§ 1. Віче в стародавній Русі

Як і в інших європейських країнах, інститут вищої представницької влади в Україні має давню, довгу і багато в чому схожу передісторію. Схожими були й етапи виникнення політичної влади.

Східне слов’янство тією чи іншою мірою зазнало й античного впливу. М. І. Костомаров висловлював думку, що давнє знайомство з греками, ймовірно, сприяло цивілізації південно-руського народу^[2]. Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський зазначав: «.. .ці племена, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них щастя й нещастя в житті вважаються справою спільною.»^[3]. Інший його грецький сучасник Маврикій Стратег теж відзначав близькість життя слов’ян і антів за своїми звичаями, любов’ю до свободи^[4]. М. С. Грушевський писав, що анти збирались на віча, на яких вирішувалися всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племені чи групи родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з-поміж племінної старшини^[5]. «Вічове начало було рідним всім слов’янам руським», — зазначав і М. І. Костомаров^[6].

Поступово громадське самоврядування через розширення території осілості, становлення класового суспільства стало доповнюватись загальноплемінними зібраннями або, скоріше, зібраннями старійшин від усіх племен і земель. Як свідчить «Повість временних літ» (далі — ПВЛ) на таких зібраннях вирішувались найважливіші справи — оборони, війни або данини тощо: «сдумавше поляне, и вдаша (хазарам) от дьіма меч».

Отже, виникнувши за первіснообщинного ладу як орган громадського самоврядування, народні зібрання залишались у східнослов’янських племенах фактично проявами прямого народовладдя.

Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці ІХ ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. Сформувалася територія Київської держави, а в ній — ранньофеодальна монархія, яка позначилася новим піднесенням Русі та її столиці за часів від князя Володимира, Ярослава Мудрого, а пізніше Володимира Мономаха. В цих умовах роль віча занепадає, його функції скорочуються.

Віче — інститут звичаєвого права на Русі, означав народні збори для вирішення державних і місцевих справ. Про це свідчить перша літописна згадка про віче 997 р. у Бєлгороді: «И створиша вече в городе и реша... » (ПВЛ, 997 р.). Прямих і непрямих літописних згадок про віче («сдумавше поляне... »; «реша древляне... и избраша лучьшие мужи», «реша кияне»; «... и всту- жиша людье во граде и реша» та ін. (ПВЛ, 945, 968 рр.) за нашими підрахунками найбільше з другої половини ХІ — до початку ХІІІ ст. Ця тенденція відображає об’єктивну роль віча у суспільно-політичному житті Київської держави.

Зростання ролі віча, «удільно-вічової федерації» в Русі, за визначенням М. І. Костомарова, і зміцнення автономії князівств (М. С. Грушевський), в умовах юридичної невизначеності успадкування князівських столів, було пов’язано також із зростанням значення міських центрів у соціально-політичному житті з другої половини ХІ ст. В цих умовах затвердження князя горожанами набуває вирішального значення порівняно з «отчинним» правом.

Скликання віча, судячи з літописів, нерідко викликалось надзвичайними обставинами — зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому найчастіше віча скликались за ініціативою князя. Очевидно, сам князь примушений був звертатися до віча за рішенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостатнім.

Маємо літописні свідчення про скликання віча і з ініціативи самого народу (за нашими підрахунками — понад двадцять). Як правило, їх викликали надзвичайні обставини: зовнішня загроза, відсутність у місті князя або незгода з його політикою. Кияни, потерпівши поразку від печенігів, «прибегоша Кьіеву, и створи- ша вече на торговищи, и реша, пославшеся князю: «Се половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними». Але князь Ізяслав не послухав і тоді кияни розгромили його двір, звільнили з темниці Всеслава «и прославиша його среде двора княжа» (ПВЛ, 1068 р.).

Літописні пам’ятки часто лише свідчать про сам факт: населення землі чи горожани «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народного волевиявлення. М. І. Костомаров зазначав: «скликати віче — значило представити справу на обговорення народу, і тому всякий, хто вважав себе вправі говорити перед народом, міг і скликати віче».

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У Києві скликання віча часто відбувалось також через глашатаїв («бирючей»).

Отже, учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання віча, як правило, викликалось надзвичайними обставинами. Але, по-перше, саме життя русичів відбувалось в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих строків скликання народних зібрань, ні процедурі їх роботи.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи «торговища», де могла вміститись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Києві місцем зібрань був «Ярославів двір», найбільш багатолюдних — на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Туровьі Божнице», «на торговищи» (ймовірно — на Подолі).

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «заутра собра Новгородцов избьггок и створи вече на поли»(1015 р. за Лаврентіївським літописом. Далі — Лавр). Мали місце вічові зібрання і під час походів за участю народного ополчення. Таким чином, місце вічових зібрань диктувалось характером цієї форми народоправства, нерозвиненістю його представництва.

Склад віча. Участь у вічових зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним. їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі — «кьіяне», «полочане», «новгородцю), «суждальци» та ін. Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. «.. .И все власти (волості) яко же на думу на веча сходятся, на что же старейшинь сдумають, на том и пригородь стануть» (Лавр., 1176 р.). Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Таким чином, у вічі брали участь представники усіх класів вічових міст, а нерідко й «пригородів». Проте його учасники не обирались. Як писав М. С. Грушевський, «представництво не припускалося: кожний (на вічі. — В. Є.) брав участь сам за себе»^[7]. Діяло лише два обмеження: правоздатність і фізична можливість участі.

Компетенція віча як сукупність його повноважень у системі влади і управління давньоруської держави була досить широкою, а фактично — необмеженою. Відомий російський історик права і держави М. К. Любавський писав на початку ХХ ст.: в принципі будь-яке питання могло стати предметом розгляду в народному вічі, адже компетенція народних зборів була необмеженою. Але на практиці, зрозуміло, обговорювалися тільки найбільш важливі питання^[8]. На нашу думку, йдеться передусім про певні повноваження.

1. Покликання князів для зайняття «столів», як давня традиція, започаткована ще племінною демократією. З послабленням центральної влади в Києві встановлення легітимної князівської влади в землях Русі здійснювало, рятуючи безпеку країни і єдність її земель, віче — орган народовладдя. Йдеться про його повноваження покликання, затвердження або зміщення князів.

Віче прагнуло до створення сильної і стабільної великокнязівської влади, зважувало на державницькі й особистістні якості кандидатів на київський стіл. Красномовними є запросини вічем В. Мономаха в 1113 р.: «Совет створиша кияне и пос- лаша к Володимеру, глаголюще: «Поиде, княже, на стол отен и деден». Отже, віче було зацікавлене в підтримці династичного й легітимного принципу наслідування влади. Незважаючи на відмову Володимира Мономаха, віче проявило наполегливість у реалізації своєї волі: «аще не поидеши, то веси, яко много зло уздвигнеться».

Літописи містять згадки і про зайняття столів без або й всупереч покликанню, в силу воєнної переваги князя. Але правління нелегітимного князя або ж було нетривалим, або набувало легі- тимності внаслідок згоди киян чи населення головних міст земель. І з цією волею народу князі вимушені були рахуватися і рахувались не лише в силу правового звичаю чи укоріненої практики політичного життя, а й для набуття повної законності своєї влади.

М. С. Грушевський підрахував: за часи від Ярослава Мудрого до монгольського походу маємо близько п’ятдесяти перемін князів на київському столі на основі рішень віча (від 1068 до 1200 р. — близько сорока). Причому з ініціативи громади — всього 3-5 разів, 10-11 рішень віч підтвердило або піддержало князів і лише 4 рази віча затвердили нові умови з кандидатами на київський стіл^[9].

2. «Ряд» з князем. Як зазначав ще В. І. Сергєєвич, «призва- ние» князя «є не що інше, як законодавчий акт»^[10], умовою реалізації якого й був ряд (угода) з князем. Це право віче визнавали князі і боярська рада. Ряд укладався навіть у тих випадках, коли стіл був захоплений силою. Так, 1169 р. Мстислав Ізяславич, покликаний киянами, укладає «ряд». Те ж саме він повторює і тоді, коли вдруге займає Київ 1172 р. (1169, 1172 рр. за Іпатіївсь- ким літописом. Далі — Іпатіїв).

3. Праву покликання князів відповідало право населення неприйняття або вигнання князів. Кияни, невдоволені Ігорем Ольговичем, шлють до Ізяслава Мстиславича запрошення: «тьі наш князь, поеди, Ольговичев не хочем бьіти...» (Іпатіїв., 1146 р.). Так віче виконувало верховну волю киян.

За два з половиною століття існування Давньоруської держави делегітимація влади в Києві (вічем) мала місце в 9 випадках, у тому числі в 7 — вигнанням попереднього князя (3) або його вбивством (4), у двох випадках — загибелі на стороні^[11]. Проте такого роду делегітимації слід вважати винятком з правил. Правилом було прагнення віча порозумітись з князем і боярською радою, якнайшвидше подолати соціально-політичну кризу.

4. Законодавство і управління в Київській державі ще не відособлювались внаслідок недостатньо розвиненого державного механізму.

У сфері законодавства, як зазначав наприкінці ХІХ ст. М. Ф. Владимирський-Буданов, вічу спочатку належали менші права, ніж князю і боярській раді. В Руській Правді немає слідів вічового законодавства, але згодом (XIV-XV ст.) саме в Новгороді і Пскові законодавство стає функцією лише віча^[12]. Як вважав М. Дьяконов, нема підстав заперечувати таке ж право віча і в інших землях^[13]. Р. Лащенко вважав, що «законодавча діяльність віча виявлялася в обговоренні на народних зібраннях і в установленні законодавчих постанов, які мали, як закони, обов’язкову силу в державі»^[14].

Проте тут потрібне застереження: віче не брало систематичної участі в законодавстві і управлінні. Як писав М. С. Грушевсь- кий, «взагалі віче вважає себе вправі втручатися в усі сфери політичного життя, організації чи управління землі, і його право в цьому відношенні визнається за ним і князями. Але, зробивши поправку... віче повертало поточне управління його звичайним господарям». «Віче було корективом княжо-дружинного управління, але не правило само»^[15]. Корективи очевидно стосувались передусім порушень звичаєвого права, прав народу або окремих станів чи їх безпеки.

5. У питаннях війни і миру, як вважав М. Ф. Владимирський-Буданов, вічу належать найбільші права з найдавніших часів^[16]. Вирішення питань війни і миру вимагали інтереси безпеки, необхідність нових витрат на війну, зміцнення укріплень тощо. Отже, для того щоб вести війну, князь повинен був одержати згоду і підтримку віча. Саме за ним залишалось остаточне рішення. Так, Ярослав Мудрий запросив новгородців йти в похід проти Святополка і ті, попри те, що самі постраждали від князя, погодились: «Аще, княже, братья наша исечена суть, можем по тобе бороти» (ПВЛ, 1015 р.). В інших випадках населення відмовлялось від участі у воєнних походах.

6. Управління і суд, вважав В. І. Сергєєвич належало до виключної компетенції князів^[17]. Дійсно, у Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Але у виключних випадках народ втручався в юрисдикцію князів і останні визнавали це право віча. Так, кияни вимагали від князя Ігоря зміни тіунів, що й було зроблено: «а се вам і тивун, а по вашей воли» (Іпатіїв., 1146 р.). Ця літописна формула має першорядне значення для уяснення повноважень віча.

Втручання віча в справи внутрішнього управління торкались, очевидно, головним чином призначення посадових осіб (як у випадку призначення нових тіунів), організації воєнних походів, накладення податків тощо. Населення контролювало привілеї, збори, мита і податки. Як вважав С. Федорів, віче контролювало й церковну скарбницю^[18].

З наведених вище літописних свідчень досить красномовно проглядає ще одна важлива правова форма діяльності віча — контрольна. Віче пильнувало виконання князем і боярською радою при ньому укладеного «ряду», управлінських рішень, діяльність посадових осіб, використання фінансів тощо.

Виконавчим органом віча була міська рада. За літописами «старейшиньї града», «старцьі градские» — міська знать з купців і представників духовенства. Оскільки віче збиралося рідко, міська рада підміняла його, звичайно діяла разом з князем, але іноді вступала в протиріччя з ним, виганяла його і тоді ненадовго залишалась єдиним органом влади в місті. Отже, рада виступає вже як первісний представницький, колегіальний орган вічових міст Русі.

Тому князі часто залучали «старцев градских» до вирішення нагальних проблем управління, лише в крайніх випадках вдаючись до скликання віча. У свою чергу міська рада сама спиралась на віче, особливо в разі боротьби з князем. Таким чином, віче і рада не могли обійтись без князя з його дружиною і боярами, князь у своїх діях спирався на раду і віче, адже від їх підтримки або не підтримки залежали успіх дій князя чи доля княжого столу. Як свідчать літописи, у тому й іншому випадку останнє і вирішальне слово залишалось за вічем.

Як уже зазначалося, віча відбувались за певною і досить сталою процедурою, і з другої половини ХІ ст. вони набувають більш формалізованих ознак.

За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Так, скликаним на віче киянам 1146 р. були представлені посли князя Ізяслава, яким і було надано слово. Вони виступили і сказали, звертаючись до князя: «целовал тя брат, а митрополиту ся поклонял, и Лазаря (тисяцького. — В. Є.) целовал и кьіяньї все» (Лавр., Іпатіїв. 1146 р.). Такою була форма звертання, встановлена на вічах. Якщо віче збирав («созва бояр и кияне») князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні: князь шле уклін митрополиту, цілує тисяцького і всіх горожан (як рівних), звертаючись до присутніх — «братие». Маємо й літописну згадку про головування митрополита на одному з віч у Києві (Лавр., 1047 р.)

Якщо пропозиції ініціаторів віча не викликали незгоди або суперечок, то питання вирішувалось скоро і однозначно. Так, на пропозицію князя Ізяслава виступити в похід проти його дядька Юрія зібрані на віче кияни відповіли: «Княже! Тьі ся на нас не гневай, не можем на Володимире племя рукьі взняти...» (Іпатіїв., 1146 р.). На тому і розійшлись.

Зрозуміло, у випадку суперечностей і відсутності єдності з обговорюваних питань на вічах вирували пристрасті, як у Володимирі, коли там «бьість мятеж велик» (Лавр., 1177 р.). У такому випадку було важко доходити одностайного рішення і віче могло тривати довго. Як підкреслював В. І. Сергєєвич, тривалість народних зібрань визначалась не часом, а предметом обговорення. Але головне — остаточне рішення приймалось лише при умові одностайності, можливо — переважною більшістю: «однодушно», «как один человек», «единьїми усть». Літопис підкреслює: «на всей воли», «а по вашей воли» (Іпатіїв., 1146 р.). Мабуть, це було свідченням поваги до вічових традицій, давня звичка до колегіального характеру рішень.

Коли на вічі «сдумавше князь и людие» щодо «ряду» чи військового походу, своє рішення вони скріплювали молебном у головному храмі міста, де всі його учасники «крест целоваша», тобто присягали. Літопис відтворює таке потвердження київського князя Ізяслава і присягу на додержання угоди в справах судових (Іпатіїв., 1146 р.).

Таким чином, віче — один з найбільш архаїчних інститутів народовладдя, який у Київській державі, особливо з розквітом міських центрів земель-князівств, став непостійно діючим органом загальнодержавної та земської влади. Постійно діючим і виконавчим органом віча стала міська рада, представницький характер якої визнавався князями.

Наприкінці — про віче в Галицько-Волинській державі.

За літописними джерелами у ХІІ-ХІІІ ст. на Галичині й Волині віче проявляє себе досить рідко. Літописець вперше згадує про віче 1097 р. Віче було скликано самими горожанами або за ініціативою бояр, невдоволених внутрішньою політикою Давида, які примусили його з допомогою віча відмовитись від авантюрного рішення^[19].

Галичани продовжували самі запрошувати князів. В 1144 р. «послашася галичане по Ивана по Ростиславича в Звенигород и вьведоша к собе в Г алич». І пізніше, як узнаємо з літопису, галичане знову «слахуть» до Берладника, «веляче ему всести на коне, и тем словом поущивають его к собе» (Іпатіїв., 1144, 1159 рр.). Літописні формулювання «веля», «послашася», «прияша» тощо характеризують правові акти покликання або визнання «людьми» Галича, Володимира, Звенигорода та інших міст верховних князів. Як свідчать літописи, народні зібрання згодом скликались лише за ініціативою князя та бояр.

Іпатіївський літопис зафіксував всього один випадок, коли значення рішення віча багато важило для князя. Данило Галицький, який разом з Васильком об’єднали всі землі Волинського князівства, в боротьбі за другу свою співбатьківщину — Галицьке князівство спирався на підтримку галичан і духовенства.

Саме він звернувся 1231 р. в Г аличі до віча за підтримкою проти зрадників-бояр, поставивши питання про їх вірність князю. Отже, в критичний момент для князя Данила віче підтримало його.

Таким чином, якщо віче зберігало, хоч в обмежених випадках, роль арбітра і вищої інстанції у князівській політиці, взаєминах князя з боярами і в ХІІ-ХІІІ ст., то коло його повноважень і роль в політичному житті Г алицько-Волинського князівства помітно зменшилася. Воно втрачає значення органу прямого народовладдя. Навіть у Г аличині, зазначав М. С. Грушевський, політичне значення громади було незначним^[20]. Тепер віче в більшості випадків розглядало питання, поставлені князями і боярами, домагаючись схвалення своїх пропозицій^[21]. Непостійний характер цього органу влади ставив його вище волі князя лише у виняткових випадках.

Вічові збори відбувалися з дотриманням правил, вироблених на основі давньої практики.

Розвиток суспільно-політичного ладу Русі було перервано татаро-монгольською навалою, захопленням Г аличини і Західної Волині Польщею. Проте іноземним феодалам не вдалося повністю зруйнувати вічові традиції.