6.3.1. Демократична держава

Розкриваючи суть цієї сторони держави необхідно звернути увагу на те, що демократія (грецьк., demos - народ, kratos - влада) багатопланове за змістом поняття і вживається для визначення:

– типу держави і політичної системи суспільства, певного порядку, що визначає форми взаємовідносин суспільства і держави, влади і людини [251];

– форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу вищим (єдиним) джерелом влади, виборності основних органів держави, забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства [252];

– форми устрою будь-якої організації (держави), яка заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності виборів органів управління, прийнятті рішень більшістю голосів тощо [253].

Отже, термін демократія використовується, зокрема, для позначення якісного стану суспільства, політичної системи і держави. Оскільки безпосереднім предметом нашого вивчення є держава, то розглянемо ті принципи і ознаки, котрі характеризують її як демократичну.

Демократичною може бути держава яка, по-перше, заснована на народовладді. Основою народовладдя є концепція народного суверенітету. Її механізм охоплює народ, владу і законодавство: народ визначає на виборчій основі владу, влада створює адекватні закони і забезпечує їх виконання, зобов’язана створити на принципах законності політичні, економічні, організаційні, державно-правові та інші передумови утвердження демократії. Наприклад, політичним передумовами становлення демократичної держави є офіційне визнання народу суб’єктом державної влади, наявність механізмів, через які громадяни беруть участь у формуванні органів влади, здійсненні контролю за їх діяльністю, управлінні державою шляхом безпосередньої участі у прийнятті політичних рішень.

По-друге, демократичною держава може бути, якщо організація і діяльність державного механізму базується на демократичних принципах. До них можна віднести: гласність, різноманітність (плюралізм), залучення населення до управління державними справами, поділ влади, єдність, рівність і гарантованість демократичних прав і обов'язків тощо.

1. Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного і громадського життя, джерел інформації, можливості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб'єктами суспільних відносин відповідно до їх потреб. Гласність покладає на компетентні державні органи обов'язок систематичного інформування населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, їх обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є заборона цензури, свобода слова і друку, урахування громадської думки при прийнятті державних рішень.

2. Принцип різноманітності (плюралізму) поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляється в існуванні і рівноправності різних форм власності, у політиці – в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана з їх боротьбою і взаємодією на основі підтримання контактів між ними і державою. Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення держави до проявів волі більшості й меншості, виключає будь-яку дискримінацію меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах розвиненої демократії не повинні прийматися механічною більшістю голосів, без попереднього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення відкритих дискусій. Більшість не повинна тиснути на меншість, права якої не можуть бути скасовані. Врахування прав меншості є важливим засобом посилення відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи інших рішень.

Ідеологічний плюралізм є безпосереднім продовженням плюралізму політичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну монополію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість різних ідей, думок, підходів і вільного їх висловлення, різного трактування окремих явищ суспільного життя.

3. Принцип залучення населення до управління державних справами може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рамках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя.

Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності громадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державного і суспільного значення, прийняття відповідних рішень, їх втілення в життя. Це передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань громадянами, що сприяє підвищенню їх політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без посередників. Історичними формами прояву прямого народовладдя були народні збори в Афінах, ради і віче республік періоду середньовіччя, козацькі збори в Україні. На сучасному етапі інститути прямого народовладдя створюють сприятливі умови для використання громадянами своїх демократичних прав.

Конституція України закріплює серед основних форм здійснення народовладдя вибори та референдуми, крім них надає можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема опитування, народні обговорення, органи самоорганізації населення.

Сутність представницької (непрямої) форми здійснення народовладдя полягає у тому, що громадяни визначають певні групи своїх представників, яким від свого імені доручають вирішувати більшість питань, що мають загальне значення. Таким чином, при непрямому народовладді більшість загальнодержавних питань уже вирішується не всіма громадянами держави, а певними їх групами. через парламент, інші виборні органи державної влади і місцевого самоврядування, інститут присяжних.

На практиці ефективним є поєднання представницької і безпосередньої форм здійснення народовладдя, що є свідченням взаємозв'язку і взаємодії цих форм народовладдя. Їх розвиток і досконалість (від реальної до квазі- і псевдодемократії) суттєво залежить від духовно-морального чинника, що домінує у суспільній свідомості, від традицій народу, національної ідеї тощо.

4. Принцип побудови влади на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Влада здійснюється спеціально уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. Враховуючи існування системи стримувань і противаг між гілками влади, виключається можливість її узурпації певним органом чи особою. Отже, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, її залучення до вирішення державних справ.

5. Принцип рівності прав і обов'язків людини та їх гарантованість. Права і обов'язки в суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом. Права кожної особи органічно доповнюються відповідними обов'язками. При цьому останні виступають як гарантії реалізації і захисту таких прав. Наприклад, право на таємницю листування забезпечуються встановленням для державних органів заборони перегляду ними поштових відправлень і правом особи звертатися у разі порушення цих обов'язків до компетентних державних органів, включаючи судові.

Рівність прав і свобод особи пов'язана із цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою, конституційні права є невідчужуваними, не можуть бути звужені, скасовані (ст.22 Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завданої шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, включаючи Конституційний Суд, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до органів прокуратури, адвокатів тощо.

Побудова держави на зазначених принципах є запорукою успішного застосування інших принципів – пріоритету прав людини, урахування громадської думки, взаємодії різних політичних сил, узгодження їх інтересів, взаємоконтролю органів різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності органів і посадових осіб перед представницькими органами і населенням тощо [254].

По-третє, демократичною є держава, де конкретні форми і шляхи здійснення демократії знаходять прояв в її інститутах – юридично оформлених самостійних структурних або функціональних елементах організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції, коаліції тощо), в інших – функціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права громадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіальної чи національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інститутів демократії, що обумовлює ефективність їх дії. Йдеться про вибори, референдуми, діяльність представницьких органів, прийняття законів і т.д.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське вето), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної діяльності існують інститути, що діють у сфері прийняття державних рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), забезпечення охорони прав і свобод громадян, виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути демократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голосування під час виборів) і консультативний (всенародне обговорення, опитування населення) характер.

Якщо спробувати визначити демократичну державу через призму більш конкретних ознак, то це буде держава, де:

– джерелом державної влади є народ, про що свідчить те, що органи державної влади формуються на основі волевиявлення народу шляхом виборів;

– владні повноваження розподілені між державними органами, відносини яких будуються на принципі поділу влади та системі стримувань і противаг;

– представницькі органи влади займають провідне місце у системі владних органів, адже формуються народом і можуть виступити від його імені.

– права і свободи особи гарантуються і реалізуються;

– меншість підкоряється інтересам більшості, але ж водночас влада більшості над меншістю обмежена конституційними рамками;

– право має верховенство у державних справах та у суспільному житті;

– армія, поліція й інші «силові» структури функціонують у чітко визначених правових межах, а їх діяльність спрямована на охорону особи та країни від зазіхань, забезпечення суспільної безпеки та громадського порядку;

– судова влада незалежна, здійснює справедливе правосуддя;

– громадяни і їх об’єднання беруть участь у державному і суспільно-політичному житті, територіальним громадам забезпечено широке самоврядування, партійно-політичним силам – плюралізм;

– позадержавні і неполітичні (нелегітимні) соціальні сили відстороненні від процесу здійснення політичної влади;

– основні способи вирішення соціальних і політичних конфліктів у суспільстві: компроміс, переговори; такі методи як примус та насильство можуть застосовуватись у виняткових й окреслених законом випадках.

Таким чином, демократична держава – це заснована на принципах народовладдя держава, яка сприяє широкій участі громадян у вирішенні державних справ та забезпечує права і свободи людини і громадянина.