§ 3. Захист володіння

Слід зауважити, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямований і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності^{[CXLIV] [CXLV].}

У римському праві існували посесійні інтердикти, спрямовані: 1) на охорону наявного володіння від зазіхань; 2) на відновлення вже порушеного, втраченого володіння; 3) на отримання володіння вперше.

До першої групи — посесійних інтердиктів, спрямованих на охо­рону наявного володіння, належали інтердикти, призначені для захисту

володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримав­ши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наяв­ного володіння¹. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним^{[CXLVI] [CXLVII].}

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала такий вигляд: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину остан­нього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк — особа повин­на володіти спірним предметом протягом останнього року більшу час­тину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтер­диктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібра­ною за допомогою насильства (unde vi — про насильство), та про по­вернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливі­стю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволяло­ся навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насиль­ство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру^[CXLVIII].

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння має

каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом^[CXLIX].

Інтердикти про повернення речі, яку передано в прекарне володіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб'єкт не повертає річ, пере­дану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спад­коємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.