пух птиці тощо), різних харчових відходів та ін.) [14, с. 21-22].

Основною задачею підсобних господарств визначалось обслуговування господарських і культурно-побутових потреб військової частини, при якій вони знаходяться, а також платне виконання робіт та надання послуг стороннім організаціям (не оборонного відомства), і окремим фізичним особам, зокрема офіцерам, працівникам військової частини, членам їх сімей [14, с. 73-76]. Як уявляється, тут йшла мова про надання послуг, не пов’язаних з виконанням службових обов’язків вказаних осіб військової частини.

Показово, що усі доходи від господарської діяльності військової частини зарахуванню до союзного бюджету не підлягали. Загалом був регламентований лише порядок використання (спрямування) командирами військових частин коштів та матеріальних засобів, отриманих від такої діяльності. Серед них передбачалися видатки на покращення котлового харчування військовослужбовців, оплату та преміювання осіб, зайнятих у роботі підсобних господарств, модернізацію, облаштування, ремонт об’єктів та засобів ведення військового господарства, придбання необхідних для забезпечення

повсякденної діяльності військової частини техніки, обладнання та майна побутового, культурно-просвітницького, виховного та іншого характеру тощо [14, с. 21-24, 138-180]. Звичайно, що такі заходи правового та фінансово- економічного характеру сприяли стимулюванню військово-господарської діяльності військових частин та установ, і, як наслідок, певною мірою забезпечували отримання додаткових до тих, що виділялися з державного бюджету, але від того не менш необхідних, матеріальних ресурсів, коштів на підвищення рівня як соціального захисту військовослужбовців (працівників) частини, так і функціональної здатності усього військового формування до виконання його прямих завдань з бойової та мобілізаційної підготовки. Саме стан останніх, разом зі станом військової дисципліни завжди були головними показниками готовності військової частини (установи) до ефективних дій в особливий період часу (оголошення мобілізації, стану війни, відбудовний період тощо). Ніколи добре розвинута та організована діяльність з раціонального використання та управління господарством військового підрозділу не ставала причиною незадовільних показників його боєздатності. І навпаки, безладне ставлення командира до господарювання, управління військовим майном та ресурсами створює передумови зниження рівня бойової підготовки підрозділу, військового вишколу, моральної та фізичної здатності особового складу й техніки виконувати поставлені завдання.

Ситуація з правовим регулюванням військового господарювання почала суттєво змінюватися в сучасний період Української незалежної державності. Перехід економіки країни на ринкові рейки призвів до різкого падіння стану матеріально-ресурсного забезпечення усіх державних утворень, зокрема, збройних формувань.

Так, лише у 1992 році оборонні витрати бюджету були зменшені до рівня у 6 разів меншого, ніж критична величина. Випереджаюче скорочення витрат на армію порівняно з падінням ВВП і зменшенням чисельності ЗСУ спостерігалося й далі, коли обсяг фінансування Збройних Сил в середньому не досягав й половини від мінімально необхідних потреб [15, с. 17]. Ця тенденція залишилась і на початку нового тисячоліття, коли середній показник щорічних обсягів фінансування потреб оборони становив 1% ВВП, що змушувало більшість призначених коштів (майже 80%) спрямовувати на утримання військ, жертвуючи інвестиціями у розвиток озброєння, військової техніки, інфраструктури, бойовою підготовкою військ [16, с. 63].

Перетворення економіки країни в напрямі формування ринкового механізму господарювання вкрай загострило проблему забезпечення життєдіяльності військ і зумовило необхідність адаптації військового господарства до ринкових умов.

В умовах ринку процес планування матеріально-технічного забезпечення Збройних Сил незалежної України, планомірного отримання та розподілу продукції військового призначення, грошей на потреби оборони, дещо змінюється. Система всебічного забезпечення має відповідати як оперативній потребі військ, так і враховувати економічні можливості держави, і необхідність подальшого вдосконалення рівня розвитку національної економіки та її можливостей щодо забезпечення Збройних Сил [17, с. 35].

У зв’язку з цим наприкінці 1990-х років держава концептуально визнає необхідним ефективне використання наявних потенціалів Збройних Сил (наукового, технічного, матеріально-виробничого, трудового), відродження раніше відомих та впровадження нових форм власного господарювання військових частин, які мають бути спрямовані на відшукування додаткових джерел фінансування оборонних витрат, вирішення проблем соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей [18]. Так були започатковані нові процеси у воєнній економіці держави, пов’язані з більш активним залученням військових частин ЗСУ до господарсько-правових відносин з іншими господарюючими суб’єктами, які здійснюють як комерційну так і некомерційну діяльність на ринку товарів, робіт та послуг, що склався в країні на сучасному етапі її життя.

Згодом ці процеси набули дедалі більшого розвитку, зокрема, шляхом створення необхідної нормативно-правової бази, що сприяло виведенню економіки національних Збройних Сил на якісно інший рівень, який, зокрема, передбачає ведення власної господарської діяльності військових частин для отримання додаткових джерел фінансування потреб оборони.

Отже, з одного боку, нездатність повноцінного (навіть на мінімально необхідному рівні) утримання військ державою в умовах викликів сьогодення та загроз національній безпеці, спричинила повернення Української влади до історичного досвіду ресурсного самозабезпечення збройних сил з використанням їх технічного, матеріально-виробничого та інших потенціалів, яке суттєво зменшувало навантаження на державний бюджет та значно полегшувало державі виконання нею обов’язків із забезпечення оборонних потреб.

З іншого боку, розуміння того, що провадження збройними силами господарської діяльності неможливе без чітко керованої системи, яка потребує встановлення чітких правових рамок, спрямованих на дотримання обмежень, зокрема, недопущення відволікання особового складу на діяльність, що прямо не пов’язана з військовою службою; з профілактикою зловживань в умовах економічних негараздів та сучасних загроз національній безпеці, при завданні забезпечити високу боєздатність ЗСУ, зумовило впровадження в Українській державі додаткових форм військового господарювання з одночасним поступовим розвитком нормативно-правового забезпечення такої діяльності.

1.2.