<<
>>

Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права

Загалом джерело права - це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість. Це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю й підтримуються державним примусом.

Джерела права не віддільні від поняття юридичної норми. Вони є формою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначеними.

Основними джерелами права у давньоруській державі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська правда.

Домінуючим джерелом права було звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних правових звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового побуту. Це історично первісна форма існування правових норм, перше джерело права. За переддержавного періоду єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював правила суспільної поведінки і підтримання правопорядку. Предки українського народу протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Ці неписані норми зберігалися у народній пам’яті у формі певних психологічних переживань, почуття справедливості й свідомості чинити так, як указують „закони предків”.

Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими обрядами-символами. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і меч, як символ досягнення юнаком повноліття; дерн, як символ передачі землі у власність; схрещені на грудях руки убивці, як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.). Правничий зміст мали також фразеологізми, приказки, віщування. Так за допомогою віщувань, а також щляхом жеребкування вирішувалися

спірні питання роду, з’ясовували хто злочинець, вибирали юнаків у військо.

Первинне формування звичаєвого права відбувалося на грунті родинних, майнових, спадкових, зобов’язальних, трудових, кримінальних та кримінально-процесуальних відносин. У сфері останніх, зокрема, поширенними були звичаї, якими встановлювалися види та способи покарань, процедури слідчих дій та суду. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про правові звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі. Це, наприклад, норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, „віри”, проведення деяких процесуальних дій (присяга, „свод”, ордалії, оцінка показань свідків та ін.).

У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли, переважно, у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні. На ці норми змушена була зважати і панівна верхівка.

Серед істориків права поширеною є думка, що в Давньоруській державі ще задовго до появи „Руської правди” діяла система звичаєвого права „Закон руський ”. Прямі посилання на цю самобутню систему уперше зустрічаються у русько-візантійських договорах 911 р.

(ст.5) та 944 р. (ст.6). На думку О.М. Мироненка характерними рисами „Закону руського” були: 1) поступовий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кровної помсти; 2) початок заміни принципу талону (покарання, за силою рівне злочинові) матеріальним відшкодуванням заподіяних збитків; 3) наявність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші злочини.

Важливими першоджерелами давньоруського права були русько- візантійські договори 907, 911, 944 років. Вони дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких тестів у складі «Повісті минулих літ». Перший усний договір, укладений князем Олегом у 907 р., вважають ніби вступом до наступного договору 911 р. Договір 911 р., укладений також князем Олегом, доповнював договір 907 р. і містив норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір був укладений князем Ігорем 944 р. з візантійськими імператорами Романом, Константином і Стефаном.

Слід зазначити, що існує також договір 971 р., укладений князем Святославом з імператором Цимісхієм, але це був договір про перемир’я, і ґрунтується він лише на візантійському праві.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії (забезпечення продуктами харчування на 6 місяців, дозвіл жити у передмісті Константинополя, користуватись лазнею та ін.). У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: «...якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина,- нехай умре там, де вчинить убивство». Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій - убивця може бути затриманий та позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, що встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володареві берега. До норм міжнародного права належить також обов’язок сторін щодо видачі злочинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже

законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду, тощо. Договори («ряди») князів із народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них - грамота Мстислава I (1130 р.). Устави - це розпорядження князя на доповнення або зміну норм звичаєвого права, що діяли тривалий час і стосувалися питань державного, цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. На Русі термін „устав” (від „установити”) вживався в значенні звід правил, закон. Серед перших із цього виду джерел збереглися відомості про „Устав Земляний” Володимира Святославича. За повідомленням Нестора Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який містив норми державного права та визначав правове становище дружинників.

Уроки (від „уректи”, тобто проголосити) стосувалися здебільшого фінансових справ держави, являли собою конкретні постанови про мито та інші податки. Відомо, що княгиня Ольга в перші роки правління пройшла з дружиною Русь від древлянської землі до Новгородчини, встановлюючи „устави й уроки”, тобто утверджуючи визначені податки та повинності для людності. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємовідносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Устав Володимира до юрисдикції церкви відносив справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Внаслідок рецепції ряду норм візантійського права набрали юридичної сили в церковних судах збірники «Номоканон» (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. Це були збірники норм церковного права, до складу яких увійшли правила апостолів, отців Церкви та Вселенських соборів, а також закони імператорів у церковних справах. Найстарішими традиційно вважають „Номоканон у 50 титулах Іоана Схоластика та „Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію. Оскільки підпорядкована константинопольському патріархові руська церква мала користуватися єдиними канонічними нормами, номоканони у слов’янських перекладах поширилися на Русі як джерела передусім церковного права.

До Київської держави номоканони потрапили у перекладах на старослов’янську мову, що здійснили Кирило і Мефодій, і стали основою «Кормчих книг». Останні з поширенням і розвитком християнства доповнювалися новими канонічними матеріалами і справили неабиякий вплив на розвиток церковного права на Русі.

До рецептованих джерел права візантійського походження належить також юридичний збірник «Еклога», створений грецькими правознавцями для практичного використання в судах. Видана приблизно між 740-750 рр. за правління імператорів-іконоборців Лева та його сина Константина. Містила норми, присвячені особистим правам, норми зобов’язального та спадкового права. Було закріплено зміни в процесуальному праві, зокрема, проголошувався принцип рівності усіх перед судом. Серед покарань за кримінальні злочини домінували жорстокі заходи: осліплення, відрубування кінцівок, відрізання носа, язика, хоча було скасовано смертну кару у вигляді публічного спалення, розп’яття. В окремих випадках замість членоушкоджень допускалась виплата високих грошових штрафів. Еклога певною мірою обмежувала церковні привілеї, тому наразилася на спротив духівництва. Зрештою її було оцінено як перекручення законодавства Юстиніана і скасовано.

З поширенням християнства до Кормчих книг також увійшло чимало положень «Прохірону», який був своєрідним практичним посібником у тогочасному візантійському судочинстві. Виданий у 879 році за імператора Василія Македонянина Прохірон анулював низку положень Еклоги. Його титули містили стислий виклад норм цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права.

Позитивний вплив на розвиток давньоруського права, крім суто візантійських джерел, справив юридичний збірник під назвою «Закон судний людем», положення якого межували із статтями Руської правди. Це найдавніша пам’ятка слов’янського права ѴШ-ІХ ст. На думку вчених, укладачем її був болгарський цар Симеон. Основу «Закону судного людем» складають болгарське звичаєве право і Еклога, хоча при його укладанні візантійські норми активно перероблялися з метою привести їх у відповідність з болгарською реальністю. Збірка містила норми державного, кримінального, процесуального і частково цивільного права. Мала на меті охорону феодальної власності, у тому числі власності церкви. «Закон судний людем» був досить поширеним на Русі, тому не випадково існує гіпотеза про його давньоруське походження..

Відомі також компілятивні збірники візантійського права «Книги законнія», складені наприкінці ХІІ - початку ХІІІ століть на Русі . Вони містили переважно норми кримінального права, визначали види покарань за злочини проти держави, церкви, особи.

Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила давньоруське право новими правовими поняттями та нормами. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце займає Руська правда.

Руська правда - визначна пам’ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська правда (термін «правда» тут означає закон). Оригінал Руської правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає іншу кількість списків - близько 300) - у літописах та юридичних збірниках ХШ-ХУП ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний - у бібліотеці Синоду, Академічний - у бібліотеці Академії наук, Троїцький - у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, які їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції - коротку, просторову та скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1-18 ст.), Правди Ярославичів (19-41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43). Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті роки XI ст. (за деякими даними,- близько 1016 р., після повстання у Новгороді; за іншими - в часи боротьби за престол між Ярославом та його братом Святополком 1015-1019 рр.). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У Правді Ярослава подано найстарішу норму ще з додержавного періоду про порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту виступає життя та тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею

панівних станів.

Назва Правди Ярославичів вказує на те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого за участю осіб з найближчого князівського оточення. За аналізом тексту можна вважати, що збірник був затверджений не раніше 1054 р. (рік смерті Ярослава) та не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів). Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці. Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). Урок мостникам регулює оплату ремонту міських мостових.

Просторова редакція Руської правди почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. (період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава).

Просторова редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально- економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона вміщує більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. Але переважно «Устав» був спрямований на пом’якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Розширена редакція складається з об’єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів),

подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку правових інститутів це вже достатньо розвинена пам’ятка права.

Третя редакція Руської правди - Скорочена (50 статей за IV Троїцьким списком) - розглядається дослідниками як переробка у XV, чи, навіть, у XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості її списків переконують у практичній спрямованості цієї пам’ятки давньоруського права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинного права, а сторонам - захищати свої права у суді.

Існують різні точки зору на походження і джерела Руської правди. Так, норманісти (Карамзін, Щепкін та ін.), тяжіючи до думки про низький рівень суспільно-економічного і правового розвитку Давньоруської держави, пов’язували її виникнення із впливом законодавства Швеції і Данії. Інші дослідники (Гетц та ін.) вважали джерелами Руської правди німецькі варварські правди. Ідеї впливу іноземного права на створення Руської правди дотримувався М. Максимейко, який вважав, що джерелом її Короткої редакції було законодавство Юстиніана.

Переважна більшість вчених сходиться на тому, що основним джерелом Руської правди були норми руського звичаєвого права. Як її прототипи називають згадувані в окремих фрагментах літературних пам’яток і договорах Русі з Візантією «Статут» і «Закон Руський» - норми права ранньофеодального суспільства, що створювалось на Русі протягом віків і являло собою якісно новий етап розвитку руського усного права в умовах існування держави.

Аналіз норм Руської правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої на той час правової культури. Руська правда справила неабиякий вплив на розвиток права західних і північно- східних слов’ян, відчутно вплинула на становлення таких пам’яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 рр. і певною мірою - Соборне уложення 1649 р.

Характерні риси давньоруського права

Норми цивільного права княжої доби містяться, разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін.), в усіх тогочасних законодавчих пам’ятках. Вони є в документах, що врегульовували внутрішньополітичні та господарські питання (княже законодавство), у документах зовнішньополітичного характеру (договори з Візантією), у церковному законодавстві. Головним їх джерелом є Руська правда.

Право власності. На той час ще не існувало абстрактного поняття права власності на річ, не було створено й спеціального терміна для позначення права власності. Поняття права власності впроваджувалося у Київській державі поступово. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. В ній йдеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власникові з неправомірного володіння. Отже, можна стверджувати, що в давньоруському праві застосовувався інститут права власності й права володіння.

Зміст права власності в Київській Русі залежав від того, хто був суб’єктом і що розглядалось як об’єкт права власності. В ролі суб’єкта права власності чи володіння згадуються як окремі особи (в сучасному розумінні - «фізичні»), так і «юридичні»: монастирі, громади, роди. Об’єктом приватної власності були як рухомі речі (одяг, зброя, прикраси, худоба, продукти промислів, збіжжя), так і нерухомі - дім і двір володільця. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалися за майно володільця.

У Руській правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю, згадується лише про рухоме майно, яке належало дружинникам. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській правді Ярославичів. Так, ст. 32 встановлює штраф три гривні за пошкодження борті у князівських володіннях, ст. 34 - штраф 12 гривень за заорювання межі, знищення «перетеса» - межового знака, зробленого на дереві у лісі. Основними формами земельної власності були князівський домен, боярське

й монастирське землеволодіння, земля селянських общин.

Серед джерел придбання землі спочатку переважало освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів («окняження», «обоярення»). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Існують різні погляди щодо юридичної природи селянського землеволодіння. Переважна більшість вчених (М. Владимирський-Буданов,

М. Грушевський, Р. Лащенко та ін.) відстоює думку про землепосідання селян на праві власності. Інші вважають, що право власності на землю належало виключно князеві, а селяни були тимчасовими користувачами землі.

Охорона права власності феодалів-вотчинників - одне з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже статті найдавнішої Короткої редакції Руської правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рєзи).

З розвитком законодавства відбувається диференціація норм охорони приватної власності. Якщо Коротка правда визначала розмір штрафу залежно від виду й кількості украденого стада, то, за статтями 41, 42 Просторової редакції, він залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом тільки членами родини. Спадкування сторонніх осіб не передбачається. Заповіт є «рядом», тобто внутрішньородинним договором; заповідач виявляє не стільки власну волю, скільки волю родини щодо розподілу спадку між законними спадкоємцями.

Право заповідати належало батькам щодо дітей та чоловікові «на виділ» дружині. Крім цього, частка майна «по душі» померлого виділялась церкві.

На думку деяких вчених, поняття спадок охоплює лише реальне майно й речі, інші (М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський) у поняття спадок, окрім майна й речей, включають також права й зобов’язання. Дискусійним є й питання щодо спадкування землі. Проте, оскільки Руська правда серед об’єктів спадщини називає двір, це дозволяє поширити поняття спадку й на землю.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а й дочки (за відсутності синів). Пізніше ця норма була поширена на «біле» духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між старшими синами. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов’язок видати їх заміж. До досягнення спадкоємцями повноліття майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж вона удруге виходила заміж,- опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею отримували свободу. Суперечки з приводу розподілу спадку, зазвичай, розглядалися церковними судами, а в окремих випадках - князівськими посадовцями.

Зобов’язальне право розвивалося на потребу відносин власності. Перші зобов’язання виникали внаслідок правопорушення, пов’язаного із заподіянням матеріальної шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість речі (ст. 18 Кор. ред.). Цивільні зобов’язання витікали також з договорів. Зобов’язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- і дієздатності. Характерно, що невиконання стороною зобов’язань могло не тільки призводити до майнових стягнень, а й надавати потерпілій стороні право на особу, котра не виконала своїх зобов’язань.

Одним із найдавніших видів угод були договори («ряди») купівлі- продажу. Об’єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Такий договір укладався в результаті словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. Зауважимо: така важлива правова функція як нагляд за торговими мірами й терезами у ХІІ-ХІІІ ст. належала церкві. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то існує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.

Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Існує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачувати встановлену величину відсотків («рези» - для грошей, «присоп» - у випадку позики жита, «наставу» - у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які, зазвичай, становили 40% (10 кун на гривню), найтяжчі - місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довгострокової позики у розмірі 50% суми боргу щорічно (ст. 51 Прост. ред.). При цьому вважалося, якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов’язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Прост. ред). Коли позика становила суму понад три гривні, при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Проте, не вимагав присутності свідків договір між купцями. У разі неспроможності боржника сплатити борг з власної вини, він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Насамперед задовольнялися претензії іногородніх гостей, чужоземців, князя, решта розподілялась серед інших кредиторів. Борги за холопа чи челядина платив його власник.

В умовах розвиненої внутрішньої й зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства і розрізняє три його види. У разі банкрутства «без вини» (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі, коли «купець проп’є, програє» чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Прост. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном (ст. 55 Прост. ред.).

Договори найму за Руською правдою укладаються тіунами й ключниками у випадку особистого найму на службу. Зазвичай, такий договір приводив до особистого рабства, якщо в умовах договору не зазначалося про виключення рабства у кожному окремому випадку. Окрім того, у реальній тогочасній практиці мають місце також договори найму для виконання певної праці, договори найму майна, реманенту (сохи, борони, приміщення), худоби, збіжжя, бджіл та ін.

Договір поклажі мав особливе значення у давні часи, коли відсутність внутрішньої безпеки у випадку подорожі чи народних повстань, потребувала віддавати речі на збереження у надійні руки. За Руської правди «тому, хто взяв на збереження, треба мати свідків». Взагалі, Руська правда вбачає у поклажі передусім моральну послугу, аніж зобов’язання: «я йому його зберіг і вчинив добро» (ст. 49 Прост. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб - не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладанні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін. Візантійські джерела визначають різну межу шлюбного віку, а реальна практика на Русі не завжди збігалася з цими вимогами. Обмежень, щодо максимального віку вступу у шлюб, не встановлено.

Ускладненою була процедура розлучення. Розлучення оформлялося, зазвичай, церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статті Короткої Редакції Ярослава як зобов’язаних правом і обов’язком кровної помсти. Руська правда відрізняє дітей законнонароджених від

незаконнонароджених (від наложниці-невільниці).

Давньоруське право знало досить розвинений інститут опіки. Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися, зазвичай, ближні родичі. На них покладався обов’язок прийняти майно підопічних і повернути його в цілості по досягненні підопічними повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю. За будь-які втрати опікун ніс матеріальну відповідальність. Опіку

встановлювали органи влади, а також міг визначати батько за життя.

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочин також вважався порушенням публічного правопорядку: крім обов’язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець підпадав державній карі.

Злочини поділялися на такі види:

1. проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

2. проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);

3. проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров’я);

4. проти честі (образа, побої);

5. майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

6. проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішання, подружня зрада, покидання подружжя);

7. проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів

матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу.

Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 (Прост. ред.): «Якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова - 80 гривень, а за простолюдина - 40 гривень». Стосовно віку кримінальної відповідальності, то таких відомостей джерела староруського права не містять.

Руська правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину проти життя, умисел та необережність. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту, випадково («у пиру»), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 6 Прост. ред.). Коли ж убивство вчинено умисно («стал на разбой»), «то за разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление» (ст. 7 Прост. ред.). Умисний убивець називався розбійником, неумисний - головником або убійником.

Деякі види вбивств (намірене тілесне ушкодження із смертельним наслідком, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися легше. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалась за злочини проти честі. Так, за удар мечем, «не вийнявши його із піхов, або ручкою меча» карали вчетверо

важче (12 гривень за ст. 23 Прост. ред.), ніж за удар і несмертельне поранення гострою стороною меча (3 гривні за ст. 28 Прост. ред.).

Серед майнових злочинів найтяжче (зазвичай, на «потік і пограбування») каралися підпали і рецидивні випадки конокрадства.

Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не проводився і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Система покарань має певну динаміку щодо сутності та видів. Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Вона сягає доби приватної розплати. Згодом помста підпадає під контроль держави і значно обмежується, а в середині ХІ ст. синами Ярослава Мудрого замінюється на грошовий викуп (ст. 2 Прост. ред.).

За Руською правдою покарання були досить м’якими. До монголо- татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади.

На думку відомого історика права С. Юшкова, смертна кара застосовувалась за вбивство боярина.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли злочинця позбавляли особистих і майнових прав. Покараного ставили поза правом і виганяли з общини. Майно його конфісковувалося на покриття шкоди, решта - до княжої скарбниці. Коли ж майна не вистачало на покриття шкоди, злочинця поневолювали.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися до княжої скарбниці. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень - за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвійна віра. Це були значні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було купити корову або до десяти баранів. Слід зазначити, що Володимир Великий замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно відбилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Інколи платилася тільки полувіра. Грошові виплати здійснювалися родичам убитого (головництво), а також потерпілим від «обід» (урок).

Судовий процес мав змагально-обвинувальний характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича - публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Прост. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. До такої процесуальної дії було віднесене гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до верви, вона мала видати винного або платити дику віру.

Специфічною процесуальною дією був звод. Він здійснювався тоді, коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав («поиди на свод, кде есть взял»,- ст. 35 Прост. ред.), той, у свою чергу, міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами були: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), яка супроводжувалась цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок, ордалії - випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду і, якщо він потопав, вважався невинним («Погану людину вода не бере»). При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Судові рішення виносились в усній формі, а до їх виконання залучались спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

* * *

Право Київської Русі складалося й розвивалось у процесі еволюції

Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам’яткою давньоруського права є Руська правда, в якій найповніше розкриті характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

Завдання для самостійноїроботи

1. Дайте загальну характеристику джерел права Київської Русі.

2. Розкрийте, яким чином в процесі становлення політичної організації суспільства звичаї східних слов’ян трансформувалися у норми звичаєвого права. Чому вони ставали загальнообов'язковими для виконання? В яких сферах суспільних відносин вони діяли?

3. Проаналізуйте наведені серед джерел до теми витяги з тексту договору Ігоря з греками (945р.) та віднайдіть норми давньоруського права, що встановлювали відповідальність за вбивство, крадіжку, тілесні пошкодження тощо, а також тогочасні міжнародно-правові норми.

4. Прочитайте УСТАВ Святого князя Володимира та СТАТУТ князя Ярослава (тексти додаються) та проаналізуйте їх зміст. Які справи відносив до юрисдикції церкви Устав Володимира та яке джерело матеріального забезпечення церкви було визначено даним статутом? Розкрийте, як Статут Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового положення потерпілого).

5. Прочитайте Коротку й Просторову редакції Руської правди. Охарактеризуйте їх основний зміст та структуру Наведіть аргументи на користь того, що за рівнем розвитку правових інститутів це була достатньо розвинена пам’ятка права.

6. Знайдіть в Руській правді статті, де йдеться про княжі борті, ролейні

межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власнику з неправомірного володіння. Зробіть на підставі цього самостійний висновок - чи можна стверджувати про застосування в давньоруському праві інститутів права власності й права володіння? Розкрийте зміст права власності в Київській Русі.

7. Розкрийте зміст спадкового права в Київський Русі, поняття спадок, особливості спадкування за законом та заповітом. Кому належало право заповідати та успадковувати? Поясність, чому існували обмеження на успадкування майна жінками. Чи передбачалося спадкування сторонніх осіб? Проаналізуйте, як відбилася у спадковому праві станова організація суспільства. З'ясуйте, за яким принципом успадковувався “батьківський двір” та розкрийте зміст його дії стосовно різних суспільних верств.

8. Що спричинило інтенсивний розвиток зобов’язального права на Русі?

На грунті аналізу Руської правди наведіть приклади виникнення зобов'язань, які виникали в наслідок правопорушення, пов’язаного із нанесенням матеріальної шкоди, та витікали з договорів. Які наслідки мало невиконання стороною зобов’язань? Охарактеризуйте основні види договорів (позики, позички, міни, купівлі-продажу, найму, поклажі) та порядок їх укладання. В яких випадках договори вважалися недійсними і які це мало наслідки для сторін?

9. Розкрийте відмінності у шлюбно-сімейному праві до і після прийняття християнства на Русі.

10. Поясніть, чому Руська Правда та інші джерела давньоруського права не відрізняли кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Розкрийте процес еволюції від приватно-правового до публічно-правового розуміння злочину.

11. Охарактеризуйте види злочинів за давньоруським правом. На основі аналізу статей Руської правди, Церковних Статутів Володимира і Ярослава наведіть докази розвитку давньоруського кримінального права як права привілею. Віднайдіть в тексті Руської правди зародки таких кримінального-

правових інститутів як умисел та необережність.

12. Охарактеризуйте мету та види покарань на Русі.

13. Як відомо, найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була кровна помста. Спираючись на норми Руської правди, проаналізуйте процес її обмеження та скасування державою. Поясніть причини поширення грошових видів покарань на Русі.

14. Сформулюйте та занотуйте характерні риси давньоруського кримінального права.

15. З'ясуйте сутність змагально-обвинувального характеру судового процесу на Русі. Поясніть, чому не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом.

16. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи судового процесу: заклич, звід, гоніння сліду. З'ясуйте, які процесуальні дії могли застосовуватися лише за кримінальними справами та в чому вони полягали.

17. Спираючись на статті Руської правди, назвіть основні види доказів, які використовувалися в судовому процесі та розкрийте порядок їх застосування. Виокремте ті з них, які, на вашу думку, є характерними для ранньофеодального періоду державності, та порівняйте їх з аналогічними в інших державно-правових системах цього часу.

18. Охарактеризуйте процедуру винесення судових рішень та порядок їх виконання.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права:

  1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ
  2. 18.5. Систематизація нормативно-правових актів
  3. § 1. Розвиток земельного права до 1917 року
  4. СТАНОВЛЕННЯ I РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ I ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСI (VI - початок XII ст.)
  5. ДЕРЖАВА I ПРАВО ФЕОДАЛЬНО РОЗДРОБЛЕНОЇ РУСI (30-тi роки XII-XIV ст.)
  6. Періодизація історії держави і права України
  7. Держава скіфів та її право
  8. Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права
  9. Тема 3. Галицько-Волинське князівство та його право Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави
  10. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -