Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

11.2.1. Поняття правового статусу особи

Державно-правовий розвиток сучасної української держави, в Конституції якої задекларована побудова демократичної, правової, соціальної держави, яка здатна втілити конституційний принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, чиї інтереси, права і свободи визначають діяльність державної влади, об’єктивно виводить у коло найважливіших завдань забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина.

Водночас слід наголосити, що ця проблематика набуває особливої ваги з огляду на процеси, з якими пов’язано здійснення конституційної реформи. Адже конституційно-правова реформа в Україні, «ставить перед вітчизняною юридичною наукою та практикою низку важливих парадигм, пов’язаних із майбутнім правотворення та державотворення»[504]. Цілком зрозуміло, що відповідь на ці виклики неможлива без змістовного аналізу правового статусу людини та його забезпечення, оскільки словосполучення «права і свободи людини» ми повинні сприймати саме як цінність державно-правового генезису.

Хоча очевидним є розуміння того, що нині слід говорити не лише про те, що проблема аналізу системних основ закріплення правового статусу людини в Конституції України є одним з невід’ємних елементів теоретичних пошуків науки конституційного права, а й про те, що цей комплекс питань є дуже актуальним.

Ця теза може бути підтверджена наступним:

По-перше, як зазначали вітчизняні дослідники, істотною вадою державотворчих та правотворчих процесів в сучасній Україні, в аспекті забезпечення прав людини, є те, що доволі часто ці права розглядаються автономно та без розуміння як на їхній взаємний зв’язок та і на зв’язок з іншими правовими інститутами (наприклад, інститут конституційних обов’язків).

По-друге, самі права й свободи людини з наукової точки зору є одним з елементів конституційно-правового статусу людини. Тому питання забезпечення конституційних прав безпосередньо корелюють із процесом забезпечення правового статусу людини.

По-третє, оцінюючи зміни на рівні Конституції України, ми повинні обов’язково брати до уваги те, якою мірою ці зміни впливають на статус людини й громадянина, чи дають вони можливість ефективно й цілковито реалізовувати права людини.

Отже, головною властивістю сучасного підходу до закріплення статусу людини, що знайшов своє відображення в Конституції України, повинна стати докорінна переорієнтація в системі відносин між державою та особою.

Якщо на протягом доволі значного часу головним елементом у цій системі взаємозв’язків була лише держава (причому навіть у юридичній науці людину розглядали не так як самостійний суб’єкт певних невід’ємних та невідчужуваних прав, а як об’єкт, чиї права встановлювала та регулювала держава), то водночас із проголошенням незалежності й переорієнтацією на цінності демократії та права вже не держава, а людина стає визначальним і центральним елементом.

Конституційне закріплення нової структури взаємозв’язків між державою та людиною, де людина визнається пріоритетною ланкою, означає не тільки появу нової конституції, а й новий спосіб її впливу на розвиток суспільства та держави[505]. Загалом, подібне пріоритетне положення людини відбито не лише в статті 3 Конституції України, а й у статті 1, оскільки сам факт проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою означає, що вона визнає для себе певну модель взаємовідносин держави і людини, коли саме держава бере на себе зобов’язання гарантувати, забезпечувати й захищати права й свободи людини та громадянина.

У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець.

Розглядаючи питання правового статусу особи, ми повинні враховувати і наявність таких понять як «людина», «громадянин» які містяться не тільки в тексті конституції, але і в законодавстві в цілому. В. Мадіссон аргументує доцільність виокремлення в межах правового статусу особи двох базових елементів: а) інституту громадянства; б) інституту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина[506].

Поряд з поняттям правового статусу існує ще й поняття правове становище. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» зазвичай розглядаються правниками як рівнозначні. Дещо іншою є точка зору білоруських учених щодо цього. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов’язки, тобто такі, що формуються у вигляді правових розпоряджень і стосуються об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правове становище особи» вважається ними ширшим. Крім прав і обов’язків, до нього включають суб’єктивні елементи – громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, ретроспективну відповідальність за вчинене правопорушення[507].

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, зумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в конкретний період розвитку як суспільства так і держави в цілому. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів, основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав у себе виключно загальнолюдські досягнення в сфері прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, які супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру. Проаналізуємо вказану позицію щодо елементів структури.

На думку О. Скакун правовий статус особи – це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві [508]. Схоже визначення пропонував і В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність «загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення»[509]. Отже очевидно, що головними складовими правового статусу особи є права, свободи і обов’язки. Права і свободи особи визначають умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідні умови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.

Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки суб’єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого – схвалюються суспільством.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою. Це – самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками:

1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб’єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів – обов’язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов’язків.

Розкрити структуру правового статусу особи можна через характеристику її елементів:

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 11.2.1. Поняття правового статусу особи:

  1. § 2. Поняття керівника органу виконавчої влади та його адміністративно–правового статусу
  2. § 1. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних службовців
  3. § 52. Правовий статус людини і громадянина.
  4. 11.2.1. Поняття правового статусу особи
  5. 11.2.4. Види правового статусу особи
  6. Розділ 25ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО25.1. Поняття і принципи правового статусу особиДля того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відп
  7. 25.1. Поняття і принципи правового статусу особи
  8. 25.2. Види правових статусів особи
  9. 25.3. Права і свободи як головна складова правового статусуЯк було зазначено, головними складовими правового статусу особи є права, свободи і обов'язки. Права і свободи особи визначають умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідні умови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.Права і свободи особи — це певні можливості, необхідні для задоволення особою своїх життєвих потреб — матеріальних і нематеріальних, для
  10. 25.5.Обов'язки як елемент правового статусу особи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -