§ 5. БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР З КРАЇНАМИ ЧЕТВІРНОГО СОЮЗУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Після падіння Тимчасового уряду в Петрограді та проголошення Українською Центральною Радою III Універ­салу Франція й Англія намагалися встановити офіційні стосунки з Генеральним секретаріатом.

101

Української Народної Республіки і призначили в Київ своїх представників — генерала Жоржа Табуї та дипломата Пінктона Баггс. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти. Однак вони припинили усякі відносини з Україною, коли вона розпочала мирні переговори з Цент­ральними державами.

Поштовхом до сепаратного миру була угода про пере­мир'я, яку підписав більшовицький уряд Росії 2 грудня 1917 р. з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Болгарією. Через тиждень у Брсст-Литовську розпочалися переговори про мир. Коли Центральній Раді стало відомо, що російська делегація виступає від імені всіх народів Росії, Генеральний секре­таріат звернувся з нотою до воюючих і нейтральних держав. У ній йшлося про тс, що Українська Народна Республіка до створення федеративного російського уряду стає на шлях самостійних міжнародних відносин, влада Раднаркому не поширюється па Україну, умови миру матимуть силу тільки тоді, коли їх підпише уряд Української Народної Республіки. Незабаром з Бреста на ім'я Володимира Винниченка та Олександра Шульгина надійшла відповідь, у якій зазнача­лося, що держави Четвірного союзу чекають представників Української Народної Республіки для участі в мирних переговорах.

На нараді керівництва українських есерів та українських соціал-демократів було обрано мирну делегацію Української Народної Республіки. До її складу ввійшли українські есери Всеволод Голубович (голова), Микола Любинський, Михайло Полоз, Олександр Севркж і український соціал-демократ Микола Левитський. Перед від'їздом з Києва делегацію докладно проінструктував Михайло Грушсвський.

Німецьку делегацію на переговорах очолювали державний секретар закордонних справ Ріхард фон Кюльман і його заступник, начальник Східної групи німецьких військ генерал Макс Гофман; австро-угорську — міністр закордон­них справ граф Оттокар Чернін; болгарську — голова ради міністрів Васил Радославов; турецьку — державний секретар закордонних справ Агмсд Нсссімі Бей, потім прибув великий візир Талаат Паша.

Молодим українським дипломатам довелося змагатися з досвідченими дипломатами, політиками і військовими дія­чами. Розпочавши 24 грудня 1917 р. переговори, українська делегація передусім поставила вимогу визнати Україну як самостійну державу, без цього вона вважала неможливим продовжувати переговорний процес. Делегація вимагала

102

також приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті. Проте міністр закордонних справ Австро-Угор­щини граф Оттокар Чернін рішуче відкидав ці територіальні претензії, але погодився визнати незалежність Української Народної Республіки за умови постачання нею продовольчих товарів у свою країну, якій загрожував голод.

Українська делегація неухильно відстоювала свої справед­ливі територіальні домагання і визнання самостійності України. Важливу перемогу вона здобула на пленарному засіданні 29 грудня 1917 р. Всеволод Голубович виступив з промовою, в якій вимагав визнати Українську Народну Республіку самостійною учасницею переговорів. Лев Троць­кий змушений був заявити, що зважаючи на право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі в переговорах делегації Української Народної Республіки. Через деякий час Оттокар Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив про визнання делегації Української Народної Республіки повноправним учасником переговорів. Але виз­нання Української Народної Республіки як самостійної держави союзники відкладали до часу укладення мирного договору.

З мстою підготовки до нового етапу переговорів і консультацій зі своїми урядами в Бресті було зроблено перерву з 7 до 16 січня 1918 р. Українська делегація повернулася до Києва.

Проголошення IV Універсалу і прийняття Центральною Радою ряду важливих законів сприяло посиленню позицій Української Народної Республіки у Бресті. Був обраний новий склад делегації — Олександр Ссврюк (голова), Микола Левитський і Микола Любинський.

У той час в Україні йшла напружена збройна боротьба. Радянські війська наступали на Київ. Центральний виконав­чий комітет Рад України ухвалив не визнавати умов миру, який укладе Центральна Рада, і відрядив до Бреста свою делегацію.

Після перерви ситуація на переговорах ускладнилася. Лев Троцький на пленарному засіданні 18 січня 1918 р. заявив, що український радянський уряд вже контролює більшу частину республіки, тому Народний секретаріат треба визнати єдиним повноважним урядом України. Олександрові Ссврюку та Миколі Любинському довелося виявити чимало вміння й наполегливості, щоб спростувати вимогу Льва

ЮЗ

Троцького. Вони відстояли права Центральної Ради Ук­раїнської Народної Республіки, проголошені IV Універсалом.

Граф Оттокар Чернін від імені союзників заявив про визнання суверенної Української Народної Республіки, яка може самостійно укладати міжнародні договори. Водночас союзні держави підкреслили, що не підпишуть мир з українською делегацією, якщо Київ займуть радянські війська.

Приховавши той факт, що Мала Рада і міністри та війська евакуювалися зі столиці Української Народної Республіки, українським дипломатам вдалося в ніч на 27 січня 1918 р. підписати мирний договір з державами Четвірного союзу. Цс був перший мирний договір у роки першої світової війни. Самостійність України визнали Центральні держави Європи. Сторони вирішили жити в мирі і дружбі, відмовлялися від анексій і контрибуцій. Кордон між Українською Народною Республікою та Австро-Угорщи­ною встановлювався згідно з довоєнним кордоном Росії з Австро-Угорщиною. Холмщина мала відійти до України. За таємним протоколом до договору, Українська Народна Республіка зобов'язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині до 31 липня 1918 р. 1 мільйон тонн зерна, а Німеччина та Австро-Угорщина — продати їй промислові товари.

У таємному договорі, підписаному між Австро-Угорщиною та Україною, зазначалося, що до кінця липня 1918 р. австро-угорський уряд об'єднає Східну Галичину й Буковину в один коронний край, а уряд Української Народної Республіки забезпечить національні права полякам, німцям, євреям.

Брестський мирний договір мав велике значення для України. "Трактат,— зазначав Михайло Грушевський,— дав Україні мир гідний і почесний". Він виводив Українську Народну Республіку з тяжкої руйнівної війни, надавав їй статус незалежної рівноправної держави серед інших країн Європи.

Після підписання Брестського мирного договору голова української делегації Олександр Севрюк звернувся до урядів Австро-Угорщини та Німеччини з проханнями про збройну допомогу у зв'язку з більшовицькою окупацією. Українська Народна Республіка просила надіслати формування з ук­раїнських полонених та українські частини австрійської армії (Січових Стрільців). Але генерали Макс Гофман, Еріх Людендорф та австрійський військовий представник мірку­вали інакше. В Україну рушили численні німецькі й

104

австрійські окупаційні війська, які мали на меті забезпечити безперешкодне вивезення продовольства.

Окупувавши Українську Народну Республіку, Німеччина й Австро-Угорщина переконалися, що та неспроможна виконувати продовольчі поставки. Почалися конфлікти між окупантами та місцевим населенням. Поведінка іноземних військ викликала протести Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. відбулося засідання Центральної Ради, на якому було схвалено проект Конституції й обрано Михайла Грушевського президентом Української Народної Республіки. У той же час хліборобський конгрес у Києві, на який прибуло з усіх губерній України майже 8 тисяч делегатів, обрав гетьманом України генерала Павла Скоро­падського — представника буржуазних і поміщицьких кіл.

Отже, Центральній Раді та політичним партіям, що гуртувалися навколо неї, спочатку вдалося пробудити національно-державницьку свідомість українського народу, а також домогтися визнання Української Народної Республіки країнами Антанти, а згодом державами Четвірного союзу та Радянською Росією. Однак наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Центральна Рада не зуміла домогтися підтримки народних мас, втілити у життя радикальні соціально-еко­номічні реформи, які б нейтралізували вплив більшовизму, створити надійні збройні сили для захисту держави.

Центральна Рада і політичні партії припустилися багатьох помилок і прорахунків. Так, вони виявилися безсилими у збройному конфлікті, який спровокував Раднарком РРФСР, незалежність України була проголошена з великим запіз­ненням, лідери Центральної Ради покладали невиправдані надії на автономію і федерацію.

Окупація України німецько-австрійськими військами, їх безцеремонне втручання у внутрішні справи й відкрите пограбування держави і населення викликали протест в Центральній Раді. Вона продовжувала свою законотворчу діяльність. Були ухвалені закони про грошову систему, державний герб, про громадянство Української Народної Республіки. Закон про новий територіально-адміністративний поділ України запроваджував замість російського поділу на губернії поділ на ЗО земель. Але німцям не потрібна була Центральна Рада з її законами і порядками, їм потрібен був український хліб. Тому німецьке командування в Україні сприяло поверненню поміщиків у їхні маєтки, здійснювало реквізицію продуктів.

Чи потрібна була тепер Центральна Рада німецькій адміністрації в Україні? Та ще й така, яка не сприймала її

105

оведінки? Звичайно, ні. Німці почали готувати державний переворот з метою введення в Україні гетьманського правління, і кандидатом на гетьмана німецьке командування обрало генерала Павла Скоропадського.