Порядок створення установ

Створення установи належить до системи дій (фактичних і юридичних) засновників і реєструючих органів.

Як уже зазначалося, на рівні ЦК України закріплені роз­порядчий й нормативно-явочний способи створення юридич­них осіб, хоча на думку А.

Щодо установ, то розпорядчий (концесійний) порядок їх виникнення, сутність якого полягає в тому, що умови ство­рення, функціонування, припинення їх діяльності залежали від дозволу держави, зберігався майже до початку ХХ ст. [25, с. 66-69]. Тільки Швейцарське уложення 1907 р. поширило на створення о станніх явочний порядок, система якого ще раніше була запроваджена для створення корпорацій [135, с. 151-152]. У зв’язку з існуванням установ приватного та публічного права для останніх на сьогодні зберігається роз­порядчий порядок виникнення, а установи приватного права виникають у явочно-нормативному порядку.

Однак в Україні на сьогодні немає нормативно-правового акта, який би регулював процес створення установ, тому при створенні о станніх керуються як загальними положеннями ЦК України щодо виникнення юридичних осіб, так і нормами спеціальних законів, які регулюють діяльність окремих видів установ, а також Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [151].

Якщо проаналізувати положення статей 83, 87, 88, 89 ЦК України, у яких закладений алгоритм створення будь-якої юридичної особи, і екстраполювати їх на створення установ, то виявляється, що для цього необхідно таке: по-перше, воля одного чи декількох засновників, які прагнуть створити саме установу, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні осо­би; по-друге, волевиявлення засновника (засновників) по­винно знайти своє втілення в установчому акті, який і буде установчим документом установи, і, по-третє, зареєструвати установу у встановленому законом порядку.

Вирізняються такі етапи створення установи: передреє- страційний і післяреєстраційний. Це пов'язано, перш за все, з тим, що майнова складова установи на момент визнання її юридичною особою існує тільки гіпотетично в установчому акті, оскільки відповідно до ст. 102 ЦК України майно пере­дається останній після її державної реєстрації, хоча для юри­дичних осіб, які створюються в інших організаційно-правових формах, зокрема, товариства, передача майна, як правило, передує державній реєстрації. Таким чином, з огляду на те, що юридична особа вважається створеною саме з дня її дер­жавної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК України), реальне наповнення такої ознаки установи, як її майнова відокремленість, узагалі винесено за межі процесу створення установи.

Якщо говорити про стадії, що проходить установа в про­цесі свого створення, то перша стадія, а це стадія, на якій засновник (засновники) приймає рішення про створення останньої, нічим не відрізняється від аналогічної стадії, яку проходять будь-які юридичні особи. Засновники, керуючись своїми інтересами, приймають певне рішення і втілюють його у відповідний установчий документ — установчий акт.

ЦК України не передбачив документального оформлення рішення про створення установи, крім складення установчо­го акта, хоча спеціальне законодавство, зокрема Закон Укра­їни «Про музеї та музейну справу» [165], щодо діяльності музеїв встановлює, що до тих документів, які необхідні для державної реєстрації останніх, обов’язково входять або про­токол, або рішення засновників (ст. 7). Вважаємо це недо­цільним, оскільки зазначені документи не включені до скла­ду установчих документів установи, тому що єдиним уста­новчим документом її, як уже зазначало ся, є установчий акт, який одночасно виконує і функцію рішення, яке приймає за­сновник (-и) для виникнення інших юридичних осіб. Що ж до норм зазначеного Закону, то слід зауважити, що він приймав­ся ще до проведення останньої кодифікації цивільного зако­нодавства, а тому вони мають бути приведені у відповідність з положеннями ЦК України.

Відповідно до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» [146] для виникнення благодійної установи (благодійного фонду) для державної реєстрації по­даються такі документи: заява засновника чи його уповно­важеного, статут (положення) благодійної організації, про­токол установчих зборів (з’їзду, конференції), відомості про засновника та органи управління, відомості про її місцеві відділення (філії, представництва), документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Таким чином, і норми цього Закону не узгоджені з нормами ЦК України. Безумовно, наведені приклади можна було б продовжити, аналізуючи норми спеціальних законів, що регулюють діяльність різних видів установ, але картина залишиться та сама — неузгодже­ність положень цих законів з нормами ЦК України.

З огляду на це можна відзначити, що простежується тен­денція з боку законодавця уникнути закріплення на рівні за­кону єдиного порядку створення установ. А виходячи з того, що ніхто не може гарантувати, що не виникатимуть все нові і нові види установ, що природно вимагатиме розроблення все нових і нових спеціальних законів, це може привести до того, що перелік установчих документів останніх постійно мінятиметься, що, у свою чергу, відіб’ється на ускладненні процедури реєстрації установ.

Тому вважаємо за доцільне, враховуючи особливості уста­нови як організаційно-правової форми непідприємницьких юридичних осіб, або внести відповідні зміни до чинного За­кону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців», урегулювавши особливості реєстрації установ, або розробити окремий Закон, який би передбачив особливості реєстрації установ як самостійної організаційно-правової форми непідприємницьких юридич­них осіб, або розробити Закон України «Про установи», який би врегулював єдиний порядок створення установ незалежно від їх виду, визначив основні положення щодо прийняття, змісту і форми установчого акта, строків реєстрації установи, сплати державного мита за таку реєстрацію тощо.

Для створення установи необхідне таке: засновник (-и) по­винен мати: відповідний обсяг цивільної право- і дієздатності; майно, яке виокремлюється (документальне підтвердження цього) і передається у власність установи для досягнення по­ставленої мети; затвердження розробленого установчого акта.

Проте слід відзначити, що спеціальним законодавством на засновників на передреєстраційній стадії, тобто ще до етапу затвердження розробленого установчого акта, поклада­ється обов'язок здійснити цілу низку дій. Так, за Законом «Про музеї та музейну справу» до прийняття рішення про створення музею засновники повинні забезпечити: форму­вання музейного зібрання й матеріальну базу, а саме примі­щення для експозиції та роботи наукових працівників, фон- досховище музею, створити відповідні умови для його охо­рони, оснастити засобами охоронної й пожежної сигналізації, вирішити питання з фінансуванням та кадровим забезпечен­ням для належного функціонування установи тощо. Якщо створюється музей як публічна установа, то засновник зобов'язаний затвердити статут (положення), у якому визна­чається назва музею, його статус, склад засновників, їх права та обов'язки, організаційна структура, основні завдання і на­прями діяльності, джерела надходження коштів та їх викорис­тання, склад майна музею, порядок реорганізації та ліквідації музею, умови зберігання музейного зібрання в разі його лік­відації та інші умови його діяльності (статті 7 і 8 Закону).

Порівнявши вимоги, що висуваються до установчого акта установи (ч. 3 ст. 88 ЦК України) і відповідно із спеціальними законами такого установчого документа, як статут установи, слід дійти висновку, що в цілому вони тотожні, хоча відносно установчого акта перелік цих вимог вичерпний, а саме: мета діяльності установи, майно, яке їй передається та є необхід­ним для досягнення поставленої перед нею мети, структура органів управління установою. Але чи може бути виключним перелік таких відомостей? З цього приводу в літературі скла­лось декілька точок зору. Так, Г Б. Леонова з огляду на те, що існують установи і публічного, і приватного права, пропонує у змісті установчого акта крім відомостей, зазначених у за­коні, додатково вказувати джерело фінансування, основні функції, правовий режим майна установи та його цільове призначення, права власника (-ів) на майно установи, право та порядок здійснення установою підприємницької діяльнос­ті [95, с. 60]. О. Н. Садиков свого часу наголошував на тому, що у змісті засновницьких документів доцільно було б перед­бачати і відповідальність засновників юридичної особи за їх юридичні дії, які вони здійснюють в інтересах створюваної юридичної особи [183, с. 89]. П. В. Нестеренко вважає за до­цільне надати право засновнику приватної установи можли­вість визначити долю її майна у статуті установи та право на одержання майна створеного ними суб'єкта у разі його лікві­дації [114, с. 9-10].

Вважаємо, що, імперативно закріпивши на рівні закону вичерпний перелік відомостей, законодавець у такий спосіб хотів лише підкреслити, що для засновника установи саме такі відомості, як мета діяльності установи, майно, структура органів, які втілюватимуть цю мету в майбутньому, складають сенс прийнятого рішення. Тому навряд чи можна погодитися з можливістю визначати засновнику долю майна у статуті установи. Засновник, приймаючи рішення створити установу, чітко визначає мету її функціонування, а з огляду на те, що юридична особа створюється на невизначений строк, ця мета має бути соціально значущою і не може трансформуватися в якусь іншу.

Беручи до уваги зміст норм чинного ЦК України, слід за­значити, що вони вказують на наявність необхідних умов, які мають міститися в установчому акті будь-якої установи, а спе­ціальне законодавство у ряді випадків здійснює конкретиза­цію таких умов, які є притаманними виключно для того чи іншого виду установ (для музеїв — порядок формування та зберігання музейних зібрань у процесі їх діяльності, для освіт­ніх установ — профілюючі дисципліни, для релігійних уста­нов — їх релігійну приналежність та відносини з іншими установами такого виду та ін.) [173; 146; 165]^[XIII]. При цьому установчий акт з огляду на чинне законодавство може перед­бачати створення також й інших органів управління устано­вою, визначати порядок їх формування та склад (абз. 3 ч. 1 ст. 101 ЦК України).

Як самостійний учасник цивільного обороту установа по­винна мати найменування (ст. 90 ЦК України), яке містить ін­формацію про її організаційно-правову форму і характер ді­яльності. Окрім повного найменування, вона може мати і ско­рочену назву. Установа, яка займається підприємницькою ді­яльністю, може мати ще й комерційне (фірмове) найменування, що вважаємо логічним. Тому і в установчому акті має бути за­значено цю назву, а також вказаний засновник (засновники).

Тепер щодо права засновника на одержання майна уста­нови в разі її ліквідації. За законом засновник не тільки від­сторонюється від управління справами установи, він не може брати участі й у розподілі прибутків, які остання може отри­мати, наприклад, від здійснення підприємницької діяльності. Як підкреслює, наприклад, П. В. Нестеренко, засновник уста­нови не набуває ніяких речових прав на майно створюваного приватного вищого навчального закладу (далі — ВНЗ) [114, с. 5]. Так на якій же підставі засновник може вимагати долю в майні установи, яка припинила свою діяльність? Запитання залишається без відповіді.

Установчий акт є новим установчим документом для за­конодавства України, тому його зміст та особливості умов, що мають міститися у ньому на противагу статутним доку­ментам господарських товариств, дослідженню яких у циві- лістичній літературі приділяється значна увага [80, с. 3-174; 108, с. 136-140; 198, с. 42-57; 200, с. 29-32; 224, с. 34-37], ще не були піддані ґрунтовному аналізу.

Досліджуючи правову природу установчого акта устано­ви, ми виходимо з того, що правова природа статуту товариств та установ не збігаються, оскільки, як правильно зазначив Д. І. Мейер, розкриття поняття установчих документів та їх змісту відносно однієї організаційно-правової форми юри­дичної особи може бути неприйнятним до іншої організаційно- правової форми [109, с. 119].

Свого часу Г. Ф. Шершеневич підкреслював, що статут юридичної особи завжди розумівся як договір або певний правовий феномен, що ґрунтується на договорі або його еле­ментах [244, с. 153]. Ми ж поділяємо точку зору Д. І. Степа­нова, який вказує, що природу установчого акта не можна пояснити з позицій договірної концепції [199, с. 43], а тому розглядаємо його з позицій акта волевиявлення, що об'єднує в собі і волю засновників, і сам акт волевиявлення. Це зумов­лено тим, що на відміну від підприємницьких товариств в установі між засновниками не виникає корпоративних від­носин, а між останніми та установою взагалі відсутні будь-які зобов'язання. Установчий акт — це односторонній або багато­сторонній правочин (залежно від кількості осіб, що виража­ють бажання створити установу), спрямований на створення юридичної особи в такій організаційно-правовій формі, як установа [226, с. 126].

Ці міркування підтверджуються тим, що в доктрині ци­вільного права окремі вчені, відкидаючи договірне розуміння установчих документів установи, дійшли висновку про необ­хідність конструювання особливої моделі (виду) установчих документів. Саме Л. Еннекцерус вважав, що для виникнення установи необхідний установчий акт, у якому міститиметься інформація про майно й інші цілі установи [247, с. 412]. Слід констатувати, що в законодавстві України знайшли втілення погляди правника, оскільки ЦК України закріпив як обов'яз­ковий для створення установи особливий установчий доку­мент — установчий акт, до якого висуваються певні вимоги щодо його змісту (статті 87 і 88 ЦК України).

Вважаємо, що установчий акт — це «установчий право­чин», який оформлює процес правозастосування, що відбу­вається в момент створення установи, причому основна час- тина правозастосування здійснюється суб’єктами приватного права — засновниками (-ом) установи, а орган державної реєстрації лише завершує цей процес, легітимуючи створен­ня установи актом державної реєстрації.

Призначення установчого акта — оформлення створення юридичної особи у формі установи, яка повинна, як правило, функціонувати безстроково. З огляду на специфіку установ­чого правочину, яким слід визнати установчий акт, останній не може визнаватися недійсним на тих самих підставах, які передбачені для визнання правочинів недійсними. Як недійсні можуть бути визнані лише дії засновників щодо створення установи, включаючи і дії із затвердження установчого акта, але не він сам.

Законодавство інших країн, зокрема РФ, теж закріплює існування юридичних осіб на підставі установчих документів. Так, згідно із Законом РФ «Про некомерційні організації» [117] до установчих документів установи належать рішення власника (-ів) про створення установи, статут, затверджений власником (-ами) (п. 3 ст. 14), хоча, як вірно відзначається в літературі, у випадках, передбачених законом, установа може здійснювати свою діяльність на підставі загального по­ложення про організації цього виду [95, с. 57]. Статутні документи установи мають відповідати вимогам, що пред’являються до змісту установчих документів некомерцій- них організацій незалежно від їх організаційно-правової фор­ми, хоча можуть включити й інші дані, які не суперечать за­кону. Зокрема, це можуть бути відомості про порядок фінан­сування діяльності установи, комерційну таємницю, порядок ведення звітності, штат працівників, її локальні нормативно- правові акти й ін. Вказане свідчить, що на відміну від зако­нодавства України, законодавство РФ до установчих докумен­тів установи відносить і рішення засновника, і статут устано­ви, а також містить диспозитивну норму щодо змісту статуту, допускаючи включення в нього не тільки тих відомостей, які передбачені Законом «Про непідприємницькі організації» [168], а й інші відомості.

Якщо порівнювати законодавство України із законодав­ством інших країн, то слід зазначити, що найбільш повно положення про установчі документи установи містяться у Ци­вільному уложенні Німеччини (далі — ЦУН) [40], де головна увага приділена установчому акту — волевиявленню, яке робиться або при житті засновника (-ів), або на випадок смер­ті засновника. Установчий акт установи має вказувати на мету, якій має слугувати майно, що надане для цього засновником. Форма цього документа — письмова. Проте закон дозволяє створювати установу і на підставі установчого акта, що міс­титься в заповіті, і на підставі судового рішення, отримуючи до цього дозвіл у Бундесраті.

За загальним правилом місцезнаходженням установи є місце, де перебуває його правління, якщо інше не вста­новлено законом (§ 81-84 ЦУН). Зазначені положення ЦУН [40] аналогічні до положень ст. 93 ЦК України, відповідно до яких місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. До державної реєстрації установи засновник може відкликати установчий акт.

З приводу положень щодо створення установ приватного права у таких країнах, як США, Канада, Швейцарія, необхід­но зазначити таке. При їх створенні приватною особою для виконання цілей ідеологічного характеру держава встановлює дозвільний порядок. Швейцарське законодавство на відміну від законодавств інших держав встановлює нормативно- явочний порядок створення установ приватного права [38, с. 31]. У США єдиною підставою для створення благодійних фондів є одноособове розпорядження засновника, яке може бути зроблено як за життя, так і в заповіті. Такі фонди можуть бути створені не тільки фізичними, а й юридичними особами, які виокремлюють для цього певне майно [12, с. 12]. Таким чином, на відміну від романо-германської правової системи англо-американська спадкоємцями, окрім фізичних осіб, ви­знає ще й юридичних.

ЦК України також дозволяє створення установи на під­ставі установчого акта, який міститься у заповіті (ч. 3 ст. 87). Із цього приводу в доктрині існує декілька точок зору. Так, ще М. В. Гордон вважав це вірним, але за часи радянської влади можливість створення установ у такий спосіб була від­сутньою. Тому вчений зауважував, що спадкодавець-ко- лекціонер рідкісних книжок і стародавніх рукописів міг тіль­ки заповідати свою колекцію музею або подарувати її тому ж музею, школі, дитячій установі [42, с. 57].

Протилежну позицію має І. М. Кучеренко, зазначаючи, що сам заповіт не може виступати установчим документом уста­нови, оскільки він є волевиявленням спадкодавця щодо роз­порядження своїм майном на випадок смерті. Щодо установ­чого акта, який міститься у заповіті, то він є частиною запо­віту, а тому з вищезазначеної причини теж не може вважати­ся установчим документом установи. Науковець не погоджу­ється і з тим, що закон надав право органу, який здійснює державну реєстрацію, у випадку, якщо в установчому акті, що міститься в заповіті, відсутні окремі положення, зокрема, не вказана або мета, або майно, яке має бути передано установі, тощо, встановлювати їх, вважаючи, що це має бути віднесено тільки до компетенції суду [93, с. 16-22].

Щодо можливості існування установчого акта у заповіті І. В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що це питання у ЦК України врегульовано недостатньо чітко, а це означає, що, по-перше, на етапі створення установи відсутній окремий установчий документ, а отже, установа буде змушена діяти на підставі заповіту як установчого документа. По-друге, у випадку від­сутності в заповіті положень про мету установи, майно, що їй передається для досягнення мети засновника-спадкодавця, встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію. А це знов-таки породжує складність при відповіді на запитання, у якому ж документі буде втілене вирішення цих питань і на­скільки такий орган вправі їх вирішувати? По-третє, як спів- відноситимуться і діятимуть заповіт і документ, виданий органом державної реєстрації? По-четверте, за своєю при­родою заповіт — це односторонній правочин, і як відповіда­тиме його трансформація в юридичний акт зовсім іншого при­значення — установчий акт [250]? Вважаємо, що це цілком слушні зауваження. Заповіт і установчий акт — односторонні правочини, але за своєю спрямованістю вони зовсім різні.

Проте, на нашу думку, спадкодавець має право в заповіті зобов’язати спадкоємця створити установу, виділивши для цього останньому необхідні кошти. Це не суперечить чинно­му законодавству, але для того щоб не виникало непорозумінь при державній реєстрації такої установи, до заповіту слід до­дати установчий акт, який і стане установчим документом установи, якщо спадкоємець прийме спадщину.

У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ч. 3 ст. 87 ЦК України, виклавши її у такій редакції: «Установа ство­рюється на підставі індивідуального або спільного установ­чого акта, складеного засновником (засновниками). Установ­чий акт слугує додатком до заповіту, за яким спадкодавець зобов ’язує спадкоємця створити установу з визначеною спад­кодавцем метою функціонування останньої.

До створення установи установчий акт, складений од­нією або кількома особами, може бути скасований засновни­ком (засновниками)».

Слід зазначити, що підставою створення установи при житті засновника (засновників) є установчий акт. Якщо обов’язок спадкоємця створити установи міститься в запові­ті, підставою створення такої установи буде складний юри­дичний склад, а саме заповіт, установчий акт, який додається до заповіту, смерть спадкодавця, вступ спадкоємця у спадщи­ну, звернення останнього у відповідні органи з вимогою за­реєструвати установу і реєстрація о станньої як юридичної особи.

За загальним правилом, якщо установчий акт не відповіда­тиме вимогам, що пред’являються щодо його змісту законом, то установа взагалі не повинна бути зареєстрована як юри­дична особа. Тому недоречно вести мову про можливість виправлення певних недоліків в установчому акті ні з боку органу державної реєстрації, ні з боку суду. Але відсутність окремих положень установчого акта, який додається до запо­віту, за винятком мети функціонування установи та заснов­ника установи, може бути доповнена органом державної ре­єстрації.

Тому пропонується внести зміни до ч. 3 ст. 88 ЦК України і викласти її в такій редакції: «В установчому акті установи вказуються її найменування, засновник (-и), мета, визнача­ються майно, яке необхідне для досягнення цієї мети і яке передається цій установі засновником (-ами) до її державної реєстрації (вразі смерті останнього — зобов 'язаною особою після державної реєстрації установи), структура управлін­ня нею, порядок і підстави припинення її діяльності тощо. Якщо в установчому акті, який доданий до заповіту, відсут­ні окремі із зазначених вище положень, за винятком мети установи, засновника (-ів), їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію».

Тлумачення положень ст. 102 ЦК України дає привід стверджувати, що її норми обмежують коло осіб, які можуть бути засновниками установи фізичними особами, оскільки засновник — юридична особа не може вмерти. З огляду на те, що це суперечить положенням статей 2 і 83 ЦК України, слід погодитися з В. І. Борисовою, яка зазначає, що цю норму слід зробити або спеціальною щодо створення установ фізич­ними особами, або певним чином доповнити її, щоб уникну­ти непорозумінь на практиці [23, с. 31].

Викликає певні труднощі і формування майнової бази установи, створеної на підставі заповіту. Свого часу Г. Ф. Шер- шеневич зауважував, що заповідач повинен не тільки визна­чити відповідний капітал для створення установи, а й пере­дати його в управління певній особі, яка від свого імені керу­вала б ним, вчинювала правочини тощо. На випадок, якщо в заповіті міститиметься вказівка, що в разі смерті засновни­ка установи цей капітал передається іншій особі, то остання, якщо погодитися з цим, безумовно, продовжувала б цю спра­ву вже від свого імені [243, с. 57]. Вважаємо, що за таких обставин немає гарантії, що майно дійсно буде використано за призначенням заповідача і не зіллється з майном розпо­рядника, не зазнає стягнень по його боргах у майбутньому.

За ЦК України особливою ознакою установи є те, що при її створенні майно передається їй уже після державної реє­страції, тобто вже існуючому суб’єктові. Видається, що нор­ма ст. 102 ЦК України не може бути імперативною, оскільки є недостатньо виваженою з погляду на таке. Однією з голов­них ознак будь-якої юридичної особи незалежно від ор­ганізаційно-правової її форми є її майнова відокремленість. Ось чому установі майно має передаватися ще до її державної реєстрації, щоб відразу після її створення остання почала на­лежним чином функціонувати. Інше вирішення, яке пропонує законодавець, породжує ситуацію, при якій зареєстрована установа не відповідатиме вимогам щодо ознак юридичної особи, оскільки її майнова відокремленість буде тільки про­писана в установчому акті. Формування ж майнових засад діяльності будь-якої юридичної особи є першочерговим за­вданням засновників, тому що це є гарантією стабільності її діяльності й розвитку. У зв’язку з цим пропонуємо виключи­ти ст. 102 ЦК України, оскільки, по-перше, вона суперечить сутності установи як юридичної особи, а по-друге, положен­ня, що в установчому акті визначається майно, яке має пере­даватися для створення установи, вже знайшло своє відбиття в ч. 3 ст. 88 ЦК України.

Слід наголосити і на тому, що жоден із нормативних актів, якими визначається правовий статус установ, не вказує на майно або грошові кошти, які необхідні останній для досяг­нення мети, і взагалі не висуває вимог щодо формування будь-якої мінімальної майнової та фінансової основи її ді­яльності, що не може бути визнано вірним. Інша справа, що установа може бути визнана юридичною особою при міні­мальній кількості належного їй майна. Так, В. І. Синайський, підтверджуючи, що загальне правило полягає в тому, що на­явність певного майна, безумовно, необхідна як для виник­нення союзу, так і для виникнення установи, допускав, що із

цього можуть бути певні винятки, зокрема, установа може бути визнана юридичною особою навіть за недостатності майна [185, с. 100]. З цим можна погодитися, оскільки прав- ник вказує не на відсутність у цілому майна в такій установі, а на його недостатність.

Законодавство не містить імперативної норми щодо фор­мування майнової основи діяльності установ виключно за рахунок грошових коштів, дозволяючи здійснювати це і за рахунок іншого майна. Тому в законодавстві необхідно за­кріпити норму про мінімальну вартість майна, тобто мінімаль­ний обсяг її фінансування власником до реєстрації установи. Таким чином, установі буде притаманна і така стадія її ство­рення, як стадія формування майна за рахунок внесків заснов­ників [20, с. 11].

Ця ідея закладена і в ст. 11 проекту Закону України «Про непідприємницькі організації» [168], коли мінімальна вартість майна, що передається засновниками установі протягом року після її державної реєстрації, не може бути меншою 1000 (однієї тисячі) мінімальних заробітних плат, встановлених на день створення установи. У разі прострочення визначених в установчому акті чи законі строків засновник сплачує уста­нові неустойку в розмірі 10 (де сяти) відсотків річних від вартості майна, передача якого прострочено. Якщо в установ­чому акті установи, створеної декількома засновниками, не вказано майно, яке передається кожним із них, засновники солідарно відповідають перед установою за зобов’язанням по передачі майна та сплаті неустойки за прострочення такої передачі. Якщо після закінчення другого чи кожного наступ­ного календарного року вартість чистих активів установи виявиться меншою від суми у 800 (вісімсот) мінімальних за­робітних плат, офіційно встановлених на день її створення, остання підлягає ліквідації.

Положення проекту цього Закону вважаємо доцільними, о скільки вони втілюють у собі реальні вимоги сьогодення. Адже незважаючи на те, що установа є непідприємницькою юридичною особою, вона має право займатися підприємниць­кою діяльністю, при здійсненні якої обов’язково з’являться кредитори, вимоги яких необхідно буде задовольнити за ра­хунок майна, що є власністю установи в порядку, встановле­ному цивільним законодавством.

Висновком до вищевикладеного має стати визначення стадій створення установ приватного права. Першою стадією є прийняття рішення засновником (-ами); другою — розроб­лення і затвердження її установчого акта, третьою — переда­ча майна установі; четвертою — державна реєстрація уста­нови.