1.1. Поняття корпоративного права ЄС, етапи його розвитку

Виникнення Європейських Співтовариств, а потім на їх основі – Європейського Союзу визвало до життя нову правову систему – право ЄС. Останнє є унікальною системою, що поєднує у собі риси як міжнародного, так і внутрішньодержавного права.

Відокремившись від міжнародного права, право Співтовариств, а потім і Євросоюзу не злилось повністю й з внутрішньодержавним правом. Воно виступає як самостійна правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, специфічними механізмами захисту юридичних норм від порушень. О. Водянніков вважає, що саме Суд ЄС став тим механізмом, що перетворив право Співтовариств з підсистеми міжнародного права на автономну правову систему" [22]. Так, Суд підтвердив принцип верховенства права ЄС, зазначивши, що положення національного законодавства може бути не застосоване, якщо воно суперечить праву Співтовариства [279].

Для того, щоб визначити, яке місце у цій системі займає корпоративне право, потрібно звернутись до історії його становлення. Поштовхом до розвитку корпоративного права ЄС стало прагнення країн-членів до економічної інтеграції, й зокрема – до створення спільного (внутрішнього) ринку. Відповідно до п. "с" ч. 1 ст. 3 Римського договору, внутрішній ринок ЄС базується на чотирьох свободах – вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу, реалізацію яких має забезпечувати політика Співтовариства. Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування (right of establishment)^[1]. Відповідно до ст. 43 Римського договору, свобода заснування включає право громадян держав-членів починати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати і управляти підприємствами, включаючи товариства та фірми, на тих же умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування. Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав-членів, а також товариства та фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства (ст. 48 Римського договору).

У ч. 1 ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів Співтовариства сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння, відповідно до п. "g" ч. 2 ст. 44, є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому отримав назву "гармонізації корпоративного права" [383, с.

Гармонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах [24, c. 12-13]. "Суть гармонізації права компаній, – зазначає І. Уржумов, – складається у впливі на національні правові системи держав-членів з тим, щоб зблизити правове регулювання окремих інститутів права компаній. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер знаходиться у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС"[239].

Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу після створення ЄЕС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору.

На початку 60-х років необхідність проведення гармонізації корпоративного права зумовлювалась двома основними причинами:

–1) істотні розходження в корпоративному праві окремих держав розглядались як перешкоди для створення спільного внутрішнього ринку;

–2) створення вільного економічного простору могло привести до конкуренції законодавств країн – членів Співтовариства, у результаті чого в державах з найбільш ліберальним корпоративним законодавством створювалася б основна маса товариств (так званий "ефект делаварізації^[2]").

Незважаючи на офіційно проголошену ціль гармонізації – сприяння становленню спільного ринку, на думку європейських правників, основною метою на початковій стадії цього процесу все ж таки було запобігання ефекту "делаварізації" у рамках ЄС [385]. Так, Франція, законодавство якої містило суворі вимоги до товариств, твердо наполягала на необхідності запровадження мінімальних стандартів у корпоративне законодавство усіх держав-членів для запобігання процесу витоку капіталу (малися на увазі, передусім, Нідерланди, корпоративне законодавство яких на той час було дуже ліберальним у порівнянні із законодавством Франції [480, с.

На підставі ст. 54 Римського договору (сьогодні – ст. 44) у 1962 році Радою ЄЕС була прийнята Загальна програма зняття перешкод щодо свободи заснування [349]. Ця програма передбачала низку заходів щодо гармонізації корпоративного права держав-членів.

Інструментом, за допомогою якого здійснювалась гармонізація корпоративного права держав – членів Співтовариства, стали директиви. Директиви є нормативними актами ЄС, що приймаються спільно Радою та Парламентом (до 1992 року Директиви ухвалювались лише Радою ЄС). Відповідно до ст. 249 Римського договору, директива є обов’язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає внутрішньодержавним інстанціям вибір форми та способу його досягнення. Адресатами директив є виключно держави-члени. Директива покладає на них обов’язок видавати правові акти (measures) для досягнення результату, зазначеного у директиві. Такий процес називається в літературі імплементацією або трансформацією директиви. Від держав-членів вимагається не тільки формальне прийняття того чи іншого нормативного акту, який би містив регулювання, передбачене директивами, але й забезпечення реального виконання фізичними та юридичними особами вимог такого нормативного акту (шляхом здійснення контролю з боку держави, встановлення санкцій за невиконання). Клаус Хопт відзначає: "Дуже часто забувають, що прийняттям відповідного законодавства не завершується імплементація директиви... ухвалений таким чином закон має також виконуватися" [356].

Директива є обов’язковою лише для держав-членів і не створює прав й обов’язків для фізичних та юридичних осіб. Відповідні права й обов’язки можуть виникати у останніх лише за умови належної імплементації директиви державою-членом. Держава, що порушує свої обов’язки з імплементації директиви, може бути притягнута до відповідальності Єврокомісією на підставі ст.ст. 226, 228 Римського договору. Однак, така процедура є тривалою, крім того, у будь-якому разі суд не може спонукати державу, яка порушила свої обов’язки, імплементувати директиву.

За весь час існування Співтовариства Єврокомісією в рамках проекту гармонізації корпоративного права було підготовлено 14 проектів директив, із яких на сьогодні діють:

1.– Перша директива Ради від 9 березня 1968 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту 2 статті 58 Договору з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на встановлення рівності таких гарантій у всьому Співтоваристві [347] (далі – Перша директива) присвячена питанням розкриття інформації про товариства, визнання недійсними правочинів товариства та самого товариства.

2.– Друга директива Ради від 13 грудня 1976 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту другого статті 58 Договору, з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на створення акціонерних товариств, збереження та зміни капіталу, з метою забезпечення рівності застосування таких гарантій [457] (далі – Друга директива) регулює питання формування, підтримки і зміни капіталу акціонерних товариств, розкриття інформації у внутрішніх документах акціонерних товариств (щодо акцій та капіталу товариств).

3.– Третя директива Ради від 9 жовтня 1978 року про злиття акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [476] (далі – Третя директива) визначає основні принципи, що повинні застосовуватися при злитті товариств.

4.– Четверта директива Ради від 25 липня 1978 року про річну фінансову звітність певних видів товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [348] (далі – Четверта директива) містить вимоги до річної фінансової звітності товариств.

5.– Шоста директива Ради від 17 грудня 1982 року про поділ акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [462] (далі – Шоста директива) регулює питання поділу товариств.

6.– Сьома Директива Ради від 13 червня 1983 року про консолідовану звітність, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [461] (далі – Сьома директива) передбачає необхідність представлення консолідованої фінансової звітності товариствами, що входять до групи.

7.– Восьма Директива від 10 квітня 1984 року щодо затвердження осіб, відповідальних за проведення обов’язкового аудиту документів бухгалтерського обліку, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [338] (далі – Восьма директива) містить мінімальні вимоги, які мають бути встановлені державами-членами до професійної кваліфікації аудиторів.

8.– Директива від 26 жовтня 2005 року про транскордонні злиття товариств з обмеженою відповідальністю [330] (далі – Десята директива) передбачає порядок злиття товариств, які мають зареєстроване місцезнаходження у різних країнах ЄС.

9.– Одинадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про вимоги щодо розкриття інформації філіями, що відкриті у державі-члені товариствами певних видів, що регулюються правом іншої держави [340] (далі – Одинадцята директива) містить вимоги щодо розкриття інформації відокремленими підрозділами іноземних товариств.

10.– Дванадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиним учасником [485] (далі – Дванадцята директива) спрямована на легітимацію в рамках ЄС одноособових товариств з обмеженою відповідальністю;

11.– Директива Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 року про пропозиції про поглинання [329] (далі – Тринадцята директива) регулює питання придбання значного пакету акцій (поглинання) відкритих акціонерних товариств на території ЄС.

Слід зазначити, що Четверта, Сьома та Восьма директиви спрямовані на гармонізацію (зближення) правил складання, перевірки й розкриття фінансової звітності компаній і, як зазначає А.В. Асосков, "складають так званий "Європейський бухгалтерський кодекс" [4, c. 243]. З огляду на вітчизняну правову систему, ці директиви не можуть бути віднесені до джерел корпоративного права. Але у рамках ЄС гармонізація питань фінансової звітності товариств традиційно проводиться у рамках гармонізації корпоративного права.

Крім перелічених вище директив Єврокомісією розроблялися (розробляються) проекти ще декількох директив:

– П’ятої директиви щодо питань управління акціонерним товариством;

– Дев’ятої директиви щодо правового статусу акціонерних товариств, що входять до складу групи;

– Чотирнадцятої директиви про переведення зареєстрованого місцезнаходження товариства з однієї держави у іншу без втрати ним правосуб’єктності.

Не всі зі зазначених проектів мають шанси набути статусу чинних директив. Так, після кількох невдалих спроб підготувати проекти П’ятої та Дев’ятої директив, Єврокомісія офіційно відмовилась від наміру гармонізувати національне законодавство держав-членів у цій сфері шляхом прийняття відповідних директив. Проект Чотирнадцятої директиви тільки розробляється.

Окрему групу складають директиви, присвячені питанням оподаткування товариств, за європейською класифікацією вони також належать до корпоративного законодавства: Директива Ради від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування товариств різних держав-членів при злитті, поділі, передачі активів і обміні акцій [314]; Директива Ради від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування материнських і дочірніх товариств різних держав-членів [315]; Директива Ради від 3 червня 2003 р. про спільну систему оподаткування процентів та роялті, що виплачуються між асоційованими товариствами різних держав-членів [313].

У директивах передбачається встановлення для товариств різних держав-членів уніфікованого режиму оподаткування певних операцій. Основною метою регулювання є усунення подвійного оподаткування, викликаного тим, що відповідні операції здійснюються між товариствами, що знаходяться у різних державах-членах. Таке додаткове оподаткування розглядається як перешкода на шляху вільного руху товарів, робіт та послуг.

Низку директив присвячено регулюванню діяльності акціонерних товариств, як емітентів цінних паперів. 28 травня 2001 року була ухвалена Директива Європейського Парламенту та Ради про допуск цінних паперів до офіційного лістингу на фондовій біржі та інформацію про ці цінні папери, яка підлягає опублікуванню [325]. Для товариств, які випускають акції, що не знаходяться в офіційному лістингу, у відкритий обіг, має значення також Директива Європейського Парламенту та Ради про проспекти, які мають бути опубліковані, якщо цінні папери пропонуються публіці або допущені до організованої торгівлі, та про доповнення Директиви 2001/34/EC [328]. Директива Європейського Парламенту та Ради від 28 січня 2003 року про інсайдерську діяльність та маніпулювання ринком [327] визначає види правопорушень на ринку цінних паперів, що пов’язані із неправомірним використанням інсайдерської інформації.

Перелічені директиви, за європейською класифікацією, належать до законодавства ЄС про ринки цінних паперів (06.20.20.25 "Stock exchanges and other securities markets" [263]). Слід зазначити, що законодавство ЄС про цінні папери є окремою підгалуззю європейського законодавства (корпоративне законодавство ЄС становить за європейською класифікацією підгалузь 17.10 "Company Law" [264]), і тому в рамках цієї роботи буде розглядатись лише частково, у тій мірі, наскільки це потрібно для більш чіткого з’ясування смислу тих законодавчих актів, які регулюють діяльність товариств^[3].

Класифікація директив може бути проведена не тільки за предметом регулювання, але й за "національною ознакою". Клаус Хопт відзначає, що протягом розвитку європейського корпоративного права воно перебувало під впливом різних національних правових систем. Довгий час переважний вплив на зміст директив здійснювало германське право (Перша та Друга директиви, проекти П’ятої і Дев’ятої директив розроблювались на підставі германської моделі). Цей факт пояснюється тим, що у Германії у 1965 році відбулась кодифікація корпоративного законодавства, внаслідок якої було запроваджене нове, прогресивне та систематизоване регулювання більшості інститутів корпоративного права. Але не всі держави-члени були задоволені превалюванням германських правових ідей. Провал із розробкою проектів П’ятої та Дев’ятої директив був зумовлений саме їх орієнтацією на німецьку модель – "занадто строгу, занадто складну, занадто всеохоплюючу, коротко кажучи, занадто "германську", – як зазначає Клаус Хопт [356]. Директиви з питань реорганізації акціонерних товариств (Третя та Шоста) розроблялись під впливом французького права. Втім у останні роки певну перевагу отримує британське право як більш ліберальне та ринкове – Четверта та Сьома директиви, Тринадцята директива, директиви з обігу цінних паперів розроблялись під його впливом.

На нашу думку, виявлення "країни походження" тієї чи іншої директиви допомагає більш чітко зрозуміти правову концепцію, на якій побудована ця директива, визначити ті цілі правового регулювання, які переслідував європейський законодавець, що, безумовно, сприяє більш глибокому розумінню змісту документа.

Незважаючи на досить велику кількість чинних директив, присвячених питанням корпоративного права, європейські та вітчизняні вчені на початку ХХІ сторіччя досить скептично оцінювали результати гармонізації [374]. Розроблена Єврокомісією і прийнята у 1962 р. амбіційна програма гармонізації корпоративного права, що передбачала комплексну гармонізацію правового стану різних видів підприємницьких товариств, була фактично загальмована після прийняття Першої директиви у 1968 р. За наступні роки були гармонізовані лише окремі питання діяльності акціонерних товариств. Але, як відмічає суддя Суду ЄС Крістіан Тіммерманс, "спроби гармонізувати класичні питання корпоративного права, такі як структура товариства, захист меншості, відповідальність директорів, провалились" [480, с. 3]. Така ж думка висловлена і російськими вченими С.Ю. Кашкіним та А.В. Жупановим, які, характеризуючи європейське корпоративне право, вказують: "Правове регулювання юридичних осіб у праві Європейського Союзу на сьогодні має фрагментарний характер" [173, c. 502-503]. О.О. Дубовицька, спираючись на думку відомого європейського правника Лютера, зазначає: "Після багатьох років "погано скоординованої як за своєю суттю, так і за своїми результатами гармонізації" уніфікована система захисту учасників компаній та третіх осіб до цього часу не створена" [39, с. 160].

Основними причинами провалу первісної програми з гармонізації корпоративного права закордонні правники вважають:

а) Збільшення кількості держав-членів. Так, Перша директива приймалася всього шістьма державами – членами ЄЕС, Друга – дев’ятьма, Одинадцята – вже дванадцятьма. Подальше розширення ЄС призвело до значного збільшення кількості його членів (до 15, а потім – до 25). Однак, зростання кількості держав-членів не гальмує гармонізацію у інших галузях права, тому не може бути єдиною причиною провалу програми з гармонізації корпоративного права.

б) Успішне функціонування спільного ринку без завершення програми з гармонізації корпоративного права. Якщо у 1968 р. (тобто на момент формування першої програми з гармонізації) створення та ефективне існування спільного ринку без проведення гармонізації національного законодавства про товариства вважалось неможливим, то подальші роки продемонстрували помилковість цього висновку. Дійсно, формування спільного ринку в цілому було завершено у 1986 році, і за подальші роки "від бізнесового середовища та юристів, що обслуговують товариства, не було чути будь-яких суттєвих сигналів щодо перешкод, створюваних для розвитку бізнесу національним правом держав-членів, за виключенням вимог щодо створення правової бази для функціонування європейського товариства, здіснення транснаціональних злиттів, та переведення місця знаходження товариства з однієї країни ЄС до іншої" [480, с. 4].

Крім того, навіть питання корпоративного права, врегульовані директивами, все ж таки не отримали більш-менш уніфікованого відбиття у законодавстві держав-членів, оскільки, по-перше, директиви лише визначають, які результати правового регулювання мають бути досягнуті державами-членами, залишаючи питання щодо методів та форм досягнення таких результатів на розсуд самих держав. Як свідчить практика імплементації директив, такі форми і методи можуть бути настільки різними, що неможливо констатувати якусь значну ступінь зближення національного законодавства держав-членів з багатьох питань, урегульованих директивами. Закордонні правники зазначають, що директиви часто є дуже загальними і не дають змоги навіть визначити, яке саме регулювання вимагається [356]. По-друге, директиви, як правило, встановлюють лише мінімальні чи максимальні стандарти, і національне правове регулювання, відповідаючи цим стандартам, може, тим не менше, суттєво відрізнятися у різних державах-членах. По-третє, директиви стосуються діяльності лише товариств – об’єднань капіталу (переважно – АТ чи публічні компанії)^[4] й не охоплюють регулюванням інші корпоративні утворення (повні та командитні товариства, партнерства зі статусом юридичної особи, кооперативи та інші, менш поширені форми корпорацій).

Незважаючи на проведену гармонізацію, у країнах Євросоюзу залишаються чотири різних типи регулювання у галузі корпоративного права: германська модель (Німеччина, Австрія, Швейцарія, та меншою мірою – Нідерланди), французька модель (Франція, Бельгія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, англо-саксонська модель (Великобританія, Ірландія), скандинавська модель (Фінляндія, Швеція, Данія, та частково – Нідерланди) [302, с. 2]. Із приєднанням до ЄС 10 країн колишнього соціалістичного табору корпоративне право країн ЄС стає ще більше диверсифікованим (додається східноєвропейська модель правового регулювання).

Вищесказане поставило під знак питання доцільність проведення подальшої гармонізації. Керуючись принципом "не повинно бути гармонізації заради гармонізації", багато вчених намагалися відповісти на запитання: чи потрібна гармонізація корпоративного права взагалі і які мають бути її цілі [див. 337; 356; 480]?

Як альтернатива процесу гармонізації національного корпоративного законодавства у рамках ЄС була розроблена і прийнята низка законодавчих актів, якими запроваджувалися так звані наднаціональні юридичні особи – європейське об’єднання з економічних інтересів, європейське акціонерне товариство, європейське кооперативне товариство. А.В. Асосков зазначає: "Органи ЄС зробили дуже цікаві й, по суті, унікальні спроби створення організаційно-правових форм комерційних організацій, не обмежених територіальними кордонами окремих держав, які могли б без будь-яких перешкод і обмежень поширювати свою діяльність на всю територію країн ЄС і підкорялись би єдиним правилам регулювання" [4, с. 246-247].

Для визначення правового статусу наднаціональних юридичних осіб органами ЄС були застосовані вже не директиви, а інші інструменти – регламенти. Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, обов’язковим для виконання на території усіх держав ЄС (за виключеннями, передбаченими установчими договорами), і актом прямої дії, тобто наділяє фізичних та юридичних осіб суб’єктивними правами та обов’язками. Регламенти не потребують ратифікації державами-членами чи виконання інших дій, які є необхідними для вступу у дію міжнародних договорів. Вони не вимагають також імплементації і діють безпосередньо, але це не звільняє держави-члени від обов’язку впроваджувати відповідні внутрішні нормативні акти для забезпечення ефективної дії регламентів.

У галузі корпоративного права були ухвалені наступні регламенти:

– Регламент Ради (ЄЕС) № 2137/85 від 25 липня 1985 року про Європейське об’єднання з економічних інтересів (EEIG) (ЄОЕІ) [318];

– Регламент Ради (ЄС) №2157/2001 від 8 жовтня 2001 про Статут європейського товариства (SE) (ЄТ) [317];

– Регламент Ради (ЄС) №1435/2003 від 22 липня 2003 року про Статут європейського кооперативного товариства (SСE) (ЄКТ) [316].

Активна економічна інтеграція в рамках європейського простору в середині 80-х років породила до життя перше наднаціональне правове утворення – European Economic Interest Grouping (Європейське об’єднання з економічних інтересів, далі – ЄОЕІ). ЄОЕІ є організаційно-правовою формою здійснення господарюючими суб'єктами спільної діяльності. Учасниками ЄОЕІ можуть бути товариства, фірми й інші юридичні особи, що створені відповідно до права держав – членів ЄС і мають свій зареєстрований офіс на території Співтовариства. ЄОЕІ може бути також утворено фізичними особами, що здійснюють промислову (включаючи народний промисел), торговельну або сільськогосподарську діяльність або надають професійні й інші послуги на території Співтовариства. ЄОЕІ зобов’язано мати не менш двох учасників з різних держав – членів ЄС. Учасниками об’єднання не можуть виступати інші ЄОЕІ. Об'єднання створюється на підставі договору, що укладається між усіма його учасниками. З моменту реєстрації цього договору уповноваженим органом держави-члена, на території якої об'єднання буде мати місцезнаходження, ЄОЕІ стає правоздатним. Відомості про створення об'єднання і припинення його діяльності підлягають опублікуванню в Офіційному віснику Європейського союзу.

ЄОЕІ було першим експериментом у процесі створення наднаціональних європейських юридичних осіб. Втім, слід відзначити, що численні обмеження та заборони, що були встановлені Регламентом щодо діяльності ЄОЕІ [див. 76; 87, с. 21-23], у сполученні із необмеженою відповідальністю його учасників, привели до досить низької поширеності даної форми на практиці. На початок 2003 року налічувалось лише близько 800 таких об’єднань [4, c. 249].

Другим видом наднаціональної юридичної особи, яка виникла і функціонує у рамках ЄС, стало європейське товариство (або європейська компанія).

Потреба у європейському товаристві зумовлювалась тим, що незважаючи на досягнутий прогрес у зближенні правових систем держав – членів ЄС, правове регулювання європейського бізнесу як і раніше залишалося на національному, внутрішньодержавному рівні. Це істотно ускладнювало роботу великих товариств, що мали численні дочірні товариства й філії на території різних країн ЄС. Великий бізнес давно втратив національний характер і мав потребу у виникненні нових "наднаціональних" правових утворень.

Ідея щодо створення європейського товариства виникла в рамках ЄС практично з перших років його існування. Первісно були висунуті дві концепції створення ЄТ – концепція товариства "європейського типу" та концепція товариства "європейського права" [261, c. 98-104]. Концепція товариства європейського типу була вперше запропонована у 1960 році на міжнародній конференції, присвяченій створенню ЄТ. Вона передбачала укладення країнами Співтовариства міжнародної конвенції, що затверджувала би Єдиний закон про ЄТ, який мав бути без змін включений до національного законодавства цих країн. Але такий шлях був визнаний неефективним внаслідок неминучих ускладнень, які б виникли у зв’язку із ратифікацією такої конвенції національними парламентами. Перевагу було віддано іншій концепції, що була запропонована П. Сандерсом і К. Тіберже. Ними пропонувалося створити ЄТ, яке б здійснювало свою діяльність у відповідності із правом ЄС – товариство проектувалось як "суто європейське", воно не повинно було мати національності країн-членів і не мало підкорятися їх праву. Для запровадження відповідного регулювання спочатку було запропоновано знову-таки міжнародний договір, але пізніше була обрана форма регламенту.

Вже в 1970 році Єврокомісія представила перший проект Регламенту про європейське акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. У 1975 році Комісія розробляє другий варіант проекту Регламенту. Однак і цей проект викликав численні зауваження. Змінений текст проекту був представлений Єврокомісією 25 серпня 1989 р. Але пройшло більше десяти років поки відповідний Регламент був схвалений Європейським парламентом (4 вересня 2001 р.) та затверджений Радою ЄС (8 жовтня 2001 р.).

Регламент запроваджує єдину для всіх країн ЄС систему правового регулювання діяльності нового корпоративного утворення – європейського товариства (European Company (англ.), Societas Europaea). ЄТ створюється у формі акціонерного товариства і може бути зареєстроване в будь-якій з держав – членів ЄС. Регламент відмовився від ідеї автономної реєстрації і ведення окремого реєстру ЄТ на рівні ЄС. Найменування ЄТ обов’язково повинне містити абревіатуру "ЄТ" на мові відповідної держави-члена.

Ст. 2 Регламенту передбачає різні способи формування ЄТ. Воно може бути створене двома й більше юридичними особами шляхом підписки на його акції, може виникати внаслідок злиття діючих акціонерних товариств або перетворення національного акціонерного товариства в європейське. ЄТ може бути також сформоване як холдингова компанія, що поєднує національні акціонерні товариства шляхом володіння їхніми пакетами акцій. ЄТ може засновувати дочірні товариства на території держав ЄС (також у формі ЄТ).

Правовий статус ЄТ є досить специфічним. Воно підкоряється нормам Регламенту про статут ЄТ, а також спеціальним правовим нормам держав – членів ЄС щодо статусу ЄТ. З питань, не урегульованих вищезгаданими джерелами, діє право країни місцезнаходження зареєстрованого офісу ЄТ (тобто право даної країни, що застосовується до національних акціонерних товариств), а потім вже статут окремого ЄТ. Більш того, ст. 9 Регламенту передбачає, що ЄТ зі спеціальним статусом (банківські, страхові та фінансові установи) повністю підпадають під дію спеціального національного законодавства, що діє у відповідній сфері.

Перелік питань, з яких Регламент про ЄТ відсилає до положень національного права, є дуже широким^[5]. А.В. Асосков з цього приводу зазначає: "Навіть стислий перелік питань, переданих Регламентом на вирішення національних законодавців, показує, що не можна говорити про сугубо наднаціональне правове регулювання створення та діяльності ЄТ. Більш того, істотні відмінності, які мають національні законодавства країн – членів ЄС... призведуть (у всякому разі на першому етапі) до того, що правовий статус ЄТ не буде однаковим на території різних держав ЄС" [3, c. 256].

Капітал ЄТ повинний бути виражений у євро. Розміщений капітал повинний бути не менш 120 тис. євро. Цікаво, що попередні редакції проекту Регламенту передбачали значно вищий мінімальний розмір капіталу ЄТ (Проект 1970 р. – 500 тис. ЕКЮ, проект 1975р. – 250 тис. ЕКЮ). Зменшення вимог щодо капіталу ЄТ спрямоване на створення умов щодо використання даної форми не тільки великим, а й середнім бізнесом.

Унікальною властивістю ЄТ, яка виділяє його з кола національних юридичних осіб, є можливість перенесення свого місцезнаходження (зареєстрованого офісу) з однієї держави ЄС в іншу в порядку, визначеному ст. 8 Регламенту, не втрачаючи при цьому своєї правосуб’єктності. Спеціалісти вважають це основною перевагою ЄТ перед національними юридичними особами [4, с. 263-265; 39, с. 182-183].

Регламентом досить узагальнено регулюються питання управління ЄТ (ст.ст. 38 – 60). Товариству на вибір пропонується однорівнева чи дворівнева структура органів управління. Внаслідок спроби зробити Регламент придатним для використання у країнах із різною системою управління товариствами, положення Регламенту щодо управління ЄТ мають досить аморфний вид, відсилаючи по значній кількості питань до національного законодавства та статуту самого ЄТ.

Статус найманого персоналу ЄТ визначається Директивою Ради 2001/86/ЄС від 8 жовтня 2001 року, що доповнює Статут Європейського товариства стосовно залучення працівників [312].

На думку О.О. Дубовицької, перехід до рамкового регулювання не пішов на користь новій організаційній формі. ЄТ втратило переваги, що надавались би єдиним статутом. Авторка слушно зазначає, що змішання європейського права з національним призводить до труднощів та невизначеностей у тлумаченні права, що застосовуватиметься до ЄТ [39, с. 172-173].

Регламент про статут ЄТ вступив у дію тільки у жовтні 2004 року, оскільки в національному праві кожної держави – члена ЄС мали бути створені механізми, що регулювали би порядок формування і функціонування ЄТ, що мають зареєстроване місцезнаходження у даній державі. Але за даними Єврокомісії тільки 6 країн із 25 (Австрія, Бельгія, Данія, Швеція, Фінляндія та Ісландія) на 8 жовтня 2004 року запровадили необхідні механізми для створення ЄТ [310]. Тому на сьогодні ще рано робити якісь висновки щодо практичної значущості цієї організаційно-правової форми, її затребуваності з боку європейського бізнесу. Але безсумнівним є те, що Єврокомісія не бажає зупинятись на досягнутому.

Зусилля Єврокомісії наразі спрямовані на створення групи так званих "підприємств соціальної економіки" – кооперативів, товариств взаємодопомоги, асоціацій, установ. Ще у 1992 році Комісія представила проекти трьох регламентів та директив – щодо статуту європейського кооперативного товариства, європейського товариства взаємодопомоги, європейської асоціації. Розробка цих документів була загальмована у зв'язку з концентрації зусиль на створенні правової бази для функціонування ЄТ. Втім, після ухвалення необхідних документів підприємства соціальної економіки знову опинилися у центрі уваги.

22 липня 2003 року був прийнятий Регламент Ради (ЄС) №1435/2003 про статут європейського кооперативного товариства, який вступить у дію у серпні 2006 року. За своїм змістом Регламент про ЄКТ копіює значну кількість положень Регламенту про ЄТ. Підготовлені проекти Регламентів про інші види наднаціональних юридичних осіб. Обговорюється питання про розробку проекту Регламенту про європейське товариство з обмеженою відповідальністю.

Два Регламенти, які теж, за класифікацією ЄС, належать до джерел корпоративного права, присвячені питанням запровадження міжнародних стандартів бухгалтерського обліку [288; 443].

Проведений вище аналіз свідчить, що регламенти з питань корпоративного права мають досить обмежену сферу дії (застосовуються лише для визначення правового статусу наднаціональних юридичних осіб та регулювання питань бухгалтерського обліку). Запроваджуване ними регулювання наднаціональних юридичних осіб не є повним (зазвичай суттєво доповнюються нормами національного права держав-членів).

Відносно новим інструментом у сфері корпоративного права ЄС є рекомендації Єврокомісії. Ці акти належать до так званого м'якого права – державам-членам лише рекомендується запровадити відповідне регулювання у національне законодавство. Після збільшення кількості держав – членів ЄС регулювання у найбільш складних сферах (сферах, де національне корпоративне право держав-членів є досить відмінним) буде здійснюватися переважно у формі рекомендацій. Так, перші рекомендації були ухвалені Єврокомісією з питань корпоративного управління – сфери національного права, яку не вдалося гармонізувати за допомогою директиви. У 2004 році Єврокомісією була ухвалена Рекомендація зі стимулювання належного режиму щодо винагороди, що виплачується директорам компаній, акції яких знаходяться у лістингу [286]. У 2005 році прийнято Рекомендацію про роль невиконавчих директорів або наглядових директорів у компаніях, акції яких знаходяться у лістингу та комітетів у (наглядові) раді [287].

У рамках ЄС робилися спроби регулювання корпоративних відносин і шляхом укладення міжнародного договору. Можливість застосування такого інструменту передбачена ст. 293 Римського договору. Але така форма регулювання виявилась неефективною у галузі корпоративних відносин. Так, у 1968 р. була підписана Брюссельська конвенція про взаємне визнання юридичних осіб. Але вона так і не була ратифікована всіма державами-членами. Іншим негативними прикладом використання міжнародного договору як засобу уніфікації корпоративного законодавства у рамках ЄС є підписана у 1995 р. Конвенція Європейського Союзу про процедури банкрутства, яка так і не набула чинності. Втім розробки, що були закладені у Конвенцію, не залишилися без використання. У 2000 р. був прийнятий Регламент ЄС про процедури банкрутства, який майже дослівно відбив положення Конвенції 1995 р.

Джерелами корпоративного права ЄС є й рішення суду ЄС, ці документи будуть розглянуті більш детально у наступних розділах.

Прийняття досить значної кількості директив, що гармонізували низку важливих аспектів національного корпоративного права держав-членів, та регламентів про наднаціональні юридичні особи (ЄТ, ЄКТ) дозволило говорити про існування європейського корпоративного права [490, с.5] або, точніше, корпоративного права ЄС.

Слід зазначити, що у плани ЄС ніколи не входила тотальна уніфікація корпоративного права. Так, п. "h" ч. 1 ст. 2 Римського договору передбачає лише "зближення законів держав-членів у мірі, необхідній для функціонування спільного ринку". Таке формулювання є основою для дії так званого принципу субсидіарності [40, с. 114-118], який перешкоджає створенню повноцінного корпоративного права на рівні ЄС.

Таким чином, слід зазначити, що термін "корпоративне право ЄС" може вживатися досить умовно для позначення системи правових норм, що містяться в актах вторинного законодавства ЄС і спрямовані на регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі створенням, діяльністю та припиненням юридичних осіб, шляхом: а) встановлення вимог або рекомендацій по запровадженню в державах – членах ЄС узгодженого правового регулювання; б) прямого регулювання зазначених відносин.

Основним видом юридичних осіб, правовий статус яких регламентується на рівні ЄС, є товариства, відповідальність учасників яких є обмеженою (АТ й ТОВ).

Наприкінці 20-го сторіччя корпоративне право країн – членів ЄС опинилося у кризовому стані. Результати гармонізаційного процесу, що відбувався протягом майже 40-річного періоду, були менше ніж скромними. Наднаціональні, пан-європейські юридичні особи також не функціонували з належною ефективністю. Тому все частіше підприємці обертали свої погляди на Сполучені Штати, які пропонували своїм корпораціям значно ліберальніші умови діяльності, аніж ті, які існували у праві європейських країн, гармонізованому за допомогою директив.

У вересні 2001 року Європейською Комісією була створена Група експертів високого рівня з метою розробки рекомендацій щодо розбудови принципово нової моделі європейського корпоративного права [265]. 4 листопада 2002 року Група експертів високого рівня надала Комісії ЄС доклад „Сучасна регуляторна модель корпоративного права в Європі” [448]. На підставі докладу експертів високого рівня було підготовлено Комюніке Комісії ЄС до Ради ЄС та Європейського Парламенту “Модернізація корпоративного права й вдосконалення корпоративного управління в Європейському Союзі – План щодо руху уперед” від 21.05.2003 р. [389], у якому визначені основні напрями та строки проведення реформи. Реформу заплановано проводити поступово, у три етапи (перший етап – 2003 – 2005 роки; другий – 2006 – 2008 роки; третій – 2009 рік).

Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що розвиток корпоративного права ЄС умовно може бути розподілений на три етапи, залежно від основної мети й правових засобів регулювання:

1) гармонізація (зближення) національного корпоративного законодавства держав-членів з метою забезпечення рівного ступеня захисту акціонерів та кредиторів товариств; основний правовий інструмент – директиви (60-ті роки – кінець 80-х років ХХ сторіччя);

2) створення правового підґрунтя для функціонування наднаціональних юридичних осіб; основний інструмент – регламенти (кінець 80-х років – початок ХХІ сторіччя);

3) фундаментальна реформа корпоративного права; застосовуються всі правові інструменти, з найбільш складних питань поширення набувають акти м'якого права – рекомендації Єврокомісії (2003 рік – теперішній час).