§ 3. Види правопорушень і причини їх скоєння

Для наукової і практичної мети створено різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняють за ступе­нем суспільної небезпеки (шкідливості), за об’єктами посягання, за сферами суспільного життя тощо.

За ступенем суспільної небезпеки правопорушення поділяють на злочини і провини.

Злочин - це найбільш небезпечне для суспільства діяння, прямо передбачене кримінальним законом. Під злочином розу­міють передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що полягає у зазіханні на суспіль­ний устрій держави, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші права та свободи громадян.

Всі незлочинні правопорушення (або провини) прийнято класифікувати стосовно галузей права, відповідно виділяючи адміністративну провину, цивільно-правові делікти, процесу­альні правопорушення, дисциплінарну провину й інші право­порушення (іноді виділяють також конституційну, міжнародну та матеріальну провину).

Адміністративна провина - це винне, протиправне діяння (дія або бездіяльність), яке зазіхає на встановлені правом і за­безпечені, зрештою, адміністративно-правовими санкціями правила поведінки громадян, посадовців і організацій у царині реалізації державної виконавчої влади.

Адміністративною провиною є дії або бездіяльність, що за­важають здійсненню нормальної виконавчої та розпорядчої ді­яльності державних і громадських органів і організацій, зазіхає на громадський або державний порядок, власність, права та законні інтереси громадян, посадовців і організацій.

Як правило, вони не пов’язані з виконанням службових обов’язків.

Цивільно-правові делікти (правопорушення) - це суспільно небезпечна протиправна провина, що полягає в порушенні гро­мадянами й організаціями майнових і особистих немайнових відносин, які складаються між суб’єктами права і становлять для них матеріальну або духовну цінність.

Цивільно-правову провину передбачено нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права.

Процесуальні правопорушення (провина)- це порушення вста­новленої законом процедури здійснення правосуддя, проходжен­ня юридичної справи в правозастосовному органі, винесення правозастосовного акта.

Дисциплінарна провина - порушення робітниками та служ­бовцями підприємств, установ, інших організацій правил вну­трішнього трудового розпорядку, службової дисципліни, неви­конання ними службових обов’язків.

За сферами суспільного життя правопорушення можна по­ділити на скоювані у сфері соціально-економічних відносин; у суспільно-політичній сфері; у сфері побуту та дозвілля.

Причини правопорушень. При визначенні причин право­порушень необхідно відзначити два підходи, що по-різному ви­рішують цю проблему.

Перший підхід - антропологічний, згідно з яким злочинність є явищем біологічним, отже, підлягає фізіологічним і психоло­гічним законам. Біля витоків антропологічної школи стояли Ч. Ломброзо і Е. Феррі. Ч. Ломброзо розробив теорію природже­ного злочинця, згідно з якою є люди, що мають певний набір ознак (стигматів), які пояснюють їх схильність до здійснення злочинів, тобто потенційні злочинці. Людину, що поєднує в собі не менше п’яти таких ознак, Ч. Ломброзо назвав злочинним ти­пом.

Антропологічній школі протистоїть учення про соціальну при­роду злочинності. Злочинність, на думку представників цього вчення, є за своєю природою суто соціальним явищем. І коріння її треба шукати не в природі людини, а в економічних, політич­них та інших соціальних умовах життєдіяльності особистості.

Питання про природу правопорушень і їх причину має, крім теоретичного, також винятково велике практичне значення, бо визначає шляхи і засоби боротьби із протиправною поведінкою. Якщо в здійсненні правопорушень, зокрема злочинів, вирішаль­ну роль відіграють соціальні чинники, то, вочевидь, що боротьба з правопорушеннями повинна мати соціальну спрямованість. Якщо ж річ у біології людини, то доведеться винаходити методи медичної дії на злочинців, тобто методи генетичного контролю.

Так само слід підходити і до природи правопорушень і їх при­чин.

З-поміж причин правопорушень можна виділити такі:

1) чинники суб’єктивного характеру- низький рівень право­вої культури, правовий нігілізм, помилки в ціннісній орієнтації особистості;

2) конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи, нестійкість соціального положення, розбіжність у рівні розвитку продуктивних сил і потребах суспільства;

3) недоліки в правотворчості та правозастосуванні: встанов­лення протиприродних для суспільства заборон, суперечності нормативно-правових актів, пропуски в законодавстві, слабка діяльність правоохоронних органів тощо.

Усі перераховані чинники в сукупності зумовлюють існування в суспільстві особливого соціального явища, іменованого право- пору шуваністю.

Правопорушуваність - це об’єктивна характеристика показників стабільності, що склалися в сфері правовідносин, яка визначається співвідношенням правомірної поведінки із сукупністю всіх видів правопорушень, що скоюються у даному суспільстві.

На відміну від окремого правопорушення, що характеризує соціальний акт індивідуальної поведінки, правопорушуваність визначає етичне обличчя всього суспільства в цілому.

В принципі, правопорушуваність - іманентна ознака будь- якого суспільства, через те що абсолютного збігу громадських потреб і інтересів та об’єктивних можливостей їх задоволення досягти практично неможливо, бо розвиток громадських по­треб випереджає розвиток економічних і соціальних засобів їх задоволення. Зокрема, суспільство, що ґрунтується на товарно- грошових, ринкових відносинах, може утримувати правопору­шуваність в її статистичній рівновазі, але не здатне викоренити її повністю, позаяк правопорушуваність виступає як неминучий наслідок суперечностей соціального розвитку, що включає як прогресивні, так і регресивні елементи (суперечності між сус­пільними потребами та об’єктивними можливостями їх задо­волення; розузгодженість особистих і громадських інтересів, використовування окремими особами нелегальних можливостей задоволення своїх інтересів тощо).

Разом з тим одним із дієвих засобів зниження рівня право- порушуваності й утримання її в необхідних межах є юридична відповідальність, підставою якої є правопорушення.

В юридичній науці під час характеристики підстав юридичної відповідальності розрізняють не тільки юридичну, а й фактич­ну її підставу. При цьому під фактичною підставою юридичної відповідальності розуміють здійснення особою реального пра­вопорушення, яке характеризується сукупністю ознак, що створюють його юридичний склад. Саме реально зроблене делік- тоздатною особою правопорушення дає підставу уповноваженим державним органам притягти правопорушника до певного виду юридичної відповідальності і застосувати до нього передбачену законом міру державного примусу (кримінальне покарання, ад­міністративне або дисциплінарне стягнення тощо).

Причому, норма, що передбачає конкретний вид юридичної відповідальності за вчинене правопорушення і відповідний пра- возастосовний акт уповноваженого органу, що реалізовує цю норму, розглядаються як юридична підстава правової відпові­дальності.