§ 3. Метод правового регулювання і правовий режим

Основними критеріями вирізнення однієї галузі права від іншої традиційно вважаються предмет і метод правового ре­гулювання. При цьому під предметом правового регулювання розуміють царину, коло якісно однорідних суспільних відносин, що потребують нормативно-організаційного впливу норм права і які регулює дана галузь права.

Під методом правового регулювання розуміється сукуп­ність прийомів і способів регулювання поведінки людей, що до­пускаються у даній царині суспільних відносин.

Найчастіше у загальній теорії права виділяють два мето­ди правового регулювання - імперативний і диспозитивний, а також засновані на їх використанні моделі правового регу­лювання.

Імперативний метод - це метод влади-підпорядкування, метод субординації, який при регулюванні суспільних відносин припускає наявність управненої (наділеної певними юридични­ми правами) і зобов'язаної (що має юридичні обов’язки) сторін. Цей метод регулювання суспільних відносин застосовується пе­реважно у публічному праві.

Зобов’язуюча, імперативна модель правового регулювання має завданням забезпечення організованості, суворого порядку, суспільної дисципліни в житті суспільства, взаєминах людей і в роботі механізму держави. Головними елементами в системі правових засобів, що використовуються у цій моделі правового регулювання, є правовий обов’язок і відповідна йому правова відповідальність, що настає при невиконанні обов’язку.

Диспозитивний метод -метод автономії волі сторін, метод координації, за якого сторони на свій розсуд вступають у пра­вовідносини, передбачають свої права і беруть на себе певні обов'язки. Диспозитивний метод регулювання суспільних від­носин застосовується здебільшого у приватному праві.

Дозвільна або диспозитивна модель правового регулювання надає особі можливість на свій розсуд проявляти свою волю, визначати власну поведінку. Основними правовими засобами, використовуваними цією моделлю для регулювання суспільних відносин, є суб’єктивне право і відповідні йому правові гаран­тії.

Виділення у загальній теорії права і використання у право­творчій практиці двох вищезазначених методів правового регу­лювання дозволяє визначити характер відносин між суб’єктами права, окреслити загальне коло їх прав та обов’язків. Проте зве­дення перебігу правового регулювання до застосування лише двох зазначених методів правового регулювання є дуже при­

мітивним, позаяк не дає вичерпної характеристики, комплек­сної оцінки регульованих відносин. Практично всі галузі права у різних пропорціях використовують обидва методи правово­го регулювання - і імперативний, і диспозитивний. Деякі га­лузі права від початку побудовані на різному поєднанні імпе­ративного та диспозитивного методів правового регулювання, наприклад, підприємницьке, екологічне, аграрне, земельне, цивільно-процесуальне і карно-процесуальне право тощо. Спро­би розгляду права у динаміці, у його функціонуванні, призводять до висновку про неприпустимість зведення права лише до про­стої сукупності, суми однорідних або різнопланових предметів і явищ. Системність права припускає, що складові його елементи перебувають у взаємозв'язку і постійній взаємодії. Де немає та­кого зв’язку між різними елементами явища, немає і системи.

Ця проблема робить нагальною необхідність багатопланового висвітлення перебігу регулювання правом суспільних відносин і того арсеналу правових засобів, які використовуються при регу­люючій дії права на різні за своїм змістом, суб’єктно-об’єктним складом суспільні відносини. Основним завданням правотвор­чих органів у контексті даної проблеми є вибір оптимального для вирішення відповідного завдання і змісту регульованих відносин комплексу правових засобів, який зможе виразити ступінь жор­сткості правового регулювання, наявність певних обмежень або пільг, допустимий рівень активності суб’єктів, межі іх правової самостійності.

Для того щоб врахувати всі особливості регульованих відно­син, загальна теорія права виробила спеціальну категорію - пра­вовий режим.

Правовий режим - складне юридичне утворення, що визна­чає порядок правового регулювання, який виражається у пев­ному поєднанні правових засобів і створює бажаний суспільний стан і конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єкта.

Кожній галузі права відповідає свій правовий режим. Право­вий режим як складова правової дійсності виражає комплексний спосіб регулювання, є складовою частиною галузевих методів. Правовий режим можна розглядати як свого роду укрупнений блок у загальному арсеналі правового інструментарію, що по­єднує в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів.

Правові режими закріплюються у законодавстві, забезпе­чуються державою і тісно пов'язані з відповідною групою сус­пільних відносин - предметом правового регулювання. Метою їх встановлення є специфічна регламентація конкретної області суспільних відносин, шляхом виділення у часових і просторових межах тих чи інших суб’єктів і об’єктів права. За змістом право­вий режим є особливим порядком правового регулювання, що ґрунтується на різноманітному поєднанні юридичних засобів і створює конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів.

На нашу думку, зміст категорії «правовий режим» включає такі його складові:

а) особливості предмета правового регулювання;

6} закріплені в законодавстві права, обов’язки та відповідаль­ність;

в) прийоми, вживані для регулювання суспільних відносин (заборони, зобов’язання, дозволи, заохочення, рекомендації);

г) позиції, які займають сторони в регульованих відносинах (відносини поземні - тобто з рівністю сторін, або прямовисні - себто з наявністю управненої та зобов’язаної сторони), напри­клад, при підписанні трудового договору сторони - працівник і працедавець мають самостійну волю, а при виникненні тру­дових правовідносин у сторін виникають відносини підпоряд­кування;

д) особливе законодавство, тобто кодифіковані акти, що нор­мативно закріплюють галузеві засади, загальні положення й основні правові засоби.

Тільки взяті у комплексі вищеперелічені елементи правового режиму дають нам повне уявлення про регульовані відносини, дозволяють законодавцю здійснити оптимальний вибір право­вих засобів для регулювання суспільних відносин, а правозас- тосовному органові - обрати правильну правову позицію при реалізації права.