<<
>>

1.4. Організація поліцейського апарату та агентурно-оперативної роботи в XIX - на початку XX ст.

Важливим етапом становлення розшукових органів, що діяли на Україні, слід вважати кінець XVIII - початок XIX ст. В цей час в Російській імперії, до складу якої входила і Україна, абсолютна влада самодержавства стає необмеженою, створюється величезний бюрократично-чиновничий апарат, головне місце в якому посідають адміністративно-поліцейські органи.

В цілому в Російській імперії посилюється каральна функція державної машини, централізується апарат управління, організується бюрократична система управління різними сферами державного життя. У 1802 р. створюються міністерства, які очолюються міністрами - єдиноначальними керівниками відомств. Одним із перших було засновано Міністерство внутрішніх справ. Його головним завданням було «печись о повсеместном благосостоянии народа, спокойствии, тишине и благоустройстве империи...».1 З 1811 по 1819

рік в Росії існувало також Міністерство поліції, яке відало всім поліцейським апаратом. Розвиток управління карально-розшуковим апаратом продовжувався шляхом централізації і призвів до зосередження усіх поліцейських органів і тюремних установ в одному відомстві - Міністерстві внутрішніх справ. Різноманітні акти по удосконаленню законодавства щодо діяльності поліцейських органів були зведені в 1833 р. до Статуту про попередження і припинення злочинів. В 1837р. видається Положення про земську поліцію, яке разом з Тимчасовими правилами про устрій поліції в містах і повітах губерній (1862р.), в основному, завершило загальну реформу поліції.

Поліція, що діяла на території України, була невід'ємною частиною поліцейського апарату царської Росії. Вона керувалась її законами і виконувала, перш за все, функції по забезпеченню впровадження імперської внутрішньої політики.

У числі підрозділів, які виконували, крім поліції, розшукові функції на території України була і внутрішня варта - вид військ, існувавших в Росії з 1811 по 1864 рік.

Внутрішня варта залучалась, в основному, для несення караульної і конвойної служби. Крім загальних військових обов'язків, на внутрішню варту покладались і додаткові - виконання вироку суду, розшук і знищення «повсталих», втікачів-злочинців, придушення непокори на окраїнах імперії, конфіскація заборонених товарів, збирання податків, охорона порядку при стихійних лихах і т.п. Таким чином, внутрішня варта була суто поліцейським підрозділом, організованим на військовий лад. Під час Вітчизняної війни 1812р. внутрішня варта використовувалась для мобілізації, навчання рекрутів і ополченців, евакуації матеріальних цінностей в глибину держави. Губернатор міг давати внутрішній варті й інші доручення, що були пов'язані з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю.

До реформи 60-х pp. XIX ст. в губерніях на території України функції поліції в повітах виконували земські суди, а в містах - міські управи. Дворянство обирало земського (повітового) ісправника, який, звичайно, не був професіоналом та часто і за фізичними даними не міг виконувати обов'язки керівника поліції. Повітова поліція і міська управа діяли на основі «Положення про земську поліцію» 1837 р. і «Наказу чинам і службовцям земської поліції».

На поліцію в дореформений період крім розшукових функцій покладались також і інші обов'язки, в тому числі господарські і судові, які виконувати повністю було просто неможливо.

З 1862 р. в кожному повіті почали створюватися єдині поліцейські органи - поліцейські управління на чолі з повітовим ісправником. При управлінні існували канцелярія на чолі з секретарем, три столи (відділення) і архів. Так, в кримінальному столі були зосереджені розшуковий алфавіт, список взятих під нагляд та арештованих осіб, облік речових доказів. Повіти ділились на більш дрібні адміністративні структурні підрозділи (стани), дільниці (сотні) і поселення. В станах поліцію очолювали станові пристави, які призначались за поданням повітового ісправника губернатором, якому була підпорядкована вся поліція губернії.

Станові пристави здійснювали розшукові і охоронні функції на території стану.

В той же час не було ніяких спеціальних інструкцій по організації і проведенню поліцією оперативно-розшукових заходів з використанням негласних освідомлювачів (агентів). Яким чином розкривались кримінальні злочини - це було суто професійною справою поліції. Поліція використовувала і підкуп, і послуги представників кримінального світу, прощаючи їм їх окремі злочини, і особистий розшук досвідчених поліцейських. Конспіративні розшукові заходи поліції поєднувались з легальними охоронними і профілактичними діями. У зв'язку з тим, що злочинці набували різної кримінальної спеціалізації (конокради, «домушники», шахраї, кишенькові злодії), поліцейські службовці також спеціалізувались на розкритті окремих видів злочинів. В середині XIX ст. формується професійна та рецидивна злочинність, з розвитком залізничних, річкових та морських транспортних мереж з'являються злочинці- гастролери. Для розкриття таких злочинів і розшуку злочинців поліція вимушена була покладатись на таємних агентів, для яких розшукова робота ставала професією і, як правило, такими секретними інформаторами поліції ставали окремі злочинці.

Ще у 1848 р. у повітових ісправників з'явились помічники - поліцейські урядники і пристави. Якщо урядники були на державному утриманні і виконували розшукові функції професійно, то обрані населенням сотські і десятські свої обов'язки виконували безоплатно. Тимчасовими правилами про устрій поліції в містах і повітах губерній (1862 p.), а вони діяли майже півстоліття, збереглась окремо від повітової поліції і міська поліція в усіх губерніях і окремих містах. На початку XX ст. в Україні міська поліція, крім 9 губернських центрів, діяла також у містах, що управлялися градоначальниками (Одеса, Керч, Севастополь, Миколаїв) і ще в 9 містах (Кременчук, Маріуполь, Бердянськ, Бердичів і деяких інших).

В таких містах діяли поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. При міських поліцейських управліннях були створені канцелярії на чолі з секретарями, в яких служили писарі і посильні.

В підпорядкуванні міського поліцейського управління знаходились виконавчі чиновники поліції, дільничі і міські пристави та їх помічники, поліцейські наглядачі, «нижчі чини» - городові і інші поліцейські службовці. Територіально міста ділились на частини, дільниці, околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці - дільничі пристави. У кожного із поліцейських чинів була своя оперативно-розшукова компетенція.

14 червня 1880 р. при міській поліції Києва була створена розшукова частина поліції, спеціально призначена для попередження, розкриття кримінальних злочинів і розшуку злочинців.

Організацію і діяльність розшукової частини регламентувала «Інструкція чинам Київської сискної поліції», якою приписувалось чинам розшукової поліції «... завжди діяти цілком таємно і надто обачливо, ...все знати, все бачити і водночас намагатися не бути ніким поміченим, зберігати довірену їм службову таємницю і нікому із сторонніх осіб не розповідати про цілі і плани своїх службових дій і взагалі в розмовах з будь-ким бути надто стриманим і тактовним». При виконанні своїх службових обов'язків вони повинні бути

«холоднокровними, терплячими і ввічливими і ні в якому разі не дозволяти собі ображати причетних до справи осіб словами або діями».1

В §89 згаданої Інструкції говорилось: «Необхідно пропускати через фільтр дізнання будь-які одержувані по справі агентурні відомості, якими б вони дивними не здавалися, і ті з них, які виявляться достовірними, класти в основу дізнання». Штати поліції постійно збільшувались. Так, у 1902 р. в Харкові поліція була збільшена з 407 до 501, а у Києві з 583 до 666 чол.

Згідно з Законом від 5 травня 1903 р. в європейських губерніях Росії, у тому числі і в Україні, була створена повітова поліцейська варта, до складу якої входили урядники і вартовики. В кожній волості був один урядник і певна кількість вартовиків. Поліцейська варта виконувала поліцейські функції, а також складала військову частину, «призначену для придушення безладдя силою зброї».

Зростання кримінальної злочинності викликало необхідність посилення розшукової служби, в зв'язку з чим, згідно з Законом від 6 липня 1908р. в усіх губернських і ряді інших міст були організовані розшукові (сискні) відділення чотирьох розрядів. Штати розшукових відділень залежали від розряду і складали від 8 до 20 чоловік. До складу відділення входили начальник відділення, його помічник, поліцейські наглядачі та чиновники, завідувачі столами, перекладачі, писарі, посильні. Начальники розшукових відділень і їх помічники призначались губернатором за погодженням з прокурором окружного суду.

На виконання зазначеного вище Закону в 1910р. була затверджена Інструкція чинам розшукових відділень відносно здійснення агентурного і зовнішнього спостереження. Керував роботою розшукових відділень Департамент поліції, який входив до складу Міністерства внутрішніх справ. Циркуляром від 18 листопада 1911 р. чинам розшукових відділень було наказано займатись «только уголовным розыском», але їх робота часто перехрещувалась з політичним розшуком.[9] [10] [11]

У 1916 р. штати поліції були знову збільшені. Якщо раніше на одного поліцейського приходилося 500 жителів, то з цього часу - 400, а на поліцейського вартовика - 2 тис. жителів проти 2,5 тис. раніше. Було також посилене озброєння і підвищене фінансове забезпечення поліцейських чинів. Загалом, в силу різних причин (малочисельність штату, непрофесійність, фінансові обмеження), розшукова справа була поставлена незадовільно. В 1909р. київський губернатор доносив Департаменту поліції, що розшукова робота «слишком ничтожна, чтобы иметь какое-либо серьезное значение для предупреждения и пресечения преступлений, а тем более для раскрытия уже совершившихся преступлений и проступков». Губернатор відмічав також, що кримінальна злочинність «за последние полтора, два года заметно возросла, а процент раскрытых преступлений понизился до минимума». Як бачимо,

злополучний процент розкриття злочинів і тоді був актуальним.

З другої половини XIX століття спостерігаються дві хвилі нормативно- правових перетворень, які безпосередньо зачепили організацію розшукової роботи - реформи 1862 і 1880 pp. Удосконалення правової регламентації розшукової роботи відбувалося під знаком розробки більш дієвих правил боротьби із зростаючою революційною діяльністю. Усунути прогалини були покликані акти, що .один за одним ухвалювалися протягом 1902 - 1908 pp. Крім того, ухвалюється низка нормативних актів, покликаних регламентувати розшукову роботу у військах. Карний розшук проголошувався як найважливіша оперативно-розшукова діяльність, яка була врегульовано законом від 6 липня 1908 року «Про організацію розшукової частини». Відповідно до нього у 89 містах імперії у структурі поліцейських управлінь для здійснення розшуку за справами загально кримінального характеру як у містах, так і в повітах були утворені розшукові і відділення. У законі визначалися суб'єкти, що здійснюють ОРД (розшукові відділення, а також Головні агенти тобто професійні поліцейські, і додаткові агенти - шпигуни та сищики), формулювалися завдання й установлювалися правила роботи розшукових відділень, передбачався контроль з боку прокурорів за їх діяльністю.

Правове регулювання розшукової діяльності у період, що розглядається, здебільшого мало підзаконний і закритий характер; нормативна база розшуку - містила достатньо положень, покликаних виправдати боротьбу з революційними настроями у суспільстві, що дозволяло поліцейським чинам здійснювати провокації, практикувати неправдиве доносництво тощо. Правова регламентація функціонування підрозділів карного розшуку Департаменту поліції була децентралізованою,- що викликало місцеве втручання влади і не сприяло боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.

Вищою установою політичної поліції в Російській імперії, яка діяла і на території українських губерень, був Департамент створений на основі скасованого в 1860 році Третього відділення. До лютого 1917 року Департамент поліції складався з восьми діловодств та Особливого (політичного) відділу. Крім цього, до його структури входили: канцелярія (секретарська частина), господарська та казначейська частини й архів.

Місцеві органи Департаменту поліції - охоронні відділення - складались, як правило, з трьох головних підрозділів: канцелярії, відділу зовнішнього спостереження та агентурного відділення (відділу внутрішнього спостереження).

Канцелярія займалась загальним і таємним листуванням, одержанням відомчих циркулярів та інструкцій, поповненням алфавітів не осіб за даними, що надійшли з інших відділів, а також узагальнення одержаних даних та аналітичною роботою.

Відділ зовнішнього спостереження за допомогою філерської служби стежив за членами антиурядових організацій.

Агентурний відділ здійснював спостереження за антиурядовими об'єднаннями за допомогою таємної агентури. Він же був і провідним підрозділом охоронного відділення.

Інформація у Департамент поліції надходила через: а) перлюстрацію; б) систему зовнішньо-філерського спостереження; в) внутрішню агентуру.

9 лютого 1907 р. міністр внутрішніх справ Петро Столипін затвердив Положення про охоронні відділення, де чітко визначалося що у тих місцевостях імперії, де стає необхідним створення окремих розшукових органів, негласне розслідування у справах щодо державних злочинів покладається на призначуваних для цих цілей чиновників корпусу жандармів або Департаменту поліції, із створенням при них у разі необхідності канцелярії, що зватиметься «охоронним відділенням».

З наростанням революційного руху в Росії виникла потреба у таємних співробітниках. Розширення системи таємної агентури Департаменту поліції та охоронних відділень викликало необхідність узагальнити накопичений досвід та впорядкувати розшукову діяльність цих установ у боротьбі з політичними злочинами. Це призвело до розробки спеціальних нормативних документів, що регламентували роботу агентів політичного розшуку. 20 лютого 1907 р. були розіслані на місця «Інструкція по організації та здійсненню внутрішнього агентурного спостереження», «Інструкція по організації та здійсненню зовнішньо-філерського спостереження», «Інструкція начальникам охоронних відділень по організації зовнішнього спостереження». Ці документи діяли до 1917 року. Щодо збереження та користування такими документами вимагалась повна таємність.

Агентурний відділ мав у своєму штаті завідуючого, його помічника, жандармських офіцерів і таємних агентів. Внутрішня агентура поділялась на інформаторів і таємних співробітників, між якими існувала суттєва різниця.

Інформатори не могли перебувати у заборонених законом політичних організаціях і з цієї причини не брали участі у політичних діях проти законної влади. До інформаторів вербували осіб з числа двірників, лакеїв, офіціантів, повій та інших, хто міг постійно перебувати у людних місцях. Серед них були офіцери, літератори, дипломати та інші представники інтелігенції.

На відміну від інформаторів, агенти внутрішнього спостереження, тобто таємні співробітники, вкорінювалися в антиурядові організації і брали участь у деяких кримінальних діях. Зважаючи на це, а також з точки зору чинних законів вони не розглядались як злочинці. Таємна агентура вважалася єдиним, досить надійним засобом, який забезпечував надходження інформації про наміри та дії політичних супротивників.

Завідуючий внутрішнім спостереженням націлював агентуру на одержання якомога більше даних, необхідних для забезпечення розслідування. Одержані від агентів відомості вважались достовірними лише після ретельної перевірки.

При залученні таємних співробітників вимагались особлива обережність і неабиякі скритність, спритність та терплячість, оскільки кожний агент повинен був належати до складу однієї з антиурядових революційних організацій, граючи подвійну роль. До складу агентів переважно вербувались особи з числа заарештованих за політичні злочини, не досить впевнених у своїх революційних переконаннях, не слабохарактерних та схильних до легкої

наживи. Така категорія таємних співробітників вважалася кращою, хоча вербувалися агенти й з числа інших осіб.

Оплату таємні співробітники одержували щомісячно. Вона не залежала від характеру тих чи інших повідомлень. Практикувалось заохочення в разі вдалої ліквідації, тобто розкриття організації та арешту її учасників.

Для забезпечення конспіративності діяльності агентів та їх безпеки вживався цілий ряд заходів. Таємні співробітники не знали один одного в обличчя, не були обізнані з справами один одного, їм не повідомлявся навіть хід розшуку, який вівся на підставі повідомленої ними інформації. Це робилось з метою уникнення провалу розшуку в разі можливого дворушництва того чи іншого агента.

Таємних співробітників особисто знав тільки завідуючий розшуком. Інші чини поліції могли знати тільки їх номер або псевдонім, але ні з якому разі - кличку. Вважалося, що роль агентів була морально досить нелегкою, тому завідуючий у відносинах з ними уникав офіційності.

Арешти та обшуки провадились з особливою обачністю, щоб не «провалити» агента. У ліквідаційних записках кличку таємного співробітника не вказували, а лише зазначали, що ліквідація здійснюється за «наявними негласними даними».

Зустрічі з агентами як правило проводились на конспіративних квартирах, розташованих так, щоб за ними не могло бути встановлене зовнішнє спостереження. Таких квартир рекомендувалося мати як найбільше. Як правило господарями їх були мало знані у місті особи з охоронного відділення. Під час зустрічей дотримувалися такі заходи безпеки: кімнату зачиняли на ключ, таємних співробітників не садовили напроти вікон та біля дзеркал, після зустрічі з кімнати забирали всі записки та папери. У разі загрози провалу конспіративну квартиру одразу міняли на іншу.

Зовнішнє спостереження вважалось допоміжним засобом забезпечення діяльності політичного розшуку, оскільки за відсутності пік висвітлення діяльності антиурядових організацій внутрішньою агентурою воно лише в окремих випадках могло дати самостійний результат. В «Інструкції по організації зовнішнього спостереження», в якій висвітлювалися найтонші нюанси філерського ремесла, вказувалось що «найбільшу вигоду із зовнішнього спостереження можна одержати виключно лише при співвіднесенні його з вказівками внутрішньої агентури стосовно осіб, що перебувають під наглядом, а також помічених філерами подій».

Відділи зовнішнього спостереження складались із завідуючих та агентів (філерів). Керівнику цього відділу підпорядковувались нижчі чини охоронного відділення: дільничні поліцейські та вокзальні наглядачі. Вони з'ясовували дані стосовно осіб, якими зацікавився політичний розшук, підтримували зв'язки з філерами і взаємодіяли з ними при веденні спостереження, відповідно, на дільницях та вокзалах.

Зовнішнім спостереженням вважалось встановлення за допомогою особливих агентів (філерів) стеження за конкретною особою, яка потрапила у поле зору охоронного відділення. Перед філерами ставились завдання фіксувати, коли і за яких обставин особа вийшла з свого будинку або увійшла у сферу спостереження за іншим будинком, куди попрямувала, з ким, у який час і де зустрілися, скільки часу тривала розмова, куди ця особа пішла далі. Якщо при зустрічі передавались які-небудь згортки, про це необхідно було зазначати особливо.

Філером вважався агент, прийнятий на службу як вільнонайманий у конкретне охоронне відділення, де такі співробітники були передбачені за штатом. Філер вважався урядовим агентом, і для засвідчення свого стану йому видавалося посвідчення. До філерів висувались високі вимоги як, так би мовити, морально-політичного, так і психофізичного характеру. Від них вимагалась політична і моральна благонадійність, твердість у своїх переконаннях, чесність, тверезість, сміливість, спритність розумова, розвиненість, кмітливість, витривалість, терплячість, стійкість, обережність, правдивість, відвертість, дисциплінованість, витриманість, відповідальне ставлення до справи та до взятих на себе обов'язків; він не повинен був виявляти надмірну ніжність до дружини і слабкість до жінок. Це вважалось не сумісним зі службою і таким, що негативно відбивалось на ній. Філери мали бути фізично та психічно здоровими, мати добрий зір, гарну пам'ять, особливо міцні ноги, не мати фізичних недоліків, не кульгати, без слідів віспи, шрамів та рубців на обличчі, по можливості не кидатись у вічі зовнішньо, не виділятися з натовпу, щоб їх не можна було запам'ятати, тобто, бути середнього зросту, мати зовнішність, яка б підходила до типу населення, серед якого він працює, не мати особливо виразного обличчя.

До того ж, і одягатися філер мав так, як одягаються жителі місцевості, де він служив, щоб не виділятися з натовпу.

Служба зовнішнього спостереження поповнювалась, головним чином, за рахунок нижчих запасних чинів, переважно унтер-офіцерів з мисливських команд кавалерійських частин, оскільки вважалось, що їм притаманні усі перелічені вище якості. До складу філерів залучались і жінки, до яких висувались такі ж вимоги, як і до чоловіків.

Спеціальних шкіл не існувало, теоретичне та практичне навчання філерів здійснювалось на місцях. Після відповідної підготовки філер приступав до роботи.

Філери виступали у ролі візників, посильних, дрібних торговців, газетярів, солдатів, сторожів, двірників, ховаючись таким чином у масі обивателів.

Напередодні виходу на завдання завідуючий призначав філера у наряд, причому за кожним спостережуваним призначалось два філери. За певних обставин зовнішнє спостереження не могло бути успішним з використанням тільки піших агентів, тому при великих охоронних відділеннях існував парк легкових візників, кінний двір. У разі пересування спостережуваного залізницею або пароплавом за ним посилали або місцевих філерів, або спостереження передавалося по «ланцюгу» агентам так званих «летючих філерських загонів».

Спостереження здійснювалось таким чином: з урахуванням ситуації

філер виходив до заданого пункту і брав об'єкт спостереження до нагляду, зазвичай під час його виходу з приміщення. На багатолюдних вулицях пара філерів йшла за об'єктом разом, на безлюдних або на відкритих місцях - на деякій відстані один від одного. При спостереженні на місці позиція філера мала бути закритою, щоб не кидатись у вічі спостережуваному.

При супроводженні об'єкта філер мав звертати увагу на його поведінку чи йде спокійно, чи нервує, озирається. Якщо ж він, як казали на філерському жаргоні, крутиться, а це могло свідчити про те, що він помітив за собою стеження, то філер повинен був зупинитись або припинити спостереження. Якщо об'єкт зупинявся, філер чекав продовження його руху, переходячи іноді на іншу сторону вулиці.

Довівши об'єкта до місця, філер запам'ятовував номер будинку або двір, а коли була можливість, то заходив у під'їзд і по стуку дверей визначав, на якому поверсі знаходиться квартира. Якщо спостереження велось у вечірній час, то придивлялись, у яких вікнах з'являлося світло після приходу об'єкта додому. Від філерів вимагалось добре знати місцевість, де вони працювали. З цією метою вони вели перелік вулиць, площ, ринків, прохідних дворів, занотовуючи все це у записній книжці.

Філерам рекомендувалося вести себе спокійно, нікуди не заходити, не привертати до себе уваги, невідступно стежити за об'єктом. Зі спостережуваним не слід було зустрічатися обличчям в обличчя, а якщо така зустріч сталася, то не зустрічатись поглядами. Всі контакти спостережуваного детально фіксувались. У випадку, коли об'єкт сідав у конку-трамвай, філери сідали у вагон з двох сторін площадок і виходили за ним при зупинці.

Встановивши будинок чи квартиру, куди зайшов спостережуваний, філери передавали відомості про це начальнику відділу зовнішнього спостереження рапортами, які доповідались потім начальнику охоронного відділення, і в разі необхідності здійснювалась установка за допомогою спеціально призначених для того унтер-офіцерів або чинів поліції, які з'ясовували особу об'єкта. Потім негласно наводились довідки, нерідко шляхом запитів за старим місцем проживання. Іноді філерів направляли за встановленою адресою для детальнішого вивчення способу життя спостережуваного. Дані зовнішнього спостереження й установок зводились воєдино і систематизувались стосовно окремих осіб, організацій, партійної

приналежності тощо.

Політичний розшук Росії початку XX ст. був визнаний найсильнішим в усій Європі. Його методи роботи були запозичені таємними службами інших держав. Робота російського політичного розшуку стала за приклад підготовки їх агентів.

У літературі радянських часів зустрічається негативна оцінка діяльності філерів. Це було викликано тим, зокрема, що агенти працювали на користь царського уряду і стежили за революційними організаціями, що протистояли тодішній владі. Проте, слід враховувати, що філери не були запроданцями та негідниками, які працювали з метою власної наживи, а навпаки, вони багато в чому жертвували власними інтересами та були морально ураженими, але чесно

виконували поставлені перед ними завдання.

На початку XX ст. складається система професійної підготовки поліцейських кадрів. У Києві і Харкові створюються школи урядників поліцейської варти. В 1910р. школи урядників діяли в 14 губерніях, видавався журнал «Вісник поліції», розроблялись програми навчання поліцейських та різні посібники для практичної роботи. Але при загальній малограмотності і плинності кадрів поліції ці заходи швидкого результату дати не могли.

У другій половині XIX ст. відбулися значні зміни і в соціально- політичному житті західноукраїнських земель, що входили до складу Австро- Угорщини. Там була створена політична поліція - жандармерія, яка практично могла прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу. В місцевих органах влади поряд з поліцією розшукові функції виконували повітові старости, які призначалися міністром внутрішніх справ з представників польських багатих землевласників та промисловців. Повітові старости були наділені широкими повноваженнями у вирішенні різноманітних питань, оскільки їм підпорядковувалась жандармерія. Вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території повіту. Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ діяли мирові суди. Для здійснення нагляду за законністю в державних установах, участі в судових справах, нагляду за розшуковою діяльністю поліції, слідством та місцями ув'язнення була створена прокуратура.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.4. Організація поліцейського апарату та агентурно-оперативної роботи в XIX - на початку XX ст.:

  1. 5.2.8. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій
  2. 2. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади
  3. Стаття 170. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій
  4. Стаття 354. Підкуп працівника підприємства, установи чи організації
  5. Розділ 22ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ22.1. Поняття юридичної відповідальностіЮридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов'язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.
  6. 4. Політична організація суспільства. Суб’єкти політики та їхня характеристика.
  7. 2. Організація державного управління у сфері праці та соціальної політики
  8. 2. Організація державного управління у галузі охорони здоров'я
  9. § 4. Міжнародні стандарти щодо регулювання ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
  10. Організація влади на етапі «розвинутого соціалізму»
  11. Адміністративо-політична організація Закарпаття 1920-хроків
  12. § 9. Поліцейське право
  13. РОЗБУДОВА ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СІТКИ B КРАЮ
  14. ІНСТРУКЦІЯ з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України
  15. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -