§ 3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Визнання землі нерухомим майном і включення її до цивільно­го обігу зумовлюють необхідність детального аналізу взаємозв'язку правового режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення, і правомочностей громадя-нина-власника щодо цих земель, а отже, й уточнення сфер засто­сування цивільного і земельного права для регулювання відносин власності, пов'язаних із зазначеними землями.

Під поняттям "режим" (франц. ге§іте, від лат. ге§ітеп — уп­равління) розуміється сукупність правил, заходів, норм, необхідних для досягнення якоїсь мети1. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, допус­тимі межі та способи розпорядження їм. Він забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення і відповідальності) з бо­ку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення — це теоретичне поняття, яке узагальнює їх правову характеристику як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найваж­ливіших правових відносин, які складаються з приводу цих земель. У радянський період розвитку земельного права і законодавства ос­новною складовою і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на них, у тому числі й на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного зе-

1 Див.: Советский знциклопедический словарь. — С. 1109

219

мельного законодавства дозволяє дійти висновку, що правовий ре­жим земель сільськогосподарського призначення визначається су­купністю встановлених цим законодавством правил їх використан­ня, включення до цивільного обігу, охорони, обліку, моніторингу.

Безпосереднім об'єктом зазначеного правового режиму є кон­кретне земельне угіддя — земельна ділянка (незалежно від її площі), використовувана за її цільовим призначенням.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Дана обставина обумовлена видами цих земель та їх економічними й екологічними властивостями; юридичним стату­сом суб'єктів, які здійснюють використання зазначених земель; іншими об'єктивними причинами. Тому в літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правові режими зе­мель сільськогосподарського призначення'.

Загальний правовий режим охоплює всі землі, придатні для по­треб сільського господарства. Основне цільове призначення цих зе­мель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального госпо­дарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, згідно з ч. З ст. 23 ЗК надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Особливий правовий режим поширюється на сільськогоспо­дарські угіддя з кадастровою оцінкою вище середньорайонного рівня. До них належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, па­совища та перелоги. Правовий режим даних земель полягає в їх пріоритетному використанні для сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель відповідно до ст. 150 ЗК належать: землі дослідних полів науково-дослідних уста­нов і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення тощо. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб допу­скається лише для будівництва об'єктів загальнодержавного зна­чення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осу­шувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією.

1 Див.. Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник для вьісших юридических учебньїх заведений. — С. 340.

220

У літературі зазначається, що правовий режим земель сільсько­господарського призначення передбачає вирішення двох основних завдань: 1) забезпечення родючості цих земель, тобто охорони їх якості; 2) збереження кількості зазначених земель, тобто запобіган­ня зменшенню їх площ'.

Перше завдання вирішується шляхом здійснення заходів, спрямованих на збереження та підвищення родючості грунтів; за­хист земель від водної й вітрової ерозії, селів, підтоплення, забо­лочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення та інших процесів, що призводять до їх деградації2; від зараження бактеріальне-паразитичними та карантинними шкідниками і хво­робами рослин, заростання бур'янистими рослинами, чагарником і дрібноліссям, від інших видів погіршення стану земель. Крім то­го, вирішенню цього завдання сприяють рекультивація поруше­них земель, відновлення їх родючості, своєчасне залучення до господарського обігу (ст. 166 ЗК), а також збереження й викори­стання родючого шару грунту і консервація земель (статті 171 і 172 ЗК).

Вирішення другого завдання забезпечується шляхом регулюван­ня надання і вилучення земель, встановлення жорстких обмежень щодо їх переведення до розряду несільськогосподарських. Неабия­ку роль у цьому відіграє закріплення у ЗК таких основних прин­ципів, як пріоритетність земель сільськогосподарського призначен­ня (ст. 23), планування 'їх використання (глава ЗО), відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (глави 23 і 24). Безумов­но, виконання зазначених завдань в основному забезпечується дер­жавою, яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, регламенти в галузі забезпечення родючості земель.

Значною мірою проблема збереження й підвищення родючості земель вирішується на рівні управління їх використанням та охо­роною.

Однак усе зазначене вище не зменшує значущості таких обов'язків громадян — власників земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення, як необхідність використання цих земель за їх цільовим призначенням, а також підвищення родючості грун­тів й збереження інших корисних властивостей землі (ст. 91 ЗК).

' Див.: Крассов О. Й. Земельнеє право: Учебник. — С. 270.

! Докладніше про це див.: Закон України "Про меліорацію земель".

221

Громадяни України входять до кола суб'єктів правовідносин, пов'язаних з використанням земель сільськогосподарського при­значення. А суб'єкти, які здійснюють господарську діяльність на сільськогосподарських угіддях, є третім елементом правового режи­му розглядуваної категорії земель.

Треба зазначити, що права й обов'язки суб'єктів правовідносин щодо використання земель залежать як від їх правового статусу, так і від особливостей конкретної земельної ділянки. Таким чи­ном, четвертим елементом правового режиму земель сільськогос­подарського призначення є права й обов'язки суб'єктів пра­вовідносин.

П'ятим елементом правового режиму зазначених земель вчені вважають наявність ефективного правового механізму, забезпечен­ня їх належного використання. До такого механізму належать:

1) норми, виконання яких запобігає порушенню правового ре­ жиму цих земель і забезпечує їх пріоритет перед землями несільсь- когосподарського призначення, а також норми, що не допускають вилучення з господарського обігу цінних сільськогосподарських угідь;

2) норми, застосування яких усуває умови, за яких можливе по­ рушення правового режиму даних земель, наприклад, заборона фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття відповідним органом рішення про попереднє погодження місця розміщення конкретного об'єкта або судового рішення у разі ви­ никнення спору;

3) покарання за порушення правового режиму земель сільсько­ господарського призначення.

4) норми, виконання яких дозволяє відновлювати порушення режиму використання розглядуваних земель. Згідно з ними, напри­ клад, самовільно зайняті земельні ділянки повинні бути повернуті за приналежністю без відшкодування витрат, понесених за час не­ законного користування ними.

Таким чином, під правовим режимом земель сільськогосподарсь­кого призначення треба розуміти встановлений законодавством Ук­раїни спеціальний порядок їх використання.

Усі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва, мають пріоритетний режим використання. Це означає, по-перше, те, що вони повинні надаватися у першу чергу для сільськогоспо­дарського використання (ст. 23 ЗК). Визначення придатності зе­мель для потреб сільського господарства провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

По-друге, земельним законодавством встановлені певні обме­ження щодо укладення угод із земельними ділянками, призначени­ми для сільськогосподарських цілей. Вони полягають насамперед у визначенні переліку видів земель сільськогосподарського призна-

222

чення, повністю виключених із цивільного обігу, тобто тих, що не можуть бути об'єктами права приватної власності. До них нале­жать, наприклад, техногенно забруднені землі, на яких не забезпе­чується одержання продукції, яка відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), а також деградовані та малопро­дуктивні землі, які вилучаються з цивільного обігу (статті 170 і 172 ЗК). До того ж щодо земель, які знаходяться у приватній власності, земельне законодавство може встановлювати особливі правила ук­ладання угод. Наприклад, відповідно до ст. 130 ЗК покупцями зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути грома­дяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід ро­боти у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичні особи на­шої держави, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва.

Крім того, згідно з п. 15 Перехідних положень ЗК громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для веден­ня селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. про­давати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділян­ки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Таким чином, на пра­во розпорядження землями сільськогосподарського призначення поширюються певні обмеження, які встановлюються державою з метою мінімізації негативних наслідків, пов'язаних з функціону­ванням ринку землі.

По-третє, виробнича діяльність, пов'язана з господарським ви­користанням земель сільськогосподарського призначення, повинна не погіршувати їх стан, а сприяти відновленню та поліпшенню ро­дючості грунтів, їх корисних властивостей. Тому власники земель­них ділянок і землекористувачі мають вживати заходів для захисту земель від водної та вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочу­вання, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруд­нення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речо­винами та від інших несприятливих природних та техногенних процесів. Вони також повинні здійснювати рекультивацію поруше­них земель, заходи щодо підвищення родючості останніх та поліп­шення їх інших корисних властивостей. Всі, хто здійснює діяльність, пов'язану з порушенням поверхневого шару грунту, ма­ють здійснювати зняття, складування, зберігання останнього і на­несення його на ділянку, з якої він був знятий, чи на іншу ділян­ку для підвищення її продуктивності та інших якостей.

223

По-четверте, при вилученні (викупі) земель сільськогосподарсь­кого призначення для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарсь­ким виробництвом, тимчасовому занятті сільськогосподарських угідь для інших видів використання, обмеженні використання ос­танніх або погіршенні їх якості тощо власникам землі і землекори­стувачам мають відшкодовуватись збитки і втрати сільськогоспо­дарського виробництва.