§ 1. Поняття і структура правосвідомості

Правосвідомість — це одна з форм суспільної свідомості, що становить єдину систему поглядів, понять, уявлень, почуттів, тео­рій та концепцій з приводу чинного права або ситуацій, пов’язаних з правом, містить сформовану ідеологію, яка виступає головним елементом правової культури і правового виховання, та обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства і рівнем розвитку його загальної культури.

Ключовий аспект правосвідомості — усвідомлення суспільством цінності природного права, прав і свобод людини і громадянина і оцінка чинного права через його відповідність загальнолюдським, загальносоціальним цінностям і принципам, що знайшли своє відо­браження в загальновизнаних стандартах в галузі прав людини, за­кріплених в актах міжнародного права.

Правосвідомість не тільки виражає ставлення людини до право­вої дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елемен­ти: 1) правова психологія; 2) правова ідеологія; 3) правова поведінка.

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що вира­жають ставлення індивіда, групи людей чи соціальної спільноти до права і правових явищ. Це неусвідомлене ставлення до права, що по­ходить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно. Відтак, правова психологія неосмислена теоретично і неупорядкова- на логічно. У ній провідним елементом виступають емоції, а не по­нятійні форми відображення правової дійсності.

Правова психологія включає:

— правові почуття, правові настрої і правові переживання — ру­хомі і емоційні;

— правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди — пізнавальні, тобто такі, що передбачають самооцінку і обу­мовлюють потребу у вмінні критично оцінити свою поведінку з огляду на її відповідність праву;

— правові звичаї і правові традиції — стійкі і нерухомі, такі, що виступають природними регуляторами поведінки.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, тео­рій та концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислен­ня правової дійсності, усвідомлене проникнення у сутність правових явищ.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоре­тично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі численних і різноманітних теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народно­го і національного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюд­ських цінностей над класовими, принципу верховенства права і пра­восуддя, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами права національного тощо.

Правова ідеологія включає: правові ідеї і теорії; правові категорії і правові поняття; правові принципи.

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити у собі ін­телектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і хибні знання про правову дійсність.

Було б неправильно недооцінювати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції і почуття — необхідне тло, на якому виявляються правові по­гляди, ідеї та теорії. Емоції вводять в оману до тих пір, поки не злива­ються з об’єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтер­еси у зміст свідомої діяльності (інтереси слугують джерелом цілей), сприяє трансформації правової настанови в правову поведінку.

Правова поведінка — це вольовий бік правосвідомості, що відо­бражається у процесі переведення правових норм у площину реаль­ної поведінки. Вона складається з елементів, що визначають її харак­тер, — мотивів правової поведінки і правових настанов.

Правова настанова — готовність особи до певної правової пове­дінки в результаті оцінки правових явищ, що впливає на всі основні функції правосвідомості.

Правова поведінка проявляється у формі дій, які впливають на відносини між суб’єктами, або у формі бездіяльності, яка, натомість, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правового вчинку, має виникнути правова настанова, мотив правової поведінки у правосві­домості правосуб’єкта, що є всебічним осмисленням конкретної пра­вової ситуації, невидимим процесом розщеплення правосвідомості на правомірну і протиправну.

Виникнення правової настанови припускає:

— поінформованість про норму права;

— розуміння її змісту;

— оцінку норми права;

— ставлення до прав інших суб’єктів;

— емоційне переживання з приводу функціонування норми пра­ва;

— готовність до дії.

Таким чином, саме поведінковий елемент правосвідомості синте­зує в собі раціональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного аспектів правосвідомості, і саме від нього залежить ступінь її якісного стану.

За суб’єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі її форми:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів і переконань конкретного індивіда;

2) групову — ставлення до права і правових явищ, їх оцінка з боку соціальних груп і спільнот, формальних і неформальних ко­лективів, відображення їх солідарних інтересів, запитів і по­треб, їх співвідношення з інтересами всього суспільства;

3) суспільну — ставлення до права всього суспільства, відобра­ження його загальних інтересів.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною (непрофесійною) — являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, яка стикається з ним у повсякденній трудовій, сімейній, громадській та інших сфе­рах суспільного життя.

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що використо­вуються в роботі фаховими юристами. Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість вчених;

б) практичну правосвідомість суддів, адвокатів, прокурорів тощо. Правосвідомість юриста припускає високий рівень правового мислення, багато в чому будучи детермінованою чинним правом.

Функції правосвідомості — це основні напрями її впливу на пра­во і правові явища, правову систему в цілому.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридич­них норм, адже без інформації про закон не може бути сформо­вано і адекватне ставлення до нього. Правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відо­мостей про право, його систему та джерела реалізації, юридич­ні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації можуть виступати документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, закони і підзаконні акти, міжнародні договори, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти), а також повідомлення за­собів масової інформації з правових питань;

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм із власними поглядами на правові явища. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих орга­нів держави;

3) регулююча (настановна) — припускає співвідношення пове­дінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпо­ряджень; відображає мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових дозволів і за­борон, встановлених державою від імені суспільства.

У структурі індивідуальної правосвідомості кожній із функцій відповідають: а) правові знання; б) правові оцінки; в) правові наста­нови.

Потреба людини у правових знаннях та їх обсяг обумовлені тим, наскільки вона залучена до існуючої системи правовідносин. Набут­тя і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соціально­го і правового досвіду особи. Пройшовши через свідомість останньої, правові явища викликають ціннісне до себе ставлення: оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з огляду на ці знання. Відбу­вається процес непрямого відтворення в діях особи одержаних знань через їх переосмислення, співвідносне з поглядами на право і право­ві явища дійсності. Після цього виробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки. Блок правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ, вихо­дячи з напрямку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу (настановну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу (ціннісну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти відпо­відно до виконуваних ними функцій:

— когнітивний (пізнавальний, інформаційний);

— правостворюючий (ціннісний, емоційний);

— регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, точної і повної їх реалізації.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації виражається у тому, що вона:

— певною мірою «випереджає» юридичне право, є його безпосе­реднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права, але не поза ним;

— діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдоско­налення в напрямку відображення об’єктивних суспільних процесів, визначає зміни і перспективи розвитку права, безпо­середньо впливає на процес і результати правотворчості;

— існує «після» права у тому сенсі, що слугує орієнтиром вибо­ру доцільного, оптимального варіанту поведінки в межах норм права, які реалізуються;

— є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

— може використовуватися як важливий інструмент застосуван­ня аналогії закону і аналогії права задля усунення прогалин у законодавстві;

— виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму ді­яльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

— слугує засобом забезпечення законності і справедливості за­стосування правових норм (зокрема, при визначенні юридич­ної відповідальності за правопорушення) тощо.