§ 3. Організація і функціонування банківських систем розвинутих країн

Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному роз­витку країни, виступає головним механізмом фінансово-кредитних відносин в державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моде­лей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох чинників, до числа яких поряд з історичними, політичними та національними тради­ціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових від­носин в країні, загальний економічний розвиток, фінансову кризу, засоби регулювання грошового обігу та ін.

У сучасних умовах практично у всіх країнах з ринковою еко­номікою створено і активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк краї­ни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому - діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різнома­нітні банківські операції.

Вважається, що в деяких країнах функціонують трирівневі бан­ківські системи, які передбачають включення в ці системи також кредитних інститутів небанківського типу (наприклад, фінансових і страхових компаній, інвестиційних фондів та ін.). До таких банків­ських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, належать також різні кредитні установи - Федеральне відом­ство фінансового нагляду (Німеччина); Комітети з банківської регла­ментації і з кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада керуючих Федеральної Резервної системи, Федеральний комітет відкритого ринку, Управління контролера грошового обігу і Феде­ральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю є й те, що в США переважають приватні кредит­но-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і Японії поряд з приватними значне місце займають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних із широким впровадженням електронно-обчис­лювальної техніки і оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великобританії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи проявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається положенням останніх на ринку цінних па­перів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткотермінові, депозитно-позикові і довготермінові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовано. Ін­вестиційні банки спеціалізуються на операціях з державними і кор­поративними цінними паперами. У Великобританії функції комерцій­них та інвестиційних банків також чітко розділено. Інвестиційні бан­ки мають право звертатися до Банку Англії за централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови комерцій­них банків:

- принцип сегментування, коли банківська діяльність обмеже­на певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

308

- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяль­ність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійс­нювати операції з нерухомістю, страхові операції тощо. У більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації бан­ківського нагляду.

Перша група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група - це країни, в яких контрольні функції виконує не центральний банк, а інші органи - Міністерство фінансів (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк спільно з іншими органами: Швейцарія - Націона­льний банк, Федеральна Банківська комісія, Швейцарська банківська асоціація; Франція - Банк де Франс спільно з Банківською комісією; Німеччина - Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством фінансового нагляду, США - Федеральна Резервна сис­тема спільно з Міністерством фінансів, Казначейством СІІІА через Управління Контролера грошового обігу і незалежним агентством - Федеральною корпорацією страхування депозитів.

Однак будь-які органи, що здійснюють контроль за банків­ською діяльністю, у розвинутих країнах наділені достатньо широки­ми повноваженнями: вони мають право вимагати від кредитної організації необхідну інформацію про її діяльність, перевіряти її документацію і звітність, вимагати відповідей на поставлені пи­тання, регламентувати роботу кредитних організацій, приймати на законних підставах рішення з різних аспектів діяльності банків, застосовувати заходи впливу, у тому числі закриття банків.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, вони також дуже різноманітні за правовими формами, власністю на капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких на­лежить державі (Великобританія, Франція, Німеччина, Канада, Ро­сія та ін.); бувають акціонерні центральні банки (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія,

Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а час­тина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб.

Важливе значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади. В різних країнах такий ступінь незалежності різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні бан­ки Канади, Німеччини та Швейцарії.

У законодавстві цих країн відсутні норми, які дозволяють уря­ду втручатися в грошово-кредитну політику, що проводиться центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (США, Нідерланди, Японія). У законодавстві Японії чітко передбачено право держав­них органів скасовувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів вважається центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку. Повністю залежать від уряду центральні банки Греції, Португалії.

Відповідно до Маастрихтських угод держави - члени ЄС зо­бов’язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника: центральні банки повинні бути виведені з-під конт­ролю виконавчої влади. Першою це завдання вирішила Франція. Після прийняття 4 серпня 1993 р. Закону Франції «Про Статут Банку Франції» центральна банківська установа країни одержала повну незалежність від уряду у виконанні своїх функцій щодо здійснен­ня монетарної політики.

Статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних ор­ганів Європейського Союзу і національних урядів, а уряди країн не повинні порушувати принципову незалежність Європейського центрального банку. Аналогічні вимоги взаємовідносин централь­них банків країн з виконавчими органами державної влади були внесені у статутні закони про статус центральних банків ЄС. Еко­номічна незалежність центрального банку є обов’язковою умовою, що свідчить про його самостійність у визначенні та реалізації гро­шово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто мова йде про обме-

ження можливостей уряду країни користуватися коштами централь­ного банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тоб­то надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Великобританія, Шве­ція, Швейцарія) або законодавчо обмежене (Німеччина, Нідерлан­ди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні банки, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.

Таким чином, незважаючи на різноманітність і специфічність бан­ківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а, навпаки, перебувають в постійних взаємозалеж­ності і взаємозв’язку. Розвиток світової економіки та міжнародних економічних відносин, світова фінансова криза, формування транс­кордонного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжнарод­ному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціонування банківських систем, зважаючи на інтернаціоналізацію системи банківської діяль­ності, наявність в національних банківських системах «іноземного елемента».

Докладніше розглянемо структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн.

Великобританія. Банківська система Великобританії є однією з найстаріших і найрозвинутіших у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розвинутою банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів та орієнтацією на обслуговування міжнародних економічних відносин (див. рис. З на с. 312).

Банківська система Великобританії є дворівневою і включає: Банк Англії - центральний банк країни, який є головною ланкою банківської системи, а також:

а) депозитні, кредитні, торговельні та іноземні банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;

б) фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких належать страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і будівельні товариства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститути та ін.

Банківську систему Великобританії очолює Банк Англії, який було засновано актом парламенту як акціонерну компанію в 1694 р., а в 1946 р. його було націоналізовано.

Рис. 3. Структура банківської системи Великобританії

Нині Банк Англії виконує всі функції центрального банку і ві­діграє важливу роль у регулюванні грошово-кредитної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.

Згідно із законами про банківську діяльність (1979 і 1987) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим

корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є емісійно-касовим центром країни, який наділено правом емісії банкнот. Банк Англії має право надавати комерцій­ним банкам рекомендації та директиви, узгоджені з Міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банків­ських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки їх діяльності.

Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові креди­ти і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповід­но до законодавства державне казначейство формально має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавчо закріплено неза­лежність Банку Англії, наданням йому «оперативної незалежності» від уряду.

Відповідно до Закону «Про Банк Англії» (1998) Банк Англії є незалежним від уряду, має право самостійно визначати грошову політику країни, однак уряд залишив за собою право пильно конт­ролювати центральний банк, який повинен доповідати про свою діяльність комітету казначейства від Палати Громад.

Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує сталість фінансової системи, зокрема банківсь­ких установ, розрахункового механізму, здійснює регулювання і контроль грошово-кредитної сфери, що загалом визначає ефектив­ність функціонування економіки країни. Банк Англії має право на­давати кредити уряду для покриття касового дефіциту державного бюджету.

Важливим нововведенням в банківській системі Великобрита­нії є створення спеціального регулятивно наглядового органу - управління фінансових послуг (FSA), на яке покладено функції нагляду за діяльністю фінансових посередників грошового ринку, включаючи й банки.

Важливе місце в банківській системі Великобританії займають комерційні банки. Здійснюючи свою діяльність, банки розміщують 0,35% суми всіх своїх депозитів на рахунку в Банку Англії. Ство­рення банку також передбачає наявність мінімального розміру пер­вісного капіталу не менше ніж 5 млн фунтів стерлінгів і не менше ніж 1 млн фунтів стерлінгів для інших кредитно-фінансових інсти­тутів.

Нині в країні функціонують такі види комерційних банків.

Депозитні банки, які приймають вклади і видають короткотер­мінові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії - клірингові бан­ки, що домінують в депозитно-позикових операціях усередині країни. Клірингові банки - це банки «великої четвірки» - «Нешнл Вестмінстер бенк», «Ллойдс бенк», «Мідленд бснк» і «Барклейз бенк». Клірингові банки уклали між собою угоду про залік взаєм­них вимог і активно працюють у системі заліку платіжних доку­ментів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську роз­рахункову палату. Депозитні банки є основою банківської системи Великобританії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий ви­бір банківських операцій та послуг.

Торговельні банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займаються міжнародними кредитно-фінансовими операціями. Торговельні бан­ки поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консульта­ційними послугами корпораціям. Вони організовують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і поглинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торговельних банків на­лежать два найкрупніших та найстаріших банки - «Ротшильд» і «Самуель Монтегю», які є активними учасниками ринку золота.

Іноземні банки - це найчисленніша група банківських уста­нов, створених на території Великобританії, капітал яких належить іншим країнам; їх налічується приблизно 800. Іноземні банки спе­ціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іноземні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, кон­сультують компанії з питань іноземних інвестицій тощо.

Банки Співдружності - офіційна назва колишніх британських колоніальних банків. Штаб-квартири їх розташовані у Великобри­танії, а діють вони у країнах ЄС. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.

Національний ощадний банк засновано у 1861 р., і є одним із найбільших ощадних установ світу, акумулює заощадження насе­лення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків - звичайні та інвестиційні. Він очолює роботу довірчих ощадних банків, в яких відкриваються вищезазначені рахунки. За­лучені кошти розміщуються в державні цінні папери.

Особливим банківським статусом наділені два найбільших бан­ки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що здійснюють послуги, якими користуються тільки державні ві­домства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням. На­ціональний ощадний банк виконує всі основні операції комерцій­них банків, а Національний Жиробанк є державним підприєм­ством, створеним для розрахунків через поштові відділення, і є конкурентом для комерційних банків.

До другого рівня банківської системи Великобританії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облі­кові (дисконтні) доми, які в 1997 р. об’єднались в Лондонську асо­ціацію облікового ринку, виконують операції з дисконтом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткотер­мінових державних облігацій, зобов’язань муніципалітетів, стро­кових депозитів і депозитних сертифікатів.

Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за рахунок короткотермінових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових і торгових фірм, банків, населення. Останнім часом фінансові доми почали активно займатися лізинговими операціями.

Ощадні інститути в минулому виконували функції ощадних кас і традиційно акумулювали невеликі заощадження населення. У 1986 році довірчі ощадні каси було об’єднано в єдиний акціонер­ний Довірчо-ощадний банк, відомий як TSB Croup, що за масшта­бами діяльності і капіталу поступається тільки банкам «великої четвірки» - кліринговим банкам і виконує всі основні функції ко­мерційних банків, акумулює заощадження населення через мережу поштових відділень.

Будівельні товариства - акумулюють найбільшу частину за­ощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вкладаються переважно в довготермінове кредитування будівництва або купів­лю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займа­тися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомості.

Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї професійної спеціалізації - страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довготермінові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними кор­пораціями, так і приватними фірмами, і акумулюють досить великі

кошти. Сьогодні вони становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.

Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цін­ними паперами, їх капітал створюється у результаті акумулювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований ними капітал вкладається у цінні папери інших компаній.

Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на від­міну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продати свій пай провідній компанії, у зв'язку з чим капітал па­йових фондів може змінюватися.

Фірми венчурного фінансування - спеціалізовані установи, що здійснюють операції на грошовому ринку, пов'язані з придбанням участі та кредитуванням нових компаній.

У банківській системі Великобританії важлива роль належить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов'я­зані робити відрахування. У разі банкрутства кредитної установи Фонд захисту депозитів виплачує його вкладникам певне страхове відшкодування. Наявність в банківській системі Великобританії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірин­гових, торговельних та консорціальних банків, а також ліцензій­них організацій, що приймають депозити, відсутність антимоно­польного законодавства, робить британську банківську систему унікальною.

Німеччина. Важливими чинниками економічної ефективності німецької банківської системи є сталість грошової та валютної си­стем держави, досконалість і ліберальність банківського законо­давства, функціонування універсально діючих кредитних установ.

Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будо­ву (див. рис. 4 на с. 317): верхній рівень - Німецький Федераль­ний банк і Федеральне відомство фінансового нагляду; нижній рівень - система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких - 4 тис., а кількість їх відділень в країні - майже 45 тис. Німецький Федеральний банк («Дойче Бундес­банк») має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев'ять земельних центральних банків як головних управлінь і 180 голов­них відділень і філій. Центральний банк виступає безпосередньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% нале­жить федерації. Компетенція і завдання центрального банку країни

Рис. 4. Структура банківської системи Німеччини

визначаються Законом про Німецький Федеральний банк в редак­ції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного закону завдан­нями Німецького Федерального банку є регулювання за допомо­гою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитне забезпечення господарства з метою збереження стабільності валю­ти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.

Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління Федерального банку і президенти 9 земельних центральних банків. Члени правління призначаються Президентом країни за пропозицією федерального уряду, а президенти земель­них центральних банків призначаються також Президентом країни за пропозицією Бундесрату. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчий орган) є президент і віце-президент Німе­цького Федерального банку.

Німецький Федеральний банк належить до найнезалежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне завдання, Федераль­ний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним у виконанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобов’язує Німе­цький Федеральний банк консультувати уряд з важливих валютно- грошових питань і на його вимогу надавати необхідну йому ін­формацію.

Повноваження Федерального банку та уряду чітко розмежова­ні, федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд - за фіскальну.

Федеральний банк координує свою політику з Федеральним урядом, підтримує загальну економічну політику, але не зобов’я­заний виконувати вказівки уряду, якщо вони суперечать вико­нанню функцій банку щодо забезпечення грошової стабільності в країні.

Для забезпечення тісного співробітництва між Радою централь­ного банку і федеральним урядом, уряд зобов’язаний при обгово­ренні заходів, що мають важливе значення для грошової політи­ки, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. З іншого боку, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак, уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. З 1 січня 1999 р. Німецький Федеральний банк, керуючись поло­женнями Маастрихтської угоди 1992 р. про створення Європей­ського економічного і валютного союзу щодо єдиної грошової одиниці та валютної політики країн-членів, передав частину сво­їх повноважень Європейському центральному банку, який очо-

лив Європейську систему центральних банків, з метою уніфікації механізму грошово-кредитного регулювання та здійснення консуль­тування влади держав - членів союзу. В § 3 Закону про Німецький Федеральний банк визначено, що Бундесбанк як центральний банк Федеративної Республіки Німеччини є складовою Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ). Він бере участь у цій систе­мі, забезпечує цінову стабільність евро та здійснює платежі в країні та за її межами. Бундесбанк як центральний банк провадить спіль­ну монетарну політику ЄСЦБ в Німеччині.

Німецька модель центрального банку є базовою для країн ЄЄ.

До нижнього рівня банківської системи Німеччини належать:

- універсальні комерційні банки, в тому числі гросбанки і провінційні банки;

- ощадні банки;

- кооперативні центральні банки;

- кредитні товариства;

- банки спеціального призначення (державні і приватні іпотеч­ні банки);

- поштові та комунальні банки;

- інші спеціалізовані банки, зокрема жироцентралі.

Комерційні (універсальні) банки виконують операції з прийман­ня коштів у депозити, надають короткострокові, середньострокові та довгострокові позики малому і середньому бізнесу, крупним кор­пораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фі­нансові і трастові операції, надають електронні та брокерські послу­ги, здійснюють операції з дорожніми чеками, розрахунково-касове обслуговування клієнтів. Комерційні банки також виступають влас­никами капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цін­них паперів, утворюють і володіють інвестиційними фондами та ін. Провідна роль в банківській системі Німеччини належить: комер­ційним універсальним банкам (гросбанкам) - це «Дойче банк», «Дрезднер банк» і «Комерцбанк», які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.

У цілому для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації їх діяльності (90% всіх банків, належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 всіх банківських депозитів).

Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам еко­номічної інформації з розширення діяльності клієнтів на між- 14" 319

народному ринку, збільшився обсяг послуг консультативного ха­рактеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у країні, якою цікавиться клієнт, пошук потенційних партнерів, надання інформації юридичного характеру та ін. Ста­новить інтерес досвід Німеччини, яка створила поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60), так зване «комплексне обслуговування» за кор­доном.

До системи комерційних банків належать також:

- близько 350 приватних банків (кредитні банки): три крупні, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;

- приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сіль­ськогосподарські каси та їхні центри;

- понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (Жиро- централі);

- спеціалізовані банки: іпотечні, споживчого кредиту, громад­ські ощадні каси, жирокаси та ряд інших.

Особливе місце в банківській системі Німеччини займають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення видають позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи надають позики для індивідуального житлового бу­дівництва.

Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеч­чини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федеральне відомство фінансового нагляду, яке здійснює державний нагляд за всіма кре­дитними установами. Федеральне відомство розташовано в Берлі­ні, є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, уповноважене видавати та скасо­вувати ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства та приймає рішення про застосування санкцій. Федеральне відомство має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в оперативну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинен­ня операцій. У свою чергу, банки зобов’язані інформувати Феде­ральне відомство про всі зміни щодо їхнього юридичного статусу, надавати місячні та річні баланси. Зазначене відомство підпоряд-

ковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призначається федеральним Прези­дентом за пропозицією федерального уряду.

Побудова німецької банківської системи та її функціонування забезпечують високу стабільність грошової системи країни на ос­нові ефективності диверсифікації і пов'язану з цим високу надій­ність вкладів у банках.

Франція. Для кредитно-банківської системи Франції характер­на система державного регулювання банківської справи. Основні банки включають:

- на верхньому рівні: центральний Банк Франції (Банк де Франс), Національна кредитна Рада, Комітет з банківської регламентації, Комітет з кредитних установ та Банківська ко­місія;

- на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі - універсальні, народні банки, фінансові компанії, коопера­тивні кредитні установи, ощадні і страхові каси, товариства взаєм­ного кредиту, каси муніципального кредиту, асоціації та союзи тощо (див. рис. 5 на с. 322-323).

Основу кредитно-банківської системи Франції становлять комерційні банки, які мають статус універсальних банків і які не мають обмежень у виконанні операцій. До трьох найбі­льших універсальних банків Франції належать: «Креді Агрі- коль» (Credit Agricole Group), який обслуговує дві третини фран­цузького аграрного сектора, а його активи перевищують 300 млрд доларів США; «Креді Ліоне» (Credit Lione) з персоналом понад 45 тис. осіб, і «Сосьєте Женераль» (Societe Generale), два остан­ні працюють в Україні як дочірні банки зі 100% іноземним ка­піталом.

Французьке законодавство передбачає створення комерційних банків у таких формах: повне товариство, просте або акціонерне командитне товариство, акціонерне товариство з постійним капі­талом.

Важливу роль в економіці Франції також відіграють спеціальні фінансово-кредитні інститути: Національна ощадна каса, Депозитна ощадна каса, «Креді Національ» (Національний кредит), Банк зов­нішньої торгівлі, «Креді Фонсьє», кооперативні кредитні установи, каси муніципального кредиту, фінансові та страхові компанії, пен­сійні фонди, ощадні каси та ін.

Міністерство економіки і фінансів (дирекція казначейства)

Комітет з банківської регламентації

Національна кредитна Рада

і

Комітет з кредитних установ

Французька асоціація кредитних установ

Націона­лізовані банки

Фінан­сові компа­нії

Регіональні

каси

Феде­ральні каси

Приватні банки

Місцеві каси

Народні банки

Місцеві каси

Банки, підконт­рольні іноземцям

ВРСЕ

Рис. 5. Кредитно-банківська

Банк де Франс (Банк Франції)

Консультативний комітет

система Франції

Керівна роль у структурі органів управління кредитно-банків­ською системою Франції належить Центральному емісійному бан­ку Франції - Банк де Франс. Відповідно до Закону Франції «Про Статут Банку Франції» у редакції від 4 серпня 1993 р. Банк де Франс є державним банком, який зобов’язаний визначати кредитно- грошову політику держави і володіє винятковим правом кредитної та готівково-грошової емісії. До компетенції Банку Франції (Банк де Франс) належить: розроблення і реалізація основних напрямів грошово-кредитної політики країни; емісія банкнот; забезпечення чіткої і надійної роботи платіжної системи, її безпеки, турбота про розвиток кредитно-банківської системи в цілому; забезпечення органів управління кредитної системи країни всім необхідним для виконання покладених на неї функцій. Аналіз компетенції Банку Франції свідчить, що йому відведено роль виконавчого органу в системі органів управління кредитними установами і по суті він опікує всю кредитно-банківську систему Франції.

У ст. 1 Закону «Про Статут Банку Франції» зазначено, що Банк Франції формулює і здійснює грошову політику... Банк Франції не прагне до одержання інструкцій від уряду або будь-якої іншої осо­би при виконанні Банком своїх обов’язків.

Банк Франції включає не тільки центральний апарат, а й широ­ку мережу територіальних відділень (211), розташованих по всій країні. Всі територіальні установи Банку Франції володіють одна­ковим юридичним статусом. Організаційно мережа територіаль­них установ Банку Франції побудована за географічним принци­пом і діє в своїй зоні, що збігається з кордонами адміністративних одиниць (департаментів і округів).

До функцій територіальних установ Банку Франції належать: управління готівковим і безготівковим грошовим обігом і сис­темами розрахунків;

управління іноземними операціями;

нагляд за банківською системою і контроль за ризиками;

збирання, аналіз даних і підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів про нефінансові підприємства;

підготовка і розповсюдження статистичних матеріалів, еконо­мічних, фінансових і грошово-кредитних оглядів;

оброблення відомостей про надзаборгованість фізичних осіб, управління клієнтурою та ін.

Директорів територіальних установ призначає управляючий Банком Франції і вони працюють разом з консультативною радою, до якої входять від 6 до 17 членів.

Статус і організація Банку Франції суттєво змінилися після на­лагодження європейського співробітництва в банківській сфері, створення Європейського центрального банку і адаптації францу­зького банківського законодавства до норм ЄС. Центральна бан­ківська установа Франції стала незалежною, а взаємовідносини з гілками влади чітко розмежовані. Банк Франції (як і центральні банки розвинутих країн) посідає вузлове місце в організації фінан­сової системи, створює сприятливі умови для її функціонування, визначає грошово-кредитну політику в державі, забезпечує надій­ність банківського сектора.

Важливу роль в управлінні кредитною системою Франції від­ведено Комітету з банківської регламентації, основним завданням якого є розроблення і прийняття нормативних актів з різних пи­тань правового регулювання діяльності кредитних установ. Згідно із законодавством до завдань цього Комітету належать: визначен­ня умов, за яких особа може стати акціонером банку; визначення процедури відкриття філії кредитних установ; встановлення міні­мального розміру статутного капіталу; визначення умов участі банків у формуванні статутного капіталу інших підприємств; рег­ламентація порядку здійснення банківських операцій, встановлен­ня правил міжбанківської конкуренції, визначення умов організа­ції банками спільних служб; розроблення нормативних вимог, що мають на меті гарантування платоспроможності і ліквідності бан­ків, належну структуру їх балансу; встановлення єдиних форм розрахунків, правил бухгалтерського обліку і звітності, а також правил нижнього рівня кредитно-банківської системи; розроблен­ня правил банківського кредитування.

Для виконання важливих функцій у сфері управління кредит­но-банківською системою Франції також створено Комітет з кре­дитних установ, до складу якого належать: міністр економіки і фі­нансів (або його представник), керуючий банком, голова Банківської комісії (або його представник) і чотири члени, що призначаються міністром економіки і фінансів строком на три роки із числа таких осіб: представника французької асоціації кредитних установ, пред­ставника профспілки службовців кредитних установ і двох спеціа­лістів у сфері економіки і фінансів, відомих своєю компетентніс­тю. Для виконання покладених на Комітет завдань за ним закріп­люються певні повноваження: ліцензування банківської діяльності й окремих банківських операцій; реєстрація кредитних установ; ведення реєстру французьких кредитних установ; регулярна публі-

кація даних про кредитні установи в «Журналі Оффісьєль»; право прийняття актів застосування права, адресованих окремим кредит­ним установам.

Особливу роль в банківській системі Франції відіграє Банків­ська комісія - незалежний орган адміністративного нагляду, що виконує функцію «професійної поліції», завданням якої є контроль і нагляд за дотриманням кредитними установами банківського за­конодавства і застосування відповідних санкцій щодо порушників. Для виконання своїх повноважень Банківська комісія має право вимагати від кредитних установ будь-які відомості, пояснення і документи, надання звітів про їхню діяльність, здійснювати пе­ревірку діяльності кредитних установ на місцях.

Банківська комісія діє в складі 6 членів: президент - керуючий банком (або його представник), Директор казначейства (або його представник), чотири члени, які призначаються міністром еконо­міки і фінансів на шість років з числа таких осіб - члена Держав­ної Ради, члена Касаційного суду і двох досвідчених фахівців у сфері банківської та фінансової діяльності.

З метою поліпшення функціонування банківської системи Фран­ції в країні також створено централізовані служби, які пропонують для користування інформаційні бази даних: банківська картотека підприємств, картотека банківських рахунків, центральна служба ризиків. Остання займається збиранням інформації про платоспро­можність клієнтів, а також накопичує відомості про отримані та не­погашені кредити. Будь-який банк, який бажає надати кредит, має право звернутися за послугами до цієї служби для отримання інфор­мації про фінансовий стан потенційного позичальника.

Таким чином, організація кредитно-банківської системи Фран­ції свідчить, що вона є досить досконалою системою в механізмі управління кредитними установами у світовій практиці, спрямова­на на проведення демонополізації процесу управління банків­ською системою і недопущення монополізму центрального банку. На верхньому рівні системи діють чотири суб'єкти, які тісно взає­модіють один з одним, функції яких так розподілені, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентра­ція управління цією системою, передбачено можливість проведен­ня єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконт­рольної діяльності кредитних установ.

США. Сучасна кредитно-банківська система США є дворівне­вою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні

банківської системи перебуває Федеральна резервна система (ФРС). яка включає: Раду керуючих ФРС, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регі­онах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування де­позитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США стано­вить 7,5 тис. комерційних банків, до яких належать: банки - члени ФРС (6 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС, однак застрахо­вані в Федеральній корпорації страхування депозитів, і, нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). До них належать також різні небанківські спеціалізовані кредитні ін­ститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кре­дитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.

У побудові та організації банківської системи США є ряд особ­ливостей, і вона не має єдиної державної політики регулювання бан­ківської діяльності. Крім того, спостерігається тенденція послаб­лення регулювання і контролю з боку держави і федеральних банків за діяльністю комерційних банків. Функції Центрального банку США виконує Федеральна резервна система, яка утворена Конгре­сом США у 1913 р. з метою забезпечення ефективності функціонуван­ня економічної системи в країні і посилення нагляду за банківською системою. Федеральна резервна система є робочим органом Кон­гресу США і не підпорядковується виконавчій владі. Конгрес США не має безпосереднього впливу на ФРС і не може давати їй конкрет­ні вказівки. Однак Рада керуючих ФРС має узгоджувати свої дії з політикою президентської адміністрації та Конгресу США.

За організаційною структурою ФРС США є складним структур­ним утворенням, до якого входять: Рада керуючих ФРС, 12 феде­ральних резервних банків і 6 тис. банків - членів ФРС, які контро­люють 78% банківського капіталу (див. рис. 6 на с. 328).

Рада керуючих ФРС є вищим адміністративним органом управління, складається із 7 членів, які призначаються Президен­том США на 14 років за згодою сенату. Голова і віце-голова Ради керуючих призначаються Президентом США з числа членів Ради керуючих строком на 4 роки. Рада керуючих ФРС призначає президентів і перших віце-президентів у федеральних резервних банках.

Рада керуючих ФРС здійснює регулюючі і контролюючі функції відносно банків-членів ФРС США, а також відносно банківських

холдингових компаній. Крім того. Рада керуючих регулює і конт­ролює банківські об’єднання і міжнародні банківські утворення в США, закордонну діяльність банків - членів ФРС, а також діяльність філій і представництв іноземних кредитних організацій в СІЛА.

Рада керуючих ФРС і 12 федеральних резервних банків вико­нують практично всі основні функції, які традиційно властиві центральним банкам з розвиненою ринковою економікою. Голов­ним завданням Ради керуючих ФРС є визначення кардинальних напрямів кредитно-грошової політики та забезпечення стабільнос­ті платіжної системи. ФРС у фінансовому відношенні незалежна від держави, має власний бюджет і фінансує свою діяльність за рахунок доходу від операцій і прибутку від емісії грошей. Прези­дент США не має права віддавати ФРС будь-які розпорядження або усувати її керуючих. Тільки конгрес СІЛА може розпустити та ліквідувати Федеральну резервну систему США.

Важливе місце в структурі федеральних розпорядчих органів з банківської діяльності займають Управління Контролера гро­шового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД). Управління Контролера грошового обігу утворене відпо-

відно до Закону про національну валюту 1863 р. і є найстарішим федеральним розпорядчим органом з нагляду за банківською діяль­ністю. ФКСД як незалежне федеральне агентство було утворено відповідно до Закону про банківську діяльність 1933 р. з метою захисту капіталу, зміцнення довіри вкладників до банків і поси­лення контролю за діяльністю банківських установ, підзвітне за­конодавчому органу країни. Нині ця інституція забезпечує від­шкодування власникам 99,8% суми всіх вкладів застрахованих банків, які збанкрутіли.

Особливий статус має Федеральний комітет відкритого ринку, який було засновано в 1935 р. при Раді керуючих ФРС США. Фе­деральний комітет відкритого ринку ухвалює рішення стосовно операцій на відкритому ринку, має право «карбувати монету», ре­гулювати її вартість та визначати політику Федерального уряду США щодо купівлі-продажу цінних паперів резервними банками.

На діяльність банківської системи США також справляють пев­ний вплив рішення інших органів влади: Міністерства юстиції США (що стосуються питань злиття банків та створення банків­ських холдингів), Комісії з цінних паперів та бірж (з питань емісії акцій, надання права працювати на біржах), Федеральної торго­вельної комісії (з питань обслуговування споживачів). Крім того, важливу роль у справі впливу на ефективність національної бан­ківської системи відведено неурядовим організаціям із захисту ін­тересів та контролю за діяльністю кредитних установ (Національ­на асоціація банкірів Америки, Асоціація незалежних банків, Асо­ціація інвестиційних банків, регіональні асоціації банків та ін.), які займаються наданням на комерційній основі банківських послуг, розробляють стандарти обслуговування клієнтів, готують спеціа­лістів банківської справи, підтримують стосунки з Конгресом США та пресою.

До банківської системи США входять 12 федеральних резерв­них банків, які були створені Конгресом США як функціонуючі органи централізованої банківської системи. їх створення зумов­лено масштабами країни, економічними особливостями округів та наявністю значної кількості комерційних банків. Хоча федеральні резервні банки США перебувають у приватній власності комер­ційних банків - учасників відповідного округу, принципи фінан­сової політики, що проводяться ними, встановлюються органом, уповноваженим державою. Власники не можуть контролювати ні склад керівництва цих банків, ні їх політику, основною метою

яких є регулювання фінансовим станом економіки. У 25 містах США функціонують філії регіональних федеральних резервних банків, основними функціями яких є:

- здійснення безготівкових розрахунків із взаємозарахувань чеків, тобто виконання функцій клірингової палати;

- випуск нових банкнот та вилучення з обігу зношених гро­шових знаків;

- надання дозволів та злиття кредитних установ;

- надання облікових кредитів банкам у рамках резервних округів;

- здійснення зв'язків між бізнесменами і Федеральною резерв­ною системою США;

- забезпечення валютних та інших послуг депозитними ін­ститутами;

- інспектування банків штатів, які є членами ФРС;

- проведення спільно з Казначейством операцій на міжнарод­них валютних ринках;

- збирання інформації про умови господарської діяльності в округах;

- проведення досліджень з питань грошово-кредитної полі­тики і видання аналітичних та інформаційних бюлетенів.

До банківської системи США належить розгалужена мережа комерційних банків. В американському законодавстві чітко прово­диться розмежування кредитних установ на банки і підприємства, що суміжні з банками.

Відповідно до банківського закону 1933 р. розрізняються та­кож комерційні та інвестиційні банки. Комерційні банки США ви­конують широкий спектр операцій та послуг, в тому числі вони приймають кошти на депозити, надають короткострокову, серед- ньострокову і довгострокову позики малому і середньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, ви­конують фінансові та трастові послуги.

Інвестиційні банки займаються мобілізацією довгострокового по­зикового капіталу і поданням його позичальникам за допомогою опе­рацій з цінними паперами. За формою організації інвестиційні банки бувають корпораціями (акціонерними компаніями) або неакціонерни- ми фірмами або товариствами, заснованими на партнерській формі власності.

Інвестиційні банки США концентруються на довгострокових вкладеннях у розвиток промисловості та емісійних операціях. Вони

мобілізують довгостроковий позиковий капітал і надають його по­зичальникам (компаніям, державі, окремим капіталістам) завдяки випуску і розміщенню облігацій та інших видів позикових зобо­в’язань. Інвестиційні банки займаються з’ясуванням характеру і розмірів фінансових запитів позичальників, узгодженням умов по­зик, вибором виду цінних паперів, визначають строки їх випуску з урахуванням стану ринку, здійснюють їх емісію та подальше роз­міщення серед інвесторів. Найбільшими інвестиційними банками СІНА є «Мерилл Лінч», «Морган Стенлі», «Пірс», «Дин Уиттер», «Голдмен Сакс» та інші, які здійснюють посередницьку діяльність на світовому ринку цінних паперів і є класичним зразком існую­чих інвестиційних банків. Нині до Асоціації інвестиційних банкірів входить близько 700 інвестиційних банків.

У 2000 р. у зв’язку зі скасуванням Закону про банківську діяль­ність (Акта Гласса-Стігалла) про розмежування між комерційною та інвестиційною діяльністю всі американські банки отримали дозвіл на проведення операцій на фондовому ринку, на володіння страховими компаніями.

У середині XX ст. для банківської справи США характерні гігант­ська концентрація та централізація банківського капіталу, виник­нення і збільшення банківських монополій, вихід банків за рамки здійснення кредитних операцій та спостерігається процес зрощення монополістичного банківського капіталу з промисловим капіталом.

Централізація банківського капіталу СІІІА, зрощення крупних американських банків привели до утворення могутніх монополіс­тичних установ у банківській сфері, до яких належать «Сіті Бенк», «Чейз Менхеттен Бенк» і «Бенк оф Америка» тощо, і скорочення загальної кількості формально самостійних банків.

Останнім часом в США значного поширення набуває такий вид банківської централізації, як створення банківських холдингів, за до­помогою яких забезпечується контроль над групою банків завдяки скуповуванню пакетів акцій як на біржі, так і поза нею. Хоч формаль­но банки зберегли свою юридичну самостійність, мають власне прав­ління, баланс тощо, однак, вся політика банків у сфері акумуляції за­ощаджень, залучення депозитів, інвестицій та кредиту, розподілу прибутку та іншої діяльності повністю контролюється холдингами. Провідні комерційні банки стають холдинговими компаніями, які є новим явищем в розвитку як кредитної системи, так і фінансового капіталу. Збільшення такої форми організації комерційних банків пояснюються тим, що холдингові компанії здатні швидше вирішу-

вати питання щодо розширення мережі філій, кореспондентських зв'язків, забезпечення фінансових послуг, концентрації капіталу, а також конкурувати з іншими банківськими монополіями.

Через холдингові компанії банки надають своїм клієнтам інвес­тиційні послуги, організовують електронні послуги; виконують операції з дорожними чеками, здійснюють брокерські послуги; займаються розміщенням і купівлею-продажем казначейських, муніципальних та інших офіційних боргових інструментів; здійс­нюють послуги щодо інвестиційного консультування та ін.

Останнім часом з'явилася така нова форма синтезованого банків­ського бізнесу, як об'єднання хедж-фондів та комерційних банків.

До банківської системи США належать також спеціалізовані кредитні інститути: взаємні ощадні банки (близько 500), ощадно- позикові асоціації (2500), кредитні спілки (понад 15 000) - це кредитні кооперативи, які створені для надання взаємодопомоги членам різних виробничих та громадських формувань, і які спе­ціалізуються на акумулюванні заощаджень та наданні позик на споживчі цілі. Важливе місце займають також страхові та фінан­сові компанії, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди тощо.

На відміну від комерційних банків спеціалізовані кредитні ін­ститути займаються кредитуванням визначених сфер і галузей гос­подарської діяльності. Ці інститути домінують у відносно вузьких сек­торах ринку позикових капіталів та мають специфічну клієнтуру.

Важливе місце за розміром позичкового капіталу у фінансовій системі США займають страхові компанії. Завдяки тому, що про­даючи страхові поліси, вони акумулюють величезні суми на три­валі строки. Приплив додаткових коштів дає змогу компаніям що­року збільшувати інвестиції у високоприбуткові, довгострокові цінні папери з фіксованими строками погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, державні облігації та закладні під нерухомість.

Різновидом кредитно-фінансових установ США є фінансові компанії, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.).

Особливе місце серед спеціальних інститутів, що мають від­ношення до банківської діяльності США, займають кредитні, буді­вельні кооперативи - будівельні товариства, які формують капітал з ощадних вкладів своїх членів та видають останнім іпотечний кредит. Ці інститути функціонують разом з кредитними товарист­вами і фінансують таким чином будівництво приватних будинків.

Безліч інших кредитних установ (у тому числі пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, спеціалізовані фінансові інститути тощо) виконують окремі банківські операції, однак при цьому не мають права називатися банками і змушені з ними конкурувати.

До спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів належать також установи, що займаються ощадними операціями - ощадно- позикові асоціації та взаємоощадні банки. Ощадно-позикові асо­ціації набули значного поширення в США, однак мають суворо обмежені функції і займаються мобілізацією коштів шляхом залу­чення заощаджень населення за допомогою продажу власних ак­цій. Взаємоощадні банки займаються такою самою діяльністю, во­ни приймають від населення невеликі заощадження та інвестують їх в деякі види цінних паперів. Вкладники як ощадно-позикових асоціацій, так і цих банків, отримують прибуток у формі відсотків. Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути відіграють важливу роль в економіці держави і сприяють інтенсифікації процесу фі­нансових інновацій.

Поглиблення світової фінансово-економічної кризи, серія бан­крутств та втрата частки активів у США спричинило появу стабі­лізаційних фондів, які підтримували би банківську систему США, та допомогли диверсифікувати ризики інвестиційних банків. Роз­роблена у США нова система моніторингу та контролю за діяль­ністю фінансової системи мала на меті розмежувати сфери діяль­ності банків, обмежити їх участь на фондовому ринку та сприяти кредитуванню реального сектора економіки. Розроблені заходи щодо активізації фінансової системи країни спочатку були прийняті Конгресом США та потім підписані Президентом СІЛА Бараком Обама 15 липня 2010 року.

Таким чином, досвід побудови та функціонування кредитно- банківської системи США відображає специфіку федерального уст­рою США, враховуючи величезні розміри її території, масштаби розвитку господарства, існування соціально-економічних, національ­них, демографічних та інших факторів. Все це зумовило необхід­ність утворення унікальної системи подвійного підпорядкування кредитно-банківських установ та паралельно, на рівні Федерації і штатів, розгалуженої структури фінансово-банківських установ і посилення державного втручання у банківську сферу в такій феде­ративній державі, як США.

Швейцарія. Найбільш надійною для іноземних компаній є швейцарська банківська система. Розвинена ринкова економіка, висока банківська культура, фінансова стабільність та стабільна

валюта, розвинута юридична система зробили Швейцарію дуже привабливою для іноземних інвесторів. Швейцарську банківську систему очолює Національний банк, який має статус акціонерного товариства. 55% капіталу цього банку належить кантональним бан­кам та іншим структурам публічного права, а решта - фізичним та юридичним особам. Сучасна банківська система держави відоб­ражає особливості національної економіки, конфедеративної фор­ми державного устрою та її провідне місце у світовій економіці як міжнародного фінансового центру. На початку 2004 р. в Швейцарії діяли 342 банки, з яких 148 - відділення великих іноземних банків. Усі швейцарські банки традиційно поділяють на три основні групи. До першої належать три найбільших акціонерних банки - «Юніон бенк оф Світцеленд», «Суісс бенк корпорейшн» і «Суісс кредит бенк». Ці гігантські банківські установи мають широку міжнародну ме­режу. Завдяки їх універсальності ці банки виконують широкий спектр банківських операцій та фінансових послуг, включаючи приймання депозитів, видачу кредитів, роботу з іноземними ва­лютами, паперами та цінними металами, управління портфелем інвестицій, операції з цінними паперами, трастову діяльність.

Друга група банків - це кантональні, регіональні та ощадні бан­ки, які в основному працюють з місцевими вкладниками у своїх регіонах, спеціалізуються на кредитуванні (зокрема, під заставу нерухомості) та здійснюють розрахунково-касові операції.

У країні діє 26 кантональних банків (так звані «домашні банки» кантонів), які працюють насамперед у кантоні. Ці банки є державними: держава відповідає за їх зобов’язаннями, а управління здійснюється за участю місцевих органів управління. Кантональні банки за ви­дами здійснюваних операцій належать до універсальних банків.

До третьої групи належать приватні банки, основний вид їхньої діяльності - це управління інвестиційними портфелями. Швей­царські банки надають величезну кількість різноманітних послуг крупним корпораціям, компаніям, фірмам, населенню. Поряд з традиційними послугами вони допомагають малому бізнесу: здійс­нюють переведення (трансфер) платежу в межах Швейцарії і на міжнародному фінансовому ринку, займаються купівлею і прода­жем банкнот різних країн, організовують переговори про угоди на фондових біржах Швейцарії та в інших країнах.

Комерційні банки надають широкий спектр кредитів. Однак надання кредиту залежить від репутації фірми - іноземний клієнт, щоб отримати кредит, повинен мати бездоганну репутацію. Клієн­там з юридичною адресою в Швейцарії надаються, зокрема, такі

послуги: короткостроковий кредит (забезпечений або незабезпе- чений), за конкретним рахунком або у формі фіксованого авансу, у швейцарських франках або у валюті інших країн; позики під неру­хомість; лізинг і факторинг; рефінансування лізингових операцій; відкриття акредитивів тощо.

Більшість швейцарських банків мають стовідсоткову або близь­ку до цього ліквідність - показник недосяжний для банків інших країн. Крім того, кожний банк Швейцарії дотримується такого правила: чиста вартість його капіталу, за винятком фінансових зо­бов’язань, становить 7-9% вартості цих зобов’язань; за світовими стандартами цей відсоток досить високий.

Швейцарські банки регулярно проходять ретельні аудиторські перевірки. При цьому аудиторські фірми виступають більш суво­рими ревізорами, ніж уряди тих країн, які контролюють діяльність своїх банків. Для забезпечення чистоти банківських операцій, про­тидії отримання незаконних доходів у країні діє спеціальна конвен­ція, яка зобов’язує банки повідомляти органи влади про сумнівні фінансові операції, вести боротьбу з відмиванням брудних грошей. Найбільші швейцарські банки мають свої представництва у всіх світових фінансових центрах і за вмілого ведення справ забезпе­чують вихід клієнтам на міжнародну арену бізнесу.

Окрім власне банків до банківської системи Швейцарії органіч­но входить велика кількість небанківських фінансових посередни­ків,- інвестиційних фондів, страхових компаній, акцептних домів, товариств кредитних карток тощо, за допомогою яких відкрива­ються широкі можливості застосування капіталу в цій країні. Вони поділяються на компанії, які публічно рекламують себе для при­ймання депозитів і відповідно зобов’язані відповідати всім вимо­гам федерального банківського законодавства, і компанії, що не приймають депозити, але виконують інші банківські операції. Останні компанії підпадають під регулювання тільки деяких ста­тей зазначеного банківського законодавства.

Відмітною рисою швейцарської банківської системи є надзви­чайно високий ступінь контролю за діяльністю банків та інвести­ційних компаній. На цьому грунтується загальноприйняте у світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступеневу структуру і здійснюєть­ся Федеральною Банківською комісією, Національним банком і Швейцарською банківською асоціацією.

Діяльність банків, їх регулювання і контроль за ними регла­ментуються Федеральним банківським законом про банки і ощадні

каси від 8 листопада 1934 р. Для функціонування швейцарської банківської системи важливу роль виконує Федеральна Банківська комісія, яка складається із 11 осіб, з яких 6 призначається Феде­ральною Радою, а 5 - зборами акціонерів. Це незалежний орган, який не підпорядковується ні уряду, ані Національному банку. Банківська комісія контролює дотримання банками Закону про банківську діяльність, зведених правил і встановлених нормативів. Важливим завданням Банківської комісії є захист інтересів акціо­нерів і клієнтів. У своїй діяльності комісія спирається на незалежні аудиторські служби, які перебувають поза банком. Банківській ко­місії надано право в разі призначення на керівні посади вислов­лювати свою думку, а рішення її обов’язкові для виконання.

Отже, швейцарська банківська система характеризується висо­кою репутацією, знаменитою таємницею вкладів та еталонною на­дійністю і є ідеальним місцем для розміщення капіталів.

Японія. Нині кредитно-банківська система Японії є однією з найбільш могутніх і розвинених у всьому світі. Збільшується кіль­кість японських банків, які входять у групу провідних банківських установ світу, спостерігається розширення масштабів діяльності фінансово-кредитних інститутів, посилюються тенденції до інтер­націоналізації японського банківського бізнесу.

Кредитно-банківська система Японії вважається найбільш мо­гутньою і характеризується надійністю, що є результатом політики держави у сфері банківського контролю і нагляду, а також тих за­ходів, що проводяться з метою підтримки комерційних фінансово- кредитних організацій.

Кредитна система Японії складається з приватних, державних і кооперативних кредитно-фінансових установ, яких налічується близько 6200 (див. рис. 7 на с. 338-339).

Важливу роль в кредитно-банківській системі відіграє Банк Японії, який було засновано ще в 1882 р. як центральний банк. Банк Японії є державною установою, центром кредитної системи, основним його акціонером є держава.

Статутний капітал Банку Японії має таку структуру: 55% (приблизно 1 млн дол.) належить державі, а 45% - приватним компаніям. Банк Японії _має 50 філій та відділень в Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на- Майні та в Гонконгу. Функції Банку Японії визначаються спеці­альним законом (1997), згідно з яким загальне оперативне керів­ництво центральним банком покладено на правління банку, яке складається з 9 осіб. Голова та два його заступники призначають-

ся Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту, а 6 ін­ших членів правління призначаються Кабінетом Міністрів з чис­ла осіб, що мають певний досвід і знання в сфері економіки та фінансів, на строк 5 років. Банк Японії підзвітний парламенту і двічі на рік звітує перед ним про грошово-кредитну політику, але діє як незалежна інституція.

Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом підтримки цінової ста­більності. Банк Японії володіє емісійним правом, тобто необмеже­ною монополією на випуск банкнот. Відповідно до законодавства обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів за згодою уряду. До важливих завдань Банку Японії також належить формування грошової політики та здійснення контролю за діяльні­стю кредитних інститутів, установлення офіційної облікової відсот­кової ставки та забезпечення ефективного і безперебійного функ­ціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Банк Японії не тільки керує банківською системою країни, а й ме­режею державних кредитно-фінансових установ, зокрема, таких як Банк розвитку, Експортно-імпортний банк, фінансові корпорації.

Згідно із законом 1997 р. визначено такі основні напрями діяль­ності Банку Японії:

- облік комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;

- надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов’я­зань, державних облігацій та цінних паперів;

- купівля-продаж комерційних та інших векселів, боргових зо­бов’язань та цінних паперів, а також інших облігацій;

- виписка векселів на отримання;

- приймання вкладів;

- операції у національній валюті;

- приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках тощо.

Банк Японії, виступаючи «банком банків», забезпечує ефектив­не функціонування системи платежів і розрахунків між кредитни­ми організаціями, здійснює контроль за кредитною сферою, орга­нізовує грошово-кредитне регулювання економіки.

Кредитно-банківська система Японії є трирівневою і складається з різноманітних видів банків та спеціалізованих фінансових установ.

Основу банківської системи Японії становлять загальнонаціо­нальні комерційні банки, які включають міські банки, регіональні банки, трастові банки, банки довгострокового кредиту.

Центральний банк - Банк Японії

Приватні кредитно- фінансові установи

Комер­ційні банки

Cne- ціалі-

зовані КФУ

КФУ дов­гостро­кового кредиту­вання

КФУ для малого та серед­нього бізнесу

КФУ для сільського, лісового та рибного господар­ства

Інші кре­дитно- фінансові установи

Стра­хові компа­нії

Рис. 7. Структура кредитної

системи Японії

Міські банки - це 10 найбільших монополістичних банків Японії і світу. Вони зосередили понад 1/4 загального обсягу за­лучених депозитів. Близько 30% позик надають ці банки. Міські банки мають розгалужену мережу філій як у Японії, так і за кор­доном. Ці фінансово-кредитні інститути є основними учасниками валютного ринку. Вони тісно контактують із промисловими і тор­говельними компаніями. Під контролем міських банків перебу­ває діяльність багатьох інших фінансово-кредитних інститутів, у тому числі - регіональні комерційні банки. Міські банки є голов­ними постачальниками коштів у ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо - в експортні. Для них характерні високий рівень перскредитування і залежність від Бан­ку Японії, який проводить урядову грошово-кредитну політику.

Регіональні банки - це переважно малі та середні за масшта­бами здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відді­лення та філії тільки в тій префектурі, де розташована їхня головна контора.

Трастові банки виконують інвестиційні та довірчі операції, контролюють діяльність брокерських компаній, які здійснюють операції із цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісно­му зв'язку з міськими банками: спільно володіють акціями, спіль­но створюють за кордоном філії, що функціонують як банківські установи.

Банки довгострокового кредиту розміщують на ринку дібен- чери двох видів: відсоткові папери (на термін 5 років із виплатою відсотків двічі на рік) та дисконтні папери (з річним строком, що продаються за ціною, зменшеною на суму дисконту).

Поряд з національними комерційними банками в Японії функ­ціонує численна група іноземних банків (93 відділення). Іноземні банки в Японії істотно відрізняються один від одного розміром своїх активів, видами основних операцій та статусом, який вони займають в банківській системі країни. Особливістю цих банківських установ є значні обсяги кредитування. Так, питома вага позик іно­земних банків становить близько 3% загальної суми позик, вида­них усіма японськими банками. Однак сфера діяльності іноземних банків у Японії більш обмежена на відміну від сфери діяльності іноземних банків у провідних країнах.

Важливу ланку кредитно-банківської системи Японії станов­лять спеціальні фінансово-кредитні установи: кредитні коопера­тиви і корпорації (інвестиційні, лізингові та страхові компанії,

фінансово-кредитні корпорації, поштові ощадкаси, брокерські фірми).

Кредитні корпорації поділяють на сільськогосподарські та міські. Членами цих корпорацій є відповідно селяни та власники малих і середніх промислових і торговельних підприємств. Корпорації на­дають цільові пільгові позики для розвитку виробництва.

Лізингові компанії спеціалізуються на нетрадиційних сферах фінансового обслуговування - оренді обладнання, майна. Одні з них є універсальними, вони пропонують в оренду різне обладнан­ня, а інші спеціалізуються на оренді певного виду машин, облад­нанні, автомобілів, комп’ютерів тощо.

Страхові компанії акумулюють величезні фінансові кошти, що використовуються ними в основному для інвестицій в цінні папери, займаються різними видами страхування і є головною особливістю японської банківської системи.

Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного гос­подарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибаль­ства, житлового будівництва тощо), економічно відсталим регіонам, місцевим органам влади. їхні бюджети та щорічні плани затвер­джуються парламентом, а діяльність контролюється відповідними міністерствами.

Поштові ощадні каси функціонують при поштових відділен­нях. Залучені на депозити кошти надходять до Бюро довірчих фон­дів міністерства фінансів і становлять головну частину його коштів. Ощадні каси надають фізичним особам широкий набір фінансових послуг.

Брокерські фірми займають незначне місце серед фінансово- кредитних установ країни. Однак, у кредитній системі вони віді­грають значну роль не розміром фінансових ресурсів, а як активні учасники децентралізованого ринку цінних паперів, які діють по­ряд з фондовими біржами країни.

Важливе місце в кредитній системі Японії посідають державні фінансово-кредитні інститути: Японський банк розвитку, банк міжнародного співробітництва, 10 фінансово-кредитних корпора­цій, Бюро довірчих фондів міністерства фінансів, поштово-ощад­ні каси.

Японський банк розвитку засновано у квітні 1951 р., його діяль­ність зосереджено на пільговому кредитуванні галузей економі­ки. Він здійснює довгострокове кредитування промисловості, в

основному тих галузей, які є ризиковими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, на­даного при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших урядових установ.

Банк міжнародного співробітництва (колишній експортно- імпортній банк) Японії належить до спеціалізованих банків, засно­ваний у 1950 р. Статутний капітал повністю належить державі, власні кошти банку складаються з його капіталу та бюджетних асигнувань, залучені кошти - із позик, які урядові установи надають банку, та іноземних кредитів. Обсяг, структуру пасивів та зміст активних операцій щороку схвалює парламент, а контроль за діяль­ністю банку здійснює міністерство фінансів. Цей банк надає пози­ки підприємствам Японії для зовнішньоекономічної діяльності на строк від 6 місяців до 5 років, в окремих випадках термін позики збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційними банками цей банк надає також позики імпортерам японських товарів.

Бюро довірчих фондів міністерства фінансів функціонує як державна установа. Його фінансові ресурси складаються з вкладів населення у державних поштово-ощадних касах і державних пен­сійних фондах та використовуються як джерело кредитування державних підприємств і кредитних установ. Державні фінансово- кредитні інститути фінансують лише ті сфери економіки, де з пев­них причин не працюють комерційні банки. Кредит цих установ традиційно найбільш пільговий завдяки тому, що вони отримують кошти від Бюро довірчих фондів під офіційно встановлений низь­кий відсоток і самі працюють як органи фінансування.

Законодавство Японії на відміну від законодавства інших країн чітко розподіляє повноваження між банками і фондовими компа­ніями, не дозволяючи їм втручатися у сферу операцій один одного.

Комерційні банки виконують широке коло операцій та послуг (понад 300 видів), які законодавчо регламентовані. До таких опера­цій належать: приймання коштів на депозити, короткострокові, середньострокові і довгострокові кредити, позики малому і серед­ньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим ор­ганам влади; фінансові та трастові послуги, електронні та брокер­ські послуги, операції з дорожніми чеками тощо. Комерційний банк не може розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку вста­новленим нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соці-

альний статус. Банк має бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше за 1 млрд ієн. В йо­го назві має бути слово «чінка» (банк). Дозвіл міністерства фінан­сів необхідний також для відкриття відділень банку.

Особливістю розвитку Японської кредитно-банківської системи є функціонування фінансово-промислових груп, на чолі кожної з яких стоїть крупний приватний комерційний банк, пов’язаний з групою про­мислових компаній. Кожний учасник такої групи є власником звичай­них акцій інших членів. Такі комерційні банки надають позики компані­ям і володіють значною часткою боргових зобов’язань цих компаній.

Останнім часом під впливом змін в економіці країни відбува­ється процес концентрації та централізації монополістичного капі­талу. Внаслідок інтеграції фінансового та промислового капіталу з’являються так звані «сюдани», сформовані на основі фінансово- промислових груп («дзайбацу») і крупних комерційних банків. «Сюдани» - це об’єднання універсальних міжгалузевих незалеж­них фірм, об’єднаних навколо відповідного банка і торгової фірми з чіткою координацією і організацією управління. Наявність таких монополістичних компаній істотно відрізняють банківський сек­тор Японії від кредитних систем інших держав.

Важливе значення для підтримання стабільності банківської системи, запобігання можливим банківським банкрутствам і захисту інтересів вкладників має Корпорація з гарантій банківських вкла­дів, створена в 1971 р. Кожний японський банк щомісяця сплачує певні внески до фонду Корпорації, з якого забезпечується відшко­дування втраченого капіталу.

Проведена в 1997 р. в Японії банківська реформа передбачила певну лібералізацію банківської діяльності, а також посилила процес інтернаціоналізації банківської сфери, припливу іноземного капіталу. Скасовано більшість обмежень на валютні операції, а також на бан­ківські угоди, пов’язані з ввезенням і вивезенням капіталу, зняті за­борони, що перешкоджали банкам вводити нові фінансові продукти.

Міські банки можуть відкривати спеціальні трастові та інвес­тиційні філії, а банки довгострокового кредиту можуть перетво­рюватися на комерційні банки або зливатися з ними; трастові банки отримали право на відкриття філій для проведення операцій із цінними паперами та ін.

Отже, проведені урядом заходи щодо лібералізації банківської діяльності фінансової системи країни, були спрямовані на зміцнен­ня запобігання зростанню структурної банківської кризи в Японії.

Росія. У колишньому СРСР тривалий час діяла монобанківська система, заснована на функціонуванні лише одного банку - Дер­жавного банку СРСР з широкими функціями - головний держав­ний, кредитний, розрахунковий і касовий інститут країни, її емі­сійний центр. Він виступав як орган державного управління, здій­снюючи централізоване планове управління грошово-кредитною системою, і одночасно - як орган державного контролю.

Сучасна банківська система Російської Федерації склалась у результаті проведення різних перетворень, які почались з 1987 р. у зв'язку з переходом країни до ринку. Законодавча основа функці­онування банківської системи Росії ринкового типу була створена у зв'язку з прийняттям Законів «Про Центральний банк РСФСР» і «Про банки і банківську діяльність в РСФСР» в 1990 році. Відповід­но до них в Росії склалась дворівнева банківська система: пер­ший рівень - Центральний банк Російської Федерації, другий - кредитні організації: комерційні банки та інші небанківські фінан­сово-кредитні установи, а також філії та представництва іноземних банків (див. рис. 8 на с. 345).

Банківська система Росії є ключовою частиною фінансової сис­теми країни, що концентрує основний спектр кредитних і фінансо­вих операцій. З кожним роком банківська система Росії вдоскона­люється, розширюється мережа філій, представництв як в середині країни, так і за кордоном, збільшується мережа небанківських кре­дитних установ. Однією з її особливостей є наявність регіональних банківських асоціацій, що зумовлено федеральними принципами державного устрою Росії. У дворівневій банківській системі Росії унікальне становище займає ощадний банк, який має розгалужену мережу закладів та державні гарантії цілісності вкладів клієнтів.

У фінансовій системі Росії Центральний банк РФ є головним банком держави, перебуває в її власності, а для комерційних бан­ків - «банком банків». Відповідно до Федерального Закону «Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)» (2002 р.). Центральний банк РФ очолює кредитну систему країни, має моно­польне право емісії банкнот, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Головною функцією Центрального банку РФ є нагляд за комер­ційними банками і підтримання стабільності та надійності банків­ської системи в цілому. Правовий статус банку Росії має такі особ­ливості: з одного боку, Центральний банк РФ є органом держав­ного управління спеціальної компетенції і здійснює управління

грошово-кредитною системою держави, а в рамках резервної си­стеми виконує такі функції:

- здійснює емісію грошей і організовує їх обіг, провадить роз­рахунки між банками, концентрує кредитні ресурси і передає ко­мерційним банкам;

- обслуговує державний борг країни, проводить операції на РЦП;

- здійснює ліцензування банківської діяльності та ін.

Рис. 8. Структура банківської системи Російської Федерації

Водночас він є юридичною особою і може здійснювати цивіль­но-правові угоди з російськими та іноземними кредитними органі­заціями, з державою в особі Уряду Російської Федерації.

Центральний банк РФ володіє рядом ознак господарського суб'єкта, а саме:

а) надає російським та іноземним кредитним організаціям, Уряду РФ кредити на строк не більше ніж один рік під забезпечен­ня цінними паперами та іншими активами;

б) здійснює широке коло банківських операцій (купівлю і про­даж цінних паперів та іноземної валюти, провадить розрахункові, касові та депозитні операції, видає гарантії і поруки та ін.);

в) подає до арбітражного суду позови про ліквідацію юридич­них осіб, які здійснюють без ліцензії банківські операції;

г) здійснює контроль за законністю та доцільністю створення кредитних організацій.

Центральний банк РФ організований на базі державної влас­ності, є економічно самостійною установою, здійснює витрати за рахунок власних прибутків. Статутний капітал та інше майно Цент­рального банку РФ є федеральною власністю.

Центральний банк РФ підзвітний тільки Державній Думі Феде­ральних зборів РФ і не залежить від виконавчо-розпорядчих орга­нів влади у розв'язанні питань, що стосуються компетенції Цент­рального банку РФ. Державна Дума за поданням Президента РФ призначає строком на 4 роки та звільняє з посади Голову Цент­рального банку РФ і членів вищого органу Центрального банку РФ - Ради директорів за поданням Голови Центрального банку РФ, а також призначає аудитора, затверджує його щорічний звіт та аудиторський висновок. Центральний банк РФ утворює централізо­вану систему з вертикальною структурою управління. Національні банки республік є територіальними установами Центрального бан­ку РФ, здійснюють частину його функцій на певній території, під­порядковані та підзвітні йому.

Вищим органом Центрального банку РФ є Рада директорів, в яку входять Голова Правління Центрального банку РФ та 12 членів, що обираються Державною Думою Росії за узгодженням із Прези­дентом Росії за поданням Голови Банку, і працюють на постійній основі. Цей колективний орган розробляє спільно з урядом проект основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики та забезпечує її виконання, приймає рішення про зміну відсоткових ставок, економічних нормативів, визначає ліміти операцій на від-

критому ринку, умови допуску іноземного капіталу в банківську систему Росії, обсяги випуску та вилучення готівки з обігу.

Поряд з Радою директорів Центрального банку РФ функціонує Національна банківська рада, в яку входять представники Прези­дента РФ, вищих органів законодавчої та виконавчої влади, Голова Банку Росії. Національна банківська рада регулярно розглядає кон­цепцію розвитку банківської системи, питання основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, політики валютно­го регулювання, здійснює експертизу проектів нормативних актів у сфері банківської справи. Рекомендації банківської ради врахо­вуються при розгляді Федеральними зборами законодавчих актів з питань банківської діяльності, а також беруться до уваги у підго­товці рішень Радою директорів Центрального банку РФ.

8 липня 1999 р. Державна Дума Росії прийняла Федеральний закон «Про реструктуризацію кредитних організацій», який перед­бачив створення Агентства з реструктуризації кредитних організа­цій (АРКО) з метою здійснення заходів з реструктуризації кредит­них організацій, забезпечення їх стабільного функціонування і відновлення довіри кредиторів, в тому числі вкладників до кредит­них організацій. З метою реалізації поставлених завдань АРКО отримало право здійснювати такі види діяльності:

- набуття контрольних пакетів, часток у статутному капіталі банків, які втратили капітал, і здійснення управління цими бан­ками;

- прийняття в заставу та управління пакетів, часток у статут­ному капіталі банків, здійснення управління цими пакетами;

- участь у капіталі банків, що підлягають реструктуризації, представлення інтересів держави в цих банках, надання їм еконо­мічної підтримки;

- участь в розробці і реалізації планів фінансового оздоров­лення банків, що підлягають реструктуризації;

- управління активами, набуття, реалізація і посередництво у реалізації активів банків, що ліквідуються;

- відсторонення від керівництва кредитною організацією осіб, що допустили втрату кредитною організацією капіталу або пере­шкоджали її оздоровленню;

- залучення необхідних фінансових ресурсів від російських та іноземних інвесторів, у тому числі шляхом випуску цінних паперів як для реалізації заходів щодо реструктуризації банків, так і орга­нізації всієї діяльності.

Отже, АРКО є адміністративно незалежною від державних ор­ганів і Центрального банку РФ організацією, гцо займається здійс­ненням заходів щодо реструктуризації банківської системи.

Другим рівнем кредитної системи РФ є кредитні організації, банки різних форм власності, спеціалізації та сфер діяльності, а також спеціалізовані фінансово-кредитні установи: страхові ком­панії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові компанії, товари­ства з кредитування житлового будівництва, філії та представни­цтва іноземних банків та ін.

Кредитні організації можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо їх створення не суперечить вимогам антимонопольного законодавства РФ.

Кредитні організації Росії не залежать від органів державної влади та управління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій, не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями кредитних організацій.

Кредитним організаціям забороняється укладати угоди і здійс­нювати узгоджені дії, спрямовані на монополізацію ринку банків­ських послуг, а також на обмеження конкуренцій у банківській справі. Додержання антимонопольних правил у сфері банківських послуг контролюється Державним комітетом Російської Федерації з антимонопольно!' політики і підтримки нових економічних струк­тур спільно з Центральним банком Російської Федерації.

Кредитні організації не можуть займатися виробничою, торго­вельною і страховою діяльністю.

Кредитні організації Росії функціонують як універсальні кредитні установи, виконуючи такі функції на фінансовому ринку:

- акумуляція тимчасово вільних коштів, заощаджень і нако­пичень;

- здійснення та організація платіжного обігу в народному гос­подарстві;

- кредитування окремих господарських суб’єктів, кредитно- фінансове обслуговування внутрішнього і зовнішнього господар­ського обігу;

- облік векселів та операцій з ними;

- зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

- довірче управління майном клієнтів.

Кредитні організації надалі активніше здійснюватимуть нетра­диційні операції: лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінан­сового обслуговування.

Банківська система Росії, як становий хребет всієї кредитної системи, незважаючи на певні труднощі, розвивається вражаючи­ми темпами і виконує класичну функцію трансформації заоща­джень в інвестиції. Про розвиток банківської системи Росії свід­чить кількість комерційних банків: у 1989 р. їх налічувалось 43, у 1990 р,- 205, у 1994 р,- 2020, у 1996 р,- 2150, у 1998 р - 1675, 2002 р - 1335, а в 2009 р- 1370. Фінансові кризи завдали потужно­го удару російській банківській системі і призвели до скорочення значної кількості комерційних банків Росії. Сьогодні Центральний банк РФ активно займається реструктуризацією банківської си­стеми з метою її відновлення та подальшого розвитку для підви­щення надійності та ефективного обслуговування економіки.

Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з то­го, що у розрахунку на 100 тис. осіб загальна кількість банків в країні явно недостатня. Особливо мало їх в сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки що зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових банків, позикових кооперативів. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують також створення належної системи спеціалізо­ваних кредитно-фінансових установ.

Сучасна практика розвитку банківської системи Росії зумовлює необхідність подальшого вдосконалення її побудови та функціо­нування, створення наукової концепції стратегії розвитку банків­ської системи з використанням світової практики та поліпшення співробітництва Центрального банку РФ з банківським співтова­риством з метою інтеграції Росії в міжнародні та європейські структури.