Основні етапи розвитку державного устрою

Основи державного устрою та системи управління Речі Посполитої заклали рішення об'єднавчого польсько-литовського сейму 1569 р., що відбувся у Любліні. Згідно з рішеннями сейму, Польща та Литва зливалися в єдину федеративну державу.

порядку королем Сигізмундом ІІ, який впродовж діяльності сейму 1569 р. видав кілька універсалів про інкорпорацію Волині, Підляшшя, Брацлавщини та Київщини до складу Польщі⁴.

Як дослідив історик М.Коялович, король приєднав Підляшшя, Волинь, Поділля і Київщину «своєю владою і позбавив посад і маєтностей тих осіб, що не побажали приєднатися до Польщі»⁵. А польський учений Ю.Геровський зазначив, що саме дуалістичний характер Речі Посполитої, який полягав у вивищенні польської та литовської шляхти порівняно з руською (українською та білоруською) елітою, заклав великі суперечності в тогочасних суспільно-політичних відносинах і викликав сепаратистські тенденції в Україні протягом наступних років⁶.

Крім рішень, що ухвалювалися на Люблінському сеймі 1569 р., основи державного устрою Речі Посполитої до кінця XV!N ст. визначали так звані Генріхові артикули (статті) та Пакта Конвента (Pacta Conventa), які були укладені 1573 р. між королем Генріхом Валуа та польсько-литовською шляхтою. По суті, вони значно обмежували владу короля й коригували форму правління Польської-Литовської держави в напрямку так званої шляхетської демократії⁷.

Зокрема, Генріхові артикули передбачали таке: вільні вибори короля; обов'язкове скликання королем один раз на два роки вального сейму; тривалість засідань сейму Речі Посполитої не мала перевищувати шести тижнів; король мав право скликати посполите рушення лише за згодою сейму; тільки за погодженням із сеймовою шляхтою король мав накладати нові податки та мита; зовнішня політика королівського уряду, в тому числі оголошення війни чи миру, повинна була проводитися за погодженням із сенатом; при королі засновувалася дорадчо-контрольна рада з 16 сенаторів, які визначалися сеймом кожні два роки; король мав виконувати положення акту Варшавської конфедерації 1573 р. й особливо дотримуватися пункту щодо проголошення релігійної віротерпимості; за рахунок прибутків зі своїх маєтностей король зобов'язувався утримувати кварцяне військо; король мав також оплачувати витрати шляхти за участь у посполитому рушенні за межами Речі Посполитої ⁸. Якби король не дотримувався цих положень, то шляхта мала право відмовляти йому в покорі (так зване право рокошу). Крім того, вступаючи на трон, Генріх Валуа підписав ще один документ під назвою «Пакта Конвента», який складався з 11 пунктів і конкретизував права та обов'язки нового монарха Речі Посполитої.

Державно-політичний устрій нової союзної держави, що складалася з Корони Польської та Великого князівства Литовського, визначався існуванням замкненої сеймово-сеймикової парламентської системи. При цьому найважливішими владними інститутами були король, сейм, сенат (він був складовою частиною сейму) та повітові сеймики. Основним джерелом права були юридичні норми, що затверджувалися на чергових сеймах. Рішення вального (загальнодержавного) сейму як вищого органу законодавчої влади забезпечували централізацію окремих воєводств Речі Посполитої.

У результаті Північної війни 1700-1721 рр.

Після правління короля Августа ІІ (1697-1733 рр.) між Австрією, Саксонією, Росією та Францією розпочалася боротьба за так звану польську спадщину, яка полягала в протегуванні та воєнній підтримці кожною з країн свого кандидата на королівський трон. Як наслідок зовнішньополітичних утручань і внутрішніх міжусобиць, королівська влада була значно послаблена, а сейми виявилися недієздатними подолати кризові явища. Незважаючи на занепад усіх ланок державного устрою, більша частина шляхти вважала його досконалим і таким, що не потребує реформування.

Важлива програма реформ була проголошена на конвокаційному сеймі 1764 р. З цього часу сеймові рішення з економічних питань ухвалювалися простою більшістю голосів. Були створені централізовані скарбова та військова комісії; запроваджувалося так зване генеральне мито; у містах ліквідовувалися магнатські та церковні юридики; реформувалися королівський трибунал і асесорський суд, а найголовніше - постановлялося, що королем Речі Посполитої може бути лише її уродженець.

У 1773 р. було створено Едукаційну комісію, до обов'язків якої входило реформування державної освіти. Задля зміцнення державної влади в 1775 р. утворили Постійну раду як вищий виконавчий орган Речі Посполитої. До неї під керівництвом короля входило 18 сенаторів і 18 представників, які були делеговані зі складу посольської ізби сейму. Того ж року відбулися військова та фінансова державні реформи. Однак впровадження цих нововведень перебувало під тиском постійного спротиву з боку консервативної частини польської магнетерії та шляхти.

Найвагомішими щодо системних змін державного устрою Речі Посполитої виявилися рішення чотирирічного сейму, що діяв з 1788 до 1792 рр. Насамперед цей реформаційний сейм утворив Військову комісію, відібравши повноваження керівництва армією від Постійної ради, яка перебувала під російським впливом. У 1789 р. було скасовано й саму Постійну раду, а її повноваження в межах міжнародної діяльності були передані до Депутації закордонних відносин. Тоді ж було реформовано податкову систему та, згідно з законом про міста, укріплене місцеве самоврядування. За постановою чотирирічного сейму, в 1791 р. було впроваджено кардинальні зрушення у виборчій системі. Зокрема, права вибору до сеймів була позбавлена безземельна шляхта, що зазвичай продавала свої голоси магнатам.

Головним результатом перетворень державного устрою стало ухвалення на варшавському сеймі окремого Закону про управління, який в історіографічній традиції дістав назву Конституції 3 травня 1791 р. Цей важливий державний акт ухвалювався в умовах окупації Польщі російськими військами. Він складався з вступу, 11 статей і трьох додатків⁹. Конституція проголосила поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову й завершила процес довголітнього реформування державного ладу країни. Вищим державним органом влади мала стати так звана Сторожа законів - комісія в складі короля, примаса і призначених на сеймі міністрів. Та найбільшим досягненням цього правового акту було проголошення положення, що «всі обивателі є оборонцями цілісності і свобод національних»¹⁰.

Однак більшість модернізаційних починань польсько-литовської шляхти з огляду на те, що внутрішньополітичний розвиток Речі Посполитої від 30-х рр. XV!N ст. став визначатися міжнародними планами Росії, Австрії та Прусії, не мала практичного завершення. Після поділів Польщі, що відбулися у 1772, 1792 та 1795 рр., шляхетська республіка перестала існувати як держава.

2.