<<
>>

11.2.4. Види правового статусу особи

За змістом правовий статус класифікують на міжнародно-правовий, конституційний та галузевий.

Міжнародно-правовий статус особи (загальний статус). Проблема забезпечення прав і свобод особи вийшла далеко за межі внутрішньої компетенції кожної окремої держави, стала справою усього міжнародного співтовариства.

Завдяки прийняттю цілого ряду міжнародно-правових документів з цих питань внесені принципові зміни у правосуб’єктність особи, яка виступає суб’єктом не лише внутрішньодержавного, але й міжнародного права.

Міжнародно-правовий статус особи містить права, свободи і обов’язки, закріплені у міжнародно-правових документах. Їх охорона і захист передбачені не лише внутрішнім законодавством держав – учасниць міжнародних угод з питань прав і свобод людини, але й нормами, які вироблені світовим співтовариством і є для цих держав обов’язковими.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелік основних прав і свобод – таких, що є універсальними, пріоритетними для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про права людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободи мають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їх конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнаним принципом світового співтовариства.

Він є узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану і при цьому:

а) характеризується стабільністю і визначеністю;

б) передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом;

в) є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності;

Конституційний статус особи. Вказаний статус об’єднує права, свободи і обов’язки, закріплені у Конституції – Основному Законі держави і суспільства.

Цей статус іноді називають «базовим». Конституційні права, свободи і обов’язки є основними правами, свободами і обов’язками. Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обов’язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найвищу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту.

Конституційні права, свободи і обов’язки є правовим базисом для прав, свобод і обов’язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містять вихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусу особи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, свобод і обов’язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крім того, конституційні права, свободи і обов’язки визнаються такими, що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаються нормами прямої дії.

Конституційно-правовий статус можна охарактеризувати як єдиний і однаковий для всіх. Проте наявність або відсутність деяких прав, свобод і обов’язків залежить від особливого статусу того чи іншого суб’єкта, суть якого полягає у приналежності чи неприналежності цього суб’єкта до громадянства держави.

Громадянство – це невід’ємний складовий елемент конституційно-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв’язку між конкретним громадянином та державою. Громадянство визначає постійний правовий зв’язок особи та держави, що знаходить свій вияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов’язаних і взаємообумовлених прав і обов’язків. Перебування особи у громадянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов’язків. Лише громадянин може розраховувати на захист як всередині держави, так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і в повному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуває військовий обов’язок по захисту держави у Збройних силах.

Галузевий статус особи. Цей статус складається з певних повноважень, що забезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспільних відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права.

Кожна з галузей права закріплює права, свободи і обов’язки особи у певній сфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудових та інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у його співвідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системно інтегрує та об’єднує головні засади галузевого правового статусу.

В рамках галузевого статусу можливо виділити:

а) спеціальний статус – це статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певними юридико-значущими ознаками (родом діяльності, віком та ін.), яка наділена відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.) та є загальним для певного кола осіб.

Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має характер, який змінюється. Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією. Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб’єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства – елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців.

Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

б) індивідуальний статус – це статус особи як індивіда, який визначає персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: тобто змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

За суб'єктами розрізняють правовий статус:

- фізичних та юридичних осіб;

- іноземців, осіб без громадянства;

- статус біженців;

- статус українських громадян, які перебувають за кордоном;

- професійний та посадовий статус;

- статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах;

Тісно пов’язані з елементами правового статусу особи:

1.Правосуб’єктність. Правосуб’єктність (праводієздатність) полягає в здатності особи мати суб’єктивні юридичні права, виконувати покладені обов’язки, та нести юридичну відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується.

Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників правовідносин.

Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність правосуб’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому – громадянське суспільство (народ).

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності і правового статусу:

а) правосуб’єктність є передумовою правового статусу;

б) правосуб’єктність є структурним елементом правового статусу;

в) правосуб’єктність більш об’ємна категорія, яка включає в себе правовий статус.

2. Громадянство. Теоретичне визначення поняття громадянства передбачає його тлумачення як «взаємозв’язок особи і держави, який породжує з обох сторін певні права та зобов’язання»[511] або як «правовий зв’язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов’язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі»[512].

Утім, характеризуючи інститут громадянства як елемент правового статусу особи, що безпосередньо закріплюється Конституцією України, дуже важливо не зводити його зміст тільки до сукупності формально-юридичних відносин, які встановлюються між суверенною владою держави та окремими індивідами, які мають правовий статус громадянина. Адже правова категорія «громадянин » в сукупності із зафіксованими Конституцією правами формує специфічну форму активної взаємодії між державою та її громадянами. Тобто йдеться не просто про певну кількість взаємних прав та обов’язків, які виникають у відносинах демократичної держави з її громадянами, а про активну участь громадян держави в її політичному, економічному та соціальному розвитку.

Основними елементами правового інституту громадянства є його набуття та припинення.

Підстави набуття громадянства України за ст. 6 Закону України «Про громадянство України » поділяються на кілька груп:

1) за народженням – філіація (від лат. filius – син). Філіація може бути двох видів – на підставі принципу «права крові» і принципу «права ґрунту». В Україні застосовується і той, й інший принципи. У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження, а в іншому – дитина стає громадянином держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків;

2) за територіальним походженням згідно із ст. 8 Закону України «Про громадянство України» реєструється громадянином України особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізації). Розрізняють натуралізацію за законом і за заявою. Перша передбачена у разі усиновлення або встановлення опіки чи піклування над дитиною громадянами України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

- визнання і дотримання Конституції України та законів України;

- зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

- безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах;

- отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

- володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади – сліпота, глухість, німота);

- наявність законних джерел існування.

Водночас до громадянства України не може бути прийнята особа, яка:

- вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

- засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

- вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Крім того, до підстав набуття громадянства України належать поновлення у громадянстві; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; встановлення батьківства (ст. 15 Закону); інші підстави, передбачені міжнародними договорами України. Такими підставами можна визнати оптацію (від лат. optatio – вибір, бажання) – право вільно обирати громадянство тієї чи іншої держави у зв’язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою (наприклад, радянсько-чехословацький договір 1945 р. про Закарпатську Україну) та трансферт – примусова зміна громадянства при переході частини території від однієї держави до іншої.

Законодавством також передбачаються підстави припинення громадянства України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України – громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо:

- громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

- іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

- іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

- особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

- громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Від втрати громадянства слід відрізняти примусове позбавлення громадянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу громадянина – це не односторонній акт особи. Політико-правовий зв’язок держави та особи, яким є громадянство, передбачає існування системи спеціально уповноважених державних органів, які мають компетенцію у цій сфері. До системи таких органів належать: Президент України; Комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на території України; яким надано притулок на території України. Також особливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01).

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (ст. 1 Закону України «Про біженців»).

Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою.

Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу.

Проте права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні, адже перші поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Важливе значення мають принципи правового статусу особи – основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві, а саме.

а) рівноправність громадян;

Рівність перед законом означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Розглянемо деякі аспекти рівності, а саме:

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується:

- наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у всіх сферах суспільного життя;

- спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг;

- створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством;

- правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.;

Рівність громадян будь-якої національності означає:

- народ України – це громадяни всіх національностей;

- незалежно від національного походження всі громадяни України мають рівні політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні і особисті права і свободи;

- держава підтримує розвиток самосвідомості й самовиявлення кожної національної меншини;

- будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод за національною ознакою забороняється і карається законом;

- держава визнає пріоритет норм міжнародного права перед національним правом з питань національних меншин та ін.;

б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод;

в) вільний і всебічний розвиток особистості;

г) неможливість позбавлення громадянства і права змінити громадянство;

д) неможливість вигнання громадян за межі України і видачі іншій державі;

ж) найвища соціальна цінність прав людини і громадянина;

з) користування іноземцями і особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами;

к) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом;

л) надання іноземцям права притулку;

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 11.2.4. Види правового статусу особи:

  1. §1. Поиятие, сущность, структура, виды правового статуса налогоплательщиков
  2. §1. Поиятие, сущность, структура, виды правового статуса налогоплательщиков
  3. § 2. Структура и виды правового статуса личности
  4. § 1. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних службовців
  5. 37. Правовой статус: понятие, структура и виды
  6. 8.4 Виды правового статуса личности
  7. 11.2.1. Поняття правового статусу особи
  8. 11.2.4. Види правового статусу особи
  9. Розділ 25ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО25.1. Поняття і принципи правового статусу особиДля того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відп
  10. 25.1. Поняття і принципи правового статусу особи
  11. 25.2. Види правових статусів особи
  12. 25.3. Права і свободи як головна складова правового статусуЯк було зазначено, головними складовими правового статусу особи є права, свободи і обов'язки. Права і свободи особи визначають умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідні умови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.Права і свободи особи — це певні можливості, необхідні для задоволення особою своїх життєвих потреб — матеріальних і нематеріальних, для
  13. 25.5.Обов'язки як елемент правового статусу особи
  14. Правовий статус іноземних інвесторів
  15. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  16. § 2. Правовой статус несовершеннолетних осужденных, отбывающих наказание в виде лишения свободы
  17. § 2. Співвідношення правового статусу і правового становища особи в державі
  18. Правовой статус личности, его структура и принципы
  19. Виды правового статуса личности
  20. § 2. Особенности правового статуса сотрудников аварийно-спасательных подразделений МЧС России.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -