ВСТУП

Актуальність теми. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Ст. 49 Основного Закону країни проголошує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Разом з тим, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, більшість населення України не задоволена доступністю та якістю медичної допомоги [305]. Україна має найвищий в Європі рівень депопуляції населення. Недоступність і недостатня якість медичної допомоги, комерціалізація медицини поряд з іншими чинниками негативно впливають на генофонд Українського народу.

Відповідно до ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я одним із професійних обов’язків медичних працівників є надання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги. Водночас встановлено, що особи, винні в порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством (ст. 80 Основ). Непрофесійне втручання у людський організм як унікальний за своєю складністю і непередбачуваністю об’єкт призводить до втрати дорогоцінного часу, який можна було б використати для ефективного лікування, а також здатне викликати тяжкі наслідки, у т.ч.

Злочини, вчинювані у зв’язку з наданням медичної допомоги, посягають на найбільш значущі блага людини – її життя і здоров’я. Виходячи з цього, а також з огляду на специфічність сфери докладання зусиль медичних працівників, законодавець у розділі ІІ Особливої частини КК України передбачив низку заборон (до них належать ст. ст. 131, 132, 134, 139–145), покликаних забезпечити кримінально-правову охорону життя і здоров’я людини від злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників. Зазначені кримінально-правові заборони можуть і повинні розглядатись як важлива гарантія конституційного права кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу. Забезпечення кримінально-правовим засобами охорони життя та здоров’я людини, будучи реалізацією вимог ст. 49 Конституції України, є одним із пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів України, включаючи органи прокуратури.

За підрахунками експертів ВООЗ, через лікарську недбалість в Україні щодня помирає 6–7 хворих, і ще втричі більше людей стають інвалідами [447]. Аналіз статистичних даних МВС засвідчує, що протягом 2001–2012 років кількість досліджуваних злочинів постійно зростає. Так, у 2001 р було зареєстровано 43 злочини, у 2002 р. – 47 (+9%), у 2003 р. – 65 (+51,2%), у 2004 р. – 86 (+ 100%), у 2005 р. – 90 (+109,3%), у 2006 р. – 95 (+120,9%), у 2007 р. – 129 (+ 200%), у 2008 р. – 115 (+167,4%), у 2009 р. – 94 (+118,6%), у 2010 р. – 140 (+225,6 %), у 2011 р. – 123 (+163 ) та за 6 місяців 2012 р. - 62 [Додаток А].

При цьому на практиці мають місце значні труднощі, які пов’язані із застосуванням розглядуваних кримінально-правових заборон та які зумовлені, зокрема: вадами чинного кримінального законодавства і неузгодженістю його окремих положень із приписами законодавства про охорону здоров’я; труднощами визначення форми вини і відмежуванням необережних діянь медичних працівників від так званих лікарських помилок; приховуванням інформації про допущені порушення, високим рівнем професійної корпоративності медичних працівників і, як наслідок, латентністю аналізованих злочинів; перекладанням на пацієнта та його близьких відповідальності за наслідки неналежного лікування; недостатнім обсягом наявних у правоохоронців знань в галузі медицини.

У результаті протягом 2003–2011 років та 6 місяців 2012 р. вироки (постанови) судів набрали законної сили відносно лише 147 осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК України. І це при тому, що в середньому кожного року ОВС реєструють від 90 до 100 таких злочинів [Таблиці А.1, А.2, А.4]. За окремими кримінально-правовими нормами (ст.ст. 131, 132, 141, 142, 144, 145 КК України) протягом вказаного періоду кримінальні справи взагалі не порушувались або їх кількість була вкрай незначною [Додаток А]. За результатами розслідування більшості кримінальних справ вказаної категорії приймаються рішення про зупинення досудового слідства у зв’язку з невстановленням осіб, які вчинили злочини, або про їх закриття за відсутністю складу злочину. За результатами вибіркового вивчення кримінальних справ такий факт був виявлений у 46,7 % [Додаток В]. Як свідчить особистий досвід здобувача як працівника органів прокуратури, приблизно 50 % зазначених рішень скасовується органами прокуратури в порядку нагляду як незаконні. До того ж, аналіз статистичних даних ДСА [Додаток А. 4] і результати вивчення архівних кримінальних справ показують, що постановлення обвинувального вироку спостерігалось лише у 63,3 % справ.

Проблеми кримінальної відповідальності медичних працівників за порушення своїх професійних обов’язків плідно досліджувались, зокрема, такими радянськими, українськими і зарубіжними науковцями, як П. Андрушко, М. Бажанов, А. Байда, Ю. Баулін, Ф. Бердичевський, А. Блінов, Л. Брич, В. Бурдін, В. Глушков, О. Громов, С. Гринчак, Л. Дорош, В. Єгорова, О. Капінус, І. Кирилюк, І. Концевич, Н. Крилова, В. Куц, М. Малеїна, І. Нікітіна, І. Огарков, Н. Павлова, К. Папєєва, О. Пунда, С. Расторопов, Г. Рустемова, О. Сапронов, І. Сенюта, В. Смітієнко, С. Стеценко, С. Тасаков, І. Тяжкова, І. Філь, К. Черевко, В. Ясеницький. Вказані проблеми стали предметом захищених у 2011 р. докторської дисертації Г. Чеботарьової «Кримінально-правова охорона правопорядку у сфері медичної діяльності» і кандидатської дисертації Т.

Незважаючи на теоретичну значущість праць названих науковців, чимало аспектів кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя і здоров’я особи продовжують належати до числа дискусійних. Явна невідповідність кількості скарг, поданих до правоохоронних органів у зв’язку із наданням неякісної медичної допомоги, числу медичних працівників, засуджених за порушення професійних обов’язків, розповсюдженість практики накладення дисциплінарних стягнень на медичних працівників, у поведінці яких фактично вбачаються ознаки кримінально караних діянь, численні повідомлення у ЗМІ про кричущі випадки злочинної недбалості медичних працівників із тяжкими наслідками також підтверджують актуальність обраної теми. Одна з відмінностей пропонованої роботи від попередніх досліджень вбачається дисертантом у більш поглибленому розгляді прикладних аспектів кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях: Концепції Державної програми профілактики правопорушень на період до 2015 р., схваленої розпорядженням КМУ від 30 листопада 2011 р. № 1209-р.; Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр., затвердженої постановою КМУ від 10 січня 2002 р. № 14.

Дисертацію виконано відповідно до загального напряму наукових досліджень Національної академії прокуратури України «Правові основи діяльності органів прокуратури України та їх реалізація в національному законодавстві» (номер державної реєстрації в УкрІНТЕІ 011U004001).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Національної академії прокуратури України 19 грудня 2008 р. (протокол № 4).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у вивченні проблем кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя і здоров’я особи та формулюванні на цій основі пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства і практики його застосування.

Відповідно до поставленої мети дисертантом були сформульовані такі задачі: 1) вивчити історичний та зарубіжний досвід кримінально-правової боротьби з порушеннями професійних обов’язків медичних працівників; 2) з’ясувати стан дослідження проблем кримінальної відповідальності медичних працівників за злочини проти життя та здоров’я особи і сформулювати доктринальне визначення таких злочинів; 3) здійснити юридичний складів злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками; 4) з’ясувати кримінально-правове значення лікарської помилки; 5) вивчити проблеми пеналізації злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками; 6) сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального і пов’язаного з ним регулятивного законодавства України і практики його застосування.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають з приводу кримінально-правової охорони життя та здоров’я особи.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність медичних працівників за злочини проти життя та здоров’я особи.

Методи дослідження. Вирішуючи поставлені завдання, дисертант використав у взаємозв’язку такі методи пізнання: історичний – дозволив показати генезис кримінального законодавства про відповідальність медичних працівників за злочини проти життя та здоров’я особи; порівняльно-правовий – використовувався для висунення таких пропозицій щодо вдосконалення КК України, які б враховували позитивний досвід кримінально-правової охорони життя і здоров’я особи в зарубіжних країнах; догматичний – забезпечив дослідження змісту відповідних норм КК України і розроблення пропозицій щодо їх оптимізації; системний – дозволив вирішувати проблеми кримінальної відповідальності медичних працівників за злочини проти життя і здоров’я особи через призму регулятивного законодавства, що дало змогу визначити шляхи вдосконалення не лише КК, а й окремих нормативно-правових актів, що регулюють діяльність із надання медичної допомоги; статистичний – застосовувався для аналізу даних МВС і ДСА про злочини, передбачені ст.ст. 131, 132, 134, 139–145 КК України і вчинені медичними працівниками протягом 2001–2012 рр.; соціологічний – використовувався при опитуванні практичних працівників правоохоронних органів; спостереження – забезпечив вивчення матеріалів правозастосовної практики.

Нормативну базу дослідження складають Конституція України, КК України, ЦК України, законодавчі акти, що стосуються сфери охорони здоров’я, у т.ч. акти МОЗ, міжнародно-правові документи, кримінальні кодекси низки зарубіжних країн.

Емпіричну базу дослідження становлять: результати опитування 233 слідчих ОВС (146 осіб) та слідчих прокуратури (87 осіб); статистичні дані МВС і ДСА; матеріали вивчення 107 кримінальних справ, порушених за ст.ст. 134, 139, 140, 143 КК України протягом 2003–2011 рр. і 6 місяців 2012 р. (серед них 43 – це архівні справи, розглянуті судами Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Київської, Харківської та Чернігівської областей).

Літературні джерела, нормативно-правові акти і матеріали правозастосовної практики в основному використані станом на 1 жовтня 2012 р.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним з перших в Україні монографічних досліджень проблем кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи. До найбільш важливих положень, що відображають наукову новизну дисертаційної роботи, можна віднести наступні положення.

Вперше:

- сформульоване визначення злочинів медичних працівників проти життя та здоров’я особи;

- обґрунтовано недоцільність подальшого існування окремої кримінально-правової норми про відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником, у зв’язку з чим запропоновано виключити ст. 139 із КК України;

- аргументовано необхідність виключення з КК України ст. 141 КК «Порушення прав пацієнта»;

- обґрунтовано недоречність виділення самостійної норми про кримінальну відповідальність за насильницьке донорство і необхідність об’єднання ст. 143 і ст. 144 КК України в одну кримінально-правову заборону під назвою «Порушення встановленого законом порядку трансплантації, донорства чи торгівлі органами, тканинами або кров’ю людини».

Дістали подальшого розвитку положення про:

- необхідність усунення прогалини у кримінально-правовій охороні майбутнього (ненародженого) життя шляхом криміналізації посягань на життєздатний плід людини, у зв’язку з чим запропоновано уточнити законодавче описання складу злочину «протиправне проведення штучного переривання вагітності» і передбачити таку кваліфікуючу ознаку цього злочину, як загибель плоду, якщо строк вагітності перевищував 22 тижні;

- охоплення випадків «злочинного невігластва» медичних працівників легальною дефініцією необережності як форми вини, а саме злочинної самовпевненості, і необхідність відмежування необережного злочину від релевантної медичної помилки як діяння за відсутності вини; сформульоване визначення медичної помилки, яке запропоновано закріпити у регулятивному законодавстві;

- необхідність удосконалення кримінально-правової заборони про неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником шляхом: уточнення назви ст. 140 КК України; усунення з неї звороту «внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення»; позначення суспільно небезпечних наслідків злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК України, як смерті пацієнта або інші тяжких наслідків для нього, а злочину, передбаченого ч. 2 цієї статті, – як смерті неповнолітнього або інших тяжких наслідків для нього, або смерті двох чи більше пацієнтів;

- доцільність оптимізації кримінально-правової заборони, присвяченої розголошенню лікарської таємниці, за рахунок: уточнення кола осіб, спроможних нести відповідальність за цей злочин; виключення з КК ст. 132 як спеціальної щодо ст. 145 КК норми; усунення вказівки на форму вини; відмови від некоректного з точки зору регулятивного законодавства словосполучення «незаконне розголошення»;

- необхідність удосконалення статті КК про відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, шляхом: доповнення диспозиції ч. 1 ст. 131 КК України вказівкою на діяння у вигляді невиконання професійних обов’язків; відповідного уточнення назви ст. 131 КК України; включення у ч. 2 ст. 131 КК України такої кваліфікуючої ознаки, як зараження неповнолітнього;

- похідний характер кримінально-правової оцінки евтаназії як професійної медичної діяльності, яка потребує декриміналізації і законодавчої регламентації;

- історичну обумовленість кримінально-правових заборон про відповідальність медичних працівників за вчинення злочинів проти життя і здоров’я людини;

- доречність врахування зарубіжного досвіду, зокрема, в частині запровадження кримінальної відповідальності за незаконне здійснення генетичних маніпуляцій, у т.ч. репродуктивне клонування людини;

- доцільність виокремлення розділу Особливої частини КК України, присвяченого злочинам проти встановленого порядку медичного обслуговування;

- необхідність удосконалення санкцій норм КК України про відповідальність медичних працівників за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи.

Удосконалено:

- тезу про конкретизацію бланкетних диспозицій норм КК України про відповідальність за злочини медичних працівників за злочини проти життя і здоров’я особи шляхом звернення до правил як нормативного, так і деонтологічного характеру;

- розмежування злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників і злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, та аргументацію на користь віднесення медичних працівників до осіб, які здійснюють вказану професійну діяльність;

- позицію, згідно з якою з точки зору регулятивного законодавства об’єднувати в одне поняття медичного та фармацевтичного працівників немає достатніх підстав, а некоректна законодавча вказівка щодо віднесення фармацевтичних працівників до осіб, які не мають медичної освіти, потребує усунення;

- аргументацію на користь охоплення поняттям пацієнта як потерпілого від досліджуваних злочинів особи, якій надається відмінна від медичної допомоги медична послуга.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані у:

законотворчості – при вдосконаленні окремих положень КК України та інших нормативно-правових актів;

правозастосуванні – при вирішенні проблем кваліфікації злочинів, вчинюваних медичними працівниками (акти впроваджень у практичну діяльність органів прокуратури Запорізької області, слідчих підрозділів ГУМВС України в Запорізькій області, Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2011 р. і 21 листопада 2011 р.);

науково-дослідницькій роботі – для подальшого розроблення теоретичних та прикладних проблем кримінальної відповідальності за злочини проти життя і здоров’я особи;

навчальному процесі – при викладанні курсів Загальної та Особливої частин кримінального права, «Кваліфікація злочинів» (акти впроваджень у навчальний процес Запорізького національного університету і Державного ВНЗ «Національний гірничий університет» від 21 грудня 2011 р. і 30 січня 2012 р.), для підвищення рівня фахової підготовки слідчих ОВС та прокуратури, при підготовці навчальної літератури з кримінального права

Апробація результатів дисертації. Основні положення, результати та висновки дисертаційного дослідження оприлюднювались на десяти науково-практичних конференціях, у тому числі шести міжнародних: «Актуальні проблеми кримінального права та кримінології» (квітень 2009 р., м. Донецьк), «Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах» (жовтень 2009 р., м. Запоріжжя), «Тенденції та пріоритети реформування законодавства України» (березень 2010 р., м. Запоріжжя), «Наука – 2010: проблеми та перспективи розвитку» (березень 2010 р., м. Черкаси); «Актуальні питання сучасних державотворчих та правотворчих процесів» (квітень 2010 р., м. Запоріжжя), «Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення» (травень 2010 р., м. Запоріжжя), «Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах» (листопад 2010 р., м. Запоріжжя), «Актуальні проблеми прав людини, держави та правової системи» (травень 2011 р., м. Львів), «Теоретичні та прикладні проблеми кримінального права України» (травень 2011 р., м. Луганськ), «Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права» (квітень 2012 р., м. Луганськ).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у семи статтях, шість з яких опубліковано у фахових виданнях, і десяти тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 315 сторінок, з них обсяг основного тексту - 235 сторінок, додатків - 31 сторінка. Список використаних джерел складає 457 найменувань на 49 сторінках.