РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДАНИХ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

У випадках заподіяння шкоди певним благам поряд із іншими засобами соціального впливу на особу можуть бути реалізовані і заходи кримінально-правового характеру. Їх особливість полягає у тому, що вони застосовуються лише за порушення соціальних норм які вже склалися, набули певної усталеності, тобто закріплені у законі^[1].

За сучасних умов істотно зростає роль кримінального законодавства, яке охороняє суспільні відносини, що формуються у сфері забезпечення інтересів правосуддя. Реформування процесуального законодавства (прийняття КПК України 2012 р.), оновлення галузевого законодавства, яким регламентується, зокрема, оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД), діяльність органів досудового розслідування, прокуратури, суду, свідчить про існування потреби у забезпеченні, у тому числі й кримінально-правовими заходами впливу, належної діяльності органів, що здійснюють правосуддя та органів, що сприяють його здійсненню. У зв’язку з цим, а також із урахуванням тенденції до подальших змін у структурі КК (з огляду на положення Концепції реформування кримінальної юстиції України від 2008 року^[2]) [1], досить актуальними є питання, що пов’язані з визначенням місця та соціальної зумовленості низки злочинних посягань проти інтересів правосуддя, зокрема, діянь, відповідальність за вчинення яких передбачається у ст. 387 КК «Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування».

Суспільна небезпечність розголошення кримінально значущої інформації безпосередньо пов’язується з можливістю використання отриманих відомостей, які відносяться до предмету цього злочину, всупереч інтересам правосуддя. Однак високий ступінь латентності та відсутність судових вироків за вчинення цього посягання може поставити під сумнів саму необхідність подальшого збереження кримінально-правової заборони розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Тому, перш за все, необхідно визначитися з підставами криміналізації цього діяння. Для цього потрібно дослідити передумови визнання його злочинним у вітчизняному законодавстві.

Правові передвісники виникнення кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за розголошення відомостей кримінального провадження, слід шукати у джерелах кримінального права XIX століття. Так, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні у редакції 1845 року містилося декілька норм, якими передбачалася відповідальність чиновників за розголошення інформації. У одній з них, а саме у ст. 452, зазначалося, що караним є зловмисне відкриття обвинуваченому судових актів та інших паперів про нього, повідомлення йому відомостей, які можуть слугувати прихованню істини, уникненню ним покарання [2]. Тим самим, зазначені діяння пов’язані з розголошенням, фактично, судових документів. Однак зауважимо, що кримінальна відповідальність за розголошення даних на досудових стадіях кримінального процесу не встановлювалася.

В подальшому Уложення про покарання кримінальні та виправні зазнало суттєвої переробки у 1857р., 1866р., 1885р. У редакції 1885 року відповідальність за вказане діяння теж передбачалася, однак у зв’язку зі зміщенням нумерації статей відповідний припис містився у ст. 422 [3]. Разом із тим цей нормативно-правовий акт було доповнено статтею 1038-1, у якій передбачалася відповідальність за оголошення у пресі до судового засідання або припинення справи відомостей, які виявлені під час дізнання або попереднього слідства, з урахуванням більш або менш шкідливих наслідків від цього [3].

У ході подальшої роботи із вдосконалення кримінального законодавства, члени редакційної комісії, які працювали над проектом нового кодифікованого кримінально-правового акту, висловлювалися з приводу необхідності декриміналізації діяння, передбаченого ст. 422 Уложення про покарання кримінальні та виправні^[3]. Як результат, Кримінальне уложення 1903 р. вже не містило вищенаведених норм. Однак змін зазнала норма, яка стосувалася оголошення у пресі відомостей у кримінальній справі. Так, якщо в Уложенні про покарання кримінальні та виправні (редакція 1885 р.) склад розголошення сформульований був як матеріальний^[4], то ст. 305 Кримінального уложення 1903 р. містила положення, яке свідчило про те, що склад злочину був формальним^[5][5]. Вважаємо, що подібні зміни безпосередньо пов’язані зі стрімким поширенням на той час впливу засобів масової інформації на життя суспільства і намаганням держави у зв’язку з цим мінімізувати можливі негативні наслідки цих процесів. Поширення інформації у кримінальній справі до моменту її закриття або судового розгляду суперечило як етичним засадам, так і процесуальним принципам. Окрім того, розповсюджена до судового розгляду слідча інформація могла суттєво вплинути на формування суспільної думки з приводу справи, зашкодити об’єктивному її розгляду. Разом із тим соціальні передумови появи наведеної норми відіграли другорядну роль, визначивши всього лише її змістовне наповнення. Криміналізація поширення слідчої інформації у друкованих виданнях пов’язана, перш за все, із цілеспрямованим проведенням державою політики тотального цензурування діяльності тогочасних ЗМІ.

Подальший етап розвитку вітчизняного кримінального законодавства пов’язаний із радянським періодом. Л.В. Иногамова-Хегай, зазначає, що вперше кримінальну відповідальність за розголошення даних попереднього слідства, дізнання без дозволу прокурора, слідчого або особи, що здійснювала дізнання, встановив КК Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки 1926 р.

Чинниками криміналізації розголошення таємниці слідства стали адміністративно-політичні чинники, які полягали у тому, що у новоутвореній радянській державі відбувалася інтенсифікація процесу становлення командно-адміністративної системи державного управління [9, с. 17-18]. Цей процес супроводжувався розробленням і впровадженням чіткого правового механізму протидії негативним факторам впливу на діяльність державних органів, в тому числі і правоохоронних.

Необхідність кримінально-правового захисту інтересів правосуддя вимагала постійного вдосконалення норм, які містили приписи, спрямовані на захист відповідних суспільних відносин. КК 1960 р. містив ст. 181, яка передбачала відповідальність за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних попереднього слідства або дізнання [10].

Таким чином, можливо зробити висновок, що формування підстави кримінальної відповідальності за розголошення слідчої таємниці відбувалося в історично-мінливих умовах. По суті, поштовхом до криміналізації вказаного діяння не виступали соціальні передумови. У дорадянський період законотворення криміналізація розголошення кримінально значущої інформації була обумовлена необхідністю посилення цензури з боку держави, у радянський – необхідністю посилення захисту адміністративно-командного порядку управління державою. Разом із тим подальше існування кримінально-правової заборони розголошення даних досудового розслідування вимагає здійснення аналізу доцільності збереження у кримінальному законодавстві відповідної заборони.

Проблемі визначення і систематизації чинників, які впливають на віднесення певного діяння до числа злочинів у науці кримінального права приділялося достатньо уваги. Окремі положення теорії криміналізації висвітлювали у своїх роботах О.А. Герцензон, П.Ф. Гришанін, П.С. Дагель, М.І. Загородніков, С.Г. Келіна, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова, В.Д. Філімонов, В.І. Борисов, В.К Грищук, О.О. Пащенко тощо. Проте, і на сьогодні, з огляду на різноманіття позицій, наявність розбіжностей у використовуваній дослідниками термінології, не вироблено єдиної теорії криміналізації.

Так, наприклад, П.С.Дагель запропонував усі чинники, які впливають на криміналізацію діяння, розподілити на дві групи: об’єктивні і суб’єктивні. До першої групи він відніс ступінь суспільної небезпечності й поширеності певного діяння в суспільстві і неможливість успішної боротьби із суспільно небезпечним діянням менш репресивними ніж кримінально-правові, методами.

Суспільна небезпечність розголошення слідчої таємниці полягає у тому, що здійснення цього діяння потенційно здатне зашкодити інтересам правосуддя. Так, виток слідчої інформації може, наприклад, призвести до втрати доказового матеріалу, здійснення тиску на свідків, формування у суспільстві упередженої позиції щодо фігурантів кримінального провадження тощо.

З приводу розповсюдженості такого явища як розголошення даних досудового розслідування слід зазначити наступне. В роботах, які присвячені проблемам боротьби з проявами злочинної протидії розслідуванню і інтересам правосуддя, неодноразово зазначалося, що на протязі останніх років має місце тенденція до збільшення незареєстрованої кількості таких посягань [12, с. 3; 13, с. 189; 14, с. 3; 15, с. 346]. Що ж стосується інституту слідчої таємниці, то оцінка його дієвості як засобу боротьби із протидією з боку зацікавлених осіб коливається у межах від не зовсім ефективного [16, с. 88], до найбільш ефективного засобу подолання протидії розслідуванню [17, с. 61]. Такі розбіжності у поглядах пов’язані з тим, що розголошення слідчої таємниці відноситься до категорії злочинів, яким притаманний високий рівень латентності [18, с. 133; 19, с. 6]. В Україні жодного випадку засудження особи за ст. 387 КК не зареєстровано. Між іншим, російські дослідники у роботі присвяченій аналізу злочинів проти правосуддя наводять статистичні дані за декілька років, які свідчать про наявність лише поодиноких випадків застосування судами ст. 310 КК Російської Федерації (далі – КК РФ), що передбачає відповідальність за розголошення даних досудового розслідування [6, с. 237]. М.О. Новікова зазначає, що за її дослідженнями в РФ у період з 1997 по 2008 роки зареєстровано лише 28 випадків розголошення за ст. 310 КК РФ [14, с. 4]. В цілому, науковці вказують на поширеність вчинення цього злочину, посилаючись не на офіційну статистику, а на особисті дослідження [18, с. 133; 20, с. 10]. Звичайно, подібні висновки потребують критичного осмислення. По суті, вони ґрунтуються на результатах вибіркових опитувань, що здійснюються окремими дослідниками. Однак, применшувати їх значення теж не припустимо. Визнання практичними працівниками наявності вчинення таких діянь, за відсутності офіційної статистики вчинення злочину, передбаченого ст. 387 КК, може свідчити про високий рівень латентності цього посягання. Правові реалії які характеризують стан здійснення правосуддя, зокрема, тривалі строки проведення досудового розслідування, повернення справ для здійснення додаткового розслідування у справах провадження у яких здійснюється в порядку передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 р. (далі − КПК 1960 р.), виключення з обсягу обвинувачення частини епізодів, які інкримінуються підозрюваним (обвинуваченим) тощо, на нашу думку, не в останню чергу зумовлюються негативним впливом витоку кримінально значущої інформації.

Зазначимо, що відсутня і практика застосування кримінально-правової норми, яка міститься у ч. 2 ст. 387 КК. Слід звернути увагу на те, що за часів дії попереднього КПК 1960 р. мали місце поодинокі випадки спроб представників сторони захисту ініціювати кримінальне переслідування за ч. 2 ст. 387 КК. Однак, одностайність висновків правоохоронних органів та суду, згідно з якими підстав до порушення кримінальних справ у цих випадках не вбачалося [21-23], свідчить про те, що окремі захисники намагалися використати ч. 2 ст. 387 КК як засіб протистояння з особами, які здійснюють провадження у кримінальній справі^[7]. Про безпідставність цього свідчить як самі особливості кримінальної процесуальної діяльності правоохоронних органів у сфері здійснення кримінального провадження, так і наявність низки процесуальних гарантій дотримання прав осіб, відносно яких здійснюється кримінальне переслідування. Враховуючи обмеження принципу гласності на досудовій стадії кримінального процесу, не має підстав вести мову про режим повного втаємничення діяльності зі здійснення досудового розслідування. Інформація може оголошуватися як з метою отримання додаткових відомостей, що мають відношення до кримінального провадження, так і, наприклад, з метою інформування загалу про вчинення або хід розслідування резонансних злочинів. Окрім того, здійснення низки процесуальних дій пов’язано з повідомленням сторонніх осіб про їх зміст або ж інші факти. Наприклад, зі змісту Глави 14 Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (далі – КПК), випливає, що виконання рішення про відсторонення підозрюваного від посади потребує інформування керівника відсторонюваної особи. Зазначимо також, що у ст. 221 КПК містяться положення щодо обов’язку особи, яка здійснює досудове провадження, за клопотанням сторони захисту або потерпілого надавати для ознайомлення загальнодоступні процесуальні документи, які зібрані у матеріалах досудового розслідування. Отже, режим втаємничення інформації на стадії досудового розслідування носить дискреційний характер і має на меті, перш за все, захист інтересів слідства від неправомірного втручання сторонніх осіб. На сторожі ж інтересів і законних прав суб’єктів, відносно яких здійснюється кримінальне переслідування, стоїть як презумпція невинуватості, так і низка інших гарантій, таких як, наприклад, попередження про кримінальну відповідальність за розголошення інформації щодо приватного життя осіб, що містяться у протоколі про проведення негласних слідчих дій (ч. 2 ст. 254 КПК). Відтак, оголошення інформації, що особа набула певного процесуального статусу у ході кримінального провадження або надіслання повідомлення, у якому йдеться про проведення певної процесуальної дії із залученням особи, не можуть визнаватися такими, що ганьблять людину, принижують її честь і гідність.

Звичайно, такі тенденції у правозастосовчій діяльності не свідчать про необхідність декриміналізації діяння, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК. Разом із тим вони можуть вказувати на недосконалість самої кримінально-правової норми.

Сфера кримінально-правового регулювання повинна поширюватися, перш за все, на діяння, які максимально виходять за межі прийнятих норм поведінки у суспільстві. У зв’язку з цим у ході вирішення питання про доцільність впровадження певної кримінально-правової заборони, потрібно враховувати той факт, що при можливості успішної протидії проявам антисоціальної поведінки іншими, ніж кримінально-правові, заходами, необхідно відмовитися від криміналізації таких діянь. У випадку з посяганням, відповідальність за вчинення якого передбачається ст. 387 КК, змусити розголошувача утриматися від вчинення цього діяння в змозі лише найбільш суворий захід, яким є кримінальне покарання. Загроза застосування покарання виступає у якості контрмотиву. Як зазначав Ансельм Фейербах, усі правопорушення мають свій корінь в чуттєвості, в очікуванні задоволення від відомого факту. Такі побажання можуть бути знищені тоді, коли кожен знатиме, що із здійсненням такого вчинку пов’язано відоме страждання, що перевищує незадоволення, що виникає від незадоволеного бажання [24, с. 79]. Загроза застосування адміністративного стягнення за розголошення таємниці слідства не може розглядатися як належний правовий засіб превенції вказаного посягання, особливо у випадках, коли метою розголошувача охоплюється перешкоджання інтересам правосуддя. Тому існування кримінально-правової заборони вчинення цього діяння є вимушеним, але необхідним засобом протидії розголошенню даних досудового провадження.

Стосовно суб’єктивних чинників, які впливають на процес криміналізації, а саме, усвідомлення суспільством об’єктивних потреб в криміналізації певного діяння, слід відмітити, що у суспільстві, в цілому, склалося досить терпиме ставлення до існування відповідної кримінально-правової заборони. Разом із тим мають місце поодинокі випадки прояву нонконформіської поведінки, які виявляються у несприйнятті окремими особами факту необхідності дотримуватися правил, пов’язаних із зобов’язанням їх не розголошувати дані досудового розслідування. Так, у інтернет-виданні «Комерсантъ» була розміщена стаття, присвячена викладенню обставин допиту головного редактора інтернет-видання «Грани.ру». Причини виклику, послідовність питань, відповіді на них, озвучені версії вчинення злочину, процедура оформлення здійснення слідчої дії були детально описані зі слів самого свідка у цій публікації. Зазначалося, що у кінці допиту, після складення протоколу відповідної слідчої дії, слідчий намагався відібрати у нього підписку про нерозголошення. Допитана особа відмовилася підписувати документ, посилаючись на те, що це суперечить його професії журналіста [25]. Наведений приклад є ілюстрацією типової позиції особи правова необізнаність якої, підкріплена переоцінкою своєї значимості, штовхає її на вчинення кримінально-караного діяння. Однак у переважній більшості випадків подібного демонстративно зневажливого ставлення до вимог слідчого у суспільстві не спостерігається. Доволі часто, спілкуючись зі ЗМІ, учасники процесуальної діяльності відмовляються коментувати деталі провадження, посилаючись саме на заборону розголошення слідчої таємниці. Вважаємо, що остання сприймається ними як короткочасний вимушений захід обмеження свободи слова, який здійснюється з додержанням вимог вітчизняного законодавства та міжнародних стандартів, за для досягнення суспільно корисної мети захисту інтересів правосуддя. Про це свідчать і результати, проведеного опитування^[8].

Підсумовуючи викладене, зазначимо наступне. Не дивлячись на відносний характер обраної системи критеріїв криміналізації, фактичне встановлення наявності їх у сукупності (як об’єктивних, так і суб’єктивного) свідчить про те, що кримінально-правова заборона розголошення даних досудового розслідування є актуальним і співрозмірним заходом протидії цьому посяганню.

Встановлення соціальної зумовленості існування певної кримінальної заборони буде не повним без здійснення порівняльно-правового аналізу. По суті, з’ясування того, що певна заборона передбачена кримінальним законодавством інших країн, може теж опосередковано свідчити про те, що ми маємо справу з актуальним важелем державного впливу на суспільні відносини, а не з «рудиментарною» нормою, яка фактично не діє.

Для того, щоб порівняльно-правове дослідження носило системний характер, вважаємо у ході його здійснення основну увагу необхідно приділити локальному компаративному аналізу складу розголошення даних досудового розслідування. Обрання для порівняльного аналізу кримінального законодавства країн, що входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі – СРСР), не є випадковим. Цей аналіз буде більш доцільним і ефективним, коли порівнюватися будуть закони держав, близьких за своїм рівнем правосвідомості, правових традицій, що обумовлюється наявністю єдиної для всіх цих країн наукової правової спадщини. Іншими словами, ці країни розбудовували свою науку кримінального права на базі вже сформованої радянської правової доктрини. Тому їхній досвід у конструюванні кримінально-правових норм, які містять приписи щодо заборони розголошення слідчої таємниці, за період більше ніж двох десятків років паралельного розвитку правової науки цих країн, можливо використати у ході дослідження складу розголошення даних досудового розслідування.

Звертає на себе увагу той факт, що лише КК Естонської республіки від 1992 р. не містить норму, яка передбачала б заборону вчинення відповідного діяння [26]^[9]. На відміну від КК України 2001 р., у дев’яти кодексах^[10] взагалі не міститься спеціальної норми, яка б передбачала підстави кримінальної відповідальності службових осіб правоохоронних органів за вчинення ними розголошення даних досудового розслідування [27-35]. Але це не свідчить про неможливість притягнення вказаних осіб до кримінальної відповідальності за розголошення. За наявності відповідної підстави, ці особи, вірогідно, можуть притягатися до кримінальної відповідальності за вчинення службового злочину.

Кримінально-правові норми цих кодексів, що передбачають відповідальність за розголошення слідчої таємниці, містяться у статтях, які складаються з однієї частини. З їх аналізу випливає, що склади цього розголошення сформульовані як формальні. Диспозиції цих норм, якщо не зважати на відмінності в кримінально-процесуальній термінології (наприклад, «попереднього розслідування» у КК РФ, «досудового розслідування» у КК Литовської Республіки) та техніку викладення статей (наприклад, у КК Республіки Вірменії не міститься вказівки на суб’єкта злочину, а в КК Грузії – на коло осіб, які мають право заборонити розголошення даних дізнання або попереднього розслідування), за своїм змістом збігаються. Очевидно, що у питанні конструювання складу розголошення слідчої таємниці в цих країнах був використаний досвід науки кримінального права, набутий за радянських часів без будь-яких суттєвих доробок [36, с. 34-38].

Що стосується відповідної норми, яка міститься в КК Республіки Білорусь від 1999 р., слід відмітити нетиповий підхід до конструювання складу досліджуваного злочину. Склади злочинів за обома частинами ст. 407 цього Кодексу сформульовані як формальні. Однак, під охорону цієї кримінально-правової норми потрапили й суспільні відносини із забезпечення визначеного законом порядку збереження таємниці закритого судового засідання [37]. У ч. 2 зазначеної статті міститься положення, відповідно до якого кримінальній відповідальності підлягає особа, що має доступ до матеріалів кримінальної справи за службою. Білоруські науковці з цього приводу вказують, що кримінальній відповідальності за ч. 2 ст. 407 КК Республіки Білорусь повинні підлягати: помічник начальника слідчого підрозділу, співробітник вищестоящого органу, прокурор, який не здійснює нагляд за виконанням законів під час розслідування даної справи, та інші особи, що вповноважені у встановленому порядку виконувати оперативно-розшукові, контролюючі, наглядові й інші функції, пов’язані з ознайомленням із кримінальною справою [38, с. 665]. Щодо відповідальності осіб, які безпосередньо здійснюють провадження у кримінальній справі, то зазначається, що за наявності до того підстав, ці особи підлягають кримінальній відповідальності за злочини проти інтересів служби [38, с. 665].

Особливістю КК Азербайджанської Республіки від 1999 р. є те, що у ст. 300 КК «Розголошення даних дізнання або попереднього розслідування» міститься вказівка на таку ознаку об’єктивної сторони складу злочину, як наслідки (буквально, «що потягнуло заподіяння моральної або матеріальної шкоди зацікавленій особі») [39]. Відмітимо, що формулювання як матеріального основного складу розголошення слідчої таємниці є досить нетиповим для країн пострадянського простору. Досить спірною, на наш погляд, є і вказівка у законі лише на моральну шкоду як різновид нематеріальної. Разом із тим у зв’язку з існуванням пропозицій з боку низки науковців впровадити кримінальну відповідальність за розголошення даних досудового розслідування виключно за наявності суспільно-небезпечних наслідків, наведена норма викликає певний дослідницький інтерес.

У КК Республіки Молдова від 2002 р. поряд із формальним складом розголошення даних кримінального переслідування, у ч. 2 ст. 315 КК міститься склад умисного розголошення працівниками правоохоронних органів даних кримінального переслідування, який за особливостями конструкції необхідно віднести до матеріальних складів. При чому у самій статті перелічуються види суспільно небезпечних наслідків («якщо ця дія потягла спричинення моральної або матеріальної шкоди свідкові, потерпілому або їх представникам або сприяла ухиленню винного від відповідальності») [40]. Вище ми висловлювалися щодо конструкції складу розголошення як формального складу. Окрім того, хотілося б відмітити, що, на наш погляд, має місце невиправдане суттєве обмеження випадків застосування цієї норми. Так, наприклад, у разі заподіяння моральної шкоди обвинуваченому, його родичам у результаті розголошення даних кримінального переслідування, яке було вчинене слідчим, не буде правових підстав для притягнення останнього до кримінальної відповідальності за вказаною статтею КК.

Найбільш детально регламентується розголошення даних досудового розслідування у КК Туркменістану від 1997 р. В ньому містяться дві статті, якими передбачається кримінальна відповідальність за вчинення розголошення слідчої таємниці особами, які залучаються в кримінальний процес та особами, які безпосередньо здійснюють кримінальне переслідування. Частини перші обох статей свідчать про те, що склади відповідних злочинів є формальними. Суспільно небезпечні наслідки передбачаються в якості кваліфікуючої (ст. 204 КК) та особливо кваліфікуючої (ст. 205 КК) ознак. До того ж, кваліфікований склад цього злочину, що міститься в ч. 2 ст. 205 КК передбачає встановлення такої ознаки, як мотив вчинення злочину працівником правоохоронного органу (користь або інша особиста зацікавленість) [41]. На наш погляд, такий підхід, згідно з яким проведена детальна диференціація підстав відповідальності за розголошення слідчої таємниці у залежності від суб’єкта посягання, об’єктивних (наслідки) і суб’єктивних (мотиви) чинників заслуговує на прискіпливу увагу.

Аналіз кримінального законодавства інших країн світу свідчить про наявність заборони розголошувати інформацію отриману у ході провадження з кримінальної справи не лише у КК колишніх республік СРСР.

У ст. 189 КК Голландії від 1881 р. передбачається відповідальність за умисні дії пов’язані з розголошенням даних або інформації третім особам, що здійснюються з метою перешкодити вилученню доказів [42]. Л.В. Иногамової-Хегай вказує на те, що у разі розголошення слідчої таємниці дії особи мають кваліфікуватися за ст. 184 КК Голландії, що передбачає відповідальність особи за умисне вчинення дій, які полягають у перешкоджанні, створенні перепон або розстроюванні дії публічного службовця, якому доручено розкриття або розслідування кримінальних злочинів [6, с. 239].

У КК Норвегії від 1902 р. передбачається відповідальність у § 132b КК за порушення зобов’язань не розголошувати таємниці у відповідності до § 200a, § 202а, § 208а, § 210а Кримінально-процесуального кодексу [43].

КК Швейцарії від 1937 р. містить ст. 293, у відповідності з якою злочином визнається поширення особою, за відсутності у неї повноважень, будь-якої інформації із актів, переговорів або розслідування органу, який визнав таку інформацію таємною [44].

У КК Республіки Корея від 1953 р., міститься стаття (ст. 126 КК), відповідно до якої злочином визнається публікація особою, що здійснює функції або сприяючим здійсненню функцій, які пов’язані з кримінальним переслідуванням, поліцейською охороною порядку або інших функцій, що пов’язані з розслідуванням злочинів, відомостей про особу, підозрювану в скоєнні злочину, які стали йому відомі у зв’язку зі здійсненням вищезгаданих функцій, до представлення цих відомостей публічному правосуддю [45].

КК Китайської Народної Республіки від 1997 р. не містить заборони розголошувати дані досудового розслідування суб’єктами, які залучаються до участі у кримінальній справі. Разом із тим у ньому передбачається відповідальність працівників правоохоронних органів за сприяння злочинцям. Так, у ст. 417 вказаного кодексу зазначається, що відповідальні за попередження злочинної діяльності працівники державних органів, які надають злочинним елементам потрібні відомості, створюють їм режим сприяння, допомагають злочинним елементам уникнути покарання, мають нести кримінальну відповідальність [46].

У КК Польщі 1997 р. в рамках однієї статті (ст. 241 КК) регламентуються підстави кримінальної відповідальності за розголошення даних попереднього розслідування (перший параграф – відповідно, перша частина статті − Б.А.) та даних закритого судового розгляду (другий параграф – відповідно, друга частина статті − Б.А.) [47]^[11].

Зазначимо, що проведення повноцінного порівняння відповідних приписів вітчизняного кримінального закону з наведеними вище кримінально-правовими нормами країн далекого зарубіжжя не видається можливим. Перепоною у цьому є і відмінності у нормотворчій техніці і стилістиці, і різні засадничі підходи у праві окремих країн тощо. Разом із тим встановлення того, що кримінально-правова охорона відповідних суспільних відносин здійснюється не в окремому регіоні (у країнах пострадянського простору), а в масштабах світу, вказує на актуальність існування кримінальної заборони розголошення слідчої таємниці.

Висновки до розділу 1

У результаті дослідження питань соціальної зумовленості встановлення та існування кримінальної відповідальності за розголошення кримінально значущої інформації було сформульовано наступні висновки:

1. У дорадянський період законотворення криміналізація розголошення кримінально значущої інформації була обумовлена необхідністю посилення цензури з боку держави, у радянський – необхідністю посилення захисту адміністративно-командного порядку управління державою.

2. На сьогодні, наявність у КК кримінально-правової заборони розголошення даних досудового кримінального провадження є обґрунтованим і необхідним заходом запобігання витоку такої інформації. На протязі усього довготривалого періоду дії норми, зміст її уточнювався, удосконалювався з метою більш ефективного забезпечення охорони інтересів правосуддя.

3. Наявність чинників, які у своїй сукупності складають систему критеріїв криміналізації діяння, а саме, відповідний ступінь суспільної небезпечності розголошення слідчої таємниці, поширеність цього діяння попри відсутність офіційної статистики, неможливість успішної боротьби із розголошенням кримінально значущої інформації менш репресивними ніж кримінально-правові методами, усвідомлення суспільством об’єктивних потреб в криміналізації цього діяння свідчить про те, що кримінально-правова заборона розголошення даних досудового розслідування є актуальним і співрозмірним заходом протидії цьому посяганню.

4. Майже у всіх країнах, які утворилися на пострадянському просторі збережено у якості заходу кримінально-правового впливу відповідальність за розголошення слідчої таємниці. При цьому у кримінальному законодавстві низки країн здійснено кроки з диференціації підстав відповідальності за вказане посягання у залежності від низки критеріїв, таких як суб’єкт посягання, тяжкість заподіяних наслідків тощо.

5. Аналіз кримінального законодавства країн далекого зарубіжжя в цілому свідчить про поширеність у світі практики боротьби із розголошенням даних досудового розслідування кримінально-правовими засобами впливу.