§ 2. Романо-германська правова сім’я

До романо-германської правової сім’ї відносять правові системи, які з’явилися у континентальній Європі на основі римських, каноніч­них та місцевих правових традицій. За висловом Рене Давида, вона є першою сім’єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Романо-германська правова система є найбільш давньою і широ­ко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням, а й тим, що вона відзначається і завжди відзначалася нор­мативною упорядкованістю і структурованістю джерел, стійкими де­мократичними правовими принципами і традиціями, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами романо- германської правової сім’ї були найбільш могутні держави: два тисячо­ліття тому Римська імперія, дещо пізніше, новостворені держави Захід­ної Європи — Франція, Німеччина, Італія. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному, так і у військово- політичному та економічному значенні, був беззаперечним. Континен­тальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, яких вона зазнала у різних регіонах світу.

Дослідники романо-германської правової сім’ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім’ї хронологічно вважається період, що передував її ево­люції до ХІІІ ст. У цей період елементи, з яких складалася романо- германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широ­ко використовувалися кодекси та інші акти законодавства імператора Юстиніана^[40]. Спочатку римське право поширювалося переважно в містах середньовічної Європи. У ХШ-XVIII ст. воно охопило зе­мельні відносини на селі, пристосувалося до нових умов, його норми тісно переплелися з місцевими звичаями і релігійними канонами.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Суперечки між приватними особами і соціальними колективами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Формування романо-германського типу правових систем відбу­валося в умовах феодальної роздробленості країн Західної Європи і панування переконання, що таке об’єднання неможливе. Відсутність тенденції до централізації влади виражає специфіку умов становлен­ня романо-германського типу правових систем на відміну від англо- саксонського(англо-американського).

Підґрунтям розвитку цієї системи слугували загальна культура і традиції країн континентальної Європи, що сприйняли римське право завдяки його популяризації в університетах — італійських, французьких, німецьких. Саме університети створили в ХІІ — ХІІІ ст. загальну для європейських країн юридичну доктрину на базі зво­ду законів Юстиніана. Рецепція римського права почалася з його на­укового тлумачення і завершилася входженням абстрактних норм у новітні кодекси європейських держав.

Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів^[41], що поста­вили собі за мету встановити початковий зміст римських законів. Її діяльність продовжила школа постглосаторів. Процес запозичення і використання римського права (його понятійного апарату, структури, логіки викладу, юридичної техніки) одержав назву рецепції. Особли­вої популярності рецепція римського права набула в Німеччині в XV столітті, справивши на неї більш сильний вплив, аніж на Францію.

Університетська концепція права ґрунтувалася на понятті права як належного (яким має бути), а не існуючого (яке є). Вивчення пра­ва розглядалося в широкому соціальному аспекті, у тісному зв’язку з нормами моралі. Практична діяльність судів була зорієнтована на положення права, а не на самостійне винесення рішень у справі. Це обумовило докорінну відмінність континентального права від права англосаксонського.

Певний внесок у становлення романо-германського типу право­вих систем зробило канонічне (церковне) право завдяки величезно­му впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів на той час (особливо в Іспанії). Становлячи собою систему ка­нонів — правил, встановлених церквою і пристосованих як до устрою церкви, так і до життя віруючих (шлюб, заповіт, спадкування, сім’я, виховання), канонічне право ґрунтувалося на принципах римсько­го права, вивчалося в університетах нарівні із римським цивільним (приватним) правом. Між ними відбувалася активна взаємодія. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним, в інших — визначило напрямок змісту національного права, що формувалося.

Виняткова доля римського права, що зберегла за ним величезне значення протягом багатьох століть, пояснюється тим, що воно було найбільш розробленою і довершеною правовою формою, що базува­лася на інституті права приватної власності. Це обумовило можли­вість його пристосування до товарно-грошових відносин, що заро­джувалися в надрах феодальної Європи.

Другий період розвитку романо-германської правової сім’ї хро­нологічно визначається з ХІІІ до XVIII ст. і безпосередньо асоцію­ється з Ренесансом, що був започаткований в Італії. Ідеї звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися тоді всією Європою.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспіль­ство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки лише воно може забезпечити порядок і безпеку. Передові прошарки суспільства вимагали від панівної верхівки того, щоб усі суспільні від­носини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. В цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як уже згадувалось, однією з особливостей права романо-гер- манської системи є те, що у цей період й у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь- якої іншої влади, не була наслідком централізації.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. З’являється школа природного права, яка утверджується в університетах Європи в XVII-XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, посту­лати, теоретичні положення, що формували «краще право», виявля­лися зв’язки права з філософією, релігією, мораллю.

Формується нова правова культура. Як зазначає Р. Давид, поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виро­била відсутні до цього норми публічного права, що виражають при­родні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріо­ритетів римського права посіли принципи права, що відображають раціональні засади не минулого, а дійсного, теперішнього життя.

Основи системи національного права країн континентальної Єв­ропи була закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини до- сягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала пере­вагу керівництву результатом систематизації правових норм.

Відбувався процес уніфікації права, без якого не могла сфор­муватися правова система держави в нових умовах. Так, у Франції необхідно було подолати різноманіття кутюмів (звичаїв), що діяли у кожній провінції. Незважаючи на кодифікацію кутюмів на держав­ному рівні, між ними залишалися відмінності аж до створення Ци­вільного кодексу Наполеона 1804 р.

Третій період, який триває і нині, у розвитку системи романо- германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодав­ства та підвищенням його ролі в регулюванні суспільних відносин, його кодифікацією. Буржуазні революції докорінно змінили або скасували як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом права. Рене Давид констатує, що саме у цей період вперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може ство­рювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, визначили також необхідність систематизації вже накопиченого правового матеріалу, а саме його кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу фор­мування системи романо-германського права як цілісного явища.

У наш час кодекси (поряд з іншими нормативно-правовими акта­ми, передусім, звичайними законами) регулюють практично всі важ­ливі сфери суспільного життя. Вони є основними джерелами права. На верхівці піраміди нормативно-правових актів опиняються кон­ституції та конституційні (органічні) закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку романо-германської системи права беззаперечні.

Система права країн континентальної Європи має свою струк­туру, що складається, як і в римському праві, із двох підсистем — публічної і приватної. У підсистемі публічного права домінують ім­перативні (категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин. У підсистемі приватного права переважають диспо­зитивні норми, і тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасника­ми правовідносин.

Всі норми права мають чітку «прив’язку» до конкретних галузей та інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування предмета і метода правового регулювання.

Абстрактний характер юридичного мислення юристів конти­нентальної Європи (на відміну від конкретного, «прецедентного» мислення загального права) дозволив відпрацювати і систематизува­ти інститути права.

В єдиній, ієрархічно побудованій системі джерел писаного пра­ва, головне місце посідає нормативно-правовий акт (закон). Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнень судової практики, внутрішньо­державних нормативних договорів, не кажучи вже про правові док­трини, які свого часу відіграли значну роль у формуванні романо- германського права, однак не визнаються і ніколи не визнавалися джерелом права. Закони регулюють приватну і публічну сфери сус­пільних відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і організацію державної влади, закріплюють правове становище фізичних і юридичних осіб, форми і характер взаємовідносин між ними.

Публічне право регулює всі відносини та інтереси, без забезпечен­ня яких неможливе задоволення як особистих потреб та інтересів, так і загальнодержавних, соціально значущих інтересів. Приватне право, органічно пов’язане з публічним, є засобом гарантування громадянам можливості реалізації особистої свободи та приватної ініціативи.

Сьогодні демократичні традиції романо-германського права по­повнилися ідеями європейської інтеграції. Основами цієї інтегра­ції виступають як загальні принципи, «дух» римського права, так і норми англійського прецедентного права. ХХІ ст. позначене новим етапом розвитку романо-германського права, ознаменованим уніфі­кацією окремих правових інститутів і цілих законодавчих комплексів континентально-європейських країн, побудовою єдиної загальноєв­ропейської правової системи. Значний поштовх цьому уже зробле­ний прийняттям Конституції Європейського Союзу та її ратифікаці­єю більшістю країн європейської спільноти.