Державна організація давньоруського суспільства

Мало не всі наявні праці з давньоруської проблематики зосереджують увагу на подіях політичної історії Київської Русі. Становлення і розвиток давньоруської державності лишається в них на другому плані.

Потребує перегляду усталена в науці теза, начебто державність у східних слов'ян виникає лише тоді, коли встановлюється класовий лад. Засвідчене письмовими джерелами існування держави, у нашому випадку - Давньоруської, визнавалося, та й досі визнається, вирішальним доказом побутування феодального способу виробництва. Тим часом, і в докласових суспільствах існувало немало держав. Наприклад, державним утворенням у родоплемінному середовищі була слов'янська Держава Само, що виникла у Vll ст. на Середньому Дунаї.

Східнослов'янське суспільство до початку ХІ ст. залишалося докласовим (пізнім родоплемінним). Перше державне утворення склалося на середину ІХ ст. - Київське князівство Аскольда. Ця перша, ще не Давньоруська (охоплювала лише малу частку території, яку в той час посідали східнослов'янські племена) держава, була майже неконсолідованою, з нерозвиненими системами правління, суду й збирання данини¹.

Такою залишалася спочатку і Давньоруська держава, виникнення якої пов'язується з об'єднанням східнослов'янських Півдня і Півночі близько 882 р. Структура її залишалась аморфною і за Олега (882-912), і за Ігоря (912-944). Стягання данини («полюддя») було ненормованим, влада і суд спорадично здійснювалися на підвладній київському князеві території. Племінні вожді на місцях почували себе майже незалежними.

Тільки Ольга (944-964) рішуче впорядкувала системи і норми стягання данини, організувала опорні пункти центрального

уряду на місцях, поширила адміністративну й судову системи на підвладні Києву землі.

Новий етап творення давньоруської державності припадає на князювання Володимира і його сина Ярослава (1019-1054). За Володимира князівська влада, залишаючись спадковою, робиться ще й одноосібною. Прихід його до влади літописець відзначив словами: «И нача княжити Володимер в Киеве един»², тобто єдиновладно. За Володимира і Ярослава в основному завершився тривалий процес складання державності в давньоруському суспільстві³.

Ця державність попервах мала особливу форму, властиву суспільствам переходової доби. Варто прийняти вдале визначення Давньоруської держави ІХ - більшої частини Х ст. як дружинної ⁴. Панівний прошарок такої держави складався з верхівки князівської дружини. Дружинники протягом тривалого часу складали апарат управління, вони ж збирали данину й чинили суд.

Історики розглядають Київську Русь часів Володимира і Ярослава як єдиновладну, одноосібну монархію. Державна структура була тоді загалом сталою, - для ранньосередньовічних часів, звичайно, - відпрацьовані системи управління, збирання данини і судочинства (за Ярослава створено перший писемний правовий кодекс - Руську Правду), на місцях замість племінних вождів сиділи князівські посадники (сини великого князя і його бояри), що здійснювали верховну волю і владу⁵. Успішні дії обох государів проти кочовиків причорноморських степів, активна міжнародна політика, нарешті, запровадження і поширення християнства як державної релігії - все це зміцнило князівську владу. У часи князювань Володимира і Ярослава почав складатися примітивний державний апарат із княжих дружинників. В останні десятиліття правління Володимира завершується існування дружинної форми державності.

Доводиться визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярослава великою мірою трималося на особистих талантах й авторитеті обох государів. Величезна територія держави тоді ще не була повністю освоєна. Почасти тому по смерті Ярослава 1054 р. до влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною була насамперед правова невизначеність «ряда» (заповіту) Ярослава Володимировича, в якому він уник прямої вказівки на старшого сина Ізяслава як на свого наступника на київському столі. Крім того, сам Ізяслав не володів необхідними для керівника держави якостями й сильним характером, тому й поділив владу з братами. Літописи, певна річ, не знають латинського слова «тріумвірат». Повість временних літ називає таке правління інакше: «Ярославичи же трие». Джерела зберегли чимало свідоцтв діяльності й дійовості тріумвірату.

Троє Ярославичів майже двадцять років разом вершили давньоруські справи. Вони прагнули зосередити Руську землю в своїх руках, розділити її між собою. Двох молодших братів, Ігоря і В'ячеслава, вони усунули від керівництва державою, а по їхній смерті (В'ячеслав помер 1057 р., Ігор - 1060 р.) поділили їхні волості поміж собою. Синам померлих братів тріумвіри не дали нічого, перетворивши їх на князів-ізгоїв.

Правління тріумвірату дещо стабілізувало політичну ситуацію на Русі. Однак з часом тріумвірат вичерпав себе. Початком його розпаду стали події 1068 р., коли тріумвіри зазнали поразки в битві проти половців на р. Альті. Далі повсталі кияни вигнали Ізяслава і посадили на стіл полоцького князя Всеслава. Через півроку Із- яслав Ярославич з польською підмогою повернувся на Русь і покарав повсталих. Та суперечності поміж братами наростали, й на початку 1073 р. Святослав і Всеволод перетворили тріумвірат на дуумвірат, вигнавши старшого брата Ізяслава.

З того часу і аж до початку другого десятиліття ХІІ ст. на Русі постійно правили дуумвірати. Причина полягала не лише в нездатності тих чи інших Ярославичів зосередити владу в своїх руках.

У жовтні 1078 р. до влади прийшов останній серед тріумвірів - Всеволод. Та не варто вважати його правління (1078-1093 рр.) часами реставрації одноосібної монархії на Русі, як це часто можна прочитати в науковій літературі. Всеволод залучив до управління державою свого старшого сина Володимира Мономаха. Суто родинний дуумвірат батька і сина протримався до смерті Всеволода і певною мірою стабілізував становище в країні. Про існування і дійовість цього дуумвірату неодноразово свідчить Повість временних літ. На її сторінках Володимир діє зазвичай від імені Всеволода, виконує всі головні функції загальноруського князя: очолює замість нього походи, залагоджує стосунки поміж князями, приборкує їх. Так, 1080 р. «заратишася торци пе- реяславьстии на Русь; Всеволодъ же посла на ня сына своего Володимера». За чотири роки по тому князі-ізгої Ростиславичі вигнали з Володимира Волинського Ярополка Ізяславича. «И посла Всеволодъ Володимера сына своего, и выгна Ростиславича и посади Ярополка Володимери». У ролі одного зі співправителів держави Володимир особливо рельєфно виступає в літописній статті 1086 р.: «Приде Ярополк из Ляховъ, и створи миръ с Володимеромь, и иде Володимеръ вспять Чернигову» (де княжив з 1078 р.).

Коли 13 квітня 1093 р. помер Всеволод Ярославич, верхівка суспільства, призвичаєна до того, що в країні фактично правив Володимир Мономах, була готова до його вокняжіння. Однак Володимир учинив інакше. Він вирішив дотриматися давнього порядку заміщення київського стола, так званого родового старійшинства, коли влада передавалася старішому в князівському роді. Серед онуків Ярослава старійшин був Святополк, бо доводився сином старшому серед Ярославичів - Ізяславу. Йому й передав Мономах київський стіл. А сам поїхав княжити до Чернігова.

Здавалося б, на Русі відновилася одноосібна монархія. Та цього не сталося. Вже в перші місяці свого київського княжіння, у травні 1093 р., Святополк Ізяславич запропонував Володимирові Всеволодичу разом керувати державою. Радники Святополка сказали йому: «Послися к брату своему Володимиру, да бы ти помоглъ...». Мономах охоче відгукнувся на пропозицію Святополка. Ймовірно, дуумвірат Святополк- Володимир утворився 1094 р., коли князь-ізгой Олег Святославич змусив Володимира Мономаха повернути йому Чернігів із князівством і податися до батьківського Переяславля. Але початок активної діяльності дуумвірів припав на кінець лютого 1096 р., коли вони зібрали південноруських князів для походу на половців. Усі згодилися, лише Олег Святославич чернігівський ухилився від участі в загальноруській справі, бо здавна спирався на половецьких ханів у міжусобній боротьбі на Русі. Дуумвіри приборкали Олега й як покарання відібрали у нього Чернігів із землею, віддавши його молодшому братові Олега Давиду. Відтоді дуумвірат постійно діяв аж до кінця життя Святополка. Причини його стійкості й тривалості полягали, з одного боку, в постійній небезпеці від Половецького степу, а з другого - в необхідності приборкання міжкнязівських чвар на Русі, насамперед - угамування чернігівських Святославичів.

Кончина Святополка (16 квітня 1113 р.) привела до одноосібного вокняжін- ня в Києві Володимира Всеволодича Мономаха. Його порівняно недовге правління (1113-1125) стабілізувало й підвищило авторитет центральної влади, зміцнило державу, нарешті - біла відновлена єдиновладна монархія⁷.

Самовладність Володимира виявилася насамперед у тому, що він, подібно до свого прадіда Володимира Святославича й діда Ярослава Мудрого, вільно і за влас- ною волею переміщував князів із однієї волості в іншу, не рахуючись з принципами ні родового старійшинства, ні отчинності. У 1117 р. його старший небіж Ярослав Свя- тополчич висловив незадоволення тим, що Мономах перевів із Новгорода Великого ближче до Києва, до Білгорода, свого старшого сина Мстислава, щоб передати тому київський престол. Це порушувало порядок родового старійшинства, за яким першим претендентом на загальноруську владу був саме Ярослав. Слів обурення Ярослава виявилося досить для того, щоб Володимир Всеволодич зібрав коаліцію князів, пішов на Ярослава, котрий сидів тоді у Володимирі Волинському, і приборкав його. «И наказавъ его Володимеръ о всемъ, веля ему к собе приходити: "Когда тя позову!"» (Повесть временных лет). Дійсно, вже на початку свого київського князювання Володимир відмовився від порядку родового старійшинства і почав вважати великокнязівський престол спадковим володінням своєї родини. Він і передав його старшому синові Мстиславу (роки київського князювання: 1125-1132). Мономах і Мстислав стали повновладними господарями в країні.

Отже, головною особливістю державної влади на Русі в другій половині ХІ - початку ХІІ ст. було сумісне правління старших членів дому Ярославичів. Воно здійснювалось у формі дуумвіратів і тріумвіратів й сприяло усталенню міжкнязівських відносин, припиненню усобиць і подоланню загрози з боку Половецького степу. Вже перший тріумвірат Ярославичів, попри егоїзм і постійну неузгодженість дій його членів, значною мірою виконував ці завдання. А для часів київських княжінь Всеволода Ярославича і Святополка Ізяславича дуумвіратний спосіб правління найбільш, мабуть, відповідав умовам часу⁸.

Історики ХІХ - першої третини ХХ ст. розходились у думках стосовно причин настання удільної роздробленості Давньоруської держави. Була поширена ідея, за якою країна розділилась на окремі волості й землі насамперед тому, що Ярославичі надто розмножились і на всіх князів просто не вистачало столів. Тому багато хто з них був змушений силою зброї добувати собі княжіння. І дійсно, літописці наводять безліч прикладів на підтвердження цієї тези. Однак подібне пояснення плаває на поверхні складних і суперечливих явищ часів роздробленості. Чомусь ніхто з його адептів не замислювався над тим, чому це раніше, за років князювання Володимира Мономаха і його сина Мстислава, коли кількість князів-Ярославичів також набагато перевищувала кількість столів, жодний член панівного дому не насмілювався виступити зі зброєю в руках не те що проти великого князя київського, а й проти найслабкішого серед своїх родичів... Так само невдалим виглядає інше пояснення причин настання роздробленості: Ярославичі, що стали надто численними на середину ХІІ ст., почали порушувати традиційний порядок престолонаслідування (за родовим старійшинством).

З кінця 30-х рр. ХХ ст. була вироблена теорія причин, перебігу і наслідків удільної роздробленості на Русі. Було встановлено, що в основі роздроблення відносно єдиної Давньоруської держави перебували процеси соціально-економічного розвитку, які набрали сили якраз з кінця ХІ ст. Народилося поняття феодальної роздробленості - явища, породженого еволюцією феодальних відносин. Уперше ця ідея була проголошена в книзі Б.Д.Грекова «Киевская Русь» (1939).

Елементи послаблення єдності Давньоруської держави виявились одразу по смерті Ярослава Мудрого. Проте в другій половині ХІ ст. суспільно-економічний розвиток Русі, особливо на місцях, у віддалених від центру князівствах, волостях і землях, був недостатнім для розгортання відцентрових процесів.

На кінець ХІ - першу половину ХІІ ст. еволюція феодального способу виробництва породила прошарок великих і середніх землеволодільців, яких літописці зазвичай називають загальним терміном «бояри». Вони з'явилися не лише в осередку держави, у Києві та Київській землі, а повсюдно, навіть у віддалених від стольного града Русі землях: Володимиро-Суздальській, Новгородській, Галицькій, Волинській та ін. Утворилося велике феодальне землеволодіння, спочатку князівське, далі боярське. Якщо раніше Київ був найбільшим і мало не єдиним осередком суспільно-політичного, економічного і культурного життя Русі, то з початком ХІІ ст. зміцніли економічно й політично землі й князівства, що складали Давньоруську державу.

Місцеве боярство і залежні від нього князі відтоді перестають бути зацікавленими в загальноруських справах, віддаючи перевагу справам власним. Нові економічні умови, за яких у ХІІ ст. продовжували існувати окремі князівства, що входили до складу Давньоруської держави, і їхня боротьба поміж собою створили нову політичну мапу Східної Європи, на якій Києву було відведене більш скромне місце⁹. Влада великого князя стала для них обтяжливою, а загальноруські походи проти половців - небезпечними і такими, що не приносили особистих вигод. У державі набирали сили процеси, що вели до політичного відособлення князівств і земель. Так Русь вступила в добу удільної роздробленості.

Як писав В.Т.Пашуто, відносно єдина державна структура, що склалася на час князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, виявилася недовговіч- ною. Причина була не в занепаді країни, а в її соціально-економічній еволюції, де спостерігаються два ряди причинно взаємопов'язаних явищ: розвиток феодалізму вшир і послаблення економічної та політичної могутності центральної влади¹⁰.

Роздробленість визрівала довго, поступово й підспудно. Тому її наближення не помічали навіть найпрозорливіші люди того часу, до яких можна віднести літописців. Безумовно, її симптоми давалися взнаки вже за життя Мономаха - занадто часто доводилося цьому государеві приборкувати залежних від нього князів, чого не було за Ярослава Мудрого. Літописці яскраво описують і засуджують удільну роздробленість країни, що виливалась у нескінченні війни між князями. Палали міста і села, половці майже щорічно грабували землі й забирали у полон селян і містян. Уже під 1134 р. новгородський літописець з гіркотою записав: «И раздрася вся земля Руская». У цьому контексті «раздрася» означає: розірвалася, вступила у смугу смути. Мине близько ста років, й інший літописець, уже галицький, із тугою відобразить іншу смуту, що продовжувала панувати і набирати сили у Галицько-Волинській Русі: «Начнем же сказати бесчисленьныа рати и великиа труды, и частыа войны, и многыа крамолы, и чястая въстания, и многыа мятежи...»¹¹.

Історики минулого (та й дехто із сучасних) взагалі відмовляли внутрішньому життю Давньоруської держави доби роздробленості в будь-якій організованості, бачили в ній лише хаос, безглузді війни й короткозорість государів. Багато хто вважав, що в той час Давньоруська держава перестала існувати.

Однак настання удільної роздробленості зовсім не означало розпаду держави. Змінилися лише її суспільно-політична організація і характер державної влади. «Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості»¹². Вона була монархією федеративною. У середині ХІІ ст. державний лад Русі набирає нової форми. Стольний град Київ і підвладний йому великокнязівський домен південної «Руської землі» перетворився на сукупне володіння групи князів, членів дому Ярослава. Вони вважали себе колективними власниками «Руської землі» й вимагали там собі частки володінь («части»), а свої суперечки прагнули полагоджувати на загальноруських «снемах». В.Т.Пашуто назвав таку структуру влади колективним сюзеренітетом. Літописи містять підтвердження (щоправда, нечасті) дійовості такої системи влади.

Яскраве свідоцтво на користь існування порядку колективного володіння й управління південною Руською землею містить «Слово о полку Ігоревім». Одне з центральних місць знаменитої пам'ятки посідає заклик співця до низки князів захистити Руську землю від хижих половецьких ханів. Він починає його зверненими до володимиро-суздальського князя словами: «Великый княже Всеволоде! Не мыслию ти прилетети издалеча, отня злата стола поблюсти?»¹³. Далі автор «Слова» звертається до інших сильних государів Русі, серед них - до Рюрика і Давида Ростиславичів, Ярослава галицького, Романа волинського. Довгий час історики й літературознавці не могли пояснити звернення співця «Слова» до багатьох князів з різних земель Русі з вимогою йти до Києва й захищати великокнязівський «золотий стіл» - при тому, що він мав законного господаря - великого князя Святослава Всеволодича. На мій погляд, у наведених словах автора пам'ятки проглядає якраз система колективного сюзеренітету Ярославичів над Києвом і південною Руською землею. Всі вони, як свідчать літописи, мали невеликі (часто символічні) володіння в південній Руській землі, головним чином на півдні Київщини, і за них були зобов'язані обороняти її від ворога, насамперед половецьких ханів.

Зі структурою колективного сюзеренітету в другій половині ХІІ ст. співіснувала інша: давня система дуумвіратів. Зазвичай такі дуумвірати складали глави найсильні- ших князівських родів. Так, у 1181-1194 рр. у Південній Русі успішно діяв дуумвірат Рюрика, глави роду Ростиславичів, князя південної Руської землі, й Святослава Всево- лодича, чільного представника роду чернігівських Ольговичів. Дуумвірат встановив рівновагу політичних сил, значною мірою стабілізував внутрішньополітичне життя і певною мірою сприяв зміцненню оборони країни від половців. Під проводом Святослава і Рюрика було проведено кілька переможних походів углиб Половецького степу, що послабили небезпеку для Русі з боку кочовиків Причорномор'я.

Чималими особливостями відзначалося складання державних форм управління в Галицько-Волинській Русі. Земля, на якій на межі ХІІ і ХІІІ ст. виникло Галицько- Волинське князівство, простяглася в басейнах річок Сян, Південний Буг, Дністр, Західний Буг і Случ. Із заходу вона межувала з Польщею і Литвою по річках Вепреві й Вислоці, на сході - з Київською землею по річках Горині й Серетові. На півночі галицько-волинська обласна територія обмежувалась Західним Бугом, на півдні - середньою течією Дністра. На південному заході кордон між Галицькою землею та Угорщиною становили Карпати, які літописці називали просто «Горою»¹⁴.

Волинська й особливо Галицька землі сформувалися досить пізно як для Південно-Західної Русі. За часів існування відносно об'єднаної й централізованої монархії на Русі (кінець Х - перша третина ХІІ ст.) обидві землі перебували на периферії давньоруського політичного життя. Різними були шляхи й сама хронологія їхнього складання. Волинь у часи свого генезису (середина - друга половина ХІ ст.) почала поступово перетворюватися на домен київських великих князів, в який вона остаточно оформилась, коли нею заволоділи нащадки Мстислава Великого - його син Ізяслав, онук Мстислав і правнук Роман. Що ж стосується Галичини, то політичне життя почалося тут лише наприкінці ХІ ст., коли на її майбутній державній території утворилися Пере- миське, Теребовльське і Звенигородське князівства.

Галицька обласна територія склалася навколо міста, якому вона зобов'язана своєю назвою. Галич виринає на поверхні джерел лише під 1140 р. - у Київському літописі ХІІ ст. Річ у тім, що Галицька земля склалася на фундаменті трьох старших від неї волостей Ростиславичів: Перемиської на південному заході, Звенигородської на півночі й Теребовльської на сході її майбутньої території. Центральна частина регіону до кінця 30-х рр. ХІІ ст. залишалася неокняженою - на неї не поширювалися жодні системи стягання данини, адміністрації й судочинства. У Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі сиділи близькі родичі, проте вони не збиралися об'єднуватись і поступатися владою на користь старшого серед них.

Протягом 20-х - 40-х рр. ХІІ ст. праправнук Ярослава Мудрого Володимирко Во- лодаревич, що по смерті батька успадкував Перемишль із волостю, поступово заволодів Теребовлею і Галичем. Літопис не зберіг обставин і хронології перебігу пов'язаних із цим подій. Про зосередження земель Ростиславичів у руках Володимирка дізнаємося лише з польських джерел, головним чином з «Хроніки» польського історика

XV ст. Я.Длугоша. Нове князівство, яке літописці називають Галицьким, від самого початку мало велику політичну силу. Воно формувалося навколо стольного града Галича. Величезну роль у його історії відіграло галицьке боярство, що з 40-х рр. ХІІ ст. зосередило в своїх руках земельні володіння, багатства і відібрало в князя значну частину політичної влади¹⁵. Ці бояри попервах становили примітивну систему управління князівством, згодом вони утворять двір Володимирка і його наступників.

Волинська земля сформувалася навколо міста Володимира, вперше згаданого в літописі наприкінці Х ст. Проте складання Волинського князівства розпочалося лише в середині - другій половині ХІ ст. Спочатку Волинь належала одному з молодших синів Ярослава Ігореві (у заповіті Ярослава 1054 р. сказано: «Игорю [даю] Володимерь»). Однак по смерті Ігоря в 1057 р. Волинську землю взяв собі старший Ярославич - Ізяслав. Він прагнув перетворити її на домен великого князя і своїх нащадків. Та по смерті Ізяслава (1078 р.) Волинською землею заволодів його молодший брат Всеволод, котрий став київським государем. У роки 20-літнього князювання в Києві сина Ізяслава Святополка йому не вдалося закріпити Волинь за своїм родом. Володимир Всеволодич Мономах, котрий заступив його на київському столі в 1113 р., на тривалий час перетворив її на спадкове володіння своїх нащадків. Спроба сина Святополка Ярослава захопити Волинь закінчилася невдачею і його смертю (1123 р.). З того часу на Волині княжать (як посадники київського князя) Андрій Мономашич і його небіж Ізяслав Мстиславич.

Ізяслав у 1146 р. заволодів київським великокнязівським престолом, зберігши стіл волинський. У перебігу запеклої боротьби за загальноруську владу й Київ із своїм дядьком Юрієм Долгоруким (1146-1151 рр.) він неодноразово втрачав стольний град, перебираючись до Володимира Волинського. А коли повертався до Києва, залишав м. Володимир за собою, тримаючи в ньому як свого посадника брата Святополка¹⁶. Владу Ізяслава Мстиславича і його клану визнавали навіть запеклі суперники Моно- машичі. Вони говорили угорським, польським і чеським послам в 1149 р.: «А Изяславу осе его Володимиръ готов, а се его Луческ»¹⁷.

Після смерті Ізяслава Мстиславича у Володимирі Волинському послідовно княжили його син Мстислав і онук Роман. Так тривало до кінця ХІІ ст. За часів перебування Романа Мстиславича у Волинському князівстві (1170-1199 рр.) у середовищі вірних йому бояр і дружинників поступово склався двір, що вірно служив і самому государеві, і його дітям Данилові й Васильку. Князь уславився переможними походами до Половецького степу в 1197/98, 1201 і 1204 рр., що принесли йому гучні перемоги і славу. Вони відбилися в панегірику, яким відкривається збережена частина Галицько- Волинського літопису: «Одолевша [Роман] всемъ поганьскымъ языкомъ ума мудрос- тию, ходяще по заповедемъ Божиимь: устремилъ бо ся бяше на поганыа. Ревнова же деду своему Мономаху, погубившему поганыа измаилтяны, рекомыа половци, изгнав- шю Отрока въ Обезы, за Железныа врата...»¹⁸. Дійсно, перемогами над половецькими ханами він не поступався великому войовнику хижого Степу, київському государю Володимирові Всеволодичу (1113-1125 рр.).

Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, об'єднав Галичину і Волинь, скориставшись із того, що в 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич, який не залишив спадкоємця. Утвердившись у Галичі, Роман розпочав боротьбу з тамтешнім великим боярством. Йому вдалося частково придушити, але не викоренити боярську опозицію. Претендуючи на першість в Південно-Західній Русі, князь 1201 р. відібрав Київ у Рюрика Ростиславича і посадив там свого брата в перших Інгваря Ярославича луцького, а в 1204 р. заволодів і Києвом, фактично об'єднавши під своєю рукою всі південноруські землі.

Проте створене ним Галицько-Волинське велике князівство трималося на особі самого государя і не стало міцним і консолідованим державним утворенням. Роман Мстиславич об'єднав під своєю рукою хоч і близькі етнічно, але політично і структурно зовсім різні землі. За роки свого тривалого князювання у Володимирі Волинському він централізував і усталив землю, об'єднав навколо себе верхівку (бояр і дружинників). Натомість Галицьке князівство ніколи не було належним чином об'єднане, перебуваючи, по суті, в стані роздробленості, і Роман за неповних шість літ свого князювання в Галичі просто не встиг цього зробити. Крихкому державному утворенню - Галицько-Волинському князівству - не судилося довгого життя, і воно впало незабаром по тому, як він залишив світ¹⁹.

Коли Роман Мстиславич загинув у розквіті сил і звершень²⁰, він залишив по собі двох синів: 4-річного Данила і 2-річного Василька. Від імені старшого стала правити мати, княгиня Анна. Вона спиралася на княжий двір мужа, віддану Романові частину волинського боярства і його бойову дружину. Мине більше десяти років, аж поки Данило змужніє та почне самовладно відновлювати Галицько-Волинське князівство, створене батьком. Ішлося насамперед про реставрацію державної структури, придушення боярської фронди, поширення на всю землю княжих систем управління, судочинства і збирання податків.

Данило Романович почав об'єднувати під своєю владою Волинь у 1219 р., коли відбив у польського князя Лєшека західні волинські землі. Тим часом, у Галичі княжив закликаний боярами Мстислав Мстиславич зі смоленської династії Ростиславичів. Хоробрий воїн і рицар, Мстислав швидко перетворився на маріонетку в руках бояр, котрі не бажали, щоб у Галичі утвердився син Романа і приборкав їхню сваволю. Лише по смерті Мстислава (1228 р.) Данило починає боротьбу за повернення Галича і відновлення Галицько-Волинського князівства і завершить її в 1245 р., коли здолає боярського ставленика, чернігівського княжича Ростислава Мстиславича, і жорстоко розправиться з боярськими олігархами²¹.

За недовгі роки існування відновленого Данилом Галицько-Волинського великого князівства князь зумів централізувати край, обмежити апетити бояр, зміцнити рубежі, розбудувати старі й заснувати нові міста, протегувати ремеслу, землеробству і торгівлі. Він відбив зазіхання на Галичину і Волинь угорських королів, польських і литовських князів, а також ятвязьких племінних вождів, дав одкоша німецьким рицарям у битві під Дорогичином 1238 р. Данило Романович проводив успішну зовнішню політику, брав участь в європейських змаганнях за австрійську спадщину в 50-х рр. ХІІІ ст. і тоді ж вів переговори з папою римським, прагнучи одержати від нього допомогу в намаганні позбавитися монгольського ярма²².

Саме за роки князювання в Галицько-Волинській Русі Данила Романовича (1245-1264 рр.) удосконалюється її державна структура, розбудовується його двір. Можна з повним правом говорити про досконалу (для того часу, звичайно) державну службу. Ії уособленням став княжий двір.

Не варто розглядати часи роздробленості на Русі лише як добу послаблення соціально-політичних та інших зв'язків у державі. Вона проходила у взаємодії й змаганні відцентрових і доцентрових сил. Сепаратизму панівної верхівки земель і князів протистояли наростання економічних і культурних зв'язків, що робиться особливо помітним з 60-х рр. ХІІ ст., а також ідейні чинники: ідея спільності всіх східних слов'ян, що складали населення Київської Русі, та ідея спільної для всіх них «Руської» землі: народу, країни, держави, мови.

На початку ХІІІ ст. відцентрові процеси посилилися, але держава збереглася. Хто знає, як би проходило політичне й суспільне життя Давньоруської держави в середині - другій половині ХІІІ ст., якби вона не загинула під ударом «тьмочисленной» кінноти хана Батия в 1237-1241 рр.

1.