3.2.5. Земельні права громадян України — членів сільськогосподарських виробничих кооперативів

Унаслідок приватизації земель значна кількість сільськогосподар­ських земель перетворилася на колективну власність сільськогоспо­дарських підприємств, які згідно з Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих в колективну власність сільсько­господарським підприємствам і організаціям» повинні були провести паювання належних їм сільськогосподарських угідь.

Земельна частка (пай) є особливим об'єктом прав громадян. Від­носно правової природи земельної частки у спеціальній літературі немає єдиного судження. Одні автори вважають, що земельну частку (пай) необхідно розглядати як частку в праві спільної власності на земельну ділянку, що належить двом або декільком особам і являє со­бою об'єкт спільної часткової власності у структурі цивільних право­відносин^[606]; на погляд других, це умовна частина землі колективного сільськогосподарського підприємства^[607]; треті стверджують, що це об'єкт колективної спільної часткової власності^[608].

Для визначення юридичної природи земельної частки (паю) слід установити її ознаки: вона не існує як об'єкт матеріального світу (при­роди) і не виділяється в натурі (на місцевості); має вартісне і кількісне вираження; вартість земельної частки (паю) визначається нормативним шляхом, виходячи з грошового оцінювання переданих у колективну власність земель і кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай); розміри земельної частки (паю) визначаються в умовних када­стрових гектарах; рівність земельної частки (паю) для всіх осіб, що мають на неї право згідно із законодавством України; право на земель­ну частку (пай) посвідчується особливим документом загальнодержав­ного зразка — сертифікатом на право на земельну частку (пай); право на земельну частку є підставою для отримання земельної ділянки в на­турі (на місцевості) на праві власності¹.

Дослідження правової природи земельної частки (паю) дозволило Т. О. Коваленко зробити висновок про те, що вона являє собою оціне­ну в грошовому виразі і визначену в умовних кадастрових гектарах частину переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського підприємства, яка окреслює рівновелику частку участі члена підприємства в земельному пайовому фонді господарства і може бути в установленому чинним законодав­ством порядку витребувана в натурі (на місцевості) в самостійну зе­мельну ділянку^{[609] [610].}

Зважаючи на недостатньо чітку правову регламентацію Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих в ко­лективну власність сільськогосподарським підприємствам і організа­ціям» кола осіб, що мають право на земельну частку (пай), Верховна Рада України 5 червня 2003 р. прийняла Закон «Про порядок виділен­ня земельних ділянок у натурі власникам земельних часток (паїв)»^[611], згідно з яким право на земельну частку мають:

1) колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). До цієї категорії відне сено осіб, які перебували не просто в трудових відносинах із сільськогосподарським підприємством на момент скла­дання списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, а в членських правовідносинах;

2) громадяни — спадкоємці права на земельну частку (пай), по­свідченого сертифікатом. Згідно з чинним законодавством право на земельну частку (пай) є об'єктом такої цивільно-правової угоди, як передавання у спадщину. Земельна частка може заповідатися як за за­коном, так і за заповітом. Підтвердженням права на земельний пай, крім сертифіката на право на земельний пай, виданий спадкодавцеві, є також свідоцтво про право на спадщину;

3) громадяни та юридичні особи України, які відповідно до зако­нодавства України набули право на земельну частку (пай).

4) громадяни, право на земельну частку (пай) яких визнане судом. Закон дозволяє звернутися до суду будь-якому громадянину, який вва­жає, що його незаконно позбавили права на земельну частку. У такому разі рішення суду про визнання за особою права на земельну частку (пай) є документом, що засвідчує право особи.

Слід зазначити, що у законодавстві недостатньо чітко врегульова­не питання моменту виникнення у громадянина права на земельну частку (пай): з моменту оформлення документів на неї; з внесення громадянина до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю; чи з моменту одержання сертифіката? Урегулювання цього питання має досить важливе значення, оскільки на практиці особам часто відмовляли, наприклад, у праві на отриман­ня земельної частки в порядку спадкування на тій підставі, що спад­кодавець хоча і був внесений до списків на отримання права на земель­ну частку і сертифікат на нього був оформлений, але видати його не встигли у зв'язку зі смертю. Отже, права на земельний пай не має ні зазначена особа, ні тим більше її спадкоємці.

Незаперечні аргументи на користь неправомірності такої відмови наводить П. Ф. Кулинич, вважаючи, що громадяни отримували зе­мельні частки (паї) не із земель державної власності, а із земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським юридичним особам. Тому земельні частки (паї) надавалися селянам не державою, а відповідними колективними сільськогосподарськими підприємства­ми. А це означає, що з ухваленням вищим органом управління гос­подарством рішення про затвердження розміру земельної частки (паю) у господарстві та списку його членів, які мають право на цей пай, громадянин, який був включений до списку, вважається таким, що отримав право на земельну частку (пай).

5) громадяни, переселені із зони Чорнобильської аварії. Серед осіб, переселених із зони Чорнобильської аварії, право на земельну частку (пай) мають лише ті, які евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов’язкового) або зони гарантованого добровіль­ного відселення, а також самостійно переселилися з територій, що зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відсе- лення або самостійного пере селення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості, що підтверджується трудовою книжкою члена сільськогосподарського підприємства.

З метою підвищення рівня правової регламентації паювання земель відповідно до Указу Президента України «Про порядок паювання зе­мель, переданих в колективну власність сільськогосподарським під­приємствам і організаціям» наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продо­вольства України та Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. № 47/172/48 затверджено Методичні рекомендації щодо по­рядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власно сті членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій^{[613] [614]. Згідно з цими Рекомендаціями передавання в натурі земельної частки (паю) громадянину здійснюється після складання «Схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)». Схеми складаються за участю керівників і фахівців сільськогосподар­ських підприємств, затверджуються загальними зборами членів цих підприємств та погоджуються місцевими держадміністраціями. При складанні схем визначається черговість розподілу земель колективної власності з урахуванням обмежень, обумовлених технологічними та екологічними особливостями їх використання.}

Місцезнаходження і першочерговість виділення земельних ділянок визначаються з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування згідно із проектами приватизації земель сільськогосподарських підприємств та іншої технічної доку­ментації. До складення схеми проводяться різного роду підготовчі роботи, у процесі яких вивчається громадська думка з приводу черго­вості паювання сільськогосподарських угідь з урахуванням регіональ­них особливостей їх використання, особливо тих, де виділення окремих земельних часток (паїв) неминуче призведе до зниження ефективнос­ті їх використання (меліоровані землі, масиви багаторічних насаджень, спеціалізовані сівозміни тощо), та визначаються площі угідь, які не підлягають поділу на земельні частки (паї) в натурі у зв'язку з можли­вим при цьому надмірним подрібненням.

На схемі виділяються земельні масиви, які можуть бути розділені на земельні паї без обмеження у часі, у тому числі ділянки першочер­гової приватизації, а також земельні масиви, які розподіляються на земельні паї після закінчення певного технологічного сільськогоспо­дарського циклу. Крім того, визначаються: 1) земельні ділянки, що поділяються одночасно без подрібнення в натурі на окремі паї (зрошу­вані угіддя, сади, виноградники, хмільники, ягідники тощо); 2) земель­ні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватися су­місно (угіддя, законсервовані виходячи з екологічних умов, невеликі площі сільськогосподарських угідь, у результаті поділу яких на окремі земельні ділянки стає неможливим обробіток ґрунту).

Зазначене свідчить про те, що розміри площ сільськогосподарських угідь, які підлягають паюванню, можуть суттєво скорочуватися, що призводить і до зменшення розміру самих земельних паїв. Крім того, Рекомендації пропонують з метою уточнення площі сільськогосподар­ських угідь підприємств, що підлягають поділу на земельні частки в натурі, визначати площі, необхідні для створення системи полеза­хисних лісових смуг і захисних лісових насаджень, будівництва проти­ерозійних гідротехнічних споруд, створення системи природних тери­торій в агроландшафтах, мережі польових доріг, та площі деградованих і забруднених земель, що підлягають консервації. Останнє також тягне за собою зменшення розмірів земельних часток громадян.

Із земель, що можуть приватизуватися без обмежень в їх подаль­шому використанні, рекомендується виділяти ділянки першочергового поділу на земельні паї. Кількість і розмір ділянок першочергового по­ділу повинні встановлюватися залежно від наявності бажаючих одер­жати земельні частки в натурі, кілько сті і розміщення населених пунктів, конфігурації масивів земель колективної власності, співвід­ношення і розміщення сільськогосподарських угідь, напрямів госпо­дарської діяльності, яка визначається з урахуванням ландшафтних умов, особливостей поселенської мережі тощо. Оскільки в Рекоменда­ціях нічого не говориться про те, як конкретно все це можна врахувати, уявляється, що практично питання вирішуватиметься за вільним роз­судом керівників господарств і місцевих чиновників, що, звичайно, не може сприяти ухваленню оптимальних і справедливих рішень та на­лежному захисту земельних прав громадян.

Установлення і закріплення меж земельної ділянки в натурі повин­но відбуватися з обов’язковою участю громадянина, якому передаєть­ся земельна ділянка, представника від підприємства, власників сусідніх земельних ділянок та інших зацікавлених осіб.

Після визначення меж у натурі повинен складатися акт передаван­ня земельної ділянки за рекомендованою формою, яка містить досить багато пунктів, крім тих, де має йтися про стан земельної ділянки, яка передається, якості ґрунту, що звичайно є неприпустимим.

Неврегульованим на законодавчому рівні залишається питання про співвідношення угідь при виділенні земельних ділянок у натурі, їх місцезнаходження, адже відсутність нормативів щодо цього може при­звести до зловживань з боку уповноважених по садових осіб і пору­шення прав власників земельних часток. Уявляється, що співвідношен­ня угідь виділеної в натурі земельної частки має відповідати співвід­ношенню угідь у цілому по господарству.

Кожний член сільськогосподарського кооперативу має право без­перешкодно вийти з нього та отримати свій земельний пай у натурі. У цьому разі сертифікат на право на земельний пай повертається до від­повідної районної державної адміністрації, а особі видається державний акт на право власності на земельну ділянку. Таким чином, особа стає власником конкретної земельної ділянки для ведення товарного сіль­ськогосподарського виробництва і з урахуванням обмежень, установле­них п. 15 Перехідних положень ЗК України, до 1 січня 2013 р. вона може розпорядитися земельною ділянкою лише шляхом обміну її на іншу, передати у спадщину, при викупі для суспільних потреб, а також у разі звернення стягнення на неї. Таке положення ЗК України нівелює при­писи ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», згідно з якою право власності на землю може набуватися кооперативом шляхом внесення до пайового фонду земельної ділянки його засновни­ками та членами. Оскільки внесення земельної ділянки до пайового фонду підприємства передбачає передавання права власності юридичній особі і є одним із видів розпорядження, можна виразити сумнів щодо такого способу формування земель сільськогосподарським кооперативом до 1 січня 2013 р. Зважаючи на те, що сільськогосподарські виробничі кооперативи фактично можуть бути засновані за умови наявності у них земельних ділянок на праві власності, їх утворення з 1 січня 2002 р. (дата набрання чинності ЗК України) було б досить проблематичним, оскіль­ки законодавство не визначає умов і порядку набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення недержавними сільськогос­подарськими підприємствами.

Передавання громадянином земельної ділянки до пайового фонду сільськогосподарського виробничого кооперативу має фіксуватися в установчих документах підприємства, де зазначаються, який внесок він зробив, вартість земельної ділянки, її розмір. Вартісне вираження внеску зараховується у відповідний земельний фонд кооперативу, формування і використання якого регулюються локальними актами сільськогосподарського кооперативу. На жаль, ні земельним, ні аграр­ним законодавством не врегульовано порядок визначення варто сті земельної ділянки, що передається як пайовий внесок. Звичайно, мож­на було б запропонувати скористатися даними, що містилися у серти­фікаті на право на земельний пай, або визначити її за домовленістю між органом управління кооперативу і особою, яка передає земельну ділянку, але з метою гарантування прав селян доцільно закріпити в за­конодавстві норму стосовно незалежного експертного оцінювання вартості такої землі. Цей припис гарантуватиме отримання селянином належної компенсації за передану земельну ділянку, визначення її дійсної, справедливої (ринкової) вартості. Від розміру пайового внеску залежить розмір відсотків, що нараховуються на пай, і грошових або натуральних виплат, які особа отримує у разі припинення членства в сільськогосподарському підприємстві^[615].

При внесенні земельної ділянки як пайового внеску відбувається перехід права власності на неї від громадянина до юридичної особи, який згідно із ст. 132 ЗК України має укладатися в письмовій формі та набуває чинності з моменту нотаріального посвідчення. Зазначена стаття містить перелік істотних умов, що мають бути внесені до уго­ди, а саме: а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадяни­на, назва юридичної особи); б) вид угоди; в) предмет угоди (земель­на ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо); г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку; ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки; д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земель­ної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); е) договірну ціну; є) права і обов'язки сторін; ж) кадастровий номер земельної ділянки; з) момент переходу права власності на зе­мельну ділянку.

За аналогією з процедурою виділення в натурі земельної частки (паю) шляхом підписання «Акта про передачу та прийом земельної ді­лянки (паю) в натурі» громадянин, який вносить земельну ділянку як пайовий внесок, повинен оформити передавання земельної ділянки «Актом про передачу та прийом земельної ділянки в рахунок пайового внеску». Такий акт має укладатися між власником земельної ділянки і кооперативом. У ньому повинні зазначатися: дата і номер протоколу загальних зборів, на яких ухвалено рішення про прийняття громадянина в члени кооперативу; розмір і місцезнаходження земельної ділянки, її вартість, склад сільськогосподарських угідь, якісний стан земельної ді­лянки із зазначенням реєстраційних даних державного акта.

Що стосується оформлення права власності на землю сільськогос­подарського кооперативу, яке виникає після одержання власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстра­ції, то в літературі із цього приводу існують різні думки. В. І. Семчик пропонує замінювати державний акт на право власності на земельну ділянку, який є у члена підприємства, на сертифікат. Державний же акт на право власності на земельну ділянку повинен видаватися сільсько­господарському підприємству^[616]. А. М. Мірошниченко вважає за до­цільне змінити форму державного акта і запровадити єдині державні акти багаторазового використання, до яких вносилися б відомості про зміни власників відповідних земельних ділянок¹. В. Ю. Уркевич гово­рить про анулювання державного акта на право власності на земельну ділянку^{[617] [618]. Усі ці пропозиції є слушними, тому з метою уникнення плу­танини одна з них повинна бути врахована і запроваджена чинним земельним законодавством. Що ж до громадянина, то замість держав­ного акта він, на нашу думку, може отримати внутрішньогосподарський документ — свідоцтво про право на земельний пай, яке міститиме: а) інформацію про особу, котра має право на земельний пай; б) назву підприємства, його місцезнаходження; в) дату і номер рішення загаль­них зборів, на підставі якого видається свідоцтво; г) вартість земель­ного паю в гривнях і дату, станом на яку її визначено; ґ) розмір земель­ного паю; д) дату видання свідоцтва. Цей документ має бути підписа­ний головою правління, головним бухгалтером і засвідчений печаткою сільськогосподарського кооперативу.}

Передаючи власну земельну ділянку як пайовий внесок і вступаю­чи до сільськогосподарського виробничого кооперативу, громадяни перетворюються із власників землі на землекористувачів. Отже, на них повністю поширюються права і обов'язки землекористувачів, перед­бачені у статтях 95, 96 ЗК України. Крім того, ставши членами сіль­ськогосподарського кооперативу, вони можуть здійснювати правомоч­но сті власників землі шляхом ухвалення рішень стосовно розпоря­дження сільськогосподарськими угіддями підприємства, беручи участь у його загальних зборах. З урахуванням того, що не всі громадяни, вступаючи до кооперативу, беруть участь у формуванні земельного фонду, доцільно було б закріпити в Законі України «Про сільськогос­подарську кооперацію» правило, згідно з яким розпорядження земля­ми сільськогосподарського кооперативу здійснюється за рішенням зборів членів кооперативу, які брали участь у формуванні земельного пайового фонду кооперативу. У цьому Законі необхідно також визна­чити: а) що являють собою такі збори; б) коли вони є правомочними; в) які конкретно питання щодо розпорядження землями вони можуть вирішувати; г) скільки голосів необхідно для ухвалення того чи іншо­го рішення; ґ) як можна оскаржити ухвалене рішення; д) чи може воно бути предметом судового розгляду.

На практиці може виникати питання про земельні права осіб, які вступають до сільськогосподарського виробничого кооперативу, не вносячи земельний пайовий внесок. Уявляється, що право на земель­ний пай у них може виникнути у тому разі, якщо кооператив у про­цесі своєї діяльності набуватиме у власність землю на підставі цивільно-правових угод. У такому разі особа, яка вступила до коопе­ративу без земельної ділянки, отримає відповідну частку від при­дбаної землі і на таку саму частку збільшаться земельні частки інших членів сільськогосподарського виробничого кооперативу. На користь зазначеного погляду говорить п. 3 ст. 21 Закону України «Про сіль­ськогосподарську кооперацію», згідно з яким неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу (за винятком землі). Отже, від зворотного: уся земля, у тому числі при­дбана кооперативом у процесі діяльності за цивільно-правовими угодами, має зараховуватися до пайового фонду і в такий спосіб роз­поділятися між усіма членами кооперативу. При цьому не порушу­ється принцип справедливості і підвищується зацікавленість у при­дбанні додаткових сільськогосподарських угідь усіх його членів. Іншу позицію висловила Я. З. Гаєцька-Колотило, на думку якої землі, котрі кооператив придбав на підставі цивільно-правових договорів, є влас­ністю кооперативу як юридичної особи і не повинні зараховуватися до земельного пайового фонду, а мають становити земельний непо­дільний фонд^[619].

Із переходом права власності на земельну ділянку від громадянина до сільськогосподарського виробничого кооперативу як юридичної особи громадянин стає суб'єктом права на земельний пай. Це означає, що він набуває право вимоги у кооперативу земельної ділянки в разі припинення членських правовідносин, а кооператив зобов'язаний по­вернути йому земельну ділянку певної вартості та розміру. З урахуван­ням того, що земельний пай має свої розмір і вартість, а ціна на землю на відміну від переважної кількості інших майнових об'єктів тільки збільшується (щоправда, за умови її належного використання), вартість отриманого при виході з кооперативу земельного паю може не збіга­тися з розміром земельного пайового внеску. Тому при припиненні членських відносин і поверненні земельного паю має бути оцінена його вартість. Що стосується розміру земельної ділянки, то вона має бути рівноцінною вкладеній. Зважаючи на природні особливості такого об'єкта, як землі, цілком очевидно, що повернути аналогічну за фак­тичними показниками земельну ділянку колишньому члену цього підприємства майже неможливо. За таких умов за домовленістю між цими суб'єктами в рахунок земельного паю має повертатися земельна ділянка, яка зможе компенсувати характеристики переданої. Напри­клад, земля може бути меншої площі, але мати більш вигідне місце­знаходження, іншого цільового призначення, але ж більшої площі тощо. Усі питання стосовно фактичних характеристик земельної ділянки, що повертається в рахунок паю, повинні вирішуватися за домовленістю між колишнім членом і цим підприємством, а в разі недосягнення згоди — судом^[620].

У ст. 25 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено, що строк та інші умови отримання паю встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк отримання паю не може пере­вищувати двох років, а його відлік починається з 1 січня року, що настає після моменту виходу (виключення) з кооперативу. Таку суттєву три­валість строку повернення паю можна пояснити певним виробничим сільськогосподарським циклом (наприклад, введенням сівозмін, ви­рощуванням дворічних рослин), що, можливо, є виправданим для ко­оперативу.

Однак законодавець залишає відкритим питання щодо підстав, на яких земельний пай колишнього члена кооперативу перебуває в ньо­му. У зв'язку з припиненням членських правовідносин громадянин зазвичай втрачає право на отримання часток доходу на пай, а про­тягом майже трьох років (якщо вийде з кооперативу після 1 січня) він не матиме можливо сті скористатися своєю земельною ділянкою й отримати від неї дохід. Отже, думається, з моменту припинення членських відносин до повернення земельної ділянки в натурі гро­мадянин повинен отримувати винагороду від кооперативу за вико­ристання його землі, а відтак, між колишнім членом сільськогоспо­дарського виробничого кооперативу і кооперативом має бути укладе­но договір про рентні платежі. Розмір останніх має бути затверджений загальними зборами сільськогосподарського кооперативу, і вони мо­жуть виплачуватися або у грошовій, натуральній формах, або ж у вигляді послуг. У межах затвердженого загальними зборами розміру рентних платежів у грошовому вираженні кожен колишній член ко­оперативу може обирати для себе ту форму виплат, яка більше вла­штовує саме його.

Крім передавання власної земельної ділянки до пайового фонду ко­оперативу, громадяни можуть передати її в користування на умовах орен­ди згідно із Законом України «Про оренду землі». При цьому орендодав­цями можуть виступати як будь-які громадяни, які мають у власності зе­мельні ділянки, так і члени кооперативу, які не виявили бажання передати належну їм земельну ділянку у пайовий фонд кооперативу. Надання зе­мельних ділянок в оренду кооперативу вигідно пенсіонерам, які отримали земельні частки (паї) в натурі при виході із сільськогосподарського під­приємства, якщо вони не мають наміру стати членами кооперативу і бра­ти особисту трудову участь у його діяльності. Ця категорія громадян може стати також асоційованими членами кооперативу.

Юридичні наслідки у разі надання земельної ділянки в оренду суттєво відрізняються від передавання їх до пайового фонду. Орендні відносини, як відомо, мають строковий характер і не залежать від пере­бування чи виходу особи із кооперативу. При передаванні земельної ділянки в оренду розмір винагороди орендодавця визначається за по­годженням сторін і не залежить від доходів орендатора, у той час як при внесенні земельної ділянки до пайового фонду виплати на пай залежатимуть від отриманих сільськогосподарським кооперативом прибутків. При передаванні земельної ділянки в оренду не відбуваєть­ся переходу права власності від одного суб'єкта до іншого, отже, орендодавець має право по закінченні строку оренди розпорядитися земельною ділянкою за своїм вибором згідно з чинним законодавством. Як власники земельної ділянки громадяни, які передали її на підставі договору оренди кооперативу, мають усі права і несуть обов'язки, передбачені у статтях 90, 91 ЗК України та ст. 24 Закону України «Про оренду землі». Ураховуючи те, що громадяни передають кооперативу лише правомочності з використання земельних ділянок після припи­нення орендних відносин, проблема з вирішенням питання розміру, вартості та місцезнаходження земельної ділянки не постає.

Усе викладене щодо прав на землю громадян України — членів сільськогосподарських виробничих кооперативів свідчить про те, що хоча сільськогосподарські кооперативи є суб’єктами, діяльність яких безпосередньо пов’язана із землями сільськогосподарського призна­чення, земельні правовідносини в них чинним законодавством вре­гульовані недостатньо повно і тому потребують більш чіткої регла­ментації. Це може бути здійснено шляхом як внесення змін і допов­нень до чинного земельного та аграрного законодавства, так і прийняття і затвердження примірних статутів та інших локальних актів сільськогосподарських кооперативів, що на сьогодні мають один суттєвий недолік, який полягає у тому, що в них лише повторюються деякі загальні положення ЗК України та Закону України «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» і не визначено особливості правового режиму земель, що використовуються сільськогосподарськими ко­оперативами.

3.3.