§ 2. Особливості трактування змісту і суті права в розвинених правових школах

У сучасній учбовій літературі з теорії права і держави з від­ходом від марксистсько-ленінської правничої науки запропоно­вано низку підходів до визначення й аналізу змісту і суті права з погляду найбільших мислителів (І.

Трактування суті права з позицій природно-правової теорії.

Ідея природного права виникла ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі і пов’язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших рим­ських юристів. На добу середньовіччя вона одержала розвиток у богословських ученнях Хоми Аквінського. Проте як один із основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи природно-правова доктрина склалася в період розпаду феодаліз­му, підготовки та проведення буржуазних революцій XVII-XVIII ст. Її знані представники: tyro Гроций, Т. Гоббс, Д. Локк, Вольтер, Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, А. Н. Радищев, Г. С. Сковорода та ін.

Природно-правова теорія у своїх переконаннях виходить із існування двох систем права - природного та позитивного.

Позитивне право - це офіційно визнане, чинне в тій чи ін­шій державі право, що виражається в законах та інших правових актах державної влади, зокрема звичаях, що санкціонуються нею.

На відміну від позитивного права природне право виникає з природи людини, людського розуму, загальних етичних за­сад, дано людині від Бога, властиво їй «через стан речей». Тому

воно і розумне, і справедливе, не скуте межами окремих держав, а поширюється на всі часи і народи. Природне право - втілен­ня об'єктивних властивостей і цінностей «справжнього права», що виступає у вигляді належного зразка, мети та критерію для оцінювання позитивного права і відповідної влади (законодав­ця, держави в цілому), що встановлює право, для визначення їх природно-правової значущості, цінності.

Разом з тим слід мати на увазі, що саме природне право як етичні та правові ідеї, засади, ідеали, вимоги не є правом в юри­дичному сенсі, а є мораль, правосвідомість, демократичні праг­нення, тобто найближча і необхідна передумова права. Важлива роль у перетворенні ідеалів природного права належить засно­ваному на ньому позитивному, або власне писаному праву.

Сучасною варіацією природно-правової теорії є ліберально- юридична концепція права, що висунута і розробляється В. С. Нерсесянцем. Право, з погляду даної концепції, - це фор­мальна рівність, загальна необхідна форма свободи, загальна справедливість. Вони і складають суть права. В. С. Нерсесянц визнає і наявність позитивного права (правового закону), яке і є формою рівності, свободи та справедливості. Таким чином, тут передбачається дуалізм права, розрізнення законів - право­вих і неправових. Проте, як справедливо відзначають опоненти В. С. Нерсесянца, право, що виникло через соціальну нерівність і закріпило його, можна оцінювати і як міру несвободи, спосіб обмеження безмежної свободи.

Недоліками природно-правової теорії є такі. Прагнення під­вести міцне моральне підґрунтя під законодавство й окремі за­кони - поза сумнівом, вельми благородна справа.

Можна лише мріяти про те, щоб під кожним видаваним у тій чи іншій країні законом стояла солідна моральна, етична підва­лина. Проте категорії зла і добра важливі для визначення суті мо­ралі, але не суті права. Мораль - це теж нормативний соціальний

регулятор, проте норми права і норми моралі мають істотні від­мінності. Мораль - це царина етичних цінностей, які визнають­ся індивідами, їх колективними об’єднаннями, суспільствами.

Внаслідок такого змішування права і моралі (релігії) природне право є симбіозом різних соціальних норм, як якийсь ціннісно- змістовний етично-правовий комплекс, з позицій якого вино­ситься та чи інша ухвала (як правило, негативна). При тако­му підході позитивне право і держава оцінюються не стільки з погляду власне правового критерію (тих об’єктивних правових властивостей, які наявні у відповідній концепції природного права), скільки, по суті, з етичних позицій, з кута зору, уявлення автора цієї концепції про етичну (моральну, релігійну) природу й етичний зміст справжнього права. Сукупність подібних етично- правових властивостей і змістовних характеристик природного права в узагальненому вигляді трактується при цьому як вираз загальної й абсолютної справедливості права, якому мають від­повідати позитивне право і діяльність держави в цілому.

Поняття природно-правової справедливості наповнюється при цьому визначеним, особливим, обмеженим, у рамках кон­цепції даного автора, явищем і, отже, суто етичним змістом. Інакше кажучи, тут ми маємо справу з матеріально-змістовним, а не з формально-логічним (на рівні теоретичних, абстрактних засад, форм і норм повинності) трактуванням поняття справед­ливості.

Тому якими б зичливими намірами автори цієї концепції не керувалися (підсилити регулятивні витоки права, уникну­ти свавілля, суб’єктивізму при створенні позитивних законів, сприяти загальнолюдській цінності права, трактувати право з позиції вищих, моральних цінностей, розуму тощо), вони не мо­жуть уникнути зведення права до моралі, об’єднання цих начал у визначенні права.

Таким чином, розуміння права як абстрактних етичних цінностей зменшує його формально-юридичні властивості, внаслідок чого втрачається чіткий критерій законного і про­тизаконного, позаяк вельми непросто визначити це з позицій справедливості, уявлення про яку може бути надто різним у різ­них людей.

Історична школа права.

Історична школа права склалася в першій третині XIX ст. у Ні­меччині, що залишалася роздробленою феодальною країною із слабкою, позбавленою бойового духу буржуазією. Ця школа, найкрупнішими представниками якої були іустав Іто, Савіньї, Пухта, стала вираженням реакції на ідеї природної школи права та Великої французької революції, що зазнала поразки.

Історична школа права виходила з заперечення наявності єдиної суті права, стверджуючи, що у всякого народу тільки іс­торично притаманне, властиве тільки йому право, яке не схоже на жодне інше. Право кожного народу і є проявом «народного духу», що виражає «загальну свідомість», «загальне переконання» народу. Воно результат історичного процесу. Передаючись ніби «з молоком матері», від покоління до покоління, право самороз- вивається і поступово складається подібно до мови і моралі.

Тобто кожен народ має своє самобутнє право, і суть права для кожного народу різна, що змикається з «народним духом». Причому, існування цього «народного духу» гіпотетичне і багато в чому засноване на вірі.

Думку про те, що вирішальна роль в утворенні права нале­жить регулюванню згори, оголошували «юридичним марновір­

ством». Формування права порівнювали з правилами гри, які встановлюються поступово на підставі сформованої практики. Відповідно, закон - не лише не єдиний, а й не основний у низці джерел права.

Разом з тим позитивним моментом історичної школи права є те, що вона привернула увагу до необхідності вивчення історії права, його джерел, накопичила пов’язаний з цим великий ма­теріал, хоча не в усьому змогла належним чином ним розпоряди­тися. Крім того, історична школа права певним чином вплинула на подальший розвиток правової думки, особливо на психоло­гічну та соціологічну теорії.

Психологічна школа права.

Набуває свого поширення на початку XX століття в Німеч­чині (Бірлінг, Кнапп), Франції (Тард), Росії (Л. Й. Петражицький, П. Сорокін) та ін.

Представники психологічного напряму бачать витоки права в психіці, емоціях людей. Це або «психологічна потреба підпо­рядкування і покори», або «відчуття колективності та відповідне йому прагнення жити з іншими людьми», або «відчуття солі­дарності і справедливості», або «відчуття наслідування». Згідно з теорією Роса, в основі права лежить інтуїція, внаслідок чого суспільні явища є лише наслідком суперечностей у свідомості окремих індивідів. Разом з перерахованими (відповідно до роз­робленої в 50-ті рр. теорії Т. Живановича) засадничи.ми психо­логічними чинниками права є відчуття помсти і відчуття міри.

Найґрунтовніше і найоригінальніше ця теорію була розробле­но в дореволюційній Росії відомим соціологом і правознавцем Л.

няє позитивне право, що офіційно діє в державі, й інтуїтивне право, витоки якого кореняться в психіці людей і складаються з того, що вони, їх групи і об’єднання переживають як право. По­зитивне право, що виражається в законах та інших актах, мало доступне громадянам, чиї уявлення та ілюзії про це офіційне право ІІетражицький називає фантазмами.

Інша справа інтуїтивне право, з яким людина в своїх сто­сунках з іншими людьми стикається щокроку. З-поміж різних психологічних станів людей на перший план висуваються емо­ції - імпульсні переживання, що спонукають людину здійсню­вати певні дії. Такі емоції Петражицький поділяє на дві групи: 1) імперативні, або етичні емоції: 2) імперативно-атрибутивні, або правові.

Імперативна (зобов’язальна) емоція припускає одностороннє переживання особою обов’язку вчинити так чи інакше стосов­но іншої особи, проте воно не супроводжується переживанням іншою стороною права зажадати виконання даного обов’язку (наприклад, переживання перехожого подати милостиню же­браку, при якому жебрак не має права вимагати від перехожого виконання цього обов’язку).

Імперативно-атрибутивна (зобов’язально-правомочна) - дво­бічна емоція, за якої переживання однією особою обов’язку щодо до іншої поєднується з переживанням останнім права зажадати виконання даного обов’язку. Наприклад, відносини боржника і кредитора, продавця і покупця, кравця і замовника тощо.

З двобічних імперативно-атрибутивних емоцій складається інтуїтивне, психічне право, якому, на думку Петражицького, належить першорядне місце в регулюванні майнових, сімейних, спадкових та інших відносин, що постійно виникають у житті людей.

При цьому вчений виходить з того, що скільки людей, стільки може бути й інтуїтивних прав. Неважко помітити, що Петра­жицький під правом розуміє правосвідомість і правовідносини. Проте головне в його вченні - спроба перенести проблему права з царини соціального життя до сфери людської психіки.

Соціологічна школа права.

До її підмурівка було покладено теорію «школи вільного права», представники якої (Ерліх та ін.) виступати за «живе право народу», започатковане не на законі, а на вільному розсуді суддів.

Соціологічна школа права склалася в першій третині XX сто­ліття спочатку в Європі, а потім набула найбільшого поширен­ня в США. Ця школа намагалася вивчити й зрозуміти право як результат дії різних соціальних чинників на нормативно- регулятивну систему і зворотної дії цієї системи на задоволення конкретних, реальних соціальних потреб конкретних живих людей. Представники соціологічної школи (Дж. Б’юї, Р. Паунд, Д. Френк, Льовеллін та ін.) охоплюють збірним поняттям «право» адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, право­свідомість суддів та інших посадовців, правовідносини, а також юридичні норми, значення яких серед названих правових засо­бів впливу на поведінку людей всіляко принижується.

В уявленнях прихильників соціологічної теорії право має роз­глядатися не інакше як у дії, в процесі застосування. Що стосу­ється правової норми, то вона позбавлена якої-небудь активної ролі, є «голим стандартом», наповнюваним змістом у кожному конкретному випадку за допомогою видання індивідуальних адміністративних або судових актів.

Право, на думку представників даної школи, складається з окремих норм, які встановлюють безпосередньо судді, і то важ­лива роль відводиться психічним переживанням судді з приводу того, що є право при вирішенні даної справи. Якщо відштовху­ватися від вищесказаного, то виходить, що представники соціо­логічної школи обґрунтовують і виправдовують адміністративне і судове свавілля як «право у дії», «живе право» в процесі засто­сування. Таким чином, суть права виникає з правовідносин, що виникають в реальному житті, але ж так можна звести до рангу закону будь-яке довільне рішення чиновника або юрисдикцій- ного органу.

Розуміння права представниками соціологічної школи права, з одного боку, дійсно наближає його до реального життя, юри­дичної практики, а з іншого - теоретично обґрунтовує та ви­правдовує адміністративне й судове свавілля.

Марксистська теорія права.

Ця теорія найбільш логічно завершеної форми набула в XIX- XX ст. Представниками її є Маркс, Енгельс, Ленін та ін.

Марксистська концепція права виділяла класово-вольовий характер, тобто право розуміється як зведена до закону воля па­нівного класу. Право і держава, згідно з марксистським історико-

матеріалістичним ученням, є надбудовними явищами (форма­ми), зумовленими базисними (виробничими, економічними) відносинами приватновласницького суспільства. Правові від­носини (і право в цілому) виникають, за Марксом, з економіч­них відносин приватної власності й обслуговують ці відносини, будучи необхідною формою їх вираження та існування. Зміст права, виражений у класовій волі, врешті-решт визначається характером матеріальних виробничих відносин, носіями яких виступають класи власників основних засобів виробництва, що тримають у своїх руках державну владу. У знаменитій формулі з «Маніфесту Комуністичної партії» автори, звертаючись до кла­сових супротивників, стверджують: «Ваші ідеї самі є продук­том буржуазних виробничих відносин і буржуазних відносин власності, так само, як ваше право є лише зведена до закону воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу». Класово-вольове розуміння бур­жуазного права, висловлене у цій формулі, було потім поширене і на розуміння суті права взагалі. Класові інтереси, визначувані матеріальними умовами життя відповідного класу (чому цей підхід і позначався як матеріалістичний), виражені через волю панівного класу у вигляді законів - ось що є суттю права згідно з марксистською теорією права.

Для марксистської теорії характерний розгляд права в тіс­ному зв’язку з державою, яка не тільки формує право, а й під­тримує право з перебігом його реалізації. Таким чином, право є соціальним явищем, в якому класова воля одержує державно- нормативне вираження.

Проте слід відзначити, що за рабовласницького ладу і за фео­далізму право як і раніше залишалося традиційним, звичайним і не відігравало істотної ролі в системі соціального регулювання. Отже, класову суть мала вся нормативно-регулятивна система, в якій право було ще чужорідним і слаборозвиненим утворенням. Тільки зі ствердженням буржуазного економічного та соціаль­ного ладу і відповідної системи духовних цінностей право як регулятор суспільних відносин вийшло на перший план.

Якщо глибше аналізувати суть права згідно з марксистською теорією права, то можна дійти висновку, що право в контексті такого розуміння не має суті взагалі, а є лише суть історичних

типів права різних суспільно-економічних формацій (рабовлас­ницьке, феодальне, буржуазне), і знищення власності у фазі ко­мунізму призводить до відмирання права.

Марксистська теорія права перебільшувала роль класових начал у праві на збиток началам загальнолюдським, обмежую­чи життя права історичними рамками класового суспільства, а також дуже жорстко пов’язувала право з економічними де­термінантами, Водночас вона показала залежність права від соціально-економічних чинників, що найбільш істотно впли­вають на нього, а також звернула увагу на тісний зв’язок права з державою, яка встановлює та забезпечує його.

Нормативістська (абстрактно-нормативна) теорія права.

Представниками даної теорії були Штаммлер, П.Н. Нов­городцев, Кельзен та ін. Нормативістська теорія права бере свій початок від «категоричного імперативу» І. Канта як загальнообов’язкової вимоги «чистої» волі, незалежної від яких- небудь зовнішніх явищ. Під впливом філософії Канта вона висту­пала в XIX ст. як ліберальна нормативна теорія, що використовує ідеї природної школи права і що виводила право з моральності, сприяла зміцненню законності та обмеженню суддівського роз­суду, висунула ідею правової держави в сенсі самообмеження влади законом (П. Н. Новгородцев, Е. Н. Трубецькой).

Проте до кінця XIX ст. - другого десятиріччя XX ст. ця правова школа зазнала істотних змін. Чільне місце в ній посіло так зване «чисте» вчення про право, найзнанішим представником якого був Ганс Кельзен. Це вчення одержало таку назву через головну працю Г. Кельзена - «Чиста теорія права». Як і його попередни­ки, Г. Кельзен відзначав, що постановка проблеми суті права є «метафізичним» питанням: розглядаючи його, наука втрачає свою об’єктивність, спотворює реальне віддзеркалення правової дійсності. Якщо наука, твердив Г. Кельзен, ставить перед собою мету з’ясувати суть права, то вона звичайно переходить у пло­щину суб’єктивізму, займає ту чи іншу ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право й визначає його соціальну роль. Право, на думку Г. Кельзена, має бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором со­ціальних відносин, відповідатиме своєму призначенню.

У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав пра­во поза взаємозв’язком з іншими соціальними явищами. Право,

згідно з його вченням, необхідно розглядати, в прямому розу­мінні цього слова, як самостійну систему. Буття права лежить у царині належного, а не сущого. Воно, таким чином, не має об­ґрунтування поза сферою норм повинності, і його сила залежить від логічності та стрункості системи юридичних начал поведін­ки. Звідси він робив висновок, що завданням юриспруденції є дослідження людських відносин нормативного порядку, дослі­дження права в чистому вигляді, поза зв’язком із політичними, соціально-економічними (й іншими сущими) оцінками.

Право, згідно з Г. Кельзеном, є системою (пірамідою) норм. Головним джерелом єдності та системності норм права є осно­вна (суверенна) норма, яка продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною категорією пізнання. Завдяки основній нормі, а не яким-небудь зовнішнім силам та інститу­там, таким як Бог чи держава, будується вся система права, в якій одні правові норми випливають із інших, кожна нижча норма черпає свою законність у нормі значнішої юридичної сили. Зокрема, з основної норми випливає конституція, з якої випливають закони й інші нормативні акти. На останньому ступені системи права перебувають індивідуальні норми, що створюються судовими й управлінськими органами, виходячи з правових ситуацій, що виникають. Схвалюючи засаду судо­вого прецеденту, Г. Кельзен відзначав, що завдяки йому право перебуває в стані постійного розвитку і стає більш здійсненним, індивідуалізованим.

З цих самих позицій виходив Г. Кельзен при оцінці держави, яку він розглядав як врегульовану, впорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом по­ведінки для інших. Держава в його уявленні - це втілення право­порядку, нормативний примусовий порядок людських відносин владарювання та підпорядкування.

Слабким боком цього вчення є те, що в ньому дуже значний ухил до формальної сторони права, що спричинило нехтування його змістовної сторони (прав особи, етичних начал юридичних норм, відповідності їх об’єктивним потребам людського розви­тку тощо). Тому представники цієї теорії недооцінюють зв’язок права із соціально-економічними, політичними та духовними чинниками, тобто надмірно «очищають» право. Визнаючи той факт, що основну норму приймає законодавець, Г. Кельзен пере­

більшує роль держави у встановленні ефективних юридичних норм. Через різні причини воно може задовольнятися і застарі­лими нормами, і нормами довільними, такими, що не відповіда­ють юридичному мотиву, сформованому в суспільстві, реальним суспільним відносинам.