2.2.1. Сутність диверсифікації сільських територій: правовий аспект

Сільські населені пункти стають малозаселеними і припиняють своє функціонування, показник смертності тут на 37 % вищий, ніж у містах. Протягом 1991-2009 рр. поселенська мережа скоротилася на 355 населених пунктів. Негативною тенденцією є також міграційний відплив сільської молоді у міста та за межі країни. Продовжує дегра­дувати мережа об'єктів соціального призначення сільських пунктів. За 1990-2008 рр. на 45,4 тис. скоротилася кількість сільських магазинів (75 %); на 10,8 тис. — закладів громадського харчування (59 %); на 3,6 тис. — дитячих дошкільних закладів (29 %); на 1,3 тис. — загаль­ноосвітніх шкіл (8,6 %); на 4,4 тис. — закладів культури (21 %) та на 1,3 тис. — фельдшерсько-акушерських пунктів (8 %)^[358].

Саме тому пошук заходів, спрямованих на подолання проблем, що існують у сільській місцевості, є досить актуальним. Останнім часом значна кількість науковців почала активно у власних дослідженнях звертати увагу на концепцію сталого розвитку, яка була задекларована Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де- Жанейро, 1992 р.). Світове співтовариство визначило сталий розвиток як стратегію існування на XXI ст., відобразивши її основні завдання в «Порядку денному на XXI сторіччя», який ухвалено у Ріо-де- Жанейро.

Слід зауважити, що світове співтовариство розглядає сталий роз­виток як такий, що не тільки сприяє економічному зростанню, а й за­безпечує його інші складові, такі як екологічна безпека та соціальний розвиток. Визнаючи рівноцінність кожної складової «суспільство — економіка — природа», О.

А. М. Статівка наголошує на тому, що сталий розвиток сільського господарства включає декілька складових По-перше, це високоефек­тивний стабільний економічний розвиток, пов’язаний із збільшенням обсягів виробництва екологічно безпечної і якісної сільськогосподар­ської продукції та сировини рослинного і тваринного походження (що робить їх конкурентоспроможними), раціональним використанням земель як засобу аграрного виробництва. По-друге, оскільки аграрне виробництво залежить від впливу природно-кліматичних чинників, то сталість такого виробництва є спроможністю протистояти негативно­му впливу природно-кліматичних чинників, якщо не уникнути, то послабити або попередити про спади у виробництві в окремі неспри­ятливі роки^{[359] [360].}

В Україні Концепцію Державної цільової програми сталого розви­тку сільських територій на період до 2020 року^[361] було затверджено лише 3 лютого 2010 р. В ній зазначається про нагальні проблеми, що існують у сільській місцевості, їх причини, шляхи та способи їх розв’язання. Зокрема, звертається увага на те, що «позитивні зрушення, які відбу­лися за останні роки у сільськогосподарському виробництві, не дали змогу розв’язати проблеми соціально-економічного розвитку сільських територій, найгострішими з яких залишаються безробіття, трудова міграція селян та руйнування соціальної інфраструктури в сільській місцевості. Системні кризові явища та занепад сільських територій призводять до зниження рівня життя сільського населення, зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва, що загрожує продоволь­чій безпеці держави». Причинами ж таких проблем, як зазначається в Концепції, є «низький рівень розвитку та переважно монофункціо- нальність аграрного сектору; низький рівень дохідності сільськогос­подарського виробництва; відсутність фінансової підтримки дрібних сільськогосподарських товаровиробників; обмеженість фінансових ресурсів місцевих бюджетів; зменшення кількості об'єктів соціальної інфраструктури села; адміністративні перешкоди в залученні інвести­цій; недосконалість державної політики в аграрному секторі та систе­ма фінансування, що не відповідають сучасним вимогам і принципам Європейського Союзу».

У Концепції розглянуто також альтернативи розв'язання проблеми. Перший варіант характеризується недостатнім фінансуванням розвитку сільських територій, зокрема соціальної інфраструктури, декларуван­ням соціальних, економічних та екологічних заходів за відсутності реальних механізмів їх здійснення. За умови реалізації такого варіанта не забезпечується розв'язання основних проблем розвитку сільських територій, зокрема, в частині зайнятості сільського населення та руй­нівних процесів соціальної інфраструктури у сільській місцевості.

Другий варіант передбачає визначення стратегії сталого розвитку сільських територій на основі оптимізації їх соціальної і виробничої інфраструктур, підвищення рівня зайнятості сільського населення, зменшення трудової міграції, підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва, нарощування його обсягів, по­ліпшення якості і безпеки сільськогосподарської продукції, охорони довкілля та відтворення природних ресурсів.

Оптимальним, як доречно зазначається в Концепції, є другий варіант, реалізація якого дасть змогу подолати кризову ситуацію і забезпечить сталий соціально-економічний розвиток сільських територій. До зазна­чених шляхів подолання кризи, на наш погляд, необхідно додати дивер­сифікацію сільських територій, яка є однією з передумов розвитку сільських територій і в свою чергу аграрного сектору економіки.

Проте на законодавчому рівні не існує визначення ні диверсифіка­ції, ні диверсифікації сільських територій. Виходячи з цього, доречно звернутися до етимологічного значення слів «диверсифікація» та «сільські території» і, використовуючи наукові доробки щодо зазна­чених питань, доцільно сформулювати поняття «диверсифікація сіль­ських територій».

Термін «диверсифікація» походить від середньовічного лат. diversificatio — різний, віддалений. У словнику іншомовних слів ди­версифікацію визначено як: а) інвестування коштів у різні види цінних паперів з метою мінімізації ризику; б) розширення номенклатури (асортименту) товарів і послуг, що виробляються (надаються) підпри­ємством, з метою зменшення ризику можливих втрат капіталу і зни­ження доходів; ускладнення структури¹.

Словник іншомовних слів за редакцією члена-кореспондента АН УРСР О. С. Мельничука дає таке визначення диверсифікації (від лат. diversus — різний, віддалений і... фікація) — «одна з форм кон­центрації капіталу в умовах науково-технічної революції; полягає в тому, що капіталістичні фірми, прагнучи вистояти в умовах нерівно­мірного розвитку економіки, проникають у нові для себе галузі й сфе­ри, розширюють асортимент товарів і поступово перетворюються на багатогалузеві комплекси»^{[362] [363].}

Словник економічних термінів під диверсифікацією розуміє: 1) один із напрямів інвестиційної політики підприємства, який полягає в ін­вестуванні коштів у різні види цінних паперів з метою мінімізації портфельного інвестиційного ризику, збільшення дохідності, ліквід­ності та нарощення капіталу; 2) розширення номенклатури (асорти­менту) товарів і послуг, що їх виробляє (надає) підприємство, з метою зменшення ризику можливих втрат капіталу та зниження доходів^[364].

Серед зарубіжних науковців, в основному представників науки економічної теорії, які займаються дослідженням диверсифікації, можна назвати А. Стрікленда, А. Томсона, М. Портера, А. М. Ароно­ва. В Україні цю проблематику досліджують М. Д. Корінько, М. Г. Саєнко, В. Г. Герасимчук, В. В. Вітлицький, О. І. Ковтун, С. Ф. Покропивний та ін.

Конкретніше поняття диверсифікації розглядає М. Д. Корінько. Він зазначає, що диверсифікація — це безперервний економічний процес розроблення нових видів товарів, робіт, по слуг, який здійснюється суб'єктом господарювання для реалізації визначених ним економічних інтересів у конкретних ринкових умовах під впливом економічного регулювання органів управління держави¹. Згідно з цим визначенням науковець наголошує на тому, що диверсифікацію можна розглядати не як діяльність, а лише як процес.

На думку Г. І. Немченка, диверсифікація — це форма організації виробництва, яка характеризує одночасний розвиток різних видів підприємницької діяльності^{[365] [366]. В. В. Гончаров пропонує розглядати диверсифікацію як процес розширення товарної гами фірми з метою забезпечення більшої стабільності результатів та уникнення коли­вань в одержанні прибутку[367]. Такого самого погляду дотримується й Л. Ш. Лозовський, який зазначає, що диверсифікацією є розширення асортименту, зміна виду продукції, яка виробляється підприємством, фірмою, засвоєння нових видів виробництв з метою підвищення ефек­тивності виробництва, одержання економічної користі, запобігання банкрутству; зменшення ступеня підприємницького ризику через лік­відацію залежності від єдиного виду продукції або єдиного ринку. Таку диверсифікацію, як зазначає науковець, називають також диверсифі­кацією виробництва[368]. Деякі автори розглядають диверсифікацію зде­більшого в маркетинговому спрямуванні, вважаючи, що це одна з голов­них стратегій маркетингу, спрямована на нові види діяльності фірми поза межами основного бізнесу[369].}

Зокрема, М. Г Саєнко, визначаючи диверсифікацію діяльності під­приємств, вважає, що під цим процесом слід розуміти «оновлення товару і ринку підприємства одночасно, вихід за межі основного біз­несу, яким підприємство займалось досі, проникнення в нові галузі та сфери економіки»^[370].

О. І. Ковтун зазначає, що диверсифікація полягає в урізноманіт­ненні бізнесу підприємства шляхом входження підприємства у нові сектори ринку і розширення галузевого діапазону його діяльності. У західній економічній науці «диверсифікація» означає проникнення підприємств у нові для них сфери діяльності, які не пов'язані з основ­ним виробництвом¹.

Слід зазначити, що основні положення теорії диверсифікації сфор­мувалися у період з 1984 по 1997 р., хоча її концептуальні основи заклав І. Ансофф у середині 60-х рр. ХХ ст. Відповідно до цієї теорії основ­ними мотивами, що визначають організаційно-структурну стратегію підприємства, є: 1) формування ринкового потенціалу (процвітання за рахунок недиверсифікованих фірм, що базується не на підвищенні ефективності, а на можливості охоплення тих секторів ринку, які не­доступні для недиверсифікованих компаній. Створення або нагрома­дження ринкового потенціалу полегшує конкуренцію між компаніями);

2) нагромадження ресурсного потенціалу (диверсифікованість — це реакція на надлишкову потужність виробничої системи, збільшення масштабного чинника внаслідок поглинання або злиття — це оптове придбання ресурсів інших компаній. Додатковий ефект (синергію), що вивільняється за такого об'єднання, не так легко здобути конкурентам; ця синергія перетворюється на специфічний ресурс компанії, що ди- версифікується і збільшує свій масштабний чинник за рахунок злиття);

3) збільшення організаційного потенціалу (реалізація інтересів ефек­тивного менеджменту в диверсифікованій компанії)^{[371] [372].}

За сферою здійснення науковці виділяють три форми диверсифі­кації: виробничу, фінансову та маркетингову. Сутність виробничої диверсифікації полягає в урізноманітненні на підприємстві видів ви­робництв, що забезпечують одержання різної продукції або розширен­ня її асортименту. Фінансова диверсифікація — це урізноманітнення фінансової діяльності, що досягається через здійснення підприємством різних видів фінансових вкладень. Маркетингова диверсифікація пов'язана зі створенням підприємством власної торговельної мережі та її наступним збільшенням, розширенням капіталів збуту продукції, здійсненням більшої кількості маркетингових важелів про сування товару на ринок, організацією післяпродажного обслуговування това­рів.. На думку І. Міхаліної, доречно виділяти ще одну форму диверси­фікації — територіальну, або природно-географічну, сутність якої по­лягає в тому, що аграрне виробництво, перебуваючи під впливом природно-кліматичних умов, з метою зменшення ризиків природного лиха розміщується у різних територіальних та природно-кліматичних зонах. Механізм такої диверсифікації, як вважає авторка, повинен бути побудований таким чином, аби чітко з'ясувати, до яких держав слід експортувати товари за найвищими цінами, а до яких — за цінами екс­порту, але вищими відносно імпортних цін¹.

Що стосується поняття «сільські території», то, як зазначає О. І. Пав­лов, у визначенні їх сутності та змісту поки що переважає вузькоспе- ціалізований підхід, тобто кожна наукова дисципліна щодо дефініції поняття «сільські території» виокремлює власне дослідницьке поле^{[373] [374]. На думку В. М. Єрмоленка, таке становище є досить прийнятним, оскільки методологічно важливим є завдання вивести загальне, широ­ке розуміння сутності поняття «сільські території», зміст якого отри­муватиме подальше конкретне наповнення залежно від специфіки сфери його застосування. Зокрема, такі особливості виокремлювати­муть різні галузі науки, де застосовуватиметься це поняття. Як слушно зауважує науковець, навіть у межах однієї сфери суспільного буття, наприклад, правової, залежно від особливостей певної галузі пріори­тетними стають різні атрибутивні властивості цього поняття. Для ад­міністративного права первісне значення має адміністративно- територіальний поділ певного сільського регіону; для земельного права — раціональна організація території адміністративно- територіальних утворень і суб'єктів господарювання, а також форми власності на землю всередині цієї території; для кримінального пра­ва — взаємне розташування і співвідношення утворюючих відповідну сільську територію природних і штучних чинників, тобто середовище і умови можливого вчинення злочинів тощо. Для аграрно-правових досліджень наведені пріоритети галузевих юридичних та інших наук у своєму комплексі теж безумовно мають відповідне значення, але другого плану, тоді як на передній план виходить одержуваний соціально-економічний ефект на впровадження певної правової моде­лі організації сільської території[375].}

Отже, в цьому аспекті доречно з'ясувати сутність поняття «тери­торія» та уточнюючої категорії «сільська». Термін «територія» похо­дить від лат. terra — земля, країна, регіон, обмежена частина земної поверхні в природних, державних, адміністративних або умовних ме­жах: визначається протяжністю, площею, географічним розташуван­ням, природними умовами, господарською освоєністю¹.

До визначення категорії «територія» існують найрізноманітніші підходи. Зокрема, за одним із них територіальна організація суспіль­ства охоплює організацію суспільного виробництва, в тому числі територіальний поділ праці; систему розселення; територіального природокористування ; науки і науково-технічної діяльності ; адміністративно-територіальний поділ; економічне, соціальне, еколого-економічне районування; територіальні аспекти економічних відносин^{[376] [377].}

За іншим підходом поняття «територія» у широкому розумінні вклю­чає населення і відповідний йому ареал життєдіяльності (середовище поселень, виробничих, комунальних, рекреаційних територій)^[378].

На думку В. М. Єрмоленка, поняття «територія» первісно пов'язане із земною поверхнею і у широкому розумінні генерується як частина земної поверхні у певних просторово-географічних межах. Як наслідок територія набуває природних ознак просторовості і обмеженості. Вод­ночас, як наголошує автор, не слід забувати, що розглядуване поняття виступає таким лише у свідомості людини (внаслідок категорійності характеру її мислення) і має значення лише для людини з приводу можливості і необхідності її просторової фіксації. Отже, з боку ознаки антропологічності територія являє собою відповідну категорію люд­ського мислення, яка виокремлює певний ареал її переважного пере­бування, а також природні і штучні умови, які сукупно визначають якість її проживання. Саме тому територія — це кількісно-якісне по­няття, кількісна складова якого охоплює географічні координати про­живання певної людини (людей) та співвідношення природних і штуч­них чинників, що формують довкілля, а якісна — рівень відповіднос­ті стандартам комфортності щоденного буття¹.

Правове визначення категорії «територія» міститься в Законі Укра­їни від 17 лютого 2011 р. № 3038-УІ «Про регулювання містобудівної діяльності»^{[379] [380], відповідно до якого територія — частина земної поверх­ні з повітряним простором та розташованими під нею надрами у ви­значених межах (кордонах), що має певне географічне положення, природні та створені в результаті діяльності людей умови і ресурси.}

Що стосується «сільських територій», то термін «сільський», як зазначає В. Ключевський, у стародавніх перекладах пам'яток руської писемності передавався за допомогою слова «село», яке означало власне «рілля», а вже потім «рільницьке поселення». Отже, населення цих поселень займалося переважно рільництвом, цим воно відрізня­лося від міського. Тобто первісно термін «сільський» мав не поселен­ський, а галузевий відбиток, пов'язаний з видом занять населення. Значно пізніше за ним закріпилося значення всього того, що асоцію­ється з населеним пунктом, який утворився навколо ріллі. І хоча з часом господарські функції цих поселень значно розширилися, але історично село пов'язане з веденням землеробства, сільського господарства^[381].

На думку В. Ю. Уркевича, сільською територією можна вважати територію, що знаходиться поза межами міст та до якої входять як сільські населені пункти, так і переважно зони сільськогосподарсько­го виробництва та сільські забудови^[382]. За іншим підходом село розумі­ється як населений пункт, переважна більшість населення якого за­ймається сільським господарством^[383].

У розглядуваному аспекті об'єктом сільського розвитку виступають сільські території, для котрих характерними є такі просторові параме­три, як площа, протяжність, компактність, конфігурація, географічне розташування. Аналізуючи ці положення, О. І. Павлов визначає сільські території як гетерогенні за своєю структурною будовою соціально- просторові утворення, що складаються з населення, поселень, вироб­ничих комплексів, інфраструктури, земель сільськогосподарського призначення, природного середовища, виконують виробничо- господарські, природоохоронні, рекреаційно-оздоровчі, соціальні та інші функції з урахуванням їх ресурсного потенціалу і перебувають під управлінським впливом органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, громадських організацій, а також суб'єктів госпо­дарювання різних форм власності¹.

В. М. Єрмоленко визначає сільську територію як просторово- географічне середовище проживання і виробничої діяльності населення, що у переважній більшості займається сільськогосподарським виробни­цтвом і організоване в основному в межах окремого сільського населе­ного пункту з територіальним органом управління на рівні сільської ради, а також середовище розміщення виробничих і рекреаційних ре­сурсів, необхідних для забезпечення життєдіяльності сільського насе­лення і сільськогосподарської діяльності на цій території^{[384] [385].}

Диверсифікація сільських територій покликана сприяти як агро- виробництву, так і соціальній сфері села. З цього можна зробити ви­сновок про те, що вона охоплює низку відносин, які в першу чергу виникають у аграрній сфері, а також пов'язані як з публічним регулю­ванням, так і з приватноправовим. Проте відсутність правового визна­чення цього поняття призводить до проблем реалізації диверсифікації сільських територій.

Виходячи з того, що аграрне право — це комплексна, інтегрована, спеціалізована галузь права, яка регулює комплекс пов'язаних між со­бою виробничо-господарських, земельних, майнових, трудових та організаційно-управлінських відносин, котрі складаються в процесі виробництва і перероблення сільськогосподарської продукції в аграр­ному секторі між сільського сподарськими підприємствами і об'єднаннями, фермерськими і підсобними господарствами, іншими виробниками незалежно від форм власності, а також між ними і пра­цівниками цих господарств^[386], можна констатувати, що диверсифікація сільських територій є комплексним інститутом аграрного права, який регулює суспільні відносини, спрямовані на вдосконалення аграрного виробництва та соціального розвитку села.

Диверсифікація сільських територій характеризується наявністю певних ознак, серед яких: урізноманітнення сільськогосподарського виробництва, урізноманітнення несільськогосподарських видів діяль­ності, розширення джерел фінансування розвитку соціальної сфери села, збільшення зайнятості та підвищення доходів сільського насе­лення, а також сприяння екологічній безпеці сільських територій. Роз­глянемо ці напрямки.

Урізноманітнення сільськогосподарського виробництва може вияв­лятися у двох формах: 1) розширення асортименту товарів, організація випуску нових видів продукції в межах «власної» галузі, тобто збіль­шення частки новітнього товару, внаслідок чого збільшуються кількість споживачів та їх попит на товар. Існує й удавана диверсифікація, сутність якої полягає в тому, що підприємство оновлює свій товар (дизайн), але якість залишається тією самою, причому ціна зростає; 2) вихід за межі основного бізнесу, проникнення в нові галузі та сфери господарства. Можуть відбуватися як через створення нових сільськогосподарських підприємств, так і завдяки скуповуванню інших підприємств або об’єднанню з ними. Тобто підприємства спеціалізуються на багатогалу­зевій і багатофункціональній виробничій системі.

Урізноманітнення несільськогосподарської діяльності полягає в тому, що у сільській місцевості можуть створюватися різні альтерна­тивні види діяльності, серед яких: а) зберігання, перероблення та збування сільськогосподарської продукції; б) зелений туризм; в) на­родні промисли та ремесла; г) заготівля і перероблення дикорослих плодів, ягід, лікарських трав; д) заготівля і оброблення деревини; е) виготовлення будівельних матеріалів, будівництво; ж) транспорту­вання вантажів, пасажирські перевезення та ін.

Зазначені види діяльності з урахуванням географічних особливос­тей можна розвивати у сільській місцевості, оскільки вони сприяють збільшенню робочих місць, що в свою чергу підвищує матеріальне становище сільських жителів. Розвиток несільськогосподарської за­йнятості дозволить:

- суттєво розширити сферу залучення робочої сили в село;

- згладити міжсезонний характер праці сільських жителів;

- сформувати багатогалузеву структуру зайнятості сільського на­селення;

- сповільнити темпи та мінімізувати негативні наслідки сільської міграції;

- створити умови для закріплення молоді на селі за рахунок розви­тку виробництв, які вимагають високої кваліфікації;

- підвищити доходи сільських жителів і в такий спосіб знизити рівень бідності;

- підвищити мобільність робочої сили через поширення інформа­ції про ситуацію на локальних ринках праці;

- формувати зайнятість, орієнтовану на ціннісні орієнтації різних соціальних верств сільського населення за віковою, освітньо- кваліфікаційною, соціально-потрібною ознаками¹.

Розвиток несільськогосподарських видів трудової діяльності, на наш погляд, значно розширить можливості працевлаштування таких категорій населення, як пенсіонери, жінки, інваліди, які характеризу­ються низькою конкурентоспроможністю на ринку праці.

Фінансування для розвитку соціальної бази може відбуватися із залученням різних джерел, серед яких треба зазначити:

- місцевий бюджет (бюджет сільської, селищної ради). Органи місцевого самоврядування та органи державної влади повинні працю­вати над залученням інвестицій, що в свою чергу сприяє розвитку соціальної інфраструктури і зайнятості місцевого населення;

- районний бюджет. Однак розв’язати повністю проблему розвитку сільських територій за рахунок коштів такого бюджету дуже складно, оскільки його обсяги обмежені;

- обласний бюджет;

- кошти підприємств, установ, організацій.

Функція держави в розвитку соціальної інфраструктури села, на думку науковців, повинна полягати у всебічному стимулюванні ство­рення підприємств, підтримці при їх реєстрації, наданні податкових та інших пільг, безвідсоткових кредитів тощо. Держава повинна надавати всебічну підтримку, заохочувати різних суб’єктів до інвестування у со­ціальний розвиток села. При цьому джерела фінансування мають обиратися залежно від виду об’єкта, його економічної привабливості, характеристики населеного пункту тощо^{[387] [388].}

Слід підкреслити, що з аналізу головних завдань, які постають перед диверсифікацією сільських територій, випливає, що їхнє вико­нання сприятиме як збільшенню аграрного виробництва, так і забез­печенню соціального розвитку села, що в свою чергу мусить сприяти економічному добробуту населення із обов’язковим дотриманням екологічної безпеки. Адже диверсифікацію сільських територій необ­хідно розглядати як процес розвитку сільських жителів через створен­ня відповідних соціальних умов, забезпечення можливості економіч­ного зростання без шкоди для довкілля.