Правова держава

Правова держава - ідеальний тип розвинутої держави з позиції нау­кового знання про правову свободу. Ознаки правової держави: 1) зв’язаність державної влади правом (верховенство права) або прояв прав людини першого покоління; 2) наявність демократії як принципу форму­вання державної влади; 3) громадянське суспільство як прояв і показник рівня правової свободи.

Правова держава характеризується історично змінним змістом поняття, що є її особливістю. По-перше, у XIX ст. у самій Німеччині, власне, коли й виникло поняття правової держави, сформувалося декілька його значень, які в орієнтально-узагальненому вигляді можна звести до такого: 1) державно- правова організація Німеччини (Rechtsstaat), в якій влада правителя та діяль­ність поліції була взята під суворий контроль закону; 2) штучна (ідеальна) державна організація, яка базується за принципом розподілу державної влади, незалежності суду, законності, наявність демократичної політичної системи, закріплення і захист прав і свобод людини. По-друге, у Великоб­ританії з поняттям “правова держава” корелює верховенство права, або па­нування права (The rule of Law). Особливістю конструкції верховенства права, є подвійна її інтерпретація в англомовній науковій літературі: 1) політико-правова інтерпретація; 2) процесуальна інтерпретація. В межах політико-правового підходу верховенство права ототожнюється з поняття­ми “свобода”, “демократія”, “законність” і “правопорядок”, які у своїй суку­пності утворюють політичний режим, що сприяє утвердженню правових начал. У цьому руслі верховенство права сприймається переважно як полі­тичний феномен. Прихильники процесуального підходу розглядають вер­ховенство права як певний обсяг прав людини, процесуальних гарантій і принципів здійснення правосуддя в їх захисті.

Практика функціонування правової держави XIX-XX ст. дає підстави виокремити три основні групи її характеристик: 1) правова держава органі­зована особливим чином (інституційний підхід); 2) правова держава реалі­зується за наявності демократії (кількісні показники) і верховенства права (якісні показники); 3) правова держава є соціальною за своєю суттю.

У межах інституціонального підходу правова держава характеризу­ється наявністю належно сформованих інституціональних гарантій право­вої свободи, які забезпечуються і гарантуються розмежуванням повнова­жень державної влади як по горизонталі (розподіл державної влади), так і по вертикалі (державний устрій, у тому числі функціонування місцевого самоврядування). Належним чином нормативно оформлені гарантії право­вої свободи означають що конституція і закони гарантують увесь уявний комплекс прав людини, який у кожній країні має варіативність, але не є суттєво різним, що отримало назву стандарти прав людини.

Функціонування механізму правової держави залежить від політичної системи суспільства, головними ознаками якої є демократія і верховенство права, які в кількісному та якісному вимірі передбачають:1) верховенство права визначає спрямованість і зміст державної влади; 2) демократія перед­бачає: загальне право голосу, пасивну і активну рівність у виборах, таємне голосування, прямі вибори тощо; 3) розподіл влади як умова недопущення концентрації влади в одних руках; 4) правозаконність у роботі державних органів передбачає їх зобов’язання перед громадянами та юридичними осо­бами тільки на основі конституції чи закону або іншого загального юридич­ного акта; 5) судовий контроль діяльності державних органів влади забезпе­чується незалежністю судової влади і відповідної правової процедури, що дозволяє досягти судової неупередженості, відкритості процедури, реалізації прав на захист і спеціалізовану допомогу, на обґрунтованість вироку, оскар­ження тощо; 6) конституційна основа законодавчої діяльності означає юри­дичне обмеження (конституційна демократія) законодавчої влади.

Верховенство права як принцип у вітчизняній політико-правовій дум­ці залишається спірним поняттям. По-перше, верховенство права свідчить про позадержавне його походження, в ньому переплітаються правові, полі­тичні, культурні, етичні мотиви, внутрішньодержавні та міжнародні, наці­ональні, цивілізаційні, загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра та справедливості, досягнення правової теорії та практичний досвід, правові ідеї та здоровий глузд, що робить неможливим будь-яку спробу дати універсальне визначення. Це підтверджується юридичною практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово акцентував увагу на ситуативності змістовної інтерпретації поняття верховенства права, уникаючи такого домінування, яке можна було поширити на всі без винят­ку життєві обставини. Отже, в межах верховенства права можна розглядати не лише належне, але й укорінену практику, яка сприймається як належне, перебуває у процесі становлення, стає частиною соціальної реальності. По­друге, терміни “верховенство права” і “правова держава” є різними уза­гальненими назвами практики конституювання свобод. Верховенство кон­ституції та верховенство права - не ідентичні явища, але й не різнопланові. Верховенство права поза верховенством закону може стати шляхом до вседозволеності та свавілля. А верховенство конституції поза верховенством закону призводить до вседозволеності та свавілля, але з боку влади.

4.3.