Стаття 56. Робочий час і час відпочинку державного службовця

1. Тривалість робочого часу державного службовця становить 40 годин на тиж­день.

2. Для державних службовців установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

3. За згодою керівника державної служби для державного службовця може вста­новлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, керівник державної служби зобов’язаний установити для них неповний робочий день або неповний робочий тиж­день. Оплата праці в такому разі здійснюється пропорційно відпрацьованому часу.

4. Для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань державні служ­бовці, для яких законом не передбачено обмежень щодо роботи, на підставі наказу (розпорядження) керівника державної служби, про який повідомляється виборний орган первинної профспілкової організації (за наявності), зобов’язані з’явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихід­ні, святкові та неробочі дні, у нічний час. За роботу в зазначені дні (час) державним службовцям надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених зако­нодавством про працю, або протягом місяця надаються відповідні дні відпочинку за заявами державних службовців.

Забороняється залучати до роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їхньою згодою. За­лучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їхньою згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

5.

6. Якщо святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого дня.

1. Предмет регулювання

Предметом регулювання статті є відносини щодо робочого часу і часу відпочинку державного службовця.

2. Цілі статті (мета норми)

Метою статті є визначення особливостей публічно-правового характеру у питаннях робочого часу державних службовців, зокрема:

1) визначення тривалості робочого часу державного службовця (частина перша коментованої статті);

2) визначення особливостей встановлення для державного службовця неповного робочого дня або неповного робочого тижня (частина третя комен­тованої статті);

3) встановлення умов та порядку залучення державних службовців до виконання невідкладних або непередбачуваних завдань і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час (абзац перший частини четвертої коментованої статті).

3. Правова основа коментованого положення (конституційні норми, принципи права/державної служби; рекомендації (стандарти) міжна­родних організацій (Рада Європи, OECP)

3.1. Конституційною основою положень коментованої статті є:

- частина перша статті 45 Конституції, яка встановлює право кожного на відпочинок;

- частина друга статті 45 Конституції, яка встановлює, що право кож­ного на відпочинок забезпечується, зокрема, наданням днів щотижневого відпочинку;

- частина третя статті 45 Конституції, яка встановлює, зокрема, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права кожного на відпочинок визначаються законом.

3.2. Положення коментованої статті базуються на нормах міжнародних договорів, ратифікованих Україною, які є частиною її національного зако­нодавства і обов’язкові для виконання на території України, в тому числі на:

- статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, в якій держава, зокрема, визнає право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи відпочинок, дозвілля і розумне обме­ження робочого часу, винагороду за роботу у святкові дні (пункт «d»);

- статті 2 Європейської соціальної хартії (переглянутої), в якій уряд кра­їни зобов’язується встановити розумну тривалість щоденної та щотижневої роботи і поступово скорочувати робочий тиждень з урахуванням підвищення продуктивності праці та інших відповідних факторів (пункт 1); встановити оплачувані святкові дні (пункт 2); встановити щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів (пункт 3); забезпечити щотижневий відпочинок, який за можливості збігається із днем, що за традиціями або звичаями відповідної країни чи регіону визнається днем відпочинку (пункт 5); забезпечити, щоб працівники, зайняті на роботах у нічний час, користува­лися заходами, які враховують особливий характер такої роботи (пункт 7);

- статті 1 Конвенції МОП 1935 року № 47 про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень, ратифікованої Україною 10 серпня 1956 року.

3.3. Окремі норми законодавства про працю з приводу робочого часу і часу відпочинку пов’язані із спеціальними нормами коментованої статті, зокрема:

- стаття 52 КЗпПУ, в якій встановлено що за умови п’ятиденного робо­чого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підпри­ємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робо­чого тижня (частина перша);

- стаття 53 КЗпПУ, в якій встановлено, що напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників (крім працівників, зазначених у статті 51 Кодексу), скорочується на одну годину (частина перша);

- стаття 54 КЗпПУ, в якій, зокрема, визначено, що у разі роботи в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину (частина перша); тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випад­ках, коли це необхідно за умовами виробництва (частина друга);

- стаття 62 КЗпПУ, яка визначає, що надурочні роботи, як правило, не допускаються (частина перша); власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визнача­ються законодавством і в частині третій зазначеної статті (частина друга); власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи тільки у таких виняткових випадках^[256], зокрема:

1) у разі проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також від­вернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) у разі проведення громадсько необхідних робіт з водопостачання, газо­постачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв’язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) у разі необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок неперед­бачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна;

4) для продовження роботи у разі нез’явлення працівника, який засту­пає, коли робота не допускає перерви (частина третя);

- стаття 66 КЗпПУ, яка встановлює, що працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин.

- стаття 67 КЗпПУ, яка передбачає за умови п’ятиденного робочого тижня надання працівникам двох вихідних днів на тиждень (частина перша); встановлює загальним вихідним днем неділю; другий вихідний день за умови п’ятиденного робочого тижня, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи установи, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) уста­нови, і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем (частина друга); у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого (частина третя);

- стаття 70 КЗпПУ, в якій встановлено, що тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години;

- стаття 71 КЗпПУ, в якій робота у вихідні дні забороняється (частина перша); залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках^[257], зокрема:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поста­вити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота під­приємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів.

4. Визначення термінів, які потребують тлумачення

4.1. Термін «робочий час», застосований у частині першій коментованої статті, означає час, протягом якого державний службовець зобов’язаний виконувати роботу за посадою державної служби, здійснюючи встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій відповідного державного органу.

Початок та кінець робочого часу державного службовця визначається правилами внутрішнього службового розпорядку державного органу (пункт 1 частини перша статті 47 Закону). До складу робочого часу не включається обідня перерва.

4.1.1. Робочий час, враховуючи правовий статус державного службовця, є публічно-приватною категорією, яка поєднує в собі ознаки адміністративного і трудового права і може розглядатися у соціальному та правовому аспектах.

Як соціальна категорія робочий час державного службовця — це вста­новлена нормальна тривалість робочого часу^[258], протягом якого державний службовець в межах визначених за посадою державної служби повноважень застосовує спеціальні знання, умінні та навички, виявляє відповідні моральні та ділові якості і належно виконує встановлені посадові завдання і обов’язки, здійснює встановлені для займаної посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій державного органу, і одержує за це заробітну плату за рахунок державного бюджету.

Як правова категорія робочий час державного службовця — це час, визначений нормами законодавства і затвердженими в установленому порядку правилами внутрішнього службового розпорядку (стаття 47 Закону), протягом якого державний службовець повинен здійснювати повноваження, встановлені для займаної ним посади державної служби в державному органі, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого органу (частина друга статті 1 Закону).

Обов’язок службовця трудитися протягом встановленого робочого часу містить у собі обов’язок дотримання передбаченого законодавством і Правилами внутрішнього службового розпорядку режиму робочого часу. Порушення режиму робочого часу може тягти застосування заходів дисцип­лінарної відповідальності.

4.1.2. Дія частини другої статті 50 КЗпПУ щодо можливості встановлю­вати під час укладення колективного договору меншу тривалість робочого часу, ніж передбачено в частині першій зазначеної статті (тобто менше 40 годин), на державні органи не розповсюджується у зв’язку з тим, що відповідно до частини першої коментованої статті тривалість робочого часу державного службовця становить 40 годин на тиждень (крім випадку, перед­баченого частиною четвертою статті 51 КЗпПУ щодо встановлення скороченої тривалості робочого часу для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда).

4.1.3. Ефективне виконання завдань і функцій державних органів потре­бує належної організації праці державних службовців і раціонального вико­ристання ними робочого часу.

Вивчення і аналіз змісту праці та використання робочого часу з подаль­шим розробленням заходів щодо його ущільнення потребує класифікації витрат робочого часу. Питання класифікації витрат робочого часу розгляда­ються в курсах з нормування праці^[259]. Робочий час звичайно класифікують як:

1) час продуктивної роботи (підготовчо-заключна робота, основна і допо­міжна робота);

2) регламентовані перерви (час для особистих потреб, внутрішньозмін- ного відпочинку, робочої гімнастики);

3) непродуктивні витрати робочого часу (перерви в роботі з організа­ційно-технічних причин; виконання роботи, не пов’язаної із завданнями і функціями державного органу);

4) перерви в роботі, пов’язані з порушенням службової дисципліни тощо.

Регламентовані перерви мають бути достатніми для підтримання нор­мальної працездатності і особистих потреб протягом зміни.

Питання раціональної самоорганізації та ефективного використання робо­чого часу розглядаються в рамках курсів тайм-менеджменту (управління часом)^[260].

4.2. Термін «скорочена тривалість робочого часу», який застосовується у статті 51 КЗпПУ, означає скорочену тривалість робочого часу, яка за законом у відповідних випадках встановлюється або може встановлюватися лише для певних категорій працівників, передбачених зазначеною статтею.

На сьогодні єдина категорія осіб, які перебувають на державній службі, на яку розповсюджується дія статті 51 КЗпПУ щодо скороченої тривалості робочого часу, — це жінки, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

4.3. Термін «п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними», застосо­ваний у частині другій коментованої статті, означає 40-годинну тривалість п’ятиденного робочого тижня.

4.4. Термін «неповний робочий день», застосований у частині четвертій коментованої статті, означає час щоденної (щозмінної) роботи, меншої три­валості, ніж установлена правилами внутрішнього службового розпорядку або графіком змінності, який:

1) може встановлюватися для державного службовця за згодою керів­ника державної служби;

2) керівник державної служби зобов’язаний встановлювати на прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку (частина третя коментованої статті).

4.5. Термін «неповний робочий тиждень» означає час роботи за тиждень, менший, ніж 40 годин (шляхом встановлення неробочих днів або скорочення тривалості робочого часу в окремі дні), який:

1) може встановлюватися для державного службовця за згодою керів­ника державної служби;

2) керівник державної служби зобов’язаний встановлювати на прохання вагітної жінки, одинокого державного службовця, який має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку (частина третя коментованої статті).

4.6. Термін «режим робочого часу»» означає порядок поділу і використання робочого часу протягом чітко визначеного періоду^[261].

Режими робочого часу на державній службі визначаються правилами внутрішнього службового розпорядку, що відповідно до частини другої статті 47 Закону затверджуються загальними зборами (конференцією) дер­жавних службовців державного органу за поданням керівника державної служби і виборного органу первинної профспілкової організації (за наявно­сті) на основі типових правил.

4.7. Термін «надурочні роботи»» означає роботи понад встановлену трива­лість робочого дня (частина перша статті 62 КЗпПУ).

У разі щоденного обліку робочого часу надурочні роботи — це переви­щення установленої тривалості робочого часу за день, у разі щотижневого обліку робочого часу — за тиждень, у разі підсумкового обліку робочого часу — за обліковий період (місяць, квартал).

4.8. Термін «вихідні дні»» («вихідний день»), застосований у частинах дру­гій, четвертій—шостій коментованої статті, означає у разі п’ятиденного робо­чого тижня загальний вихідний день — неділю, і другий вихідний день, якщо не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспіл­кової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем (частина друга статті 67 КЗпПУ).

4.9. Термін «святкові та неробочі дні», застосований у частинах четвер­тій—шостій коментованої статті, означає встановлені частиною першою статті 73 КЗпПУ такі святкові дні: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (День перемоги); 28 червня — День Конституції Укра­їни; 24 серпня — День незалежності України; 14 жовтня — День захисника України, а також встановлені релігійні свята, в які також не проводиться робота: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця (частина друга статті 73 КЗпПУ).

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, заре­єстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку про­тягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні (частина третя статті 73 КЗпПУ).

4.10. Термін «нічний час», застосований у частинах четвертій—п’ятій коментованої статті, означає час з 10 години вечора до 6 години ранку (частина третя статті 54 КЗпПУ).

4.11. Термін «невідкладні або непередбачувані завдання», застосований у частині четвертій коментованої статті, не має визначення ні в коментованому Законі, ні у КЗпП України.

За змістом частини четвертої коментованої статті і з урахуванням вимог трудового законодавства у частині відносин, не врегульованих Законом, термін «невідкладні або непередбачувані завдання» можна визначити як завдання щодо здійснення державними службовцями встановлених за їх посадами повноважень, пов’язаних з виконанням завдань і функцій держави, у надурочний час, у вихідні, святкові та неробочі дні, а також нічний час лише у виняткових випадках, передбачених законом.

5. Місце коментованого положення у цілісному механізмі/інсти- туті, зв’язки цієї норми з іншими положеннями Закону та незакон­ними нормативними актами; умови і особливості застосування

5.1. Тривалість робочого часу державного службовця становить 40 годин на тиждень (частина перша коментованої статті).

В окремих випадках відповідно до вимог законодавства встановлена три­валість робочого часу державного службовця, що становить 40 годин на тиждень, може скорочуватися.

Зокрема, відповідно до частини четвертої статті 51 КЗпПУ скорочення тривалості робочого часу за рахунок власних коштів може встановлюватися на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотир­надцяти років або дитину-інваліда. Якщо розглядати державний орган як організацію, то на нього розповсюджується дія частини четвертої статті 51 КЗпПУ.

Законодавство не встановлює мінімальну тривалість скороченого робо­чого часу. Тому рекомендується мінімальну тривалість скороченого робочого часу для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дити­ну-інваліда, визначати в Правилах внутрішнього службового розпорядку, які відповідно до частини другої статті 47 Закону мають затверджуватися загальними зборами (конференцією) державних службовців державного органу за поданням керівника державної служби і виборного органу первин­ної профспілкової організації (за наявності) на основі типових правил.

У разі скорочення тривалості робочого часу працівник (у даному випадку державний службовець — жінка, яка має дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда) має право на оплату праці в розмірі повного окладу^[262].

У документі обліку її робочого часу проставляється дві цифри, які відповідають:

1) фактично відпрацьованим годинам за скороченою тривалістю робочого дня;

2) годинам, за які здійснюється оплата до повного окладу за цей день.

5.2. Відповідно до частини другої коментованої статті, для державних службовців установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

5.2.1. За загальним правилом при п’ятиденному робочому тижні трива­лість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього тру­дового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня (частина перша статті 52 КЗпПУ).

У Законі це загальне положення конкретизоване у статті 47, згідно з якою правилами внутрішнього службового розпорядку державного органу, які затверджуються загальними зборами (конференцією) державних служ­бовців державного органу, зокрема визначаються:

1) початок і кінець робочого часу державного службовця;

2) перерви, що надаються для відпочинку та прийняття їжі.

5.2.2. За практикою, що склалася, для більшості державних службовців застосовується графік роботи в день з тривалістю робочої зміни вісім годин і з двома вихідними (у суботу і неділю).

У такому випадку запроваджується щоденний облік тривалості робочого часу, за якого годинами надурочної роботи вважаються години понад вста­новлену тривалість робочого дня.

Робота, яка виконується працівником за власною ініціативою після закін­чення робочого часу, навіть з відома керівника, але без його вказівки, не може бути кваліфікована як надурочна^[263].

5.2.3. З точки зору створення умов для продуктивності роботи восьмиго­динна денна зміна є найбільш прийнятною.

На користь восьмигодинної зміни свідчать дослідження в області фізі­ології та гігієни праці. На середньостатистичному рівні доведено, що на початку зміни звичайно відбувається певний період «втягування» в роботу, продуктивність протягом перших чотирьох годин роботи поступово зростає до максимуму і тримається на такому рівні, потім наприкінці четвертого часу роботи (перед обідом) починає падати. Після обіду відбувається відносно швидке «втягування» в роботу, продуктивність знов зростає, тримається певний час і потім з наближенням до кінця зміни починає поступово падати. Відбувається втомлюваність організму людини.

Причому чим більше праця державного службовця за її змістом насичена творчими елементами (аналіз політики, експертиза, пошук та обґрунтування професійних і адміністративних рішень тощо), тим більшим може бути період «втягування» в роботу, а сам процес розумової діяльності може часто про­довжуватися за межами робочого дня та робочого місця. У таких випадках межі робочого дня виглядають начебто розмитими, а кращі ідеї та рішення можуть приходити у неробочій обстановці. Але і за насиченості професійної діяльності творчими елементами та відповідної розмитості меж робочого дня спокійна цілеспрямована денна робота і нормальний відпочинок є запорукою продуктивності діяльності державного службовця.

5.2.4. Частина перша коментованої статті вимагає дотримання лише тиж­невої тривалості робочого часу і не встановлює тривалість робочого дня.

При цьому законодавство не виключає, що за необхідності відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку в окремі дні тривалість роботи за графіком може бути продовжена, а в деякі скорочена таким чином, щоб загальна тривалість робочого тижня не перевищувала 40 годин.

У випадках, коли це диктується публічним інтересом (наприклад, у разі тимчасового збільшення обсягу роботи, пов’язаної з наданням послуг окре­мим категоріям громадян), застосування однозмінних графіків роботи з різ­ною тривалістю зміни (продовженої в періоди тимчасового збільшення обсягу роботи і скороченої в періоди її зменшення) за умови, що середня тривалість робочого тижня за обліковий період (місяць, квартал або більше) не буде перевищувати 40 годин на тиждень, може бути не тільки виправданим, але і необхідним.

У таких випадках може виникати потреба у запровадженні щотижневого або підсумкового обліку робочого часу з дотриманням вимог статті 61 КЗпПУ і частини другої статті 47 Закону. Відповідний режим робочого часу або мож­ливість його запровадження мають бути визначені Правилами внутрішнього службового розпорядку.

Однак за практикою, що склалася, звичайно дотримуються восьмиго­динної тривалості робочої зміни.

5.2.5. В окремих випадках на державній службі може виникати потреба у цілодобовій роботі в силу особливостей державної служби.

Так, відповідно до частини другої статті 247 МКУ митне оформлення у пунктах пропуску через державний кордон України здійснюється цілодобово.

Тривалість та режим роботи, час відпочинку посадових осіб органів дохо­дів і зборів установлюються відповідно до законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених МКУ (частина перша статті 574 МКУ).

Митні пости, через які здійснюється митне оформлення і пропуск ван­тажів через державний кордон України, працюють безперервно за змінними графіками.

Керівники митних постів з урахуванням оперативної обстановки можуть у межах наданих повноважень встановлювати для посадових осіб, які пра­цюють на митних постах за змінними графіками, почергову перерву для від­починку і прийняття їжі без зупинки процесу митного контролю і митного оформлення^[264].

5.3. У частині третій коментованої статті визначені особливості встанов­лення для державного службовця неповного робочого дня або неповного робочого тижня.

5.3.1. Неповний робочий день або неповний робочий тиждень можна ква­ліфікувати як прояв розумного обмеження робочого часу, на яке має право кожний відповідно до пункту «d» статті 7 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

По суті, неповний робочий день або неповний робочий тиждень є гаран­тією реалізації права на працю тієї категорії громадян, які через різні обста­вини та причини не мають можливості працювати в режимі нормального робочого часу.

5.3.2. Порядок встановлення неповного робочого дня або неповного робо­чого тижня відрізняється залежно від категорії працівників.

5.3.3. У загальному випадку на це потрібна згода керівника державної служби в державному органі. Керівник державної служби має враховувати забезпеченість державного органу персоналом, а також можливість встанов­лення неповного робочого дня або неповного робочого тижня для держав­ного службовця без шкоди для виконання завдань і функцій відповідного державного органу.

5.3.4. Частиною третьою коментованої статті передбачені окремі випадки, коли згода керівника державної служби в державному органі для встанов­лення неповного робочого дня або неповного робочого тижня непотрібна. Це випадки, коли з таким проханням звертаються певні визначені законом особи, зокрема вагітна жінка, одинокий державний службовець, який має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, у тому числі яка перебуває під його опікою, або який доглядає за хворим членом сім’ї відпо­відно до медичного висновку.

Ці службовці визначаються як категорії, які мають суб’єктивне право на неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

До речі, якщо в частині першій статті 56 КЗпПУ до категорій праців­ників, за прохання яких встановлюється в обов’язковому порядку неповний робочий день або неповний робочий тиждень, крім вагітної жінки, віднесена також жінка, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-ін­валіда, в тому числі таку, що перебуває під її опікою, або який здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, то у Законі слова «жінки, яка...» замінені словами «одинокого державного службовця, який...».

5.3.5. Неповний робочий день або неповний робочий тиждень для держав­них службовців за змістом частини третьої коментованої статті встановлює керівник державної служби, повноваження якого відповідно до статті 17 Закону стосуються лише державних службовців, які займають посади дер­жавної служби категорій «Б» і «В».

Тому на державних службовців, які займають посади державної служби категорії «А», положення частини третьої коментованої статті щодо вста­новлення неповного робочого дня або неповного робочого тижня не розповсюджуються.

5.3.6. Законодавство не визначає тривалість неповного робочого часу.

На практиці найчастіше неповний робочий час встановлюється трива­лістю половина або чверть установленої нормальної тривалості (відповідно оплата на «півставки» або «чверть ставки»), що однак не виключає встанов­лення іншої тривалості часу.

5.3.7. Щодо державних службовців, які мають суб’єктивне право на неповний робочий час, то у таких випадках керівник державної служби має встановлювати ту тривалість неповного робочого дня, про яку просить працівник^[265].

Чинником, що стримує надмірне обмеження тривалості неповного робо­чого часу на прохання осіб, які мають відповідне суб’єктивне право, висту­пає оплата праці таких осіб пропорційно відпрацьованому часу.

5.3.8. Неповний робочий час може встановлюватися на певний період (на певний строк) або без обмеження строком^[266].

В останньому випадку у разі зміни істотних умов державної служби (стаття 43 Закону) керівник державної служби не позбавляється права змінити тривалість неповного робочого часу чи замінити його на повний за умови, що в державному органі істотно змінюються умови державної служби, дотримуючись при цьому процедури, передбаченої частиною чет­вертою статті 43 Закону.

Зокрема, керівник державної служби в державному органі має повідо­мити державного службовця про зміну режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу не пізніше як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заро­бітної плати. У разі незгоди державного службовця на продовження про­ходження державної служби у зв’язку із зміною істотних умов державної служби (зокрема, щодо встановлення або скасування неповного робочого часу) він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 83 Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби (див. коментар до статті 43 Закону).

5.3.9. Між словами неповний робочий день або неповний робочий тиждень стоїть сполучник «або». Отже, можна встановлювати або неповний робочий день, або неповний робочий тиждень. Разом з тим, може бути одночасне зменшення робочого дня і робочого тижня, що дає змогу вибирати найбільш оптимальний варіант в межах нормального робочого часу:

1) робота з неповним робочим часом може передбачити скорочення три­валості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин у всі дні робочого тижня;

2) скорочення кількості робочих днів у тиждень за умови збереження нормальної тривалості щоденної роботи (зміни);

3) скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин за умови одночасного скорочення кількості робочих днів на тиждень.

В залежності від конкретних умов може бути встановлена і інша трива­лість робочого часу.

5.3.10. Оплата праці державних службовців у випадках встановлення неповного робочого часу, передбачених законодавством, проводиться про­порційно відпрацьованому часу (частина третя коментованої статті).

5.3.11. Зважаючи на положення частини третьої статті 56 КЗпПУ, робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Зокрема, вона не приводить до скорочення тривалості щорічної відпустки.

При цьому робота на умовах неповного робочого часу впливає на розмір оплати за виконану роботу, і, відповідно, на розмір середньомісячної заро­бітної плати, яка зберігається за час відпустки.

5.3.12. Для жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дити­ну-інваліда, є альтернатива вибору між проханням встановити неповний робочий день або робочий тиждень, або встановити скорочену тривалість робочого часу (оплата буде здійснюватися в розмірі повного окладу). Який вибір вона зробить — це її суб’єктивне право.

Керівник державної служби і у першому, і у другому випадках має задо­вольнити її прохання.

5.3.13. Однією з цілей частини третьої коментованої статті було забезпе­чення можливості прийняття на державну службу на умовах неповного робо­чого дня або робочого тижня, створення умов для більшої гнучкості, коли для окремих державних органів доцільно мати більшу кількість персоналу, наприклад, для роботи у певні дні або періоди. Зокрема, у центрах надання адміністративних послуг в районних державних адміністраціях найбільша кількість відвідувачів спостерігається в першій половині дня, тому саме в цей час може бути потрібна більша кількість адміністраторів. Конструкція Закону «за згодою керівника державної служби» може для цих цілей тлумачитися і як механізм, коли ініціатива щодо встановлення режиму неповного робочого дня або неповного робочого тижня може належати керівникам структурних підрозділів, а керівник державної служби може надати згоду на такі умови.

5.4. Для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань державні службовці зобов’язані з’явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у ніч­ний час (перше речення абзацу першого частини четвертої коментованої статті).

Ці положення абзацу першого частини четвертої коментованої статті базуються на:

- статті 62 КЗпПУ, яка визначає, що надурочні роботи, як правило, не допускаються (частина 1); власник або уповноважений ним орган може засто­совувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і в частині третій зазначеної статті (частина друга). Зокрема, надурочні роботи допускаються тільки у таких виняткових випадках^[267]:

1) у разі проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також від­вернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) у разі проведення громадсько необхідних робіт з водопостачання, газо­постачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв’язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) за необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призве­сти до псування або загибелі державного чи громадського майна;

4) для продовження роботи у разі нез’явлення працівника, який засту­пає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповно­важений ним орган зобов’язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником (частина третя);

- статті 65 КЗпПУ, яка встановлює, що власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника (частина друга);

- статті 70 КЗпПУ, в якій встановлено, що тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години;

- статті 71 КЗпПУ, в якій робота у вихідні дні забороняється (частина перша); залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках^[268], зокрема:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поста­вити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота під­приємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні проводиться за письмо­вим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу (частина друга);

- статті 73 КЗпПУ, в якій визначено, що у святкові і неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-тех­нічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в порядку, передбачених статтею 71 Кодексу (частина четверта); робота у зазначені дні компенсується відповідно до статті 107 Кодексу (частина п’ята).

5.4.1. Законодавець не визначає перелік невідкладних і непередбачуваних завдань, до виконання яких відповідно до частини четвертої коментованої статті можуть залучатися державні службовців.

За змістом першого речення абзацу першого частини четвертої комен­тованої статті можна виділити лише одну суттєву ознаку невідкладних або непередбачуваних завдань — це час їх виконання (понад установлену трива­лість робочого дня, у вихідні, святкові та неробочі дні). Інші ознаки належать до процедури забезпечення виконання невідкладних або непередбачуваних завдань (хто залучає до їх виконання, кого не можна залучати, який нор­мативний акт приймається, хто про це сповіщається та хто зобов’язаний з’явитися на службу і працювати, виконуючи ці завдання), а не до самих завдань.

У трудовому законодавстві, дія норм якого поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих Законом (частина третя статті 5 Закону), можна виділити другу ознаку невідкладних або неперед­бачуваних завдань — це винятковість випадків, в яких виникає необхідність всупереч існуючій забороні, виконувати деякі визначені законодавством роботи понад установлену тривалість робочого дня або тижня.

Слід мати на увазі, що виконання невідкладних і непередбачуваних завдань для роботи понад встановлену норму робочого часу повинно бути обумовлено об’єктивними причинами і мати епізодичний характер. Непри­пустимо зобов’язувати державних службовців систематично працювати поза час робочого дня, оскільки це призведе до фактичного збільшення тривалості робочого часу і вступить у протиріччя з установленими для них гарантіями, зокрема, з правом на відпочинок.

Саме у виняткових випадках, визначених трудовим законодавством, допускається залучення працівників до роботи понад установлену тривалість робочого дня або робочого тижня — у вихідні дні (частина друга статті 71 КЗпПУ), у святкові та неробочі дні (частина четверта статті 73 КЗпПУ).

Щодо роботи у нічний час, то у трудовому законодавстві вона не пов’я­зується із винятковими випадками.

На практиці необхідність в ній звичайно виникає у зв’язку із безперерв­ною цілодобовою роботою підприємства, установи, організації або їх окре­мих підрозділів, а також наданням послуг населенню (наприклад, медичних, зв’язку, залізничного транспорту тощо). Стосовно державної служби, вра­ховуючи її пов’язаність з виконанням завдань і функцій державних органів, законодавець припускає винятковий із загального правила, специфічний лише для державної служби випадок — можливість виконання державними службовцями невідкладних або непередбачуваних завдань у нічний час (частина четверта коментованої статті).

5.4.2. Під час розгляду виняткових випадків, за яких допускається засто­сування надурочних робіт, роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, не можна механічно переносити норми трудового законодавства на державну службу.

З одного боку, необхідно враховувати зміст професійної діяльності державних службовців (не всі виняткові випадки, визначені у трудовому законодавстві, можуть зустрічатися в професійній діяльності державних службовців). З іншого боку, необхідно враховувати наявність або відсутність безпосередньої пов’язаності здійснюваних державними службовцями повно­важень з виконанням завдань та функцій державного органу і, відповідно, з винятковістю ситуацій, які виникають у державному та суспільному житті на державному, галузевому, регіональному та місцевому рівні.

Винятковість ситуацій певною мірою корелюється з юрисдикцією дер­жавного органу, але більшою мірою з тим впливом, який справляє вико­нання цих завдань і функцій на національну безпеку і оборону країни, її зовнішню та внутрішню публічну політику, забезпечення і охорону прав і свобод людини (реальна ознака).

5.4.3. Установлення наказом (розпорядженням) керівника державної служби невідкладності та непередбачуваності завдань начебто надає йому занадто широку дискрецію у визначенні таких завдань, але обмеження, визначені законодавством про працю в частині відносин, не врегульованих Законом (щодо застосування надурочних робіт, роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час), суттєво її звужують.

5.4.4. Більшість державних службовців працюють за загальним режимом робочого часу, не пов’язаним з цілодобовою безперервною роботою, і, від­повідно, мають можливість відпочинку у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються (частина перша статті 2 КЗпПУ). За загальним порядком, для проведення надурочних робіт власнику або уповноваженому ним органу необхідно одержати дозвіл виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підпри­ємства, установи, організації (стаття 64 КЗпПУ).

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається тільки з дозволу виборного органу первин­ної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і в частині другій статті 71 КЗпПУ (частина перша статті 71 КЗпПУ).

Саме завдяки винятковості можливих ситуацій та важливості терміно­вого розв’язання проблем, які можуть виникати під час виконання завдань і функцій держави, законодавець визначив специфічний для державної служби, більш жорсткий, ніж загальний, порядок прийняття рішення щодо виконання державними службовцями невідкладних або непередбачуваних завдань у надурочний час, вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час.

Для залучення в надурочний час, вихідні, святкові і неробочі дні, у ніч­ний час для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань державних службовців, для яких законом не передбачено обмежень щодо відповідної роботи, керівнику державної служби в державному органі достатньо лише повідомити виборний орган первинної профспілкової організації (за наявності) про виданий з цього приводу наказ (розпорядження), згода виборного органу первинної профспілкової організації (за наявності) не потрібна (перше речення абзацу першого частини четвертої коментованої статті).

Порівняно із загальним правилом законодавець визнав можливим зробити виняток стосовно державної служби, враховуючи її особливості, і надати керівнику державної служби в державному органі більш широкі повнова­ження у застосуванні надурочних робіт і роботи у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час, виключивши наявність дозволу на проведення таких робіт від виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Щодо надурочних робіт, то в трудовому законодавстві визначено вичерпний перелік виняткових випадків, у яких вони можуть застосовува­тися. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках (частина друга статті 62 КЗпПУ). Згідно із частиною третьою статті 62 КЗпПУ такі виняткові випадки виникають:

1) у разі проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також від­вернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) у разі проведення суспільно необхідних робіт з водопостачання, газо­постачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв’язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) за необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередба­чених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) за необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5) для продовження роботи у разі нез’явлення працівника, який засту­пає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповно­важений ним орган зобов’язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

Деякі із виняткових випадків застосування надурочних робіт, визначені у частині третій статті 62 КЗпПУ, можуть прямо або опосередковано мати від­ношення до здійснення певних повноважень деяких державних службовців, безпосередньо пов’язаних з виконанням окремих завдань і функцій певних державних органів, а деякі ні.

Якщо врахувати зміст професійної діяльності державних службовців, то можуть виникати такі виняткові випадки залучення їх до надурочних робіт:

1) у разі проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також від­вернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) за необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припи­нення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадсь­кого майна, чи викликає зупинення робіт для значної кількості працівників;

3) для продовження роботи у разі нез’явлення посадової особи, яка заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках безпосеред­ній керівник зобов’язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

Разом з тим, на наш погляд, питання про виняткові випадки залучення державних службовців до надурочних робіт потребує вивчення та аналізу з метою обґрунтування їх вичерпного переліку з урахуванням особливостей державної служби.

У трудовому законодавстві забороняється робота у вихідні дні. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового пред­ставника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках (частина перша статті 71 КЗпПУ).

За загальним правилом (частина друга статті 71 КЗпПУ), залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поста­вити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підпри­ємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

З урахуванням здійснюваних державними службовцями повноважень з їх діяльністю не може бути безпосередньо пов’язано виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення про­стою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і при­значення. Інші виняткові випадки можуть більшою або меншою мірою бути пов’язані з виконанням державними службовцями свої посадових обов’яз- ків. Але навіть уточнений перелік виняткових випадків не можна вважати вичерпним для державної служби.

Як і у випадку надурочних робіт, питання про виняткові випадки залу­чення державних службовців до роботи у вихідні дні потребує вивчення та аналізу з метою обґрунтування їх вичерпного переліку з урахуванням осо­бливостей державної служби.

У святкові та неробочі дні допускаються роботи, припинення яких немож­ливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, уста­нови, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення (частина третя статті 73 КЗпПУ). З державною службою не пов’язані роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови. При цьому законодавець припускає можливість роботи державних службовців у святкові та неробочі дні.

На наш погляд, враховуючи певну правову неврегульованість питання про визначення невідкладних або непередбачуваних завдань державних службовців, грошову компенсацію за відхилення від нормального режиму робочого часу і можливість зловживання при цьому дискреційними пов­новаженнями особами, які приймають рішення про залучення державних службовців до виконання таких робіт, доцільно в процесі удосконалення законодавства про державну службу обґрунтувати і визначити на законо­давчому рівні вичерпний перелік невідкладних або непередбачуваних завдань державних службовців.

5.4.5. Державні службовці, для яких законом не передбачено обмежень щодо надурочної роботи і роботи у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час, одержавши наказ керівника державної служби в державному органі зобов’язані з’явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час (абзац перший частини четвертої коментованої статті).

У таких випадках у разі визначення керівником державної служби початку робочого часу виконання невідкладного або непередбачуваного завдання має дотримуватися розумна тривалість часу пересування держав­ного службовця від міста його знаходження до місця виконання завдання. Цей час визначається з урахуванням віддалення місця перебування служ­бовця від місця виконання дорученого завдання, віку і стану здоров’я особи, транспортного сполучення та інших чинників.

У разі відсутності поважних причин (хвороба; знаходження державного службовця на відстані, яка виключає своєчасне прибуття до місця виконання завдання; перебої у транспортному сполученні; інші форс-мажорні обста­вини) неявка або запізнення державного службовця, який одержав письмово під підпис або усно (в тому числі через засоби зв’язку) наказ керівника дер­жавної служби в державному органі про залучення його до виконання невід­кладного або непередбачуваного завдання в надурочний час, до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час і на якого не розповсюджуються обмеження щодо такої роботи, кваліфікується відповідно до частини другої статті 65 Закону як дисциплінарний проступок і є підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності.

Державний службовець має бути ознайомлений під підпис з наказом (роз­порядженням) про залучення його до виконання невідкладного або непе- редбачуваного завдання в надурочної час, до роботи у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час.

Керівник державної служби в державному органі має забезпечити ведення обліку надурочних робіт кожного працівника (частина друга статті 65 КЗпПУ), а також роботи у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час, пов’язаної з виконанням невідкладних або непередбачуваних робіт.

5.5. За роботу з виконання невідкладних або непередбачуваних завдань у надурочний час, а також у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час державним службовцям надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю, або протягом місяця надаються від­повідні дні відпочинку за заявами державних службовців (друге речення абзацу першого частини четвертої коментованої статті).

5.5.1. Відповідно до частини першої статті 106 КЗпПУ за погодинною системою оплати праці (як у випадку оплати праці державних службов­ців) робота в надурочний час оплачується у подвійному розмірі.

У разі підсумованого обліку робочого часу оплачуються як надурочні всі години, відпрацьовані понад установлений робочий час в обліковому періоді у порядку, передбаченому (як у випадку державних службовців) частиною першою зазначеної статті (частина третя статті 106 КЗпПУ).

5.5.2. У трудовому законодавстві компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається (частина четверта статті 106 КЗпПУ).

На першій погляд, існує колізія між цією нормою законодавства про працю, яка забороняє компенсацію надурочних робіт шляхом надання від­гулу, і нормою Закону, яка допускає можливість компенсації «за зазначені дні (час)^[269]» шляхом надання днів відпочинку за заявами державних служ­бовців на відміну від грошової компенсації (абзац перший частини четвертої коментованої статті). Очевидно, пріоритет повинен надаватися нормі Закону.

Термін «час» може стосуватися праці (роботи) «понад установлену три­валість робочого дня» (абзац перший частини четвертої коментованої статті), яка оплачується за час надурочної роботи у подвійному розмірі (частина перша статті 106 КЗпПУ), або/та праці (роботи) «у нічний час» (абзац пер­ший частини четвертої коментованої статті). Проте законодавець відсилає до порядку, визначеного законодавством про працю (абзац перший частини четвертої коментованої статті).

На нашу думку, під час внесення змін до Закону доцільно чітко та роз­дільно виписати порядок і способи компенсації за роботу з різними випадками відхилень від нормального робочого режиму (за роботу понад установлену тривалість робочого дня, у вихідні, святкові і неробочі дні, у нічний час).

5.5.3. У разі коли йдеться про неповний робочий час, поняття надурочної роботи не може застосовуватися. Незважаючи на те, що державному служ­бовцю, який не має суб’єктивного права на неповний робочий день, може бути встановлений за згодою керівника державної служби неповний робо­чий день (на підставі частини третьої коментованої статті). Такий державний службовець може у виняткових випадках залучатися в установленому Зако­ном порядку до роботи понад установлену тривалість неповного робочого дня для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань.

При цьому за роботу протягом часу, який перевищує встановлену трива­лість неповного робочого дня, компенсація не надається.

Так, відповідно до пункту 16 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 р. № 13, робота працівника з неповним робочим днем понад передбачений тру­довим договором час, але в межах установленої законодавством тривалості повного робочого дня не вважається надурочною і оплачується в одинарному розмірі.

5.5.4. Робота у вихідні дні може компенсуватися за згодою сторін надан­ням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

У частині четвертій коментованої статті згода сторін під час вибору спо­собу компенсації за роботу у вихідні дні не зазначена, але є посилання на порядок, визначений трудовим законодавством. Крім того, під час вирішення відповідного питання слід виходити з того, що мається на увазі робота, яка є категорією трудового права і, відповідно, пріоритет повинен надава­тися частині першій статті 72 КЗпПУ, тобто згода сторін має бути обов’яз­ковою. Законодавець в даному випадку захищає трудові права державного службовця.

5.5.5. Робота у святкові і неробочі дні працівникам, які одержують місяч­ний оклад (у разі оплати праці державних службовців), оплачується у розмірі одинарної годинної або денної ставки понад оклад, якщо робота у святковий і неробочий день проводилася у межах місячної норми робочого часу, і в роз­мірі подвійної годинної або денної ставки понад оклад, якщо робота прово­дилася понад місячну норму (на підставі пункту 3 частини першої статті 107 КЗпПУ).

Підвищена оплата за роботу у святковий і неробочий день проводиться незалежно від того, призвела чи ні ця робота до перевищення нормальної тривалості робочого часу, яка розраховується за календарем з урахуванням вихідних, святкових і неробочих днів та скорочення роботи відповідно до частини першої статті 53 КЗпПУ на одну годину напередодні святкових і неробочих днів.

Оплата у зазначеному розмірі проводиться за години, фактично відпра­цьовані у святковий і неробочий день (частина друга статті 107 КЗпПУ).

За бажанням працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку (як це передбачено нормою Закону і частиною третьою статті 107 КЗпПУ).

За думку юристів, компенсація за роботу у святковий і неробочий день може надаватися, якщо вона перевищує установлену місячну тривалість робочого часу. В іншому разі надання відгулу призведе до недодержання нормальної тривалості робочого часу за місяць^[270].

Суб’єктивне право на підвищену оплату за роботу у святкові і неробочі дні виникає із самого факту залучення працівника до такої роботи (у нашому випадку — керівником державної служби в державному органі державного службовця до роботи у святкові і неробочі дні). При цьому підвищена оплата за роботу у святкові і неробочі дні не залежить від того, дотримався чи не дотримався власник або уповноважений ним орган (у нашому випадку — керівник державної служби в державному органі) підстав і порядку залу­чення працівника (державного службовця) до роботи у відповідні дні^[271].

5.5.6. Інший день відпочинку (відгул) за роботу у вихідний, святковий або неробочий день доцільно для кожного державного службовця визначати в наказі (розпорядженні) про виконання невідкладних або непередбачуваних завдань, що видається керівником державної служби в державному органі.

Якщо це не зроблено, то державний службовець не має права само­вільно визначати день відпочинку.

Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму ВСУ «Про практику роз­гляду судами трудових спорів» самовільне використання відгулу надає право власникові або уповноваженому ним органу (у нашому випадку — керівнику державної служби в державному органі) на звільнення працівника за вчи­нення прогулу.

5.5.7. Робота у нічний час (з 10 години вечора до 6 годин ранку^[272]) оплачу­ється у підвищеному розмірі, встановленому генеральною, галузевою (тери­торіальною) угодами та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час (стаття 108 КЗпП України).

Зазначені 20 відсотків є мінімальним розміром підвищеної оплати роботи у нічний час. Вищі розміри оплати праці у нічний час можуть бути встанов­лені в генеральній, галузевій (територіальній) угодах або в колективному договорі.

5.6. Забороняється залучати до роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (абзац другий частини четвертої коментованої статті).

Норма щодо заборони залучати до роботи понад установлену тривалість робочого дня вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, пов’язана із загальними нормами КЗпПУ, зокрема щодо заборони залучати зазначені категорії жінок до надурочних робіт (пункт 1 статті 63 КЗпПУ), щодо надання за умови п’ятиденного робочого тижня двох вихідних днів (частина перша статті 67 КЗпПУ), щодо встановлення святкових і неробочих днів (частини перша і друга статті 73 КЗпПУ), щодо заборони роботи у ніч­ний час (пункт 1 частини першої статті 55 КЗпПУ).

При цьому заборони на надурочну роботу і роботу у нічний час поши­рюються також на ті випадки, коли вагітна жінка або жінка, яка має дітей віком до трьох років, дає згоду на таку роботу.

5.7. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їхньою згодою (абзац дру­гий частини четвертої коментованої статті).

5.8. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їхньою згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (абзац другий частини четвертої коментованої статті).

5.9. Відповідно до частини п’ятої коментованої статті тривалість роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час не повинна перевищувати для кожного держав­ного службовця чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

5.9.1. Стосовно обмеження тривалості роботи у вихідні, святкові та неро­бочі дні, у нічний час двома днями підряд і 120 годинами на рік, то законо­давство про працю не встановлює подібних обмежень.

Імовірно, що законодавець, встановлюючи відповідне обмеження, мав на увазі режим робочого часу, який передбачає 8-годинну тривалість робочого дня (40-годинна тривалість робочого тижня за умови роботи з двома вихід­ними днями).

5.9.2. Разом з тим в окремих підрозділах державних органів (наприклад, на митних постах, де здійснюється митний контроль і митне оформлення під час перетинання державного кордону) робота здійснюється цілодобово і охоплює всі вихідні, святкові та неробочі дні, а також весь нічний час, у зв’язку з чим і запроваджено відповідно підсумований облік робочого часу.

У такому разі лише робота у нічний час за рік в сумі буде становити одну третину від загального календарного часового фонду (робота у ніч по 8 годин на добу). На рік загальний календарний часовий фонд становить 8 годин х 365 днів = 2920 годин, а при 4,5-змінній роботі на роботу у ніч­ний час на одну посадову особу буде припадати (2920 годин : 4,5 зміни) = = 648,8 години. Від 648,8 години потрібно відняти тривалість обідньої пере­рви, наприклад, часової, тоді маємо (365 днів на рік : 4,5 зміни) = 81 обідня перерва у нічну зміну за рік. Відповідно від 648,8 години віднімаємо загальну тривалість обідніх перерв у нічну зміну і (648,8 години — 81 година) = 567,8 години нічної роботи на одну посадову особу за рік. Лише тривалість нічної роботи у 4,7 раза перевищує граничні 120 годин на рік. До цього необхідно додати роботу у вихідні (по два дні на тиждень), тобто [(365 днів на рік : 7 днів на тиждень) х 2 вихідні] = 104,28 години, роботу у святкові та неробочі дні [(11 днів х 24 годин) : 4,5 зміни] = 58,7 години на рік (за винятком тих випадків, коли вони збігаються з вихідними). Як бачимо, за умови цілодобової роботи структурного підрозділу державного органу застосування обмеження тривалості роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час двома днями підряд і 120 годинами на рік неможливе. Законодавством не вста­новлено подібних обмежень для цілодобової роботи структурного підрозділу державного органу і відповідно підсумованого обліку робочого часу. Отже, виконати припис частини п’ятої коментованої статті можна лише за умови застосування режиму робочого часу, що передбачає 8-годинну тривалість робочого дня (40-годинна тривалість робочого тижня за умови роботи з двома вихідними днями).

5.9.3. Ураховуючи пріоритет норм законодавства про працю стосовно норм Закону у випадках регулювання роботи^[273], на наш погляд, у разі ціло­добової роботи структурного підрозділу державного органу і, відповідно, під­сумованого обліку робочого часу державних службовців положення частини п’ятої коментованої статті не мають застосовуватися.

Разом з тим вважаємо за доцільне під час внесення змін до Закону узго­дити частину п’яту коментованої статті з нормами законодавства про працю, передбачивши, що:

1) відповідна норма застосовується для всіх державних службовців, які працюють за режимом робочого часу, що передбачає 8-годинну тривалість робочого дня (40-годинна тривалість робочого тижня за умови роботи з двома вихідними днями);

2) для державних службовців державних органів або їх структурних під­розділів, які працюють цілодобово, відповідна норма застосовується лише в частині обмеження 120 годинами роботи понад установлену тривалість робо­чого часу.

5.10. У разі, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неро­бочого дня (частина шоста коментованої статті).

5.11. Ряд норм законодавства про працю з приводу регулювання робочого часу безпосередньо (змістовно) не пов’язані із спеціальними нормами Закону і мають застосовуватися окремо у частині відносин, не врегульованих Зако­яка визначає роботу змінами;

ном, зокрема:

- стаття 58 КЗпПУ,

- стаття 61 КЗпПУ,

- стаття 73 КЗпПУ,

яка визначає підсумований облік часу; яка визначає святкові і неробочі дні.