ВСТУП

Соціологічні дослідження доводять, що правоохоронцям укра­їнці переважно не довіряють: міліції не довіряє 70%, прокуратурі - 63,5%, службі безпеки - 48,5% (опитування проведене фондом «Демініціативи ім.

Згідно з даними «Харківського інституту соціальних дослі­джень» (ХІСД), що проводив у 2012 році національне соціологічне дослідження «Оцінка діяльності міліції за допомогою громадської думки», кожний четвертий опитаний українець (25,9%) зазначив, що довіряє вітчизняній міліції (не довіряють - 47,7%).

Отже, відсоткова частка наших громадян, які довіряють україн­ській міліції, у різних соціологічних досліджуваннях значно різ­ниться, щоправда, кількість тих, хто не довіряє, значно переважає.

Однією з причин такого ставлення є жорстокість стосовно підозрюваних, затриманих. Так вважає понад третина опитаних у Дніпропетровській (35,3%), Донецькій (39,2%), Кіровоградській (35,0%) областях.^{[60] [61]}

У серпні 2013 р. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини В. Лутковська заявила, що кількість скарг на кату­вання у міліції зменшилася, і пов'язала це з початком дії нового Кримінального процесуального кодексу України. «Ми практично не отримуємо за останній час скарг на дії міліції., які стосуються катувань от зараз, за останні місяці...». «От таких скарг, які були на катування в міліції у зв'язку з вибиттям явки з повинною, таких скарг зараз практично немає.».^[62]

Міністерством юстиції України на його офіційному веб-сайті був розміщений проект Шостої періодичної доповіді Уряду, під­готовленої в межах процедури звітування Комітету ООН проти катувань. Відповідно, цей проект доповіді презентує позицію Уряду щодо ситуації з катуванням в Україні.

У цьому документі, зокрема, зазначено, що лише у першому квар­талі 2012 року до підрозділів внутрішньої безпеки МВС надійшло 975 звернень громадян про порушення їхніх конституційних прав і свобод, у т. ч. 211 - про катування. Під час перевірок у 86 випадках інформація підтвердилася і до дисциплінарної відповідальності притягнено 99 працівників міліції, порушено 32 кримінальних провадження.^[63]

6 листопада 2013 року Європейський комітет із запобігання катуванням (ЄКЗК) опублікував свою щорічну доповідь, у якій особливо відзначив і візит ad hoc в Україну в 2012 році, вказавши, що зібрана ним в українських колоніях № 25 і № 81 інформація вказувала на те, що жорстоке поводження стало загальноприй­нятою практикою для підтримки порядку і боротьби з тюремної субкультурою в цих установах. Засоби, що застосовуються пер­соналом в цих установах за допомогою спеціально відібраних груп засуджених, мабуть, були націлені на досягнення їх покірної поведінки з самого початку відбування покарання.^[64]

Дослідивши ситуацію з катуванням в Україні, Українська Гель­сінська спілка з прав людини у 2013 році небезпідставно дійшла до необхідності вжиття низки невідкладних заходів, серед яких: наведення статті 127 КК України у відповідність з вимогами Конвен­ції ООН проти катувань; створення незалежного органу для про­ведення ефективного розслідування тверджень про застосування катувань правоохоронцями та працівниками кримінально-вико­навчої системи; ведення у правоохоронних органах, установах кримінально-виконавчої системи та судах системи належного статистичного обліку випадків катувань та їх оприлюднення; формування серед правоохоронців «нульової толерантності» до застосування жорстокого поводження та ін.^[65]

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, не­людських або таких, що принижують гідність, видів по­водження і покарання

Конвенцію ратифіковано із застереженнями Указом Президії ВР № 3484-XI від 26.01.1987 р. (про зняття застереження Укра­їни до статті 20 Конвенції додатково див.

Держави-сторони цієї Конвенції, беручи до уваги, що згідно з принципами, проголошеними у Статуті Органі­зації Об’єднаних Націй, визнання рівних і невід’ємних прав усіх членів людської спільноти є основою свободи, справедливості й загального миру, визнаючи, що ці права випливають із гідності, властивої людській особі, беручи до уваги зобов’язання держав згідно зі Статутом, зокрема статтею 55, сприяти загальній повазі та додержанню прав людини й основних свобод, враховуючи статтю 5 Загальної декларації прав людини та статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які передбачають, що нікого не може бути піддано катуванню та жорстокому, не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, враховуючи також Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року, бажаючи підвищити ефективність боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або що принижують гідність, видів поводження і покарання, погодитися про таке:^[66]

1. Станом на 10 грудня 2010 року державами-сторонами Конвен­ції (тобто тими, що ратифікували її, приєднались до неї або стали її стороною в силу правонаступництва) були 144 держави світу. Ще вісім держав, серед яких Індія, Судан, Гвінея-Бісау та деякі острівні держави, на той час підписали Конвенцію, але не ратифікували її.^[67]

2. Основою для розробки Конвенції стала Декларація про за­хист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю (далі - ГА) ООН резолюцією 3452 (ХХХ) від 9 грудня 1975 року

Декларація, у свою чергу, виходила з того, що катування супе­речать основним принципам сучасного міжнародного права, спрямованим на захист гідності людини та її невід’ємних прав, і основним міжнародно-правовим документам, зокрема ст.

Декларація містить дванадцять статей, відповідно до яких:

- «катування» визначається як «будь-яка дія, через яку людині навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне або розумове, з боку офіційної особи або з її підмови з метою отри­мання від неї або третьої особи інформації або визнань, покарання за дії, які вона здійснила або у здійсненні яких підозрюється, або залякування її та інших осіб» (ст. 1);

- держави повинні не допускати катувань, навіть за умов війни, загрози війни, внутрішньої політичної нестабільності (статті 2-4);

- вже при підготовці персоналу правоохоронних органів, що несуть відповідальність за осіб, позбавлених волі, має враховуватися вимога про заборону катувань; цю заборону, в міру необхідності, слід включати до таких загальних правил або статутів, які стосу­ються обов’язків і функцій кожного, хто має справу з триманням під вартою ув’язнених осіб (ст. 5);

- кожна держава повинна систематично розглядати методи і практику здійснення допиту та умови тримання під вартою (ст. 6);

- кожна держава повинна забезпечувати таке становище, коли застосування катувань розглядалося б згідно з її кримінальним законодавством як злочин (ст. 7);

- будь-яка особа, що зазнала катувань з боку офіційних осіб, має право на подання скарги на дії цих осіб до компетентних органів своєї держави (ст.

- кожного разу, коли є підстави вважати, що мали місце ка­тування, як їх визначено в ст. 1, компетентні органи відповідної держави повинні почати неупереджене розслідування, навіть тоді, коли не було подано офіційної скарги (ст. 9);

- якщо розслідування згідно зі ст. 8 або ст. 9 встановить очевид­ну наявність катувань, проти порушника або порушників, котрі 'їх вчинили, повинен бути розпочатий кримінальний процес (ст. 10);

- якщо встановлено, що мали місце катування або будь-який інший жорстокий вид нелюдського, принизливого поводження і покарання з боку офіційної особи або за її підбурюванням, по­терпілий має право на компенсацію (ст. 11);

- кожну заяву, зроблену внаслідок застосування катувань або іншого виду жорстокого і нелюдського поводження і покарання, не може бути використано як свідчення проти особи, що зазнає будь-якого судового переслідування, або проти будь-якої іншої особи, яка має відношення до судового переслідування (ст. 12).

3. Безпосереднє відношення до проблеми протидії катуванню мають також деякі інші міжнародні акти.

У 1955 році перший Конгрес ООН по запобіганню злочинно­сті та поводженню з правопорушниками прийняв Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими.

Правило № 31 передбачає, що тілесне покарання, покарання у вигляді поміщення у темну камеру та всі покарання, пов'язані з жорстокими, нелюдськими або принижуючими гідність видами поводження, повинні бути цілком заборонені стосовно злочинів, які караються у дисциплінарному порядку.

ГА ООН у резолюції 2858 (XXVI) від 20 грудня 1971 року звер­нула увагу держав-членів на Мінімальні стандартні правила та рекомендувала ефективно дотримуватися 'їх у пенітенціарних та виправних закладах і позититвно розглянути питання про їх включення до національного законодавства.

У резолюції 34/169 від 17 грудня 1979 року ГА ООН прийняла Кодекс поведінки посадових осіб, що підтримують право­порядок, та постановила передати його урядам з рекомендацією позитивно розглянути питання про його використання у межах національного законодавства або практики як звід принципів, яких повинні дотримуватися посадові особи, що підтримують правопорядок.

Стаття 5 Кодексу наголошує: «Жодна посадова особа, що підтри­мує правопорядок, не може здійснювати, підбурювати або поблаж­ливо ставитися до будь-якої дії, що являє собою катування чи інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження і покарання, і жодна посадова особа, що підтримує правопорядок, не може посилатися на розпорядження вищих осіб або на такі інші виключні обставини, як стан війни або загроза війни, загроза національної безпеки, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан, для виправдання катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання».

У резолюції 37/194 від 18 грудня 1982 року ГА ООН прийняла Принципимедичноїетики, що стосуютьсяролі працівників охорони здоровя, особливолікарів, для захисту ув’язнених або затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання. Ними передбачено:

- «працівники охорони здоров'я, особливо лікарі, що забезпе­чують медичне обслуговування ув'язнених або затриманих осіб, повинні охороняти їх фізичне та психічне здоров'я і забезпечувати лікування захворювань такої ж якості та рівня, яке забезпечується особам, які не є ув'язненими або затриманими» (принцип 1);

- «працівники охорони здоров'я, особливо лікарі, здійснюють грубе порушення медичної етики, а також злочин, у відповідності до діючих міжнародних документів, якщо вони займаються ак­тивно або пасивно діями, які являють собою участь або співучасть у катуванні чи інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видах поводження і покарання, або підбурювання до їх здійснення, або спроби здійснити їх» (принцип 2).

Також слід назвати такі акти:

- Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються за­триманню або ув’язненню у будь-якій формі. Резолюція 43/173 ГА ООН від 9 грудня 1988 р.;

- Токійська декларація. Основні лікарські принципи щодо катувань та інших видів жорстокого, негуманного або принизливого поводження чи покарання при затри­манні та ув’язненні. Прийнята 29-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Токіо, жовтень 1975 р.;

- Основні принципи поводження зувязненими. Резолюція 45/111 ГА ООН від 14 грудня 1990 р.;

- Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавле­них волі. Резолюція 45/113 ГА ООН від 14 грудня 1990 р.

4. 18 грудня 2002 року був прийнятий Факультативний протокол до Конвенції (далі - ФПКПК), який ратифіковано Законом України від 21 липня 2006 року. Протокол спрямований на регулярний моніторинг усіх місць несвободи з метою попе­редження в них жорстокого поводження з людьми, які там утри­муються, і створив механізм візитів за моделлю Європейської конвенції про запобігання катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - ЄКПП). Ці функції виконує Підкомітет з попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів звернення та покарання Комітету проти катувань. Також Протокол встанов­лює для держав - сторін обов’язковість створення національного превентивного механізму (далі - НПМ). Станом на 16 вересня 2010 року державами-сторонами Протоколу стали 55 держав, а ще 21 підписали його.

Станом на березень 2009 року заяву про визнання компетенції Комітету розглядати індивідуальні скарги зробили 64 держави, розглянуто 379 скарг, з них по 47 констатовано порушення.^[68] НПМ функціонує у 44 країнах світу^[69]

Характерні риси НПМ:

- превентивність. Візити виконуються для того, щоб попере­дити тортури та жорстоке поводження в місцях несвободи;

- регулярність. Візити здійснюються постійно, що дозволяє бачити повну картину того, що відбувається в місцях несвободи;

- взаємодія. Взаємодіє з іншими органами, які відвідують місця несвободи - міжнародними, державними і громадськими;

- відповідність Паризьким принципам. Наділений відповідними повноваженнями, прописаними у нормативних актах; незалежний від органів виконавчої та судової влади; включає експертів, особи­сто та інституційно незалежних від державної влади; в достатній мірі забезпечений необхідними ресурсами.

Функції НПМ:

Стримуюча. Зовнішній контроль місць несвободи може спри­чинити важливий стримуючий вплив на державні органи, які не захочуть бути розкритикованими ззовні і які можуть, за від­сутності такого зовнішнього контролю, вважати, що їх ніколи не притягнуть до відповідальності за їхні діяння.

Незалежна оцінка ситуації. Відвідування дозволяють незалеж­ним експертам безпосередньо знайомитися, без свідків, посеред­ників, з тим, як поводяться з позбавленими волі людьми, а також з умовами утримання під вартою.

Інформаційна. НПМ інформує відповідні органи про порушен­ня прав людини в місцях несвободи та надає рекомендації щодо покращення в них умов утримання.

Психологічна підтримка. Відвідування особами, які не пов'язані із цими установами, можуть стати важливим джерелом моральної підтримки для осіб, позбавлених волі.

Формування громадської думки. Систематичні відвідування здатні «відкрити» місця позбавлення волі для широкої громади, змінити ставлення до людей (філософія «закрити на замок та викинути ключа»).

Згідно зі ст. 19 ФПКПК, до повноважень національного пре­вентивного механізму входить:

- регулярно розглядати питання про поводження з позбав­леними волі особами в місцях тримання під вартою з метою по­силення, за необхідності, їхнього захисту від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

- надавати рекомендації відповідним органам для цілей поліп­шення поводження з позбавленими волі особами та умов їхнього утримання і не допускати катування та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, види поводження та покарання з урахуванням відповідних норм ООН;

- надавати пропозиції і зауваження, що стосуються чинного законодавства або законопроектів.

Мандат національних превентивних механізмів визначений статтею 20 ФПКПК і передбачає:

a) доступ до будь-якої інформації про чисельність позбавлених волі осіб у місцях тримання під вартою, а також про кількість таких місць та їхнє місцезнаходження;

b) доступ до будь-якої інформації, що стосується поводження з цими особами, а також умов їх тримання під вартою;

c) доступ до будь-яких місць тримання під вартою, їхніх споруд та об'єктів;

d) можливість проводити приватні бесіди з позбавленими волі особами без свідків, особисто, або, за необхідності, через перекладача, а також з будь-якою іншою особою, яка, на думку національного превентивного механізму, може надати відповідну інформацію;

e) право безперешкодно вибирати місця, які вони бажають відвідати, та осіб, з якими вони бажають поспілкуватись;

f) право встановлювати контакти з Підкомітетом з недопущен­ня катувань, надсилати йому інформацію та зустрічатися з ним.

Відповідно до ст. 23 ФПКПК держави публікують щорічні звіти про діяльність НПМ, які, відповідно до ст. 22, передаються компетентним органам для врахування наданих рекомендацій.¹¹

5. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року), передбачає обов'язок держав-учасниць за­безпечити:

- щоб жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жор­стоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання (ст. 37);

- сприяння фізичному та психологічному відновленню та соці­альній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, не­людських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини (ст. 39).

Водночас Конвенція ООН про права інвалідів від 13 груд­ня 2006 року (ратифікована Законом України від 16 грудня 2009 року) у ст. 15 ще раз підкреслює, що ніхто не повинен піддаватися катуванню або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, поводженню або покаранню; зокрема, жодна особа не повинна без власної вільної згоди піддаватися медичним чи на­уковим дослідам, а також зобов'язує держави-учасниці вжити усіх ефективних законодавчих, адміністративних, судових чи інших заходів для того, щоб інваліди нарівні з іншими не піддавалися ка­туванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують гідність, видам поводження та покарання.

6. Необхідно згадати також про деякі акти, прийняті в межах Ради Європи.

Стаття 3 «Заборона катувань» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) передбачає: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

На основі цього положення розроблено і 26 листопада 1987 року прийнято Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує ^[70] гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована згідно із Законом України від 24 січня 1997 року). Станом на 12 травня 2003 року її ратифікували 44 держави Європи.^[71] Цією Конвенцією створено Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, який, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє по­водження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.

Також можна згадати:

- Рекомендацію (87) 3 Комітету Міністрів Ради Європи кра- їнам-членам щодо Європейських пенітенціарних правил. Затверджена Комітетом Міністрів Ради Європи 12 лютого 1987 р. на 404-му засіданні представників міністрів;

- Рекомендацію Rec (2006) 13 Комітету Міністрів Ради Єв­ропи державам-учасницям щодо застосування тримання під вартою, умов, у яких воно відбувається, і запроваджен­ня гарантій від зловживань. Прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 27 вересня 2006 року на 974-й зустрічі заступників міністрів.

7. Статтею 28 Конституції України визначено: «Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюд­ському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич­ним, науковим чи іншим дослідам».

У ст. 50 КК України вказано: «Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність».

8. Цивільним кодексом України (ст. 289) визначено: «Фізич­на особа має право на особисту недоторканність. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, пі­клувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокої, аморальної по­ведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом».

9. Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК) передбачає у ст. 11 «Повага до людської гідності» такі по­ложення:

1) під час кримінального провадження повинна бути забез­печена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи;

2) забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що при­нижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижую ть її гідність;

3) кожен має право захищати усіма засобами, що не заборо­нені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

Стаття 87 цього Кодексу говорить про недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Так, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження.

Зазначені докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирі­шується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Особливо слід відзначити статтю 206 КПК України «Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини». Згідно з нею, слідчий суддя зобов’язаний, зокрема:

1) якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або триман­ня в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), - зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

- забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;

- доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи;

- вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством;

2) діяти в такому ж порядку, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповно­важеному органі державної влади, державній установі.