<<
>>

1.2. Розшукова діяльність в Київській Русі

З виникненням державності на землях Київської Русі виникла і функція охорони громадського порядку. Видатний пам’ятник давньоруського права ІХ- ХІІ ст. «Руська правда» наводить яскраві картини міського життя Київської Русі, де мали місце бійки, погрози оголеними мечами, захоплення чужих коней і їзда на них по місту, бешкетництво на банкетах, виривання борід і вусів.

За ці порушення передбачалась сувора відповідальність. У Київській Русі встановлювались обов'язки і відповідальність за належне утримання шляхів сполучення, будівництво і ремонт мостів і перевозів, благоустрій міст і дотримання правил перевезення вантажів. Спеціальні посадові особи збирали торгове мито, слідкували за дотриманням мір і ваг, контролювали правила внутрішньої торгівлі. В Київській Русі прослідковується намагання виділити порушення порядку в громадських місцях (ринок, вулиця, банкет) і визначити коло посадових осіб із князівського оточення, наділених повноваженнями припиняти такі дії чи карати за них.

Розшукова діяльність в древньокиївській державі проводилась в усіх випадках князівською владою, коли мало місце посягання на майно, життя, здоров'я князя або його оточення, громадську безпеку на його територіях, при встановленні місцезнаходження біглих рабів, захисту торгових шляхів.

У Київський Русі функції охорони громадського порядку і судові функції не були відділені від адміністрації, тобто князівської влади. Всю повноту влади, в тому числі і суддівської, вершив князь особисто або його представники на місцях. Найбільш важливі справи князь розглядав разом зі своїми боярами. Прийняття християнства і зростання впливу церкви на віруючих і справи в державі викликали створення церковного суду. Церковні посадові особи (єпископи, архієпископи, митрополити) виконували відносно чернецтва і монастирської челяді, а також у справах, так чи інакше пов'язаних з релігією, не тільки судові, а й поліцейські функції.

Охорона приватної власності - найважливіший напрямок в оперативно- розшукових заходах влади в Київській Русі. Порушення права феодальної власності на землю, знищення знака власності на бортних деревах, посягання на недоторканність хоромів власника, знищення або пошкодження тварин, майна, в тому числі і рабів, які були власністю господарів, вважалися тяжкими злочинами і суворо карались.

Тяжким покаранням у вигляді значного грошового стягнення на користь князя переслідувалось вбивство вільної людини. За голову потерпілого родичам вбитого надавалася грошова винагорода, яка називалася ґоловництвом, «уголовщиной» по-російські. Звідси походять назви таких понять, як «уголовное право», «уголовный розыск», «уголовное преступление», побутове «уголовник».

Розшуковий процес в часи Київської Русі здійснювався у формі «заклику», «звіду» і «гоніння по сліду».

Сутність «заклику» полягала в тому, що у випадку викрадення коня, зброї чи одежі або пропажі холопа, потерпілий оголошував, «закликав» про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. «Заклик» - це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом «зводин» різних людей для вияснення походження майна, на яке претендує потерпілий. «Гоніння сліду» виражалося в переслідуванні, гонитві за злодієм по залишених ним слідах.

В процесі розшуку активна роль відводилась потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів встановлював князь, і вони проголошувались в нормах «Руської правди».

Як свідчить М. Ф. Котляр1 розшуково-розвідувальна діяльність в Київській Русі широко практикувалось в зовнішніх зносинах, зокрема, під час походів на сусідні країни.

В кінці IX ст. київський князь Олег, котрий близько 882 р. об’єднав руську Північ з руським же Півднем, зробивши перший і вирішальний крок на шляху створення загальноруської держави, у 907 р.

вчинив грандіозний похід на Царгород, короткий опис якого зберігся у «Повісті временних літ»: «Пішов Олег на греків, ... узяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дублів, і тиверців... І з цими усіма пішов Ігор на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І пішов Олег до Царгорода; греки ж замкнули Суд, а місто зачинили».

Є підстави думати, що, так само, як у 860 p., якісь руські вивідувані добре розвідали ситуацію у Візантії. Князь Олег і його оточення взяли до уваги також і міжнародне становище імперії. Тоді Візантія переживала серйозні труднощі і у внутрішньому житті, і в зовнішній політиці.

Отже, князь Олег вдало обрав час для масштабного наступу на імперію, що змусило візантійців укласти вигідний для русичів мир і надати київським купцям великі пільги. Відтоді руські дипломати і купці користувалися у Візантії значними пільгами, яких не було у представників жодної іншої країни.

П’ятьма роками пізніше після походу на Царгород князь Олег помер. До влади у Києві прийшов Ігор, який поступався Олегові як державний діяч і полководець, і це з перебігом часу зрозуміли в Константинополі. Тому поступово імперський уряд зменшував пільги руським купцям у Константинополі. Підписана 907 р. і доповнена 911 р. русько-візантійська угода була таким чином порушена грецькою стороною.

Русь виступила проти імперії у 941 p., спираючись на всебічну інформацію про міжнародне становище та на дружній нейтралітет з боку Хозарського каганату, маючи можливих союзників в особі ворогуючих з

імперією угрів. До того ж Ігор уклав союз із степовиками -печенігами. Удар по Візантії було завдано у час, коли імперія відчувала сильний Тиск боку арабів і угрів. Її флот змушений був постійно охороняти від арабів острови у Середземному морі. «Руси успішно оволодівали практикою політичної розвідки і загального врахування військово-політичної ситуації на кордонах імперії, практикою, що виявила себе вже в період посольства 838 - 839 pp.

у подіях 860 р. і так певно заявила про себе у 941 р.» Так пишеться в одному науковому трактаті.

Хто виконував роль агентів на Русі і взагалі в середньовічному світі? Історики здавна вважають, що найчастіше ними були купці, які їздили до іноземних країн і принагідно збирали інформацію. Або ж одержували с пец іаль ні завдання. Так само вели політичну розвідку люди, котрим доручалися посольські функції. Нарешті, чимало інформації про країни, які вони відвідували, збирали мандрівники й місіонери. З розповідей арабських, персидських і європейських мандрівників можна скласти певне уявлення про Русь IX - X ст. А руські паломники до святих місць на Близькому Сході також приносили важливу інформацію.

Незабаром по підписанні русько-візантійської угоди, восени 944 р. князь Ігор загинув, збираючи данину («полюддя») у Древлянській землі. На київському престолі його заступила дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян, попередньо вивчивши їх укріплення і сили, а потім упорядкувала збирання спеціальної данини, унормувавши його. Далі вона влаштувала опорні пункти своєї влади в різних землях Давньоруської держави, що в часи її князювання зміцнилась. головним чином завдяки її діяльності та знання справ на місцях, що забезпечувалось збиранням спеціальної інформації. По тому вона взялась за вирішення завдань зовнішньої політики. Під 955 р. літопис Нестора коротко сповіщає: «Вирушила Ольга до Грецької землі, і прийшла до Царгорода. І був тоді цар Костянтин, син Лева, і прийшла до нього Ольга...-. Важливість цього запису важко переоцінити.

Історики вже давно звернули увагу на зовнішню простоту розповіді «Повісті» про візит княгині Ольги до Константинополя. Літописець залишив поза увагою (або не знав про це) всю тривалу і копітку працю спрямовану на підготовку цієї поїздки. Безумовно, була проведена ретельна розвідка про дороги, переправи через ріки, військові сили візантійців, їх наміри та чи можна їм довіряти і вести з ними переговори. Крім того, княгиня просто не могла спорядити посольство до Візантії без виконання численних формальностей, на які був дуже багатий імператорський зовнішньополітичний церемоніал.

Та й саме перебування Ольги із великим почетом у Константинополі, крім вирішення міждержавних справ, могло бути використане для збирання політичної інформації.

Святослав, син Ольги, ставши київським князем, використав слушний привід для того, щоб розвідати ситуацію у Подунав’ї, поблизу північного кордону Візантійської імперії. Він охоче відгукнувся на пропозицію «грецького царя» Нікіфора Фоки допомогти Візантії у війні проти болгар, що вийшли з-під контролю імперії і прагнули позбавитись залежності від неї. При цьому

Святослав виношував власні далекосяжні плани щодо Болгарії, як показали подальші дії князя.

Легко розбивши болгарське військо, Святослав 968 р. отаборився у Подунав’ї. Він добре бачив стратегічні вигоди свого утвердження поруч з північним рубежем Візантії. Якщо вірити літописцеві, князь запально мовив матері: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити у Переяславці на Дунаї - адже там середина землі моєї». Не варто тлумачити його слова як намір перенести столицю своєї держави на Дунай (про що неодноразово писали історики в минулому). Мабуть, йшлося про геополітичні плани руського князя. З натяків деяких візантійських джерел виходить, що Святослав вирішив поборотися з імперією за першість у тому регіоні й навіть спробувати посадити на імператорський престол свого ставленика. Візантія менше всього бажала бачити сильного і незалежного Святослава поблизу своїх північних кордонів, звідкіля було не так уже й далеко до її столиці Константинополя. Грецький уряд нацькував хижих кочівників причорноморських степів печенігів на Київ. Того самого 968 р. вороги облягли Київ, вони впритул обступили стольний град, у якому почався голод. А підмога від Святослава все не прибувала. Тоді було вирішено розвідати сили ворога.

З Києва бачили, що якісь люди скупчилися на протилежному лівому березі Дніпра, але з ними не було зв’язку. «І сказав один отрок: «Я проберусь», - і відповіли йому: «Іди!». Він же вийшов з міста, тримаючи вуздечку, і побіг через стан печенігів, питаючи їх: «Чи не бачив хто-небудь, коня?».

Бо знав він по-печенізькому й приймали його за свого. І коли наблизився він до річки, то, скинувши одяг, кинувся у Дніпро і поплив. Побачивши це, печеніги кинулись за ним, стріляли у нього, з луків, але не змогли йому нічого заподіяти. Перед нами класичний для середньовіччя приклад активної розвідки сил ворога із застосуванням військових хитрощів. Розвідник був відповідним чином підготовленим (знав печенізьку мову, міг перепливти Дніпро). Виявилось, що на тому боці стояв також з військом воєвода Святослав Претич. Він зумів полегшити становище обложених , а незабаром по тому Святослав повернувся додому і відігнав печенігів від Києва.

Протягом кінця 969 р. та майже всього 970 р. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вдерся до незалежної від Візантії Фракії. «І пішов Святослав до града (Константинополя), воюючи і розбиваючи міста, що й досі стоять порожні», - пишаючись своїм князем, занотував автор «Повісті временних літ». Назустріч руському князеві виступив досвідчений візантійський полководець Варда Склір. Перед ним поставили завдання окупувати прикордонні райони Болгарії, щоб припинити шлях русам, а також дізнатись про їхні наміри. Імператор наказав «посилати по бівуаках і зайнятих ворогом областях переодягнених у скіфський одяг людей, які володіють обома мовами (руською і грецькою), щоб вони дізнавалися про наміри ворога і повідомляли про них потім імператорові».

Розвідка дала можливість візантійському війську здобути перевагу над руським і виграти у Святослава битву при Адріанополі. Візантійський воєначальник не надав цій локальній перемозі особливого значення й не зробив

спроби просунутись далі. Проте проводив розвідку і в наступні дні,

Склір послав у розвідку одного з наближених до нього людей Іоанна «з дорученням оглянути військо скіфів, дізнатися про їхню чисельність, місце, на якому вони, розташувались, а також чим вони зайняті. Всі ці відомості Іоанн повинен був якомога швидше надіслати йому, щоб він міг підготувати і вишикувати воїнів для можливої битви. У свою чергу, Святослав провів розвідку сил Скліра боєм. У 970 p., за свідченням візантійського історика Іоанна Скіліци, Святослав надіслав посольство до нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія. У візантійському таборі це посольство, мабуть, небезпідставно, розцінили як розвідку: мовляв, «руси прийшли з метою вивідати справи візантійців». Подібна практика відкритої розвідки була властивою для тих часів.

Воєнні успіхи Святослава збентежили імператора, і він теж провів подібну розвідку сил руського князя, про що барвисто розповідає літопис: «І скликав цар [імператор] своїх бояр до палати, і мовив їм: «Що нам робити? Адже не можемо ми йому противитись!» І відповіли йому бояри: чи любить він золото або паволоки? І послав цар до нього золото й поволоки з мудрим мужем, наказавши йому: «Слідкуй за його виглядом, і обличчям, і думками». Однак руський князь навіть не поглянув на розкішні подарунки і звелів своїм отрокам прибрати їх подалі. Посли повернулись до царя і оповіли йому про бачене. Тоді один з наближених до імператора сановників порадив йому: надійшли руському князеві зброю. Знову прийшли посли до Святослава і принесли йому меч й іншу зброю. Повернувшись, посли сказали царю: «Лютий буде цей муж, бо багатством нехтує». Ця напівлегендарна історія, що, мабуть, запозичена літописцем із оповідок дружинників руського князя, яскраво зображує Святослава як людину, байдужу до багатства, його не можна було підкупити, він понад усе цінував честь - свою і своїх воїнів. Остання велика русько- візантійська війна завершилась для князя невдало. Він був оточений військом Іоанна Цимісхія у болгарському місті Доростолі й змушений піти на. невигідний для Русі мир. За це імператор дозволив вийти з Доростала всьому війську Святослава із зброєю і навіть дав йому харчів на зворотний шлях. Підступний Цимісхій нацькував на руського князя печенігів, у бою з якими він і загинув навесні 972 р. поблизу дніпровських порогів. Позашлюбний син Святослава Володимир прийшов до влади на Русі унаслідок кривавої боротьби за владу із старшим сином і спадкоємцем престолу Ярополком. Історично- об'єктивно Володимир переважав старшого брата державними здібностями, розумом і полководницьким талантом. З ім'ям Володимира історична наука пов'язує завершення будівництва давньоруської державності. У роки його княжіння Київська Русь була об'єднана, а її глава став єдиновладним государем. Цю важливу особливість його правління відзначив літописець Нестор у розповіді про утвердження князя у Києві: «І почав Володимир княжити в Києві один» тобто одноосібно.

Початок князювання Володимира Святославича у Києві ознаменувався низкою реформ, що були викликані до життя розвитком феодалізму, дальшою соціальною поляризацією суспільства, потребами зміцнення державності, піднесення ролі й авторитету князівської влади. Не випадково першою з них стала реформа ідеології. Володимир встановив у державі культ верховного язичницького божества Перуна (близько 980 p.). Однак швидко по тому переконався, що язичницька релігія не відповідає суспільним потребам. Соціально-економічний розвиток, феодальний спосіб виробництва, який встановився, рішуче суперечили родоплемінному укладові й народженому ним язичництву.

На середину 80-х років X ст. князь Володимир та його радники прийшли до думки про доцільність запровадження християнського віровчення на Русі. Протягом 986-990 pp. були вжиті заходи для «охрещення Русі», унаслідок чого християнство було запроваджене в державі як офіційна ідеологічна система.

Князь Володимир обачливо і дуже серйозно підійшов до прийняття нової віри з рук візантійського імператора і патріарха. Літопис дає підстави вважати, що київський князь надіслав посольства до різних країн із різними конфесіями, щоб ознайомитися з особливостями вір і обрядів. «Вибрали мужів складних і розумних, числом десять, і сказали їм: «Ідіть спершу до болгар й випробуйте віру їх». Далі посли попрямували до «німців» (католиків), познайомились з їхньою обрядністю, й нарешті потрапили до «Грецької землі», тобто Візантії.

Більшість істориків переконана в тому, що з самого початку Володимир і його оточення орієнтувались на візантійський варіант християнства, (православ'я). Тому надсилання посольств до інших країн із офіційним завданням познайомитись із їхніми віруваннями можна, тлумачити як проведення своєрідної розвідки з метою ознайомлення з ситуацією у тих країнах і в цілому в західному світі. Не випадково з часів Володимира зовнішня політика Русі перестає бути майже повністю спрямованою на Візантію, а робиться багатовекторною. Влітку 989 р, Володимир стрімко рушив на головне візантійське місто в Криму - Херсонес. Метою походу було примусити імператора Василія II виконати умови русько- візантійського договору, укладеного два роки тому, - віддати сестру Анну за руського князя. Чималий час облога Херсона не приносила князеві успіху. Грецька залога вперто захищалась. Тоді Володимир вдався до розвідки. Його агент у Херсоні Анастас корсунянин «пустив стрілу [до табору князя], написавши на ній: «Перекопай і перейми воду, іде вона трубами з колодязів, що за тобою зі сходу». Князь наказав так учинити, після чого місто капітулювало. Імператор прислав сестру до Херсонеса, де Володимир урочисто взяв із нею шлюб. Так присутність розвідника в обложеному місті дозволила руському князеві без особливих зусиль здобути його.

«Повість временних літ» барвисто-емоційно відобразила героїчну боротьбу руського народу проти хижих кочовиків причорноморських степів печенігів. У цьому протистоянні, князь Володимир здобував славні перемоги, та не раз потрапляв у важке становище. Під 997 р. літописець відобразив облогу печенігами південноруського міста Білгорода. Обложені втратили надію на прихід князівського війська, яке б визволило їх. Міське віче вже вирішило здатися на милість ворога. Та один мудрий старець порадив вдатися до хитрощів і ввести в оману ворогів.

Печеніги розуміли, що в Білгороді швидко закінчаться харчі. Тому той старець запропонував викопати колодязі і вставити у них діжки з медом і киселем з муки. Після цього покликали печенігів і показали їм ті діжки, запевнивши ворожих вивідувачів у тому, що колодязі невичерпні і справно надають їжу і питво обложеним. Після цього печеніги зняли облогу Білгорода. Перед нами, - безумовно, фольклорна, напівлегендарна історія, що химерно відобразила введення в оману ворожої розвідки. Та можна, думати, що ця історія мала якесь реальне підґрунтя. В усякому разі, метод уведення в оману ворожих вивідувачів вже був відомий на Русі кінця X ст.

Часи Володимира Святославича і його сина Ярослава Мудрого були добою найвищого розквіту могутності Давньоруської держави, піком її масштабної зовнішньої політики. По смерті Ярослава Київська Русь надовго потрапляє в смуту послаблення державної єдності. Хіба що онук Ярослава Володимир Мономах (княжив у Києві в 1113-1125 pp.) зміг загальмувати розчленування країни. Та через два десятиліття по його кончині, в середині 40-х років XII ст. , Давньоруська держава надовго потрапляє в добу удільної роздробленості. У її складі виділяються півтора десятка князівств, володар чи не кожного з яких прагне проводити незалежну від Києва внутрішню і зовнішню політику. Відійшли в минуле великі переможні війни руських князів, масштабні міждержавні угоди. Державне управління втрачає цілісність і здійснюється, нехтуючи доцільність і використання реальної інформації про потенційних супротивників, що й привело до загибелі давньоруської держави в протистоянні з татаро-монголами.

Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі - початковій формі українського права, дозволяли проводити активний розшук і слідство щодо злочинів. Правило «куди приведе слід, там знаходиться злочинець» якого дотримувались розшукувачі тих часів, спонукало до участі в розшуку злочинця все населення общини. Згідно цього правила, якщо сліди приводили в яку-небудь общину то на неї лягав обов'язок відшукати злочинця і видати його. В іншому випадку община повинна була сплатити штраф. Таким чином «гоніння сліду» - розшук злочинця по залишеним ним слідам, якщо вони приводили в населений пункт, ставив перед його мешканцями альтернативу, або сплачувати штраф і тим самим приймати на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або включатись в розшук злочинця і його слідів, що знімало підозру.

В Київській Русі мала місце і приватна розшукова діяльність. Так, вбивство князя Ігоря, сина князя Олега Святославовича розслідується за дорученням князя Ізяслава приватними особами Дулебом і Іваницею, які під виглядом мандрівників зупинились в тому монастирі, де був вбитий князь Ігор. Дулеб та Іваниця обережно розпитували монахів про те, що сталося, встановлювали з ними добрі дружні стосунки, не розкриваючи своїх істинних намірів. Під час таких контактів Дулебу вдалося встановити, як тепер говорили б оперативні працівники, довірчі відносини з дівчиною на ім'я Ойка, яка розповіла мандрівнику про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім йому помстилися. Вбивці після отримання такої інформації були

встановлені і затримані князівськими дружинниками.

Приватних осіб для розшуку викраденого майна, встановлення і затримання осіб, підозрюваних у вбивствах, розбоях, розшуку боржників могли найняти тільки заможні люди.

В Київській Русі застосовувались особливі суворі покарання за тяжкі злочини. В роки правління Великого князя Київського Володимира (980-1015) обвинуваченого у розбої піддавали «потоку і розграбленню», що передбачало продажу його самого і членів його сім'ї в чужі країни і конфіскацію усього майна. Такі заходи були не тільки мірою покарання, а й засобом наповнення казни коштами від продажі обвинуваченого і його сім'ї і конфіскації майна. Розшук розбійників організовувався княжими намісниками з залученням дружинників і встановленням винагороди за затримання злочинця. Переслідуванню підлягали і члени сім'ї. Із літописних історій відомий випадок, коли один розбійник пограбував княжого слугу Никифора із Переяслава. Злочинець переховувався, але проведеним розшуком був затриманий. І він сам і його сім'я були піддані «потоку і розграбленню».

В період прийняття християнської віри при тому ж князі Володимирі, окремі «язичники» не бажаючи її приймати, втікали в ліси і дикі поля, покидаючи домівки в Києві. Будучи бездомними, - вони займалися розбоями на дорогах і крадіжками в населених пунктах. Дружинники князя розшукували таких, але не карали, а приводили до митрополита. Якщо такий розбійник- язичник каявся і приймав християнство, він звільнявся від покарання і міг повернутись до свого дому і своїх занять. Такий розшук носив релігійний характер, оскільки церква була зацікавлена у розширенні впливу, а князь у спокої на його території.

Розшук злочинців і міри покарання в Київській Русі залежали від того, хто потерпів від злочину, що вкрадено, хто злочинець. Наприклад, крадіжка коня каралася штрафом. Розшуком коня займався сам потерпілий. Якщо злодій затриманий і були докази його вини, то його представляли княжому наміснику і він визначав покарання в установленому порядку, але розшуком таких злочинців сам не займався.

Але, якщо крадіжки чи інший злочин вчиняв той злодій, що уже раніше вчиняв злочини, наприклад, професіональний конокрад, то розшуком злочинця займався княжий намісник, незалежно від того чи до нього за допомогою звертався потерпілий чи ні. Справа в тому, що професійних злочинців піддавали «потоку і розграбленню» тобто продавали у рабство разом із сім'єю і конфіскацією майна, а це - поповнення княжої казни.

За князя Олега (879 - 912 pp.), родича Рюріка, відомого історії як «вещий Олег» вперше розшукова діяльність набуває міжнародного характеру. Ним був підписаний договір з греками, в якому, - зокрема, говорилось про те, що коли вбивцю русича не схоплять на місці злочину, то він буде знаходиться в розшуку і під судом до тих пір, поки його не знайдуть. Якщо невільник (раб) втече від свого господаря, чи буде викрадений, або незаконно викуплений, то господар має право вести його розшук і схопити, де б він не був.

Питаннями збору інформації, її вивчення і прийняття відповідних рішень

серйозно займався київський князь Святослав, син князя Ігоря (пом. 972 p.). Людина безумовно хоробра, досвідчена у військових і дипломатичних справах, він тим паче своє знамените «Іду на ви» проголошував тільки після того, як збирав повну інформацію про суперників-князів чи про військові приготування своїх сусідів хазар.

Київські князі збирали інформацію через лазутчиків, біженців, купців, через розвідувальні і сторожові дозори, які контролювали степові племена, їх пересування, взаємовідносин між ними, зокрема, про печенізькі і половецькі орди, з якими постійно велися військові сутички. Історія свідчить, що Київська Русь добре орієнтувалася в навколишньому світі, в хитросплетіннях європейської і східної політики, вміло вибираючи час для своїх військових і дипломатичних заходів і забезпечуючи їх інформаційно.

Розшукова діяльність та судова система Київської Русі у період феодальної роздробленості не зазнали яких-небудь значних змін. В цей час посилюється роль місцевих князів, зростає значення вічевих сходів. У вічах брало участь все міське вільне населення, але вирішальну роль грали на них князі, бояри, церковні ієрархи. На вічах вирішувались питання війни і миру, поточного законодавства, охорони громадського порядку, сплати податків, зміни і призначення міської адміністрації. Охорона громадського порядку і судова система в період феодальної роздробленості не були розділені і очолювались князями. Існував і церковний суд, юрисдикція якого була значною і поширювалася, крім церковних справ, також на майнові і шлюбно-сімейні відносини. Крім норм «Руської Правди», діяли і норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. На початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився і на території Київській Русі з'явилося близько 50 окремих князівств і земель.

Роздробленість сприяла нескінченним війнам між окремими князівствами, пограбуванню земель, руйнуванню народного господарства. Виникають нові види злочинів, посилюється карність за їх скоєння, насамперед таких, що спрямовані проти економічного і політичного панування феодалів, зростає незахищеність рядових людей. Економічна, соціальна та правова незахищеність посилюється в цей час також золотоординським ігом. І хоч в основних своїх рисах зберігалася правова система, яка склалася ще в Київській Русі, ефективність її впливу в умовах феодальної роздробленості значно впала.

Характеризуючи князівське управління в Київській Русі, В. Латкін писав про систему органів, виконуючих і поліцейські функції: «Упорядкування судових органів в епоху

Руської правди було дуже нескладним: головним суддею являвся князь, він або сам творив суд (в вигляді так званого «проїзжого суду» по містам і селам), або призначав спеціальних суддів для цього (тіуни)»[1].

В законодавчих актах того періоду зустрічаються також назви інших посадових осіб, виконуючих разом з адміністративними і судово-поліцейські функції: «посадники», «намісники», «мечники», «отроки» і ряд інших. З часів

Київської Русі, включно до кінця XVII ст. , спеціального поліцейського апарату взагалі не було. Для всього цього періоду характерно покладання таких обов'язків або на органи загального управління, або на військові формування - від княжої дружини до військових посадових осіб більш пізнього часу (старшину, полковника, гетьмана).

Органи поліцейського управління, як органи державного примусу, сформувались в самостійну структуру пізніше, ніж виникла держава. І сам термін «поліція», яким тепер називають в більшості держав професійні органи охорони правопорядку, отримав таке значення набагато століть пізніше. Слово «поліція» грецького походження (politei - управління; polis - поселення). Спочатку словом «поліція» позначалась вся система державного устрою і управління в грецьких містах-державах (полісах). З кінця XIV ст. його почали вживати у Франції, а потім в Німеччині в більш вузькім понятті - для позначання основних елементів громадського порядку, суспільного благополуччя, урядової діяльності, направленої для його забезпечення. Як відмічав В.Ф. Дерюжинський, відомий дослідник поліцейського права, термін «поліція» «обіймав всю сукупність справ світського управління... на відміну від справ церковних»1.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Розшукова діяльність в Київській Русі:

  1. 2.10. Незаконна лікувальна діяльність
  2. 12.2,8. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
  3. 15.6. Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу
  4. 15.7. Втручання у діяльність державного діяча
  5. 18.6. Втручання у діяльність судових органів
  6. Лекція 20 Розшукова діяльність слідчого
  7. ТЕМА 5. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ПІДРОЗДІЛІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
  8. Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  9. Обов’язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  10. Взаємодія підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  11. 9.1. Судовий та відомчий контроль за оперативно-розшуковою діяльністю
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -