<<
>>

1.5. Охорона громадського порядку та розшукова діяльність на території України в 1917-1919 pp.

Лютнева революція 1917 року призвела до розвалу і розгрому царського поліцейського апарату на Україні. Повсюди проходили розгони і роззброєння поліції та арешти поліцейських. Серед заарештованих урядовців царської адміністрації у Харкові у числі перших був начальник міської поліції.

Ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки постанов, які були направлені на ліквідацію старої правоохоронної системи. 6 березня 1917р. було оголошено про ліквідацію Корпусу жандармів і політичну амністію, 11 березня було скасовано Департамент поліції, 12-го відмінено смертну кару, 17-го березня заборонено застосовувати до арештантів і поселенців покарання різками, накладання кайданів, одягнення заспокійливої сорочки.

Територія Української народної республіки у 1918-1920 pp. стала ареною збройної боротьби республіки з інтервенцією радянської Росії та її сателіта - Української радянської республіки, російського «білого» руху, котрі ставили за мету ліквідацію незалежної Української держави як такої, та шовіністичної Польщі, що домагалася відторгнення частини української території. Це зумовило жорстокий характер збройного протиборства. Зрозуміло, воєнні дії супроводжувалися й активною розвідувально-підривною роботою іноземних спецслужб. Характерно, що при цьому широко використовувалися можливості ворожого УНР підпілля.

Доцільно коротко нагадати динаміку воєнно-політичної ситуації в Україні кінця 1918-1920 pp.: листопад 1918 р. - Буковина захоплена Румунією; травень-липень 1918 р. - Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею; липень 1919 р. - румунські та чеські війська окупують Закарпаття [82, с.52-53]. З листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських портових міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Анулювавши Брестську мирну угоду, РСФРР заявила, що не визнає Україну суверенною державою.

Прикриваючись створеним у Курську маріонетковим «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» та за допомогою його озброєних формувань, у січні-квітні 1919 р. більшовистські війська захопили більшу частину території УНР. При цьому уряд РСФРР цинічно заявляв, що воєнні дії на території України ведуться виключно між військами Директорії й «незалежного» українського радянського уряду. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною «білою» владою. За Директорією лишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. радянські війська при підтримці «червоних» партизан і селянської армії Н.Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ й 6 травня увійшла до Києва. Однак 12 червня радянські війська знову захопили Київ і до серпня 1918 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем «білого» генерала Врангеля.

Не меншу загрозу безпеці країни становили й внутрішні чинники. У перші ж дні влади Директорії був виданий наказ в.о. військового міністра з переліком злочинних дій, що загрожували державній безпеці: невиконання бойових наказів і дезертирство, розголошення військової таємниці тощо. Винні оголошувалися «ворогами УНР», а їх рідні підлягали виселенню за межі республіки. Грабунки, знищення державного майна, «самочинне захоплення влади особливими групами», тобто заколоти з метою захоплення влади, мали каратися за законами воєнного часу. До державних злочинів було віднесено «всяку агітацію проти незалежності й об'єднання всіх українських земель проти Верховної влади Республіки, командування військами, вільного культурно- політичного і економічного розвитку України, створення партій і організацій, ворожих Українському руху», а також підривну пропаганду у військах. Особи, що скоїли такі злочини, повинні були віддаватися до суду або висилатися за межі УНР.

Основними внутрішніми чинниками складної оперативної обстановки були заклики до насильницького повалення існуючого ладу шляхом збройних виступів й заколотів; діяльність незаконних збройних формувань; масові військові злочини проти цивільного населення; розклад частини державного апарату, в т.ч. і силових структур, злочини державних службовців; порушення режиму збереження військової і державної таємниці. За словами командуючого Армією УНР генерала М. Омеляновича-Павленка, «до катастроф на фронті приєднувалися труднощі й авантюри на запіллі».

Державному ладу в республіці, боєздатності її збройних сил серйозно загрожувало існування й протиправна діяльність незаконних збройних формувань, виникнення у запіллі «волосних республік» на чолі з анархічними отаманами та «батьками». Найбільш потужним таким утворенням була селянська армія анархіста Н. Махна, яка досягала чисельності у десятки тисяч багнетів і шабель та кількасот кулеметних тачанок. Базою махновського повстанського руху були Катеринославський, Херсонський, Таврійський повіти і частина Донбасу. При штабі армії існували і власні спецслужби, їх підрозділи були і в штабах корпусів. Диверсійною роботою відав інспектор підривних команд. Активно функціонували розвідка і контррозвідка. Розвідкою керував начальник штабу В. Бєлаш. Контррозвідку очолював JI. Г олік, його помічником був JI. Зиньковський («Льова Задов»). Останній з часом став керівником контррозвідки першого корпусу повстанської армії. Але, за багатьма джерелами, він завдяки своєму авторитету, фактично керував усією махновською контррозвідкою.

Розвідувальні акції махновців відзначалися високою ефективністю, тому що спиралися на великий контингент селянства, котре співчувало Н. Махну. Завдяки такій підтримці йому вдалося створити розгалужену агентурну мережу, для зв'язку використовувалися кур'єри - підлітки 14-15 років з підробленими радянськими документами, жінки, літні люди, жебраки. Для збору інформації направлялися спеціальні корпусні розвідгрупи.

Так, у грудні 1919 р. розвідка Донецького корпусу направила в район Херсона-Нікополя групу з чотирьох своїх співробітників, котрі здобули важливі відомості про настрої місцевого населення, дислокацію ворожих військ, особовий склад органів безпеки денікінців тощо.

Під керівництвом більшовиків, представників інших політичних партій в містах і селах Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Катеринославщини та в ряді інших місць проводилась активна ліквідація поліції і жандармерії. 5 березня 1918 р. кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: «Багаточисельним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалася під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося».1 Замість поліції революційною владою стали створюватись підрозділи пролетарської міліції, Червоної і Чорної гвардії, інші правоохоронні та воєнізовані органи. До охоронно-розшукової діяльності залучались неосвічені особи, часто з низькими моральними якостями, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям та особистими інтересами. Це створило умови для грубого попрання прав людини, свавілля влади, поширення хаосу, анархії і безладдя. Революційні солдати, дезертири, звільнені з-під арешту злочинці, маючи при собі зброю, не визнавали ніяких правил поведінки і не підкорялись нічиїм наказам чи вимогам.

«Так, 24 серпня 1917р. на міліціонера Бандурку, який за наказом

командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у Київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С. Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника».1

Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні-влітку 1917 р. спонукала населення до самостійного пошуку захисту від злочинності і анархії, у зв'язку з чим почали створюватись українські добровільні міліцейсько-військові формування - Вільне козацтво.

Вони з'явилися спонтанно в 1917-1918 pp. для «оборони вольностей українського народу» та охорони громадського порядку від «банд збільшовичених дезертирів». Відділи Вільного козацтва були організовані за територіальними принципами: в селах - сотні, волость становила курінь, курені повіту - полк, полки округа - кош. Старшина була виборна; озброєння вони купували на кошти із зібраних податків. У 1917р. Вільне козацтво поширилося на Київщину, Волинь, Херсонщину, Полтавщину й Чернігівщину і складалося переважно з селян, подекуди охоплюючи й робітників (особливо в Києві). Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, що проходив у Чигирині в липні 1917 p., репрезентував 60 тис. чол. організованого козацтва. Там же отаманом Вільного козацтва був обраний генерал П. Скоропадський. Козакам заборонялося робити арешти і обшуки без доручення судових органів чи місцевої адміністрації, вказівки яких по боротьбі зі злочинністю для підрозділів Вільного козацтва були обов'язковими.

До січня 1918 р. Генеральна рада Вільного козацтва в Чигирині підлягала Генеральному Секретаріату внутрішніх справ, а з січня 1918 р. - Секретаріату військових справ. З початком громадянської війни Генеральний Секретаріат став перетворювати Вільне козацтво на територіальну армію. В березні-квітні 1918 р. на вимогу окупаційного німецького командування Вільне козацтво було роззброєне, але в багатьох місцях продовжувало діяти. Козаки охороняли громадський порядок безкоштовно і платні від держави не отримували.

Уряд Української народної республіки військового часу, маючи недостатню чисельність був не в змозі самостійно захистити населення, особливо в сільській місцевості, від озброєних банд, які скоювали розбої та пограбування. Тому органи місцевої влади змушені були звертатися за допомогою до військових властей. Але майже всі військові частини були переведені на фронтові позиції, внаслідок чого населення часом залишалось беззахисним.

Враховуючи такий стан справ, уряд УНР 28 лютого 1919 р. ухвалив Закон «Про створення Коша охорони республіканського ладу».

Кіш створювався «для охорони республіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою в Українській народній республіці та забезпечення вольностей і прав народу в складі Міністерства внутрішніх справ». Пізніше, на доповнення вищезгаданого закону, уряд УНР ухвалив Закон «Про тимчасові штати та статус Кошу охорони республіканського ладу на Україні» від 25 липня 1919 р. Командування Кошем було доручено досвідченому фахівцю П. Багацькому, який за часів Центральної

Ради займав посаду начальника міліції міста Києва. Уряд УНР, не маючи змоги збільшити чисельність міліції, і далі продовжував пошуки інших шляхів посилення захисту населення від злочинних посягань. Так, Рада народних міністрів УНР видала наказ «Про народну самооборону» від 11 червня 1919 p., який приписував «у кожному селі чи містечку зорганізувати охорону, до складу якої повинно увійти все мужське населення села чи містечка». Завданням новоутвореної формації було «охороняти села та дороги від темних елементів та злочинців, що грабують населення, провадять злочинну агітацію і тероризують населення».

Надія на звільнення більшої частини території України від Червоної Армії з’явилась у керівництва УНР у липні 1919 року, коли на Наддніпрянську Україну під натиском польського війська вимушена була перейти із-за Збруча Українська Галицька Армія (УГА) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Армія УНР, об’єднана з УГА, перейшла в наступ на київському напрямку та вже 30 серпня 1918 р. підійшла до Києва. На той час Міністерство внутрішніх справ УНР активізувало свою роботу щодо створення на звільненій території народної міліції. Розуміючи, що існуючі штати міліції не задовольняють потреби в умовах воєнного стану, МВС УНР розробило та подало на розгляд урядові законопроект про зміну штатів.

Новий Закон «Про тимчасові штати народної міліції» було ухвалено РНМ УНР 25 липня 1919 р. Згідно із Законом значно збільшувалась заробітна плата службовців української міліції (майже на 100%) і карно-розшукових відділів (приблизно на 50 - 60%). У законі також зазначалось: «Додані до цього тимчасові штати Київського столичного і Одеського отаманства, повітової і міської народної міліції та карно-розшукових відділів і тимчасові розписи норм для вимагання кредиту на канцелярські видатки, росписи посад народної міліції, по яким належать роз’їздні гроші, і розмір останніх та норм кредитів для карно-розшукових відділів уявити і вважати їх дійсними з 1-го квітня 1919 року до 10 го січня 1920 року». Отже, уряд УНР, сподіваючись на остаточну перемогу, ухвалив тимчасові штати народної міліції, маючи намір у майбутньому створити нові штати народної міліції в умовах мирного часу. Але такі сподівання не виправдались. Невдовзі розпочався відступ української армії, і значна територія України знову була втрачена.

На території ЗУНР (з січня 1919 р. - ЗОУНР), створеної у другій половині жовтня 1918 року на теренах західних областей України, що входили до складу Австро-Угорщини, існували власні правоохоронні органи. Так, після проголошення ЗУНР у багатьох населених пунктах для охорони правопорядку за ініціативи місцевих комісарів почалося створення загонів народної міліції, як органів самооборони населення, які формувалися на добровільних засадах. Але це були недержавні інституції, котрі не могли забезпечити лад на всі території ЗУНР. Тому Українська Народна Рада - вищий орган законодавчої влади ЗУНР - 6 листопада 1918 р. ухвалила рішення про створення корпусу державної жандармерії. Правовою підставою діяльності корпусу на початковому етапі його існування став закон колишньої Австро-Угорщини 1894 року. Реорганізацію корпусу було проведено згідно з ухваленим УНРадою Законом про жандармерію від 15 лютого 1919 р. Щодо служби публічної безпеки жандармерія підлягала повітовим комісарам, по службовій лінії - командуванню жандармерії, а в останній інстанції в усіх справах - державному секретаріату внутрішніх справ ЗОУНР. Для загального керування справами жандармерії при державному секретаріаті внутрішніх справ було утворено «6 відділ жандармерії і поліції» Перед вищезгаданим переходом армії ЗУНР на територію Наддніпрянської України державна жандармерія налічувала 31 старшину (офіцери), 1000 професійних жандармів, 400 пробних (пробними називали жандармів, які ще проходили спеціальний вишкіл) та 3000 міліціонерів. Після переходу уряду ЗУНР та УГ А за Збруч державна жандармерія була перейменована у «Народну Сторожу», що складалася з 8-ми відділів, працівники яких несли службу безпеки та допоміжну військову службу в районах розташування УГА.

У той же час комісією МВС УНР був розроблений проект статуту Корпусу державної поліції. Отже, комісія МВС вважала доцільним у майбутньому перейменувати народну міліцію у поліцію. У цьому проекті Корпус державної поліції визначався так: «На військовий взірець зорганізований Корпус, котрий являється виконавчим органом державної адміністративної влади і має завданням охорону безпеченства, спокою й порядку публічного в Українській

Республіці». На утримання поліції місцевими самоврядуваннями сплачувалась четверта частина видатків, а три чверті сплачувались за державний рахунок. Корпус державної поліції мав бути підпорядкований міністру внутрішніх справ та складався із Головного управління державної поліції, губерніальних управлінь, повітових управлінь, відділів на залізницях та водних шляхах, районів та варт. Очолювати Корпус мав головний комендант. Згідно з проектом поліція комплектувалась із добровольців, які скінчили дійсну військову службу та відповідали таким вимогам: мали українське громадянство, вік 23-40 років, здорову будову тіла, незаплямоване ім'я й бездоганну поведінку, «грамотність в слові і письмі й знання рахувати».

Г оловну команду державної жандармерії було створено у Львові, пізніше переведено до Тернополя, потім до Станіслава. В кожній з трьох військово- територіальних областей ЗУНР було встановлено «експонованого старшину жандармерії», якому підлягали команди відділів, повітів і станиць. В лютому 1919 р. було проведено реорганізацію жандармерії ЗУНР. В результаті встановлювалось, що жандармерія підпорядковується щодо забезпечення публічної безпеки державним повітовим комісарам, а в справах військових, господарчо-адміністративних, вишколу і контролю служби - своїм комендантам; в останній інстанції у всіх справах - Державному секретаріату внутрішніх справ. Посади інспекторів жандармерії було скасовано, а натомість створено при Державному секретаріаті внутрішніх справ «шостий відділ жандармерії і поліції», скасовано також пости «експонованих старшин». Для підготовки жандармів до служби командування державної жандармерії організувало «доповняючий відділ».

Після ліквідації Державного секретаріату внутрішніх справ в червні 1919

р. Державну жандармерію було підпорядковано спочатку Начальній команді Українській Галицькій армії (УГА), а потім Військовій канцелярії. В липні 1919р. Державну жандармерію перейменовано на Народну сторожу, щоб не дратувати населення Центральної і Східної України згадкою про злопам'ятну російську жандармерію. Із особового складу жандармерії було створено 8 відділів Народної сторожі, службовці якої виконували розшукову діяльність й несли допоміжну військову службу в районах розташування УГА. Рішенням Державного секретаріату військових справ в березні 1919 р. було створено при Залізничній військовій управі Залізничну жандармерію для боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку на залізницях.

Під час гетьманства П. Скоропадського було створено Департамент Державної варти при Міністерстві внутрішніх справ з відповідними підрозділами державної варти в губерніях і повітах, які підлягали губернським і повітовим управлінням. Підрозділи державної варти на місцях підпорядковувались губернським і повітовим начальникам. У великих містах стояли резервні дивізіони кінних вартових, а на залізниці ніс службу окремий корпус залізничної варти.

В складі Державної варти діяли розвідувальні відділи, яки займались розшуковою роботою. Начальник такого відділу мав у своєму підпорядкуванні чотири агенти для розшукової роботи.

Слід зауважити, що в підрозділах Вільного козацтва, Державної жандармерії. Народної сторожі і Державної варти, які виконували по суті поліцейські функції, була слабка дисципліна, велика плинність кадрів, низький професійний рівень, відсутність належного управління, недостатнє матеріально-технічне постачання. На їх діяльності позначилися умови громадянської війни і тому вони не могли виконувати в повній мірі свої завдання. У той час охороняти порядок і боротись зі злочинністю в нашому розумінні було неможливо.

Але особовий склад цих правоохоронних структур зробив свій внесок в боротьбу за відродження української державності, що розпочалася після Лютневої революції 1917 р. Важлива роль відводилась органам громадського порядку і розшуковим органам в становленні Української Народної Республіки, яка була проголошена у листопаді 1917 р. Однак процес побудови незалежної демократичної держави і її правоохоронних інститутів був припинений більшовицьким режимом, який захопив владу в Україні і створив радянську міліцію.

Протягом січня - першої половини лютого 1918 р. більша частина території України потрапила під владу радянського Народного секретаріату. Народний Секретаріат оголосив про скасування старих судових, прокурорських, слідчих органів. Повсюдно створювались ревкоми та інші надзвичайні органи радянської влади: революційні штаби, ревтрибунали, «трійки», робітничо-селянська міліція, залізнична міліція та інші підрозділи охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.5. Охорона громадського порядку та розшукова діяльність на території України в 1917-1919 pp.:

  1. 12.1. Злочини проти громадського порядку
  2. Стаття 342. Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
  3. Стаття 348. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця
  4. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності.
  5. Глава 33 Управління у сферах охорони громадського порядку та адміністративно-політичної діяльності
  6. Лекція 20 Розшукова діяльність слідчого
  7. § 3. Типові слідчі ситуації і напрямки розслідування злочинів, учинених проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності і здоров'я населення
  8. ТЕМА 5. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
  9. Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  10. Обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  11. Взаємодія підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  12. 9.1. Судовий та відомчий контроль за оперативно-розшуковою діяльністю
  13. 1.1. Розшукова діяльність античних часів
  14. 1.2. Розшукова діяльність в Київській Русі
  15. 1.3. Розшукова діяльність на території України в XIV- XVIII ст.
  16. 1.5. Охорона громадського порядку та розшукова діяльність на території України в 1917-1919 pp.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -