§ 8. Правовий статус особи, суспільства, держави

Правовий статус особи — це система закріплених у законі і га­рантованих державою прав, свобод, обов’язків та відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведін­ку в суспільстві.

Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» визнаються переважною більшістю науковців рівнозначними. Од­нак, деякі вчені не погоджуються з цим. Вони у поняття «правовий статус» включають статутні права і обов’язки, тобто такі, що форму­ються у вигляді правових розпоряджень і стосуються об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правове становище» вважається шир­шим. Окрім прав і обов’язків, у нього вводяться суб’єктивно-правові складники — громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки, а також ретроспективна юри­дична відповідальність.

Правове становище особи обумовлюється особливостями со­ціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впли­ває безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу життєвий стан­дарт) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, а відтак і її соціальний та юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досяг­нутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучас­ному уявленні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

1. Усі люди вільні від народження^[14], і ніхто не має права відчу­жувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспіль­стві.

У трактуванні правового статусу особи серед науковців немає єдності. Нерідко до його структури окрім прав, свобод та обов’язків вводяться ще й громадянство, законні інтереси і гарантії тощо. Однак насправді зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, але в жодному разі не складають його зміст.

Очевидно, що інтерес^[15] передує правам і обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправо- ва (доправова), інтерес закріплюється не лише в конкретних право­вих розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Тому можливим є виділення законного ін­тересу як елемента структури соціального, але не правового статусу.

Відмінності між правами людини та інтересами особи виявля­ються у тому, що:

Отже, по суті, законні інтереси — це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумо­вою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового ста­новища особи і специфіки конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення дер­жавою умов для здійснення прав, свобод та обов’язків вони зали­шаться лише «деклараціями про наміри». Однак, загальносоціальні і спеціально-соціальні гарантії є факторами реалізації правового ста­тусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують також різні підходи до питання співвідношення право- суб’єктності і правового статусу: одні вважають правосуб’єктність пе­редумовою правового статусу, другі схильні включати її до правового статусу як структурний елемент, треті називають правосуб’єктність більш об’ємною категорією, яка вбирає в себе категорію правового статусу.

В дійсності ж правосуб’єктність належить до умов набуття пра­вового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки і нести відповідальність. Однак цим її призна­чення не вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус особи. Правосуб’єктність сприяє встановленню від­мінності правового статусу від інших соціальних статусів особи — економічного, політичного, етнічного та релігійного.

Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права — безпосередніх учасників правовідносин.

Правовий статус особи безпосередньо виражає його правосуб’єкт- ність, котру мають визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, які, як правило, закріплюються в осно­вному законі будь-якої демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового ста­тусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного обов’язку не виключає необхідності роз­глядати її як структурний елемент правового статусу.

Таким чином, структура правового статусу особи може бути пред­ставлена такими елементами:

— правосуб’єктність;

— права;

— свободи;

— обов’язки;

— відповідальність.

Елементи структури правового статусу особи є взаємозалежними та взаємодоповнюючими один одного.

Правовий статус має будь-яка особа, група осіб, соціальна спіль­нота і суспільство (народ) в цілому.

Види правових статусів особи за змістом:

— загальний — статус особи як громадянина держави, закріпле­ний у конституції і конституційних законах. Він є загальним для всіх незалежно від національної та релігійної приналеж­ності, а також соціального стану; характеризується стабіль­ністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несен­ня відповідальності;

— спеціальний — статус особи як представника тієї чи іншої со­ціальної групи, відокремленої за певним юридично-значущим началом (родом діяльності, віком тощо), який наділений від­повідно до закону спеціальними (додатковими) правами та обов’язками, обумовлений специфікою становища особи і потребами її функціональної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова чи службова особа тощо); є за­гальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус особи.

— індивідуальний — статус особи як індивіда, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я тощо), відзначається динамічним характером: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядати­ся як сукупність загального, спеціального та індивідуального стату­сів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситу­ацій.

Слід зауважити, що спеціальні статуси можуть міститися в рам­ках однієї галузі права (наприклад, конституційно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правовий статус експерта-криміналіста тощо) або мати комплексний характер (статус посадової особи, ста­тус неповнолітнього, статус військовослужбовця тощо).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб’єктності (головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою для всіх). Так, приміром, право на заняття підприємницькою діяльністю і на ство­рення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціально­го кола підприємців. В даному випадку виявляється специфічна дієз­датність, яка може бути як внутрішньогалузевою, так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю пра­ва, адже слугує визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб’єктами: а) статус громадя­нина, іноземця, особи без громадянства, біженця; б) статус службової та посадової особи; в) статус особи, що працює в екстремальних умо­вах (на оборонних об’єктах, таємних виробництвах тощо).

Народ (суспільство) як соціальна спільнота є суб’єктом права. Його правовий статус закріплюється в нормах міжнародного права і Основному законі.

Як суб’єкт права народ має загальний і конкретний статуси.

Загальний статус визначається тим, що народ визнається джере­лом влади в державі, користується національним і народним сувере­нітетом усередині країни та за її межами.

Конкретний статус пов’язаний із вступом народу в конкретні правовідносини, пов’язані, наприклад, із виборами органів влади, участю в референдумі, виробленням і формулюванням загальної волі, вираженням її на загальних пріоритетних засадах.

Говорячи про народ як суб’єкт права, слід зважати на те, що сту­пінь персоніфікації, організованості народу не дозволяє вважати його безпосереднім суб’єктом правовідносин, оскільки у більшості випад­ків він діє через державу, державні утворення чи громадські організа­ції (політичні партії, профспілки тощо).

Ще римські юристи вважали, що держава — це суб’єкт особливого роду. На відміну від суб’єктів права — фізичних осіб — держава не має ані правоздатності, ані дієздатності. Будучи особливим колективним суб’єктом правовідносин, держава не наділена спеціальною компетен­цією. Вона виробляє і встановлює завдання, принципи, цілі власної діяльності, права і обов’язки громадян та інших суб’єктів, міру їх мож­ливої відповідальності. Поняття правосуб’єктності до неї не засто­совується, оскільки держава як суверенна організація користується правом самостійно визначати для себе коло обов’язків і компетенцію.

Держава — це суверенна особа, що офіційно представляє суспіль­ство і його солідарні публічні інтереси усередині країни і за її меж­ами. Тому правовий статус держави реалізується через: а) систему внутрішньодержавного національного права; б) систему міжнародно­го права.

Держава, так само як і суспільство, має загальний і конкретний статуси.

Загальний статус у системі внутрішньодержавного права визна­чається нормами Основного закону, а в системі міжнародного пра­ва — нормами міжнародного співтовариства, однаковими для всіх його членів. Слід при цьому зазначити, що держава як суб’єкт міжна­родного права не лише наділяється певними правами і обов’язками, а й створює його засадничі норми і принципи. Тому кожна держава має загальний міжнародно-правовий статус.

Конкретний статус залежить від тих конкретних правовідносин, учасником яких де-факто стає держава.

Держава, будучи організацією всього суспільства, а відтак, ви­разником його солідарних інтересів, діє на основі норм публічного права.

Усередині країни і за її межами держава є найважливішим учас­ником таких публічних відносин:

1) міжнародно-правових (укладення двосторонніх і багатосто­ронніх угод на основі норм міжнародного публічного права);

2) конституційно-правових (прийняття до громадянства, наго­родження громадянина державною нагородою або почесним званням тощо);

3) кримінально-правових (ведення боротьби з організованою кримінальною злочинністю).

Таким чином, держава через державну владу виступає як владний суб’єкт правовідносин. Разом з тим, вона виступає як суб’єкт права і в цивільному обороті на основі норм приватного права.

Держава є найважливішим учасником приватноправових відно­син:

1) міжнародних (укладає договори на основі норм міжнародного приватного права);

2) цивільно-правових (випускає державну позику, приймає пере­дачу спадщини на власну користь, вступає у відносини з на­діленим відповідною компетенцією окремим своїм регіоном з приводу загальнодержавної власності тощо).

Характерною рисою участі держави в приватноправових відно­синах є той факт, що в них вона виступає на паритетних засадах з іншими їх учасниками, не маючи ніяких додаткових прав і привілеїв.

Держава як суб’єкт приватноправових відносин може виступати у двох організаційно-правових формах: 1) у формі загальнодержавної скарбниці; 2) у формі створюваних нею юридичних осіб.

В певній конкретній сфері цих приватноправових відносин дер­жава може бути прирівняна до юридичної особи особливого роду. Наприклад, держава вступає у майнові правовідносини з різними комерційними корпораціями і, зокрема, бере безпосередню участь у створенні акціонерних товариств на базі державної і приватної влас­ності одночасно. Тут обсяг прав і обов’язків, якими наділяється дер­жава, не є постійним. Він змінюється залежно від того, в які саме май­нові відносини вона вступає в даному конкретному випадку.

Конкретні правовідносини, в які вступає держава, виникають, змінюються та припиняються подібно до усіх інших. Цілком зако­номірним при цьому видається той факт, що такі виникнення, зміна та припинення спричиняють виникнення, зміну та припинення кон­кретного правового статусу держави.

Правове становище держави можна змалювати як сукупність її загального (внутрішньодержавного і міжнародного) і конкретних правових статусів, що виникають у неї як у суб’єкта правовідносин.

Визначеність і стабільність правового статусу держави, врегульо­ваного нормами внутрішньодержавного (національного) права, пози­тивно впливає на її міжнародно-правовий статус, створює певний ав­торитет, відкриває широкі можливості для плідного і довготривалого співробітництва з іншими державами.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке громадянське суспільство? Які ознаки його характеризу­ють?

2. Як співвідносяться між собою держава і громадянське суспільство? Кому і за яких умов, на Вашу думку, належить серед них провідна роль в організації соціального життя?

3. Чим визначається місце особи у суспільстві і державі? Які аспекти і якою мірою визначають сутність людини у її зв’язках з навколишнім світом і соціальним середовищем?

4. Якими соціальними чинниками визначаються зміст і обсяг основних прав людини?

5. Де проходить межа між правами людини і свободами людини, права­ми людини і правами громадянина? В чому це проявляється?

6. Які механізми захисту прав і свобод людини Вам відомі? Які з них в наш час є найбільш дієвими і чому?

7. На яких ідейних засадах ґрунтується правовий статус особи? Яка роль у цьому відводиться поняттям суб’єктивного права та юридич­ного інтересу?