§ 1. Поняття права власності

Категорії власності й права власності є одними з найдавніших юридичних понять і належать до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними в розвитку будь-якого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як стосунки між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утворен­нями, а як ставлення людини (індивіда) до речі. Право власності ви­значалося як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця озна­ка сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які тією чи іншою мірою звужували право власника, зводячи його в окре­мих випадках до голого права (nudum ius), позбавленого будь-яких значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користувати­ся нею та споживати її плоди. Але тільки-но чужі права на відповідну річ припиняються, право власності автоматично поновлюється в пов­ному обсязі і, як правило, залишається найповнішим з усіх видів па­нування над річчю.

Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду — propretas^[CL].

Римські юристи зазначали, що власник мав такі повноваження щодо своєї речі: право користування (ius utendi); право збору плодів (ius fruendi); право розпорядження (ius abutendi).

Право користування полягало в можливості вилучення із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, а й цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження — це право продажу, дарування речі, її спожи­вання, знищення тощо. Указані повноваження можна вважати право­мочностями власника, які становлять зміст права власності.

Таким чином, відповідно до канонів римського права, право влас­ності — це право найбільш повне, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не належало во­лодіння, як фактичне панування над річчю щодо перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, оскільки римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володін­ня (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі й не відокремлених від права власності. Вважа­ємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (ius posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (ius vindicandi) незалежно від того, чи це ко­ристувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе.