вступ

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави та не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обмеження в адміністративному праві можуть виникати в кожній без виключення сфері суспільного життя, що визначається видом діяльності особи, наявністю в суб’єкта певного правового статусу, періодичність застосування обмеження, суб’єктом застосування, способом вираження, інституційною складовою тощо.

Адміністративно-правові обмеження, в першу чергу, повинні відображати компроміс між суспільною необхідністю та інтересами особи. Їх реалізація прямим чином залежить від волі держави та забезпечується, в більшій мірі, заходами адміністративного примусу. Проте, варто відзначити, що серед зазначених факторів особливе місце відведено саме рівню правової свідомості суб’єкта. Так, внутрішнє сприйняття обмеження на рівні правової свідомості особи виховується суспільством через різні інститути впливу на рівні агітації, прикладу, інформаційних повідомлень, що дає можливість сприймати обмеження не як нав’язування специфічних прав і свобод особи, а як міру належної і можливої поведінки, що формує сталу правову культуру публічно-правових відносин, яка є першоосновою культурного та правового суспільства.

Водночас на сьогодні обмеженням в адміністративному праві приділено недостатньо уваги в монографіях, у наявних наукових працях лише фрагментарно розглянуті питання юридичної природи, поняття і ознак адміністративно-правових обмежень; принципів регулювання адміністративно-правових обмежень; змісту обмежувальних норм адміністративного права; структури відносин адміністративно-правових обмежень; способів реалізації обмежувальних норм адміністративного права; мети і функцій адміністративно-правових обмежень; сутності адміністративно-правових інститутів обмежувального спрямування та адміністративно-правових режимів обмежувального спрямування; видів та системи адміністративно-правових обмежень; характеристики нормативно-правового регулювання адміністративно-правових обмежень; визначенню адміністративно-правових обмеження в предметі адміністративного права; еволюції адміністративно-правових обмежень в законодавстві зарубіжних країн. Отже, недостатня розробленість та вивчення на теоретичному рівні проблематики обмежень в адміністративному праві, наявність правових прогалин та колізій у нормах національного законодавства щодо застосування адміністартивно-правових обмежень, а також необхідність проведення комплексного правового дослідження зумовили вибір теми монографії.