§ 2. Сторони у зобов’язанні

Суб'єктами зобов'язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які називаються сторонами зобов'язання.

Зобов'язання — це відношення, розраховане на майбутнє. Як пра­вило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій із виконання зобов'язання.

Як правило, кожна із сторін зобов'язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути й біль­шою. Наприклад, якщо неподільна річ (res indivisibiles) у процесі спадкування переходить у спільну власність (communion) двох братів, то всі договори щодо цієї речі укладаються ними спільно.

За наявності декількох осіб хоча б на одній із сторін у зобов’язанні го­ворять про множинність осіб у зобов’язанні. Множинність осіб може іс­нувати на стороні кредитора (активна множинність), на стороні боржника (пасивна множинність), на обох сторонах (змішана множинність). Залежно від розподілу прав чи обов'язків відповідно між співкредигорами або спів- боржниками розрізняють часткові та солідарні зобов'язання.

Частковим вважається зобов’язання, в якому кредитори (за актив­ної множинності) мають право вимоги до боржника лише у своїй частці, а боржники (за пасивної множинності) зобов'язані виконати тільки певну частину обов’язку. Часткові зобов'язання мають місце в разі подільності предмета зобов’язання (res divisibiles).

У солідарному зобов ’язанні кожний із кредиторів має право вима­гати від боржника виконання обов’язку в повному обсязі, а кожний із боржників зобов'язаний перед кредитором виконати обов'язок повні­стю. При цьому пред’явлення позову до одного (співборжника) не звільняє від відповідальності іншого (D. 9. 4. 5).

У змішаному солідарному зобов’язанні поєднуються множинність із боку кредиторів та множинність із боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання.

Римському праву була відома солідарність двох видів: 1) солідар­ність у власному (вузькому) розумінні цього слова', 2) нереальність. Критерієм розмежування цих видів солідарних зобов’язань вважаєть­ся підстава їх встановлення. Солідарне зобов’язання у вузькому ро­зумінні виникало всупереч волі його учасників на підставі спеціальної постанови закону. Таке зобов’язання встановлюється, наприклад, у разі вчинення декількома особами майнового злочину^[CLXXIII]. Підставою виник­нення кореального зобов’язання, як правило, був правочин, тобто цей вид солідарного зобов’язання встановлювався за волею його учасників. Кореальне зобов'язання переважно укладалося у формі стипуляції (stipulatio).

Сучасні дослідження джерел римського права показали, що в рим­ському праві не існувало принципової різниці між солідарними у влас­ному розумінні та кореальними зобов’язаннями.

Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конк­ретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб'єкти могли вступати у зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того, впродовж існування зобов’язання суб'єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.

Згодом розвиток товарообігу та територіальне розширення Рим­ської держави призвели до пом'якшення правила про абсолютну не­передаваність прав та обов'язків сторін за зобов'язанням. Законом були врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.

Найдавнішою підставою заміни осіб у зобов'язанні було універ­сальне правонаступництво в результаті спадкування^[CLXXIV]. У зв'язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби всієї сім'ї, то в разі смерті глави сім'ї (pater familias) його права та обов'язки переходили до підвладних членів сім'ї разом із правом власності. У Законах XII таблиць зазначається, що права вимоги та борги спадкодавця розподіляються між його спадкоєм­цями пропорційно до їх часток у спадщині.

Однак не лише смерть особи, яка була стороною у зобов'язанні, могла спричинити необхідність зміни кредитора чи боржника, тому поступово в римському праві з'являються інші конструкції, що дозво­ляли обминути правило про абсолютну неможливість заміни сторін у зобов'язанні.

Для заміни кредитора у зобов'язанні у Давньому Римі використо­вували такий інститут, як новація (лат. novatio — оновлення зобо­в'язання). Сутність новації полягала в тому, що в результаті встанов­лення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником і третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим самим боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідною була і згода боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов'язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією (cessio). Для здій­снення заміни кредитора шляхом цесії використовувався інститут процесуального представництва. У формулярному процесі дозволяло­ся ведення справи не лише безпосередньо позивачем або відповідачем, а й їх представниками. Кредитор, який доручав представляти свої ін­тереси в суді іншій особі, робив застереження, що цей представник може залишити собі все, що буде стягнуто за позовом. Процесуальний представник заявляв позов від власного імені, нібито саме він і є кре­дитором.

моги за зобов'язанням, називався цедентом, а процесуальний представ­ник, до якого переходило це право, — цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме — право вимо­ги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов'язанні також мала певні недоліки та була непривабливою, у першу чергу, для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір до­ручення (mandatum) і зобов'язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цеден­та або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги. З часом цесія набула значення самостійного інституту права.

У разі заміни особи боржника у зобов'язанні мало місце переве­дення боргу на іншого суб'єкта. Як правило, особа боржника має сут­тєве значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв'язку з цим заміна боржника у зобов'язанні завжди ви­магала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представ­ництва.