§ 2. Види правотворчої діяльності

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

1) державою в особі уповноважених нею органів влади та їх посадо­вих осіб; 2) громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і дер­жави, можна класифікувати за різними критеріями. Зокрема, право­творчість держави за юридичною чинністю актів включає:

а) законотворчість (законодавчу діяльність) — діяльність, пов’я­зану з підготовкою і прийняттям законодавчих актів;

б) підзаконну правотворчість (підзаконну правотворчу діяль­ність) — діяльність, пов’язану з підготовкою і прийняттям під- законних нормативних актів;

в) судову правотворчість — діяльність, пов’язану з підготовкою і винесенням практичних роз’яснень щодо правильного засто­сування чинних правових норм.

Слід зауважити, що законодавчий процес та підзаконна право- творча діяльність є провідними напрямами правотворчості для кон­тинентальної (романо-германської) системи права, до якої належить і правова система України. В англо-саксонській правовій системі складовою частиною механізму правотворчості є також діяльність судів, які в процесі судової практики створюють правові прецеденти, що мають нормативний характер і є обов’язковими до виконання.

Необхідно також зазначити, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативних актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідає той чи інший орган в системі органів державної влади. Від цього залежить і харак­тер (форми) участі держави в механізмі правотворчості:

а) безпосередня (пряма) правотворчість — видання нормативно- правових актів органами влади держави і уповноваженими на те посадовими особами;

б) санкціонована правотворчість — санкціонування актів, при­йнятих організаціями (комерційними і некомерційними) гро­мадянського суспільства, або надання останнім попереднього дозволу на їх видання;

в) спільна правотворчість — спільне прийняття нормативних актів органами держави і недержавними (громадськими) об’єднаннями, укладення нормативних угод між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими на те пра­цівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади і місцевого самоврядування тощо;

г) делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за пря­мим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) із збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих ним повноважень нижчим органом.

Державні органи можуть делегувати свої правотворчі повнова­ження громадським об’єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). У цьому випадку норми, що ство­рюються громадськими об’єднаннями, набувають значення правових норм, які охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:

1) полягає у наданні попереднього дозволу органом держави ін­шому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмету відання першого;

2) делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого від­бувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються;

3) делегування повноважень можливе на визначений час або без зазначення відповідних строків. При делегуванні повноважень на певний строк правовий акт, що відкликає повноваження, є необов’язковим: вони припиняються автоматично; при деле­гуванні без зазначення строків повноваження, що делеговані, можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, що їх делегує;

4) делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому;

5) делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (він не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має);

6) делегування повноважень відбувається у формі видання від­повідного письмового акта;

7) орган, що делегує свої повноваження, обов’язково зберігає контроль за здійсненням цих повноважень органом, якому вони делеговані.

Види правотворчості також розрізняють за функціональним призначенням:

а) поточна правотворчість — пов’язана із первинним регулю­ванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин у законодавстві;

б) кодифікаційна правотворчість — пов’язана із систематизацією правових норм і нормативно-правових актів.

Схема 12. Види правотворчої діяльності

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

а) законотворчість громадянського суспільства — референдум — засадна конституційно-правова форма прийняття законів.

б) підзаконна правотворчість:

— органів місцевого самоврядування — межує із правотворчіс- тю державних органів і виражається у наданні утворюваним територіальними громадами органам місцевого самовряду­вання права на розробку і прийняття нормативно-правових актів для вирішення питань місцевого значення, але лише у встановлених законом межах і суворо визначених терито­ріальних рамках;

— громадських об’єднань — виражається у розробці і при­йнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки цих об’єднань, порядок їх діяльності, реорганізації та ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Ці нор­мативні рішення мають силу остільки, оскільки відповіда­ють чинним нормативно-правовим актам, виданим дер­жавою. На відміну від правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність громадських об’єднань, як правило, виключає можливість самостійного прийняття ними норм права;

— комерційних організацій — полягає у створенні корпора­тивних норм, спрямованих на регулювання питань роботи трудового колективу та на деталізацію і конкретизацію від­повідних законодавчих розпоряджень держави. Нормот- ворчість комерційних організацій виражається у статутах підприємств, які є актами засновницького характеру, а та­кож у положеннях, правилах, посадових інструкціях і штат­них розкладах, що є актами організаційного характеру;

— трудових колективів державних і недержавних підпри­ємств, установ, організацій — спрямована на розвиток норм трудового права, які поширюють свою дію на відносини лише в тій організації, де їх було прийнято. Правотворчість трудових колективів знаходить свій прояв у норматив­них угодах (зокрема, колективних договорах), що містять обов’язкові до виконання правові розпорядження.