Функціональні закономірності держави

Функціональні закономірності держави - сталі, постійні взає­мозв’язки держави з іншими суспільними явищами, державами, динамічні властивості яких формують уявлення про характер напрямів взаємовпли­вів.

Попередньо ми звернули увагу на факт існування різних типів суспі­льного управління, серед яких виокремили: 1) персоноцентристський; 2) системоцентристський. Домінування того чи іншого типу має значення у формуванні, організації державної влади. Соціальна природа управління відповідного типу є нічим іншим як сукупністю звичаїв, традицій, методів у сфері суспільної організації (самоорганізації). Спадковість управлінських форм і методів у державній організації визначила напрями державної орга­нізації її ґенези.

У межах персоноцетристського типу управління теоретичні інтерпре­тації з приводу функції держави супроводжуються такою логікою мірку­вання. Критерієм визначення функції держави є людина чи об’єднання лю­дей, що виступають у ролі суб’єктів державного спілкування. З погляду безпеки розвитку функцію держави можна інтерпретувати в такому напря­мі - забезпечення свободи членів суспільства та їх об’єднань як суб’єктів права або правопорядку для суб’єктів права як вільних індивідів.

У межах системоцентристського типу управління критерієм визна­чення функції держави є правитель, державний апарат - як гаранти безпе­чних умов розвитку членів державного спілкування. З погляду безпеки ро­звитку функцію держави можна інтерпретувати так: забезпечення цілісно­сті суспільства (традиційних цінностей) шляхом визначення обов’язків і прав його членів та їх об’єднань, або забезпечення законності як основи суспільного порядку.

Таким чином, у персоноцентристській і системоцентристській інтерп­ретації функції держави виявляються принципово різними. У першій ситу­ації функцією держави є забезпечення загального для всіх членів суспіль­ного спілкування стабільного правопорядку як умови цілісності суспільст­ва. Держава через апарат державної влади виконує виключно правову фун­кцію (правовстановлення, правозабезпечення, юрисдикційна діяльність). У другій ситуації функція держави - це забезпечення цілісності суспільства як умови стабільного порядку для всіх членів суспільного спілкування. У системоцентристській інтерпретації ключового значення набуває стабіль­ний порядок, уособленням якого є сильний правитель, ефективний держа­вний апарат. Людина, об’єднання людей є невід’ємною частиною цього порядку на нормативних засадах. Стабільність порядку забезпечується, з одного боку, належною поведінкою його учасників, з іншого - діяльністю правителя у напрямі підтримки і нормативного забезпечення цього поряд­ку. Таким чином, функції держави можна визначити за: 1) предметом дія­льності правителя у напрямі безпечного розвитку, яку можна звести до ре­нтабельного ведення господарства як основи матеріального забезпечення;

2) напрямами діяльності правителя у сфері суспільного впливу: політич­ний, ідеологічний, економічний, соціальний, культурно-виховний напрями тощо.

У змішаній ситуації (коли державна організація позиціонує одночасно і правовий, і опікунський напрями) наявні дві функції: 1) правова (право - встановлення, правозабезпечення, юрисдикційна діяльність); 2) перерозпо- дільна, яка спрямована на виконання конкретних завдань в економічній, соціальній, політичній, культурній сферах тощо.

Функція як напрям дії містить: 1) об’єкт впливу; 2) зміст впливу;

3) форму впливу; 4) метод впливу. Об’єкт впливу функції - сфера суспіль­них відносин, яка є критерієм розмежування, диференціації напрямів пра­вової дії. Зміст впливу функції - множина однорідних доцільних постій­них дій, через які держава впливає на суспільство і розкривається її соціа­льне призначення.

У межах правової функції можна виділяти три функціонально визна­чених види державної діяльності (владо-функції): 1) нормовстановлюваль- на; 2) правозабезпечувальна; 3) юрисдикційна. Вони проявляються в дер­жавах будь-якого виду і типу, хоча можуть бути інституціонально і функ­ціонально не розділеними. Якщо уявити історичний шлях розвитку держа­ви як перехід від цілого державного апарату до диференційованого (інсти- туціонального), то можна говорити про гілки влади або галузі державної влади. Гілки влади - організаційно відокремлені та функціонально спеціа­лізовані частини державного апарату, його складові, які відповідають но- рмовстановлювальній, правозабезпечувальній, юрисдикційній діяльності.

Якщо законодавчу і виконавчу владу поєднати в одній особі (держав­ному органі), то свободи не буде, оскільки можна очікувати, що монарх чи сенат прийматимуть такі закони, які забезпечують інтереси лише правите­ля або певної групи. Не буде свободи і в тому випадку, коли судова влада не буде відокремлена від влади законодавчої та виконавчої. Якщо вона буде поєднана із законодавчою, то свобода громадян перебуватиме у стані сва­вілля, оскільки суддя - законодавець.

Законодавча влада офіційно виражає, встановлює, формулює, санкці­онує правові норми - загальні правила, які визначають міру свободи лю­дини у суспільстві. Отже, законодавець установлює загальні правила за­стосування політичної сили, державно-владного примусу, необхідного для забезпечення правової свободи.

Судова влада вирішує спори про порушення права й особливо прий­має рішення про застосування сили в кожному конкретному випадку.

Виконавча влада втілює примусову силу держави. В організаційному плані ця сила виступає як система владно-адміністративних органів, здат­них застосувати примус для реалізації та захисту права, використовуючи для цього необхідний ресурс. Оскільки такою силою наділяються виконав­чі органи, вони не можуть мати владу, яка дозволяє їм самим установлюва­ти свої правила застосування сили і вирішувати правомірність застосуван­ня сили у конкретних випадках. Саме тому виконавча влада має право і зобов’язана діяти лише на основі та виключно для виконання законів і су­дових рішень.

У розподілі влад важливу функцію виконує суд конституційної юрис­дикції. Діяльність усіх гілок влад програмується конституцією. Лише кон­ституційний суд визначає, що відповідає конституційній програмі, а що ні, виходячи з власного розуміння конституції. Там, де активно ведеться кон­ституційне судочинство, регулюється роль законодавчої влади, її межі встановлюються конституційним судом.

7.3.