<<
>>

Аналіз кримінально-виконавчого законодавства з питань залучення засуджених до суспільно-корисної праці

Маємо визнати справедливість тверджень учених, що незалежній Україні у спадщину від СРСР залишилася виправно-трудова система з притаманними їй методами управління, організаційною структурою, філософією.

З 1991 р. здійснено значні кроки з метою позбавлення цієї системи ознак закритості, таємності, мілітаризованості. Але на сучасному етапі значна кількість проблем, з якими зустрічається пенітенціарна система України, і надалі потребує прискіпливої уваги фахівців у галузі кримінально-виконавчого права.

Однією з таких проблем є проблема використання праці засуджених до позбавлення волі загалом та її правове регулювання, зокрема. Визнано, що “реформування кримінально-виконавчої системи України, зокрема використання робочої сили засуджених, у напрямі гуманізації та демократизації є довготривалим і складним процесом” [43, с. 211].

Задля об’єктивності зауважимо, що останнім часом законодавець неодноразово впроваджував зміни до правового статусу осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, у тому числі вніс принципові зміни до ч. 1 ст. 118 Кримінально-виконавчого кодексу України, замінивши правом передбачену раніше повинність засуджених працювати під час відбування позбавлення волі.

Але на цьому проблеми, пов’язані з регулюванням праці засуджених до позбавлення волі, остаточно не вирішені, оскільки залишилась без відповідних змін передбачена ч. 4 ст. 118 КВК імперативна норма щодо заборони засудженим припиняти роботу з метою вирішення трудових конфліктів, а також положення ст. 133 КВК, які дозволяють адміністрації визнати злісним порушником режиму тримання засудженого, який а) відмовляється від праці (три рази на рік) або б) припинив роботу для вирішення трудового конфлікту.

Принагідно зауважимо, що проблема якісного організаційно-правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі тісно пов’язана з проблемою правомірності використання в кримінально-виконавчому праві та правильністю розуміння термінів і понять, запозичених з інших галузей знань у разі субсидіарного застосування правових норм.

Насамперед, це стосується таких понять, як “праця”, “залучення до праці”, “працевлаштування”, “працевикористання”, “трудова зайнятість” стосовно засуджених до позбавлення волі, якими широко послуговуються законодавець, центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань, науковці та громадські діячі.

Так, енциклопедичні джерела визначають працю як цілеспрямовану діяльність людини, що потребує фізичної або розумової енергії та орієнтована на створення матеріальних і духовних цінностей, яка була й залишається важливим фактором формування і розвитку людини [198, с. 57.].

Відомо, що в сучасному технологічному світі зростає число видів діяльності, в яких фізична сила уже не є головним елементом праці. Але й на сьогодні праця людини переважно є свідомим процесом перетворення природних ресурсів на певні цінності та блага. Тобто, працю як процес ми повинні розуміти й розглядати як: 1) свідому цілеспрямовану діяльність;

2) витрачання людиною фізичної енергії і розумових зусиль задля отримання корисного результату в задоволенні своїх матеріальних і духовних потреб;

3) перетворення природних ресурсів у матеріальні цінності й блага; 4) як прояв людської особистості.

У Законі України “Про зайнятість населення” працевлаштування - це комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю (п. 15 ч. 1 Закону) [109]. В енциклопедичних джерелах працевлаштування трактується як система організаційно-правових заходів для забезпечення підприємств, установ, організацій кадрами працівників та надання допомоги громадянам в отриманні роботи” [198].

У зв’язку із цим виникає ряд проблем, які стосуються зокрема:

1) можливості використання наведеного визначення поняття “працевлаштування”, з огляду на його зміст, у контексті розуміння працевлаштування засуджених до позбавлення волі;

2) доцільності розгляду працевлаштування засуджених саме як надання допомоги цим особам в отриманні роботи;

3) існуванні потреби самих засуджених у наданні їм такої допомоги з боку адміністрації виправної колонії.

Якщо засуджений дійсно бажає працювати, тоді йому справді необхідна допомога адміністрації виправної колонії в частині отримання інформації про: наявні вакансії (якщо це поняття взагалі прийнятне для вживання в умовах УВП); суттєві умови праці (режим роботи, робоче місце, санітарно-побутові та інші умови праці, рівень заробітної плати тощо); порядок отримання бажаної роботи тощо.

На перший погляд, усе доволі зрозуміло. Тим більш, що й ст. 43 Конституції України гарантує: “Кожен (а отже і засуджений до позбавлення волі - авт.) має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Використання примусової праці забороняється” [60].

Дійсно, згідно із законом праця засудженого, як і будь-якої іншої особи, - це вид активної оплачуваної або такої, що дає змогу заробити собі на життя, діяльності людини, яку він сам собі вільно обирає або на яку погоджується. Тим більш, що згідно із ч. 2 ст. 7 КВК України, засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України, КВК і встановлених вироком суду. Отже, праця в місцях позбавлення волі - це не гарантія, а лише певна можливість засудженого, для реалізації якої він має: а) докласти певних зусиль, у тому числі звернутись до адміністрації, надати документ про освіту (професію, кваліфікацію тощо) або б) погодитись на пропозицію адміністрації виправної колонії про включення його до складу конкретної виробничої бригади (ланки) на підприємстві чи майстерні виправної колонії, складу відділення господарського обслуговування колонії.

В останньому випадку адміністрації колонії кореспондується обов’язок розглянути звернення (прохання) засудженого із вжиття заходів щодо його працевлаштування. На думку О. О. Стулова, обов’язок працевлаштовувати засуджених покладається на посадових осіб виправних колоній, які згідно з п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” зобов’язані “ виконувати вироки, постанови і ухвали суду...” від 23.06.05 р., і згідно із п. 16. ч. 1 ст. 18 цього Закону, організовувати професійно-технічне навчання засуджених та залучати їх до праці [163, с. 271].

Але реалії правової дійсності свідчать, що не всі законодавчі приписи є обов’язковими для суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, у тому числі для їх основного суб’єкта - адміністрації виправної колонії, виробничого підприємства чи майстерні. Адже бажану для себе роботу отримують далеко не всі засуджені, хто бажає реалізувати своє право на працю, тобто хто бажає працювати і здатні до того (мають відповідну кваліфікацію).

З іншого боку, засудженим часто пропонують небажану роботу, в тому числі й тим, які взагалі не бажають працювати під час відбування покарання. У будь-якому разі йдеться саме про небажання працювати взагалі або працювати на визначеній адміністрацією кримінально-виконавчої установи роботі (посаді), про що свідчить щорічна статистика дисциплінарних стягнень, оголошених засудженим за відмову або ухилення від суспільно корисної праці.

Так, С. О. Стефанов, досліджуючи фактори, що впливають на трудову зайнятість засуджених на підприємствах різних організаційних форм дійшов до невтішного висновку щодо забезпеченості засуджених роботою. За отриманими ним даними, абсолютна більшість засуджених (62,3% від середньосписочної чисельності засуджених) не забезпечені роботою постійно; 49,56% працюють, але не постійно - через відсутність достатнього фронту робіт, а 62,3% не працюють з різних причин, у тому числі: через відсутність робити - 49,56%, у зв’язку з інвалідністю або за віком - 0,05%, у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю - 4,58%. Крім того встановлено кореляцію між станом забезпеченості засуджених роботою та видом режиму виправної колонії, унаслідок чого зафіксовано, що самий високий відсоток забезпечення працею спостерігався в колоніях загального режиму (58,66%), а найнижчий у колоніях посиленого режиму (16,88%), у виправних колоніях-поселеннях цей показник становив 92,44% [155, с. 12; 154, с. 256-257].

Протягом тривалого часу акцентовано на тому факті, що більшість засуджених не працює не зі своєї волі, а тому, що держава за майже нічого не зробила для створення достатньої кількості сучасних робочих місць в установах виконання покарань. Тепер за цю недолугість держави, за її байдужість до засуджених мають розплачуватися самі засуджені [101].

На жаль, за останні десять років ситуація з працевлаштуванням засуджених у місцях позбавлення волі кардинально не змінилася. В ході проведеного нами дослідження стану забезпеченості роботою засуджених у виправних колоніях Запорізької та Дніпропетровської областей 87,5% засуджених були працездатними, але тільки 30,5% були забезпечені оплачуваною працею. Такий стан забезпечення працею не можна визнати задовільним, оскільки він не відповідає дійсним потребам у працевлаштуванні засуджених, які мають бажання працювати. Так, серед опитаних нами засуджених переважна більшість (69%) вказали, що бажають працювати, але для них у колонії немає роботи й тільки 6% працездатних засуджених заявили про тверде небажання працювати під час відбування покарання (Додаток В). Отже, майже 70% працездатних засуджених, які бажають працювати, не забезпечені роботою на діючому виробництві виправної колонії чи в майстерні.

Саме з цих причин більшість засуджених не залучають до суспільно корисної праці, тобто вони є такими, що їх законодавець зазвичай називає терміном “безробітні”. Принагідно зауважимо, що терміни “безробітний”, “безробітні” щодо засуджених досить часто вживають не лише практики, але й науковці [164, с. 271], у тому числі й фахівці в галузі кримінально-виконавчої права для позначення непрацевлаштованих засуджених. Між тим ми переконані, що по відношенню до таких засуджених використання термінів “безробітний”, “безробітні” і “безробіття” не є правильним, зокрема виходячи з аналізу нормативно-правової бази, якою регулюються трудові відносини, зайнятість населення, соціальне, пенсійне забезпечення та ін.

У юридичній літературі вживається також термін “трудова зайнятість засуджених” [201, с. 4.]. Нормативне визначення зайнятості зводиться до визнання її діяльністю громадян, пов’язаною із задоволенням особистих і суспільних потреб, і такою, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі” [108, с. 170]. Але науковці вважають таке визначення недосконалим, і вказують, що “аналізуючи це визначення, неважко помітити, що під нього підпадає будь-яка діяльність, у тому числі й кримінальна, оскільки вона також пов’язана із задоволенням особистих потреб і приносить дохід” [86, с. 131]. Пропонуючи при цьому визначати зайнятість як “сукупність соціально-економічних відносин щодо участі економічно активного населення в суспільно корисній діяльності та забезпечення розширеного відтворення людських ресурсів [86, с. 131]. У зв’язку із цим зазначимо, що таке розуміння зайнятості є загалом прийнятним та таким, що узгоджується із загальними підходами щодо визначення її сутності, як-от: сукупності економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід (прибуток)” [95, с. 42] або ж як системи суспільно-економічних відносин, які регулюють забезпечення економічно активного населення робочими місцями, форми його участі в суспільному виробництві, а також відтворення, розподіл і перерозподіл трудоактивних громадян і визначають якість життя населення” [89, с. 38].

Зокрема і С. О. Стефанов, досліджуючи організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених розрізняє поняття “зайнятість засуджених” та “трудова зайнятість засуджених” і наводить власне їх розуміння [155].

Щодо інших термінів, які використовують у сфері регулювання праці засуджених, то сьогодні законодавець у чинному КВК широко послуговується термінологічними зворотами на кшталт “залучаються до суспільно корисної праці”, “залучаються до праці” (ч. 1 ст. 118), “забороняється використовувати засуджених” (ч. 2 ст. 118), “засуджені можуть залучатися”, “засуджені залучаються” (ч. 5 ст. 118). Словосполучення “засуджені залучаються до праці” знаходимо також у ст. 13 “Підприємства установ виконання покарань” Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” [107], інших нормативно-правових актах.

Підсумовуючи вищевикладене, зміст поняття “залучення засуджених до праці” слід розуміти, по-перше, як певну діяльність адміністрації виправної колонії і, по друге, як певний процес у часі й просторі, а саме:

1) залучення до праці осіб, засуджених до позбавлення волі, являє собою унормовану трудовим і кримінально-виконавчим законодавством діяльність адміністрації виправної колонії з працевлаштування і працевикористання засуджених;

2) залучення засудженого до праці - це певний процес у часі і просторі, який починається з моменту пошуку роботи (заняття) для засудженого, по можливості з урахуванням його здібностей, вмінь та навичок, і триває під час роботи на певному робочому місці (посаді) до звільнення засудженого з цієї роботи, робочого місця (заняття) на конкретному підприємстві чи в майстерні.

В такому випадку ми маємо підстави стверджувати, що поняття “праця засуджених” є визначальним щодо понять “працевлаштування”, “залучення до праці”, “працевикористання” або “використання праці”, які в такому випадку є похідними від першого.

Крім того, поняття “праця засуджених” є правовою категорією, яка, на нашу думку, адресується засудженому до позбавлення волі, - це належне йому суб’єктивне право. Водночас поняття “залучення до праці”, “працевлаштування” і “працевикористання” засудженого адресовані адміністрації (персоналу) виправної колонії як напрям діяльності (обов’язок) забезпечити або, принаймні, сприяти реалізації засудженим його права на суспільно корисну й оплачувану працю.

Необхідно зауважити, що взаємодія адміністрації виправних колоній і засуджених з приводу працевикористання останніх має здійснюватися виключно в межах чинного кримінально-виконавчого законодавства, з враховуючи принципи виконання і відбування покарань (ст. 5 КВК), серед яких основним є принцип законності. Реалізація принципу законності в процесі працевикористання засуджених до позбавлення волі гарантує відповідність цього процесу вимогам вітчизняного й міжнародного законодавства, передбачаючи, насамперед, дотримання відповідних норм КВК усіма суб’єктами й учасниками правовідносин у сфері праці цих засуджених. Як і всі інші правовідносини, що виникають з приводу виконання та відбування покарань, вони виникають, існують, змінюються і припиняються виключно на підставі норм кримінально-виконавчого законодавства. Принаймні, так було до 2014 р., тобто до внесення змін у ст. 118 КВК щодо регламентації праці засуджених надалі нормами Кодексу законів про працю України.

На тісний взаємозв’язок і взаємозалежність норм КВК і кримінально- виконавчих правовідносин вказують і науковці. Так, поширеною є думка, що встановити умови виникнення кримінально-виконавчих правовідносин - означає визначити в цьому законодавстві: хто і за яких умов може чи повинен вступати у правовідносини цього виду. Лише в кримінально-виконавчих правовідносинах можна перевірити життєвість і ефективність норм Кримінально-виконавчого кодексу [64, с. 137].

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, зокрема можливість заробляти на життя працею, яку він вільно обирає або на яку погоджується. Використання примусової праці забороняється. Не є примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан.

Аналіз положень Розділу Х Загальної частини КК України “Покарання та його види” дає підстави для однозначного висновку, що вироком суду засудженим може бути призначено лише 3 (три) види покарань, які передбачають обов’язкове залучення до праці: громадські роботи (ст. 56 КК України), виправні роботи (ст. 57 КК України), а також обмеження свободи, яке відповідно до ст. 61 КК України виконується з обов’язковим залученням засуджених до праці.

Щодо позбавлення волі на певний строк як виду покарання, то відповідно до ст. 63 КК України воно полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Тож вказана стаття не встановлює обов’язковість суспільно-корисної праці для цієї категорії засуджених. Тобто виходячи з аналізу відповідних норм Конституції та Кримінального кодексу України, суспільно-корисна праця осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, за своєю правовою природою може бути тільки добровільною. Змінити цей порядок іншим законом, зокрема, Кримінально-виконавчим кодексом України неможливо, оскільки він не повинен містити норм, що суперечать Конституції та чинному КК України. Тим більш, що КВК має на меті регламентацію порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, зазначених у ст. 51 КК, а отже, по відношенню до нього є секундарним.

Аналіз чинного законодавства дає змогу зробити висновок, що сьогодні питання використання праці засуджених до позбавлення волі на певний строк регулюють норми кількох законів і підзаконних актів, основними з яких є: Глава 18 “Праця засуджених до позбавлення волі ” КВК України; Розділ ХХІ “Залучення засуджених до суспільно корисної праці” Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [102]; Порядок організації виробничої діяльності та залучення засуджених до суспільно корисної праці на підприємствах виправних центрів, виправних та виховних колоній Державної кримінально-виконавчої служби України [99]; Інструкція про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі та позбавлення волі [50].

З прийняттям КВК 2003 р. фахівці в галузі кримінально-виконавчого права задавали питання: якщо ст. 43 Конституції України, яка гарантує право на працю, забороняє примусову працю, а ст. 63 КК не передбачає обов’язку осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, чому законодавець спочатку в ч. 1 ст. 118 КВК передбачив для них повинність працювати в місцях й на роботах, визначених адміністрацією колонії? Чому в цій статті повинність підмінила собою право засуджених на працю? [82, с. 358-359]. Адже за такої редакції статті говорити про добровільність праці засуджених не доводилося.

Навпаки, кримінально-виконавчим законом істотно обмежувалися права і свободи засуджених до позбавлення волі, що в кінцевому підсумку значно посилювало репресію. І тільки через п’ять років у ч. 1 ст. 118 ДВК ця повинність засуджених була замінена законодавцем на право працювати в місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії [87].

На сьогодні ст. 8 КВК встановлює всім засудженим право на оплачувану працю, організовану відповідно до вимог законодавства про працю, в тому числі щодо тривалості, умов і оплати праці; встановлюється восьмигодинний робочий день, але не більше 40 годин на тиждень. При цьому уточнено, що тривалість робочого дня (для всіх засуджених) встановлюється від 7 до 17 годин або з 6 до 16 годин.

На нашу думку, таке уточнення необхідно застосовувати і в ст. 119 “Умови праці засуджених до позбавлення волі” Глави 18 “Праця засуджених до позбавлення волі” КВК і не поширюватися на всіх засуджених. Виключенням можуть бути засуджені до обмеження волі, засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі в колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, і засуджені, які відбувають покарання у виді виправних робіт. Це обґрунтовано тим, що, перша категорія осіб переважно працює в сільському господарстві (польові роботи, на тваринницьких фермах), і щоб своєчасно зібрати врожай у літньо-осінній період засуджені без зміни працюють по 12-14 годин на добу, інші працюють позмінно, за “ковзаючим”, “залізничним”, іншими графіками роботи, що “не вписуються” в межі приписів ст. 8 КВК.

Глава 18 КВК досить детально регламентує порядок та умови використання праці засуджених цієї категорії. У ч. 1 ст. 107 “Права та обов’язки, засуджених до позбавлення волі” КВК закріплене лише право засуджених брати участь у трудовій діяльності.

Відповідно до ч. 3 ст. 107 КВК засуджені зобов’язані виконувати необхідні роботи з самообслуговування й благоустрою колонії. Цій нормі кореспондуються настанови ч. 5 ст. 118 Гл. 18 КВК, згідно з якими без оплати праці засуджені можуть залучатися тільки до робіт з благоустрою колоній та прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або ж до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством. Разом з цим передбачено, що ці роботи засуджені виконують, як правило, в порядку черговості, в неробочий час і не більше двох годин на день.

Водночас виникає закономірне питання: якщо засуджені до позбавлення волі на певний строк не зобов’язані, а мають право працювати на оплачуваних роботах, організованих відповідно до вимог законодавства про працю, у тому числі щодо тривалості, умов і оплати праці (а отже, і з дотриманням положень ст. 43, 45, 46 Конституції України), чому ч. 4 ст. 118 КВК забороняє засудженим припиняти роботи з метою вирішення трудових конфліктів? Чому засуджені, яких без їх згоди залишають працювати в другу зміну або в неналежних, травмонебезпечних умовах, не можуть припинити роботу? І чи не є така заборона підставою для визнання праці засуджених такою, що мстить ознаки примусу?

При цьому необхідно враховувати, що за порушення заборон (а припинення роботи - це порушення встановленого порядку відбування покарання) у ст. 132 КВК передбачено 8 видів дисциплінарних стягнень. Фахівці, посилаючись на інформацію Державного департаменту України з питань виконання покарань (наразі ДПтСУ) про стан правопорядку і застосування заходів стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі, звертають увагу на те, що у виправних колоніях відомства таким засудженим кожного року виноситься 4750-5550 стягнень, зокрема, за: а) необгрунтовану відмову від роботи та б) умисне ухилення від роботи. Найчастіше це попередження (догана) у разі першої відмови від роботи [130, с. 14]. При цьому законність цих стягнень, на їх думку, більш ніж сумнівна [164, с. 205].

Зауважимо, що ст. 133 КВК жодних змін не зазнала й надалі передбачає можливість визнання злісним порушником (з усіма наслідками, що з цього витікають) засудженого, який необгрунтовано відмовився від праці (не менше трьох разів на рік) або припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів. Інакше ніж одним з важелів примусу до праці осіб, засуджених до позбавлення волі, цю норму кримінально-виконавчого закону оцінити складно.

З огляду на вищевикладене, приходимо до висновку про неоднозначність правового регулювання питань працевикористання засуджених до позбавлення волі на певний строк. Тож можемо погодитися із тим, що “попри позитивні зміни, внесені у квітні 2014 р. до Кримінально-виконавчого кодексу України, які уніфікували підхід законодавця до розуміння правової природи праці засуджених до позбавлення волі як права, не можна залишити поза увагою той факт, що праця засуджених завжди міститиме в собі обов’язковий характер і в чистому вигляді як право не може розглядатися” [52, с. 40].

Ще однією проблемою, породженою переорієнтацією праці з обов’язку на право є проблема відшкодування завданих злочином збитків. Адже засуджені наразі наділені правом на оплачувану суспільно корисну працю, і навіть ті особи, які мають виконавчі листи про відшкодування збитків за рахунок заробітної плати або сплату аліментів на утримання власних неповнолітніх дітей не зобов’язані працювати під час відбування покарання.

Тож цілком слушною є думка, “що якщо особа відмовляється від праці, то фактично унеможливлює відшкодування таких збитків, адже саме з його заробітку й здійснюються відрахування. Тож за умови, що в його власності не перебуває майно, на яке може бути звернено стягнення, особи, які отримали матеріальні збитки від злочину, а також утриманці засудженого позбавляються свого права. І хоча зрідка, коли відрахування з заробітної плати могли би покрити повністю збитки, проте реалізація права осіб, постраждалих від злочину, знижується в рази” [73, с. 79].

Тож не дивно, що при такому регулюванні праці засуджених тривалий час залишається невирішеною одна з найбільш актуальних проблем - своєчасне

1 повне відшкодування матеріальної та моральної шкоди потерпілим від злочинів юридичним і, насамперед, фізичним особам.

Ситуація видається і зовсім невтішною, коли потерпілі від злочинів громадяни усвідомлюють той факт, що вони не тільки не отримають назад втрачену власність або її еквівалент, але й утримуватимуть за свої гроші (податки) непрацюючих засуджених на час їх перебування в кримінально- виправних установах. Так, тільки у 2015 р. потерпіло від злочинів 74,2 тис. фізичних осіб, із них: жінок - 32,5 тис., чоловіків - 41,7 тис., неповнолітніх -

2 тис. Завдано матеріальної та моральної шкоди 61,8 тис. особам (83,3% від кількості усіх потерпілих від злочинів осіб) на загальну суму 2 млрд 2 млн 763 тис. грн [2].

Між тим створення умов для суспільно-корисної праці засуджених та відшкодування ними завданих злочином збитків, виконання інших майнових зобов’язань визначено як один з пріоритетних напрямів реалізації Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби.

Виходячи з вищевикладеного можемо констатувати недосконалість правової регламентації порядку й правил залучення до праці осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк. Враховуючи вищевикладене, з метою захисту законних прав та інтересів потерпілих від злочинів, а рівно інтересів суспільства та держави пропонуємо внести такі зміни до законодавства, яке регулює працевикористання засуджених до позбавлення волі:

1) доповнити ч. 3 ст. 107 КВК України абзацом сьомим наступного змісту:

“Засуджені, які мають виконавчі листи, а також зобов’язані відшкодувати заподіяну шкоду відповідно до статей 136 и 137 цього Кодексу, повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією виправної колонії. Відмова від таких робіт тягне відповідальність за невиконання законних вимог адміністрації виправної колонії".

Реалізація положень ч. 3 ст. 107 КВК у такій редакції буде сприяти працевлаштуванню працездатних засуджених з виконавчими листами, а відтак своєчасному та повному відшкодуванню потерпілим завданої шкоди, у тому числі й моральної шкоди за рахунок заробітної плати засуджених;

2) доповнити пункт 3.1 Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі та позбавлення волі абзацом четвертим наступного змісту:

“Працездатні засуджені, які мають виконавчі листи, а також зобов’язані відшкодувати заподіяні збитки відповідно до статей 136 і 137 цього Кодексу, працевлаштовуються адміністрацією колонії в першу чергу"".

У зв’язку із викладеним ґрунтовного аналізу потребує і співвідношення положень КВК та КЗпП України щодо правового регулювання праці засуджених.

Згідно з чинним КВК України, поряд з іншими суспільно-корисна праця визнається основним засобом виправлення та ресоціалізації (ч. 3 ст. 6 КВК). Правове регулювання праці засуджених здійснюється в Главі 18 КВК у ст. 118122, якими зокрема визначено правові засади залучення засуджених до суспільно-корисної праці та мови, оплата праці засуджених, відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі та їх пенсійне забезпечення.

Аналіз цих норм КВК України та інших нормативних актів свідчить, що чинне кримінально-виконавче законодавство питання залучення до праці осіб, засуджених до різних видів покарань, регулює не однозначно: для засуджених до одних видів покарань праця під час відбування покарань є правом і одночасно обов’язком, для інших - лише правом. Для деяких категорій засуджених до позбавлення волі безпосередньо у Главі 18 КВК встановлено альтернативу, наприклад, чоловікам старшим за 60, жінкам старшим 55 років та деяким іншим категоріям дозволяється працювати за їх бажанням.

Водночас ч. 1 ст. 118 КВК (у редакції від 08.04.2014) [105] відсилає до КЗпПУ [54] як основного правового документа, який визначає засади регулювання праці засуджених до позбавлення волі. Утім, КЗпПУ не містить таких понять, як “праця засуджених”, “режим у виправних колоніях”, дещо по- іншому регулює працю жінок, неповнолітніх та інших категорій громадян.

Аналіз основних положень КЗпПУ щодо регулювання праці вільних громадян і чинного КВК (регулювання праці засуджених до позбавлення волі), спонукає нас до невтішного висновку, що внесенням змін до ст. 118 КВК щодо регулювання праці засуджених Кодексом законів про працю України законодавець, можливо й сам того не усвідомлюючи, створив чимало проблем як у правовому регулюванні праці засуджених, так і для практики її організації, які потребують належного наукового осмислення.

Так, порівнюючи відповідні положення КВК і КЗпПУ, находимо в них різні підходи до правового регулювання окремих питань у сфері праці. Зокрема, згідно із ч. 1 ст. 107 “Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі” чинного КВК засуджені вказаної категорії мають право брати участь у трудовій діяльності. При цьому, поняття “трудова діяльність” у КВК не розкрито. У ст. 2 “Основні трудові права працівників” КЗпПУ право громадян України на працю визначається як право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - у тому числі право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою. У зв’язку з чим закономірно виникає питання: якою саме нормою повинні керуватись адміністрація виправної колонії при здійсненні своїх функцій щодо залучення засуджених до праці і власне сам засуджений, намагаючись реалізувати своє законне “право брати участь у трудовій діяльності” чи “право на одержання роботи”, що не одне й те ж саме.

Недосконалою й неоднозначною видається нам і сама юридична конструкція “право брати участь у трудовій діяльності”, оскільки “брати участь” тлумачиться як робити щось періодично, час від часу, тобто можна трудитись не постійно.

Згідно з тією ж ст. 2 КЗпПУ працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Саме поняття трудового договору розкрито в ст. 21 КЗпПУ, згідно з якою трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату та забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У чинному ж КВК, у тому числі у гл. 18 “Праця засуджених до позбавлення волі” взагалі не передбачає укладення трудового договору засудженого з адміністрацією або уповноваженою особою державного казенного підприємства виправної колонії, майстерні, державних або інших форм власності підприємств. Очевидно, що у цій ситуації КВК істотно звужує права засудженого як працівника, тим більш, що без письмового договору засуджений взагалі не може визнаватись суб’єктом трудових правовідносин, з усіма негативними наслідками для такого засудженого.

Згідно із ст. 24 КЗпПУ трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Дотримання письмової форми є обов’язковим:

1) при організованому наборі працівників;

2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;

3) при укладенні контракту;

4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;

5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу);

6) при укладенні трудового договору з фізичною особою;

7) в інших випадках, передбачених законодавством України [54].

У межах дослідження виділено ті випадки, коли (з урахуванням вимог КЗпПУ) необхідна письмова форма трудового договору, а саме: 1) при укладенні трудового договору з неповнолітнім, оскільки такі особи залучаються до суспільно корисної праці під час відбування позбавлення волі у виховних колоніях; 2) при укладенні трудового договору з фізичною особою, оскільки усі засуджені вироком суду визнані суб’єктами злочину, тобто є фізичними особами; 3) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі (такі випадки на практиці зустрічаються все частіше).

Більш того, згідно із КзпПУ, працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Крім того при укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Чинне ж кримінально-виконавче законодавство таких вимог не містить. Більш того, такі вимоги лише ускладнюють діяльність адміністрації виправних колоній щодо працевлаштування засуджених, оскільки у значної частини засуджених паспорти та інші документи (трудові книжки, документи про освіту, ідентифікаційні коди тощо) або не були своєчасно оформлені й отримані, або втрачені, або ж зберігаються далеко від місця відбування покарання. І це в той час, як ст. 48 КЗпПУ називає трудову книжку основним документом про трудову діяльність працівника.

Згідно з цією статтею трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п’ять днів. Більш того, трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно- технічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації. Встановлено, що на підприємствах УВП на працюючих засуджених трудові книжки не ведуться (і не заводяться). Причин тут декілька.

Перша полягає в тому, що переважні більшість засуджених на момент винесення вироку не мали офіційного місця працевлаштування й ніде не навчалися. На це вже неодноразово звертали увагу науковці, вказуючи на те, що “варто враховувати, що частина засуджених до арешту не працювала, не вчилася й не одержувала пенсії. Багато хто з них не мали спеціальності, одні до суду були зайняті у власному господарстві, а інші вели паразитичний спосіб життя, бродяжили тощо. Залучення засуджених до виробничої діяльності повинно починатися зі здобуття ними професії. Слід враховувати також, що багатьом засудженим доводиться в колонії перекваліфіковуватись, одержувати іншу професію, тому що у виправній колонії вони не можуть працювати за тією спеціальністю, яку мали до засудження” [26, с. 126].

Так, у 2015 р. на час вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися чи перебували на обліку в державній службі зайнятості 69,9 тис. або 73,8% від загальної кількості всіх засуджених за усі види злочинів; із них раніше судимі - 22,6 тис. осіб. На обліку в службі зайнятості перебувало 2 тис. або 4,4 % від загальної кількості засуджених за всі види злочинів [2]. І таке становище є тенденцією останнього десятиліття.

Друга проблема полягає в тому, що навіть у разі засудження працюючих осіб вилучення їх трудових книжок під час затримання, взяття під варту, звернення судом вироку до виконання (при позбавленні чи обмеженні волі) або їх витребування з останнього перед засудженням з місця роботи, жодною з чинних відомчих та міжвідомчих інструкцій не передбачене. Наразі передати трудову книжку засудженого в виправну колонію можуть тільки його родичі. Відповідно доцільно внести зміни у КПК, КВК України, а також низку інших відомчих і міжвідомчих нормативно-правових актів, які би регламентували можливість вилучення трудової книжки працюючої особи та включення в особову справу засудженого до позбавлення волі.

Чинне кримінально-виконавче законодавство гарантує право працюючих засуджених на відпочинок. Тут положення КЗпПУ і КВК загалом не містять розбіжностей, окрім болючого питання реалізації засудженими права на щорічну відпустку. Адже згідно із ст. 2 КЗпПУ працівники мають право не тільки на відпочинок (відповідно до законів про обмеження робочого дня і робочого тижня), але й на щорічні оплачувані відпустки. Як і право на об’єднання в професійні спілки, вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, участь в управлінні підприємством, установою, організацією, матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, матеріальну допомогу в разі безробіття, на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, а також інші права, передбачені законодавством.

Так, у ст.74 КЗпПУ встановлено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна і додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) та заробітної плати. Натомість, чинний КВК не містить норм про щорічні, а тим більш оплачувані відпустки для працюючих засуджених до позбавлення волі, забороняє діяльність профспілок та інших об’єднань засуджених, як і припинення роботи для вирішення трудових спорів (конфліктів). Тому не зовсім зрозуміло, яким чином і в якій своїй частині КЗпПУ буде регулювати працю засуджених і пов’язані з нею численні проблеми, а в якій частині будуть діяти виключно норми кримінально-виконавчого законодавства, якщо такі взагалі знайдуться. Крім того чинний КВК не містить і таких понять, як “трудовий колектив”, “професійна спілка”, “щорічна відпустка”, “участь засуджених в управлінні підприємством” та інших, про які йдеться у чинному КЗпПУ і які могли би бути застосовані до працюючих засуджених.

Щодо вільного вибору праці, то у ст. 5-1 “Гарантії забезпечення права громадян на працю” КЗпПУ встановлено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

- вільний вибір виду діяльності;

- безкоштовне сприяння державними службами зайнятості в підборі належної роботи та працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;

- правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу й незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Щодо працевлаштування осіб, засуджених до позбавлення волі, кримінально-виконавчим законодавством встановлено інший порядок. У такому разі, як слушно зауважує О. О. Стулов, обов’язок працевлаштування засуджених покладається на посадових осіб виправних колоній, які згідно з п. 3 ч. 1 ст. 118 Закону України від 23.06.05 р. “Про Державну кримінально- виконавчу службу України” [107] зобов’язані виконувати вироки, постанови й ухвали суду, згідно п. 16 ч. 1 ст. 18 Закону - організовувати професійно- технічне навчання засуджених та залучення їх до праці [163, с. 271]. Але нам така думка вченого видається занадто оптимістичною і такою, що не зовсім відповідає букві закону. Адже наділивши засуджених до позбавлення волі правом брати участь у трудовій діяльності (правом на працю), чинний КВК не передбачив гарантій на реалізацію ними свого права, тобто не встановив відповідного обов’язку для адміністрації колонії це право забезпечити. Натомість відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 118 КВК адміністрація виправної колонії зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Але “створювати умови” і “забезпечувати виконання” - це поняття різні як за обсягом, так і за змістом.

Переконані, що ця норма КВК потребує конкретизації: якщо засуджений до позбавлення волі під час відбування покарання має право на працю і бажає своє право реалізувати, то КВК має зобов’язувати адміністрацію колонії не “створювати умови”, а працевлаштувати або надати засудженому роботу, враховуючи положення абз. 1 ч. 1 ст. 118 КВК. У сучасній редакції ч. 1 ст. 118 КВК її положення не мають імперативного характеру, а відтак дає змогу адміністрації виправної колонії, її виробничого підприємства чи майстерні уникати відповідальності за невжиття всіх належних заходів щодо працевлаштування засудженого. Адже підшукування й надання роботи (працевлаштування) передбачає загалом нетривалий строк, у той час як “створення умов” може тривати в часі скільки завгодно. До того ж діяльність (процес) працевлаштування засудженого, в уявленні більшості керівників виправних колоній, є нічим іншим, аніж включенням засудженого наказом по установі до складу відповідної бригади.

Водночас у теорії трудового права працевлаштування - це система заходів, спрямованих на забезпечення трудової зайнятості населення, зокрема сприяння в підшукуванні необхідної роботи, допомогу з перенавчання та влаштування на роботу, що здійснюються, як правило, державними органами, а також недержавними організаціями на основі ліцензування [41, с. 172].

Працевлаштування розглядають у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні працевлаштування об’єднує усі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, зокрема самостійне забезпечення себе роботою, у тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємництво, фермерство тощо. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензування [41, с. 172]. Також необхідно враховувати, що поняття “працевлаштування” вужче, ніж поняття “зайнятість”, а саме працевлаштування передує зайнятості і є його найважливішою гарантією.

Усі громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або за безкоштовного сприяння державної служби зайнятості.

Зрозуміло, що засуджені до позбавлення волі під час відбування покарання таких широких можливостей не мають, але вони мають право звернутися до адміністрації виправної колонії з проханням про надання роботи, а та - зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею (абз. 2 ч. 1 ст. 18 КВК). Інше питання, як довго й наскільки успішно адміністрація колонії буде створювати умови?.. Оскільки прямої вказівки на обов’язок адміністрації надавати роботу кожному засудженому, який за нею звернувся, чинний КВК не містить.

До державної служби зайнятості позбавлений волі засуджений звернутися може лише гіпотетично, оскільки допомогти йому з працевлаштуванням у виправній колонії ця служба не може. Згідно із законодавством про працю правова організація працевлаштування громадян включає: а) встановлення кола працевлаштовуючих органів, визначення їх компетенції і умов фінансового забезпечення; б) гарантії реалізації права громадян на працю і встановлення порядку направлення на роботу або професійне навчання; в) регламентацію прав і обов’язків учасників відносин щодо працевлаштування; г) встановлення особливостей працевлаштування для окремих категорій громадян.

Натомість у чинному КВК правова регламентація працевлаштування засуджених описана неповно, неконкретно, тим більш не дуже зрозуміло для пересічного громадянина.

Трудове право виокремлює такі форми працевлаштування:

1) спрощена (законодавчого сприяння) - застосовується для

працевлаштування окремих категорій громадян: працевлаштування

неповнолітніх, осіб передпенсійного віку та інших конкурентнонеспроможних на ринку праці громадян;

2) проста (звичайна) - працевлаштування більшості громадян;

3) складна (ускладнена) - працевлаштування, за якого встановлюються додаткові вимоги до працівників чи проводяться додаткові заходи (працевлаштування на роботу з допуском до таємних матеріалів, на державну службу, перенавчання з подальшим працевлаштуванням, працевлаштування іноземців тощо) [41, с. 173]. Чинним трудовим законодавством встановлюються додаткові гарантії щодо працевлаштування окремих категорій населення. Для них застосовується форма законодавчого сприяння при працевлаштуванні.

Натомість чинний КВК взагалі не має посилань на ті чи інші форми працевлаштування і працевикористання засуджених до позбавлення волі. Не містить такого переліку й “Порядок організації виробничої діяльності та залучення засуджених до суспільно корисної праці на підприємствах виправних центрів, виправних і виховних колоній Державної кримінально-виконавчої служби України”, затверджений наказом МЮ України від 03.01.2013 р. № 26/5 [99], який за визначенням має передбачати форми працевлаштування та працевикористання засуджених до позбавлення волі. Замість встановлення переліку сучасних форм працевлаштування та працевикористання засуджених у розділі ІІІ “Залучення засуджених до суспільно корисної праці” вказаного Порядку, його зміст нагадує скоріше витяги з інструкцій про вивід спецконтингенту на роботу часів існування Головного управління лагерів СРСР.

Ось лише кілька прикладів цієї відомчої “нормотворчості”:

— у п. 3.1 Порядку вказано: “виведення працездатних засуджених для роботи на підприємстві установи здійснюється... відповідно до рознарядки на виведення на роботу (далі-рознарядка);

— у п. 3.1.3 передбачено: “для додаткового виведення засуджених на підприємство установи начальником цеху (дільниці) або старшим майстром (майстром) цеху (дільниці) подається рапорт, погоджений із директором підприємства і начальником установи (кому ж він подається?), та складається рознарядка”;

— у п. 3.4 - “засуджені, які тримаються у дисциплінарному ізоляторі або карцері, приміщенні камерного типу (одиночній камері), залучаються до суспільно корисної праці в спеціально обладнаних робочих камерах за рознарядкою згідно з додатком. ”;

— у п. 3.4.1 - “організація роботи засуджених в спеціально обладнаних робочих камерах здійснюється помічником начальника установи з питань залучення засуджених до праці та трудової адаптації або іншим працівником установи, призначеним наказом по установі” тощо.

І лише в п. 4.3 побічно згадується про облік виконаних робіт у бригаді, що працює за єдиним нарядом. Про інші форми праці не згадується, мова йде лише про форми і систему оплати праці [99]. А тому чинне кримінально- виконавче законодавство в частині регулювання порядку, правил, визначення принципів і форм працевикористання засуджених до позбавлення волі необхідно доопрацьовувати, вдосконалювати, максимально наближаючи його норми до положень чинного КЗпПУ, якщо вже на нього посилається законодавець.

До того ж норми КЗпПУ і КВК по-різному визначають категорії громадян так званих неконкурентоспроможних на ринку праці, яким держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту й не спроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям-сиротам, які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п’ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненню 58 років, жінкам - 53 років);

д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування;

е) інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форми власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 відсотків загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості [41, с. 173-174].

На відміну від КЗпПУ, неконкурентоспроможними (на ринку праці в умовах колонії) ч. 2 ст. 118 КВК називає засуджених чоловіків віком понад 60 років, жінок - понад 55 років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, жінок з вагітністю понад чотири місяці, жінок, які мають дітей у будинку дитини при виправній колонії, яким дозволяється працювати за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії. До того ж у КВК передбачено, що їм “дозволяється працювати” з урахуванням висновку лікарської комісії, а не “їм надається робота”. Отже, маємо ще одну відмінність, яку необхідно привести до “спільного знаменника”.

Внесення Законом України від 08.04.2014 р. № 1186-VI змін до ст. 118 КВК, яка в питаннях регламентації праці засуджених відсилає до норм КЗпПУ, породжує питання про елементи й зміст кримінально-виконавчих правовідносин, а відтак існує нагальна необхідність визначитись щодо того, які ж саме правовідносини виникають між працюючими засудженими, з одного боку, і адміністрацією підприємств, майстерень, персоналом виправних колоній, з іншого боку - кримінально-виконавчі чи трудові.

У науці кримінально-виконавчого права під кримінально-виконавчими правовідносинами традиційно розуміють:

- врегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між органами й установами виконання покарань і засудженими з приводу виконання та відбування кримінальних покарань [64, с. 140];

- врегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покарання, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) покарання [70, с. 23];

- врегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини між державними органами, що виконують кримінальні покарання, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають у процесі та з приводу виконання (відбування) кримінальних покарань [143, с. 23];

- суспільні відносини, які виникають з приводу та у процесі виконання і відбування кримінальних покарань [ 63, с. 36];

- урегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносин, які виникають, змінюються та припиняються між суб’єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання [13, с. 17]. Отже, вище перелічені визначення поняття кримінально-виконавчих правовідносин принципових відмінностей не мають, адже в наведених визначеннях більшою або меншою мірою деталізації відображуються всі елементи відповідних відносин.

Як і інші правові відносини, кримінально-виконавчі правовідносини складаються з таких елементів: суб’єкти й учасники правовідносин; об’єкти правовідносин, зміст правовідносин [64, с. 140]. Інколи до елементів кримінально-виконавчих правовідносин відносять і юридичні факти - обставини, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення кримінально- виконавчих правовідносин [63, с. 37]. Для дослідження цей елемент правовідносин має особливе, якщо не визначальне значення, оскільки виникнення трудових відносин пов’язується саме з юридичним фактом фактичного допуску засудженого до роботи з відома або за дорученням роботодавця, його представника незалежно від того, чи був трудовий договір належним чином оформлений.

Згідно із ст. 24 КЗпПУ, трудові відносини виникають між працівником і роботодавцем на підставі трудового договору, що ними укладається. Доказом наявності трудових правовідносин є фактичне допущення працівника до роботи - навіть тоді, коли письмовий наказ чи розпорядження не були видані. Оскільки сьогодні між засудженим і директором підприємства, який є заступником начальника виправної колонії, трудовий договір не укладається, бо це не передбачено КВК, доказом наявності трудових відносин засудженого й казенного підприємства виправної колонії має бути факт включення засудженого до певної бригади, виведення засудженого у складі такої бригади на виробництво, проведення необхідних інструктажів з техніки безпеки й охорони праці та допуск до роботи на певному робочому місці. Але такі відносини не можна визнати суто трудовими, оскільки вони є результатом реалізації не тільки норм КЗпПУ, але й норм КВК України.

Враховуючи зазначене, значний інтерес для нас становлять кримінально- виконавчі правовідносини, які нині складаються задля працевикористання засуджених до позбавлення волі, елементи таких відносин та їх характеристика.

У теорії кримінально-виконавчого права усталеним підходом є розуміння кримінально-виконавчих правовідносин як урегульованих нормами кримінально-виконавчого права суспільних відносин, що виникають між органами й установами виконання покарань і засудженими за необхідності виконання та відбування кримінальних покарань. Як і будь-які інші правовідносини, кримінально-виконавчі правовідносини складаються з таких елементів: суб’єкти й учасники правовідносин; об’єкти правовідносин, зміст правовідносин [64, с. 140].

Але вищезазначене є загальним визначенням кримінально-виконавчих правовідносин, які складаються з приводу виконання та відбування будь-яких покарань, передбачених ст. 51 КК України. Під кримінально-виконавчими правовідносинами, які виникають з приводу виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк пропонуємо розуміти урегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, що виникають між адміністрацією виправних (виховних) колоній і засудженими з приводу виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Серед усіх інших видів кримінально-виконавчих правовідносин, зміст цього виду правовідносин завжди був ускладнений через специфічний правовий статус засуджених, зокрема значну кількість правових обмежень, встановлених законом для засуджених до позбавлених волі.

Необхідним є аналіз проблеми визначення складу суб’єктів і учасників правовідносин, пов’язаних з організацією[3] праці засуджених до позбавлення волі. Адже у зв’язку із внесенням 08.04.2014 р. змін до ч. 1 ст. 118 КВК, згідно з яким праця засуджених відтепер регламентується Кодексом законів про працю України, ми не просто маємо право, але й зобов’язані вести мову про розширення суб’єктного складу вказаних правовідносин, до якого окрім засуджених і адміністрації виправних колоній та їх підприємств і майстерень, сьогодні необхідно віднести також адміністрацію інших, невідомчих підприємств, установ, організацій, де працюють засуджені до позбавлені волі.

З огляду на викладене, вважаємо за можливе визначити кримінально- виконавчі правовідносини у сфері працевикористання засуджених як урегульовані нормами законодавства про працю, кримінально—виконавчим та іншим законодавством відносини між засудженими, з одного боку, і адміністрацією виправних (виховних) колоній, уповноваженими особами інших господарюючих суб’єктів, з іншого боку, з приводу працевикористання засуджених до позбавлення волі.

За вказаних обставин об’єкти таких правовідносин, на нашу думку, також зазнали змін, оскільки окрім прав і обов’язків адміністрації виправних колоній (їх підприємств, майстерень), прав, обов’язків і законних інтересів засуджених, передбачених КВК України, доповнились правами й обов’язками адміністрації інших суб’єктів господарювання, на яких працевлаштовані засуджені до позбавлення волі, які у своїй діяльності керуються, насамперед, нормами чинного КЗпПУ і лише в частині певних обмежень і заборон - нормами КВК України.

Тож нині об’єктами кримінально-виконавчих правовідносин у сфері працевикористання засуджених до позбавлення волі мають виступати:

— поведінка засуджених до позбавлення волі у сфері їх працевикористання (правомірна чи неправомірна);

— правомірна (відповідна вимогам КВК) поведінка адміністрації виправної колонії, їх підприємств (майстерень);

— правомірна (відповідна КЗпПУ, з урахуванням обмежень, встановлених КВК) поведінка адміністрації інших суб’єктів господарювання, які використовують працю засуджених;

— нематеріальні блага засуджених, пов’язані з їх працею (відпочинок, у тому числі щорічну відпустка, охорона життя, здоров’я на виробництві, безпека, санітарні умови тощо);

— матеріальні блага засуджених (заробітна плата, винагорода за винахідництво, раціоналізаторські, інші корисні для виробництва пропозиції тощо).

Права й обов’язки суб’єктів та інших учасників кримінально-виконавчих правовідносин, пов’язаних з працевикористанням засуджених до позбавлення волі, визначають зміст правовідносин. У науці пропонують розрізняти юридичний, фактичний і вольовий зміст правовідносин, розуміючи під юридичним змістом можливість певних дій уповноваженого суб’єкта та необхідність певних дій або утримання від вчинення певних дій з боку зобов’язаного суб’єкта правовідносин [64, с. 143].

Отже, використання і виконання засудженими, з одного боку, та персоналом виправних колоній, виробничих підприємств різних форм власності, з іншого боку, своїх прав і обов’язків з приводу працевикористання засуджених у такому разі становлять зміст конкретних (фактичних) кримінально-виконавчих відносин з приводу працевикористання засуджених.

Водночас законність фактичних кримінально-виконавчих правовідносин перевіряється лише практикою, на чому наполягають вчені з досвідом правоохоронної діяльності. Наприклад, О. О. Стулов, стверджує, що “фактичний стан реалізації принципу законності при виконанні покарань треба оцінювати з огляду на те, чи дотримується адміністрація виправної колонії вимог законності при застосуванні до засуджених заходів виправно-трудового впливу, реалізації засудженими свого права на участь у суспільно корисній діяльності, належній оплаті праці засуджених, застосуванні до них заходів заохочення і стягнення” [163, с. 204-205]. Інші науковці ще до внесення змін до ст. 118 КВК небезпідставно виступали за поширення на засуджених до позбавлення волі під час відбування ними покарання в повному обсязі норм трудового права [138, с. 17].

Враховуючи викладене, на нашу думку, законність змісту кримінально- виконавчих правовідносин, пов’язаних з працею засуджених до позбавлення волі, є одночасно категорією і юридичною і практичною. Тобто, практичне втілення суб’єктами приписів трудового, кримінально-виконавчого та іншого чинного законодавства в процесі працевикористання засуджених є визначальним при оцінюванні дотримання законності у цих правовідносинах.

2.2.

<< | >>
Источник: БУБЛІК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ПРАЦЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ПРАКТИКА. Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Аналіз кримінально-виконавчого законодавства з питань залучення засуджених до суспільно-корисної праці:

  1. 1.2. Еволюція національного законодавства про надання послуг у сфері освіти в контексті європейського вибору
  2. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  3. 3.1. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань у формі покарання
  4. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
  5. ЗМІСТ
  6. ВСТУП
  7. Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі
  8. Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі
  9. Аналіз кримінально-виконавчого законодавства з питань залучення засуджених до суспільно-корисної праці
  10. Особливості правового регулювання праці засуджених залежно від виду виправної колонії
  11. Особливості праці засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в місцях позбавлення волі
  12. Особливості праці неповнолітніх та жінок, засуджених до позбавлення волі на певний строк
  13. 3.1. Система міжнародно-правових актів, що регулюють умови праці засуджених до позбавлених волі
  14. Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні
  15. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  16. 5.2. Характеристика окремих галузевих оперативних підрозділів
  17. 3.3. Особливості правового статусу суддів у США
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -