Коментований розділ визначає особливості правовідносин, які склада­ються під час проходження державної служби з приводу:

а) оплати праці і відповідних соціальних гарантій державних службовців (стаття 50 «Оплата праці державних службовців», стаття 51 «Групи оплати праці та схема посадових окладів державних службовців» та стаття 52 «Над­бавки, доплати та премії»);

б) заохочення державних службовців (стаття 53 «Заохочення державних службовців»);

в) соціально-побутового забезпечення державних службовців (стаття 54 «Соціально-побутове забезпечення державних службовців»);

г) створення належних умов для виконання посадових обов’язків (стаття 55 під відповідною назвою).

2. У частині, не врегульованій Законом, на державних службовців поширюється дія норм законодавства про працю (згідно із частиною третьою статті 5 Закону). Відповідно відносини з приводу оплати праці, соціальних гарантій, морального заохочення, створення належних умов для продуктив­ної праці та інші відносини, не врегульовані Законом, регулюються нормами трудового законодавства. У цих випадках державний службовець у відноси­нах з державою-роботодавцем виступає як найманий працівник з відповід­ними правами.

2.1. Згідно із статтею 4 КЗпПУ законодавство про працю складається з КЗпПУ та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Загальні питання оплати праці і відповідних соціальних гарантій най­маних працівників урегульовані нормами глави VII «Оплата праці» КЗпПУ, Закону «Про оплату праці» та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до КЗпПУ.

2.2. У міжнародній практиці склалося певне уявлення про співвідношення трудових правовідносин з іншими правовідносинами, яке базується на прі­оритетності захисту прав найманих працівників в умовах нерівності сторін індивідуального трудового правовідношення.

Для цілей національної політики захисту працівників в умовах індивіду­ального трудового правовідношення існування такого правовідношення має в першу чергу визначатися на основі фактів, що підтверджують виконання роботи і виплату винагороди працівнику без огляду на те, яким чином це трудове правовідношення характеризується в будь-якій іншій угоді про зворотне, що носить договірний або інший характер, яке могло бути укладено між сторонами (пункт 9 Рекомендацій МОП від 2006 року № 198 про трудове правовідношення).

Державно-службові відносини пов’язані із фактом виконання роботи за посадою державної служби і фактом винагороди за працю, а тому між дер­жавним службовцем і суб’єктом його призначення з моменту призначення державного службовця на посаду за результатами конкурсної процедури виникає і продовжує існувати правова презумпція індивідуальних трудових відносин до моменту припинення державної служби.

2.3. Під час розгляду співвідношення державно-службових і трудових відносин слід також приймати до уваги позицію Європейського суду з прав людини, який у своїй практиці по суті визнає державу роботодавцем дер­жавного службовця і стороною у трудовому договорі (контракті) (Vassa v. Italy; Francesco Lombardo v. Italy та інші)^[205].

2.4. Сучасна західноєвропейська доктрина «права державної адміністра­ції» ґрунтується в цілому на визнанні його змішаної природи, що включає норми публічного і приватного права (Рене Шапю / Chapus, 1992, 1). ОЕСР у своєму дослідженні Policy brief OECD «Модернізація працевлаштування в державному секторі» виходить із розуміння відносин на державній службі як процесу праці. При цьому трудові відносини між службовцем і державою поділяються на три типи:

1) засновані на спільних із приватним сектором законодавчих засадах (Швеція, Австралія, Нова Зеландія);

2) аналогічних приватно-правовому сектору з певними винятками;

3) з більшим обсягом обмежень трудових прав у порівнянні із приватним сектором^[206].

2.5. Відносини з оплати праці державних службовців в Україні регулюються:

1) нормами Закону;

2) нормами законодавства про працю і міжнародних договорів, рати­фікованих Україною, у частині відносин, які не врегульовані Законом, і є загальними нормами правового інституту оплати праці державних служ­бовців, що співвідносяться з нормами Закону з приводу оплати праці як загальне і окреме (норми щодо визначення мінімального розміру заробітної плати, диференціації розміру загальної і тарифної частини заробітної плати, рівної заробітної плати за працю рівної цінності тощо);

3) окремими нормами законодавства про працю у частині відносин, які не врегульовані Законом і змістовно не пов’язані з його нормами (про строки виплати заробітної плати, щодо визначення розміру грошової компенсації понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час тощо).

2.6.

2.7. З урахуванням особливостей державної служби законодавство обмежує можливості державних службовців захищати їх право на оплату праці.

При цьому державний службовець не має права організовувати і брати участь у страйках (частина 5 статті 10 Закону).

Державний службовець у разі виявлення під час його службової діяльності або поза її межами фактів порушення Закону з боку державних органів, їх посадових осіб зобов’язаний звернутися для забезпечення законності до цен­трального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина друга статті 8 Закону). Це стосується також питань оплати праці державних службовців.

При цьому державне регулювання схем посадових окладів, надбавок, доп­лат і виплат державним службовцям практично виключає можливість впливу державних службовців, їх професійних спілок на вирішення цих питань (окрім як через консультації відповідних державних органів з представни­ками профспілок державних службовців). Певна реальна можливість впливу на вирішення деяких питань оплати праці у державних службовців також з’являється у разі погодження з виборним органом первинної профспілкової організації Положення про преміювання у відповідному державному органі, яке керівник державної служби затверджує на основі Типового положення про преміювання, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері трудових від­носин, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забез­печує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Державний службовець може скористатися, як кожна людина, своїм конституційним правом оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність орга­нів державної влади, посадових і службових осіб (частина перша статті 55 Конституції), в тому числі з питань порушення його права на оплату праці. Також державний службовець, як кожна людина, може звернутися за захи­стом своїх прав до Уповноваженого ВРУ з прав людини (частина перша статті 55 Конституції), а після використання всіх національних засобів право­вого захисту — до відповідних міжнародних судових установ чи до відповід­них органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частина третя статті 55 Конституції).

2.8. Правовідносини з приводу можливості надання державному служ­бовцю службового житла, які врегульовані статтею 54 Закону, а також КМУ на виконання цієї статті, необхідно розглядати як специфічну для державних службовців частину житлових правовідносин, обумовлених особливостями державної служби.

У питаннях житлових відносин, не врегульованих статтею 54 Закону, а також на виконання зазначеної статті КМУ на державних службовців поши­рюється дія норм, передбачених житловим законодавством.