Положення про оплату праці в сільськогосподарсько­му підприємстві

Оплата праці — це винагорода за працю, яку вкладає пра­цівник у сільськогосподарське виробництво. За умова ринко­вих відносин значно зростає роль нормування праці. За його допомогою можна оцінити трудовий внесок працівників з ура­хуванням кількості та якості, витраченої на виробництво пев­ної продукції.

Рівень оплати праці в кожному сільськогосподарському підприємстві залежить від кінцевого результату його роботи. Взаємозв'язок міри праці та її оплати здійснюється через форми і системи оплати праці, які залежать від особливостей сільсько­господарського виробництва, від нових економічних відносин. Важливу роль при цьому відіграє професійна підготовка пра­цюючих, які є учасниками трудових відносин.

Специфіка праці в аграрному секторі виробництва полягає в тому, що за її однакових затрат можна отримати різні кін­цеві результати, які залежать також від природно-кліматичних умов, від родючості землі, від сортів насіння. Усе це необхідно враховувати при застосуванні відповідних форм та систем оп­лати праці.

Існуюча в сільськогосподарських підприємствах оплата пра­ці поділяється на основну та додаткову.

Основна оплата праці — це винагорода, що являє собою за­робіток, який нараховується за тарифними ставками, посадо­вими окладами, з урахуванням виробленої продукції, її кіль­кості та якості.

Додаткова оплата — це винагорода за працю понад установ­лені норми, за одержання понадпланового врожаю, за винахід­ливість, трудові успіхи. Вона включає доплати, надбавки, ком­пенсаційні виплати, премії.

Питання оплати праці регулюється Законом України від 24 бе­резня 1995 р. «Про оплату праці», законами України «Про сіль­ськогосподарську кооперацію», «Про фермерське господарство» тощо, а також локальними нормативно-правовими актами.

Законодавство передбачає можливість застосовувати опла­ту праці в сільському господарстві поряд із грошовою і в нату­ральній формі. В сучасних умовах, за наявності гострої нестачі коштів зросла роль натуральної оплати праці. Підприємство са­мостійно розпоряджається виробленою продукцією і вирішує, яку її частину віддати на натуральну оплату. Це відображаєть­ся в Положенні про оплату праці конкретного сільськогоспо­дарського підприємства, яке приймається загальними зборами як вищим органом управління.

Натуральна оплата праці може застосовуватися тільки як частка основної грошової оплати. Вона широко застосовуєть­ся при розрахунках із сезонними найманими працівниками при оплаті за збирання врожаю картоплі, цукрових буряків, овочів, плодів, ягід. Натуральна оплата може здійснюватися не тільки рослинницькою продукцією, а й молоком, м'ясом [17, с. 78-82] тощо.

Окремі технологічні процеси в рослинництві потребують оптимальних агротехнічних строків і відповідної якості (об­робка ґрунту, сівба, збирання врожаю), бо це визначатиме долю майбутнього врожаю. Такі особливості умов праці вимагають застосування поточного преміювання, інших заохочень.

У тваринництві праця організовується таким чином: по­голів'я худоби закріплюється за окремими тваринниками або за відповідною бригадою, ланкою чи фермою. Залежно від фор­ми організації праці застосовуються індивідуальна або ко­лективна оплата праці, преміювання. Нараховується оплата за натуральними показниками, тобто за живою вагою худоби, за одержання приплоду, а також одержання яєць птахоферма­ми, меду пасіками, надою молока на фермах та ін. Тут засто­совується нормування праці, де використовуються норми об­слуговування, виробітку, часу, чисельності. Зазначені норми праці розробляються із поліпшенням організаційно-технічних умов виробництва, переглядаються за широкої участі членів колективно-кооперативного і корпоративного типів сільсько­господарських підприємств і спеціалістів з урахуванням конк­ретних умов підприємств і затверджуються вищими органами управління останніх.

Праця осіб управлінсько-обслуговуючого персоналу винаго­роджується на основі посадових окладів або відповідно до умов контракту. З метою підвищення зацікавленості керівників і спе­ціалістів державного і колективного типів підприємств вважа­ється за доцільне проводити оплату їхньої праці за рахунок фонду оплати праці, що затверджується власником підприєм­ства або радою трудового колективу.

За сучасних умов, коли основними виробниками сільсько­господарської сировини і продуктів харчування є сільськогос­подарські підприємства, трудові відносини щодо оплати праці їх працівників є настільки складними, що потребують деталь­ного правового регулювання за допомогою законів, норматив­но-правових актів загального характеру і локальних норма­тивно-правових актів сільськогосподарських підприємств. Усі вони мають своїм завданням врегулювати суспільні відносини з питань оплати праці, врахувати особливості останньої залеж­но від галузі сільськогосподарського виробництва і забезпе­чити матеріальну заінтересованість працівників у підвищенні рівня виробничо-господарської діяльності, гарантувати за до­помогою правових засобів права працівників сільського госпо­дарства.

У житті суспільства та діяльності держави відносини з пи­тань оплати праці громадян є настільки важливими, що по­требують спеціального врегулювання, де передбачено, що ко­жен має право на працю, а це включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку віль-

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права но погоджується, а також на заробітну плату, не нижчу від виз­наченої Законом України 24 березня 1995 р.

Зазначений Закон визначає економічні, правові та органі­заційні засади оплати праці працівників, які на підставі тру­дового договору перебувають у трудових відносинах із під­приємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання і з окремими громадянами, а також сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відновлювальної та стимуляцій­ної функцій заробітної плати.

Закон України «Про оплату праці» містить визначення ос­новної категорії інституту правового регулювання оплати пра­ці — заробітної плати.

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує за трудовим договором працівникові за викону­вану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від склад­ності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Стаття 2 Закону «Про оплату праці» визначає структуру за­робітної плати, розмежовуючи її на основну і додаткову. Основ­на заробітна плата являє собою винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюєть­ся у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітників і посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компен­саційні виплати, передбачені чинним законодавством. Різнови­дом додаткової заробітної плати є премії, пов'язані з виконан­ням виробничих завдань.

Статтею 8 цього Закону передбачено правила державного регулювання оплати праці Держава регулює оплату праці пра-

цінників підприємств усіх форм власності та господарювання через установлення розміру мінімальної заробітної плати, ін­ших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також оподаткуванням доходів працівників. Закон регламентує умови визначення роз­міру мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, не ни­жчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розра­хунку на одну працездатну особу.

Отже, у Законі України «Про оплату праці» викладено основ­ні правові норми щодо регулювання трудових відносин із при­воду оплати праці. Однак у Законі не передбачено, яким чином ця правова норма має здійснюватися, скажімо, при вирішенні питань оплати праці працівників колективних сільськогос­подарських підприємств і фермерських господарств з ураху­ванням специфіки умов виробництва сільськогосподарських підприємств. Застосування цих правових норм щодо працівни­ків сільськогосподарського виробництва вимагає врахування особливостей цієї галузі сільського господарства. Тобто відоб­раження цих особливостей сільськогосподарського виробни­цтва щодо конкретного сільськогосподарського підприємства повинно бути викладено в Положенні про оплату праці в сіль­ськогосподарському підприємстві, але не всупереч вищевказа­ному Закону України «Про оплату праці».

Законом «Про сільськогосподарську кооперацію» визнача­ються правові засади організації та оплати праці членів коопе­ративу і найманих працівників. Відповідно до ст. 35 трудові відносини членів кооперативу регулюються цим Законом, зако­нодавством про працю України, Статутом та Правилами внут­рішнього розпорядку. Як вже зазначалось, оскільки відносини щодо оплати праці в конкретному сільськогосподарському під­приємстві не визначаються законодавством, то останні само­стійно визначають форми, системи і розміри оплати праці його членів і найманих працівників з урахуванням норм і гаран­тій, встановлених законодавством. Наприклад, оплата праці в сільськогосподарських кооперативах здійснюється залежно від кількості та якості трудового внеску кожного члена коопера­тиву і зумовлюється підсумковими результатами.

Правове регулювання оплати праці працівників державних сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до положень чинного законодавства щодо цих підприємств, перш за все — це Господарський кодекс [44]. На його основі під­приємство самостійно визначає фонд оплати праці без обме­ження його зростання з боку державних органів влади, встанов­лює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Підприємству надано право використо­вувати державні тарифні ставки, посадові оклади як орієнтир для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфі­кації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт [23, с. 130—134].

Суспільно-політичне, економічне, соціальне і правове стано­вище колективних сільськогосподарських підприємств є таким, що кожне з них правомочне регулювати суспільні відносини з питань оплати праці його членів через прийняття його ор­ганами самоврядування відповідних локальних нормативних актів. За своїм змістом вони повинні відповідати Конституції України, Закону України «Про оплату праці», Статуту даного сільськогосподарського підприємства, з метою забезпечення науково-практичної обґрунтованості цих локальних норматив­но-правових актів, зокрема Положення про оплату праці в кон­кретному сільськогосподарському підприємстві. Свого часу, в недалекому минулому, органи державного управління сільсь­ким господарством, представницькі органи колгоспів спільно з керівниками останніх і науковцями розробили Рекомендації про оплату праці в колгоспах Української РСР, які були прий­няті Радою колгоспів УРСР і схвалені Радою Міністрів УРСР [148]. Керуючись ними, кожне сільськогосподарське підприєм­ство розробляло на підставі свого статуту і приймало на загаль­них зборах Положення про оплату праці в колгоспах. За своєю юридичною природою Рекомендації були рекомендаційним актом. Це означає, що правила, які вони містять, не породжу­вали суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ні для орга­нів самоврядування, ні для членів підприємства. На сьогодні суб'єктивні права для сільськогосподарського підприємства та його членів (а також осіб, які працюють за трудовим дого­вором) створюють норми Положення про оплату праці в конк­ретному сільськогосподарському підприємстві. Кожне таке Положення як конкретизований внутрішньогосподарський ло­кальний нормативно-правовий акт є правовою основою для за­стосування форм, видів, системи оплати праці, а також для ви­рішення трудових спорів із питань оплати праці, що виникають між органами управлінням і членом сільськогосподарського підприємства.

У Положеннях про оплату праці містяться норми, які на­бувають принципового значення для належного регулювання і гарантування прав членів даного підприємства з питань оп­лати їх праці. Це положення про створення фонду оплати пра­ці та визначення нормативів відрахувань до нього, про зв'язок і взаємозалежність його зростання та піднесення продуктив­ності праці. Варто мати на увазі, що в цьому Положенні доціль­но закріпити норму, згідно з якою, якщо внаслідок стихійного лиха, неврожаю або інших причин не буде одержано заплано­ваного валового доходу і у зв'язку з цим виникне розбіжність між фондом оплати праці та виділеними для цього з валового доходу коштами, то сума, якої бракує, покривається за рахунок коштів, одержаних від органу страхування на відшкодування збитків від стихійного лиха та інших несприятливих умов [148]. Положення про оплату праці повинні містити й інші норми, спрямовані на врегулювання матеріальної заінтересованості працівників сільськогосподарського підприємства та на охоро­ну трудових прав.

За сучасних умов у вирішенні питання щодо оплати праці в сільськогосподарських підприємствах через відсутність реко­мендаційних актів певну роль змогли б відіграти і рекомендації, викладені в Методичному посібнику з організації та оплати пра­ці в колгоспах, радгоспах та інших сільськогосподарських під­приємствах, розробленому з ініціативи Міністерства сільсько­го господарства і продовольства України в 1991 р. [87]. За своїм призначенням і змістом рекомендації по оплаті праці слід розгля­дати як рекомендаційний акт, а його рекомендаційні положення доцільно використовувати при розробці і прийнятті Положен­ня про оплату праці членів сільськогосподарських підпри­ємств — як локального акта конкретизованого характеру.

Вищезазначений Закон України «Про оплату праці» підлягає застосуванню щодо осіб, які працюють у сільськогосподарсько­му підприємстві на підставі трудового договору, контракту. Але він не містить відповіді на запитання: чи поширюється його дія на членів сільськогосподарського підприємства? Оскільки таке сільськогосподарське підприємство провадить свою діяльність на основі поєднання колективної власності, яка належить йому як юридичній особі, і приватної власності його членів, то дер­жавна влада не є правомочною регулювати трудові відносини між ним та його членами. Тому названим Законом регулюють­ся лише трудові відносини, які виникають, змінюються і при­пиняються відповідно до трудового договору або контракту з особами, які не є членами сільськогосподарського підприємс­тва. Закон України «Про оплату праці» не містить положення про те, що його норми поширюють свою дію на трудові від­носини, які виникають на підставі членства у сільськогоспо­дарському підприємстві. Це дає підстави вважати, що Закон України «Про оплату праці» не пристосований до регулюван­ня оплати праці щодо членів сільськогосподарських підприєм­ства. Та все ж таки його доцільно враховувати при розробленні і прийнятті Положення про оплату праці в кожному конкрет­ному сільськогосподарському підприємстві.

2.4.